2. Особливості драматургії (“Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці”)

Ранні п'єси Квітки ввійшли в історію вітчизняної літератури і театру дошевченківської доби як соціальне загострені твори. Письменник-гуманіст, прибічник нових просвітительських ідей, Квітка обирає об'єктом смішного не простий народ, як це культивувалось у “високих” класицистичних трагедіях, а дворянство. Поступово Квітка доходить висновку про те, що суспільна мораль тогочасної дійсності суперечить загальнолюдським гуманістичним принципам. У комедії “Шельменко-волостной писарь” Квітка зосереджує головну увагу на відтворенні безправного життя селян, з яких знущаються волосний голова Трофимович і писар Шельменко. Злодійкуватий, боязливо-нахабний, Шельменко різними способами збагачується, бо твердо знає, що з грошима легше пробитися в пани: “Якби мені не теє-то, я давно вже стілько нагарбав би, що – будучи – і в дворяни шморгнув би...”

Комедія «Шельменко-волостной писарь» мала великий успіх не тільки в провінції, а й на столичних сценах, особливо, коли головну роль виконували Карпо Соленик, М.Щепкін.

Еволюцію характеру головного героя спостерігаємо в наступній комедії – “Шельменко-денщик”, закінченій 1835 р. і опублікованій через п'ять років. Це вже не той Шельменко – всесильний тиран волосного масштабу, – а “служивий”, змушений плести різні інтриги, щоб урятувати свою спину від палиць. Ситуація спонукає його трудитися в ролі “слуги двох панів”, з чим він блискуче впорується. І в цьому плані образ Шельменка має багато спільного з класицистичною комедією Мольєра “Витівки Скалена” і просвітительсько-реалістичними комедіями Гольдоні “Забавний випадок”, “Слуга двох панів”.

Комедія перейнята українським гумором і колоритом. Глибоко національні і комізм ситуацій, і індивідуалізована мова дійових осіб.

Характерною особливістю драматургії Квітки є її сценічність. Вона розрахована на живе втілення в акторській грі. Квітка писав для театру і сам дивився свої п'єси із залу глядача. Вивчивши кращі драматичні прийоми французького та російського класицизму, Квітка найчастіше дотримується однієї його вимоги: комедія повинна бути сценічною, стрункою в плані архітектоніки, з чіткою зав'язкою і розв'язкою, стрімким розвитком дії.

Сучасний Квітці комедійний репертуар розвивався двома лініями: актуальні сатиричні комедії – “уроки” і натяками на конкретних осіб (О.Шаховський, М.Загоєній); світські комедії, часто із запозиченими .сюжетами з французьких джерел (М.Хмельницький), Засвоївши здобутки обох шкіл, Квітка вже в той час шукав свій власний шлях, еволюціонуючи не тільки від одної теми до другої, а й від простого до складного, від анекдотичних ситуацій, комічних масок до створення складних характерів, до передачі суперечностей внутрішнього світу героїв. Поступово Квітка переходить від гротескних прийомів до оголеного соціального детермінізму, до створення позитивного героя з демократичного середовища.

Квітка взяв в основу своїх комедій злободенну суспільну тему, намагаючись усовістити несправедливих поміщиків, допомогти їм ста­ти на путь істинний, викорінити зло. У російських комедіях драматург натякає на конкретні заходи боротьби зі злом: беззастережне дотримування букви закону; моральне самовдосконалення; освіта й виховання в християнсько-релігійному дусі; надія на молоде освічене дворянство, що пройшло військову службу тощо.

Сатиричні картини життя й побуту поміщиків та чиновників поступаються поетично правдиво відтвореним картинам з народного життя: комедія “Сватання на Гончарівці”, сентиментальна драма “Щира любов”, водевіль “Бой-жінка”.

Квітка був незадоволений станом її і в українській літературі. Його міркування про театр, зокрема про репертуар, акторську гру, про свої творчі задуми, перейняті бажанням докорінно змінити існуючий стан речей. Перспективи такої зміни Квітка бачив в опорі на запити глядача, на вимоги народу, орієнтацію на життєву достовірність, правдивість зображуваного в українських п'єсах Квітка продовжив кращі традиції вертепу та драматургії І.Котляревського. Врахував він також досвід російських комічних опер кінця XVIII – початку XIX ст. Певною мірою імпонувала Квітці ідея народності та національних форм у мистецтві, проголошена М.Львовим, автором кількох комічних опер, поетом. Він орієнтувався на народний сюжет, і їх твори часто відзначалися не лише гумористичним, а й сатиричним характером. Квітка не копіює, а творчо сприймає цей досвід, його звернення до теми з селянського буття, намагання розкрити душу простої людини, її високі моральні якості підпорядковувалися одній меті – ввести в літературу національно-народне життя і національного героя як повноцінний об'єкт художнього зображення.

П'єса “Сватання на Гончарівці” створена навесні 1835 року, вперше надрукована в Харкові влітку 1836 р., була вперше поставлена влітку 1836 р., генетично пов'язана з “Наталкою Полтавкою” І.Котляревського, підтвердженням чого є аналогічна колізія: Наталка – Петро – возний – у І.Котляревського, Уляна – Олексій – Стецько – у Квітки. В основу обох п'єс покладено поширений у народній пісні мотив: дівчина любить парубка. Він бідний, а мати хоче багатого зятя. Краса дівчини приваблює багача (переважно старого, поганого або дурного). Мати умовляє (примушує) дочку вийти заміж, на що вона, покірна волі родичів, погоджується. Обидва твори закінчую­ться щасливо. Обом творам драматурги дали жанрове визначення: “малоросійська опера”.

