2. Квітка як російський письменник (“Приезжий из столицы”, “Пан Халявский”). Сатира і гуманістичні мотиви творчості

Відомий своєю громадсько-благодійницькою діяльністю, Квітка користувався авторитетом у трупах І.Штейна, Л.Млотковського, що виступали в Харківському театрі. Він ходив на репетиції, брав найактивнішу участь у підборі репертуару, обговоренні нових п'єс, висвітлював театральне життя в “Украинском вестнике”, був директором театру. Все це сформувало театрально-естетичні погляди Квітки і визначило шлях до драматургії. Та­ким чином, перехід від “Писем...” до драматичних жанрів був цілком закономірним. Своєрідність творчого сприйняття дійсності, гостре відчуття життєвих колізій, Нарешті, його невичерпна потреба творити добро також підводили його до цього вибору.

Квітка володів незрівнянним почуттям комічного, успадкованим від свого батька, умінням помічати смішне у звичайному житті та й саме життя сприймав як суцільну комедію. Він мав свій погляд на драматургію й театр. Відкидаючи беззмістовність у мистецтві, розраховану на