Цей жанр передбачає введення “місцевого колориту”, народного героя, вільної композиції. Музика, пісні не тільки передають настрій героїв, а й служить характеристиці дійових осіб. Водночас “Сватання на Гончарівці” деякими рисами наближається до “міщанської драми”, яка була популярною в Європі. Завданням “міщанської драми” було відтворити життя людей “третього” стану в серйозних, драматичних конфліктах морального або соціально-побутового характеру.

Цей жанр з’явився у ХVІІІ ст., коли відчутною стала недосконалість класицистичного поділу на трагедію, в якій виступали королі, герої на котурнах, та комедію, героєм якої став простолюд. “Міщанська драма” втілила просвітительську ідею природного права людини на щастя. Носієм етичної норми стає звичайна людина з її проблемами, прагненнями до свого ідеалу. Герої відстоювали право на щастя в суспільстві, де панує соціальна нерівність.

В аналізованій п’єсі Г.Квітка-Основ’яненко стверджує, що станові та матеріальні перешкоди не повинні стояти на шляху до щастя закоханих. Закони Розуму вимагають вищої справедливості, якої не можуть здолати ніякі інші, зокрема й соціальні, закони. Так стверджували просвітителі, таким вони хотіли бачити й бачили світ.

Наближають “Сватання на Гончарівці” до “міщанської драми” ХVІІІ ст. і деякі композиційні особливості. Основою сюжету творів цього жанру найчастіше стають “любовні трикутники”, коли через певні обставини (переважно матеріальні або соціальні перешкоди) закохані не можуть об’єднати свої долі.

П’єси просвітительського напряму мають щасливу кінцівку, що розуміється як перемога доброчесності, шляхетності, кохання, перемога Добра над Злом. І допомагають у цьому “треті особи”, втручання яких сприяє розв’язанню всіх суперечностей. У п’єсі Г.Квітки це дядько Олексія – москаль Скорик.

Та при всій спільності п'єса Квітки-Основ'яненка відзначається більшою соціальною загостреністю змісту (на перешкоді одруження стала не стільки бідність на­реченого, скільки його кріпацька залежність від поміщика); ширшою проблематикою (диференціація села, зародження відносин, що сприяють деморалізації простої людини, руйнуванню сімейного укладу, пияцтву); не обійдена й така болюча проблема, як солдатчина та її деморалізуючий вплив на долю й характер людини, її поведінку та навіть на мову.

Жанрова структура “Сватання на Гончарівці” складніша, ніж “Наталки Полтавки”. Це виявилося “в музикальності всього твору, в драматичну тканину якого органічно вплетені пісні, танці, куплети”, у наявності в п'єсі різних емоційних сфер – “ліричної, яка тяжіє до сентиментальності, властивої багатьом прозовим творам Г.Квітки-Основ'яненка, й жанрово-побутової, насиченої тонко спостереженими деталями побуту, іскристим, життєрадісним українським гумором, народними приказками та прислів'ями”.

Багатограннішою, ніж у п'єсі Котляревського, є роль фольклору та етнографії, глибоким знавцем яких був Квітка-Основ'яненко. В його творах не раз використовувалися описи різних сторін весільного обряду, а також вечорниць, забав молоді, різдвяних та великодніх звичаїв, похорону дівчини, подавалися пісні, жарти, приказки, прислів'я. У п'єсі, крім народних та оригінальних пісень, прислів'їв, приказок, фразеологічних зворотів, широко вжиті повір'я, замовляння, подається повний обряд сватання, що є невід'ємним компонентом, структури твору. Вони створюють відповідний емоційний настрій, надаючи твору щирості, простоти й національної достовірності.

Постать розумної, вродливої, слухняної, чесної Уляни виписано у відповідності з пісенним образом дівчини, її почуття глибокі, чисті, позбавлені найменших розрахунків. Вона покохала Олексія-кріпака за скромність, працьовитість і талант, за доброту і чесність. Аргументи матері про багатство Стецька її не переконують. За кохання вона готова заплатити найдорожчим – свободою. Добровільно, свідомо й легко розлучається вона з цим найдорожчим скарбом.

Ще одним засобом створення ефекту комічного – мова героїв п’єси. Г.Квітка-Основ’яненко створив вдалі “мовні партії” для своїх героїв, через які дається загальна характеристика дійових осіб, відтворюється стан душі в певній ситуації. Виразно окреслена постать солдата Осипа Скорика. Перебуваючи у війську він навчився “руської” мови, і в цьому вбачає певну перевагу над своїми земляками. Життєва філософія Скорика: на світі багато дурнів, з яких можна поживитися, треба тільки вміло “за дєло взяться”. А водночас він – людина слова, дотримується певних правил, бо “чесную душу” має.

У п’єсі “Сватання на Гончарівці” відчутні спроби автора визначити свій ідеал: герої п’єси Уляна та Олексій втілюють кращі риси українського національного характеру – доброту, людяність, працьовитість, оптимізм, силу волі. Саме тому, на думку автора, добро перемагає зло, бо кохання сильніше за владу багатства й розрахунку.

Центром комічного розвитку дії в п’єсі є образ Стецька. Він добре затямив, що за ним стоїть велика сила – його багатство. Отже, характер Стецька – не однолінійний. Невипадково І.Франко відзначив, що п’єса тримається на сцені завдяки ролі Стецька, в котру кращі українські актори вкладали своє розуміння.

Вперше п’єса була поставлена в харківському театрі 1836 р. трупою Л.Млотковського. Роль Стецька зіграв Карпо Соленик. З незмінним успіхом п'єса йшла на сцені московського Великого театру. Протягом лише січня 1837 року її двічі ставили в Харкові.

П’єси Квітки-Основ'яненка і сьогодні займають чільне місце в репертуарі професійних театрів України та аматорських гуртків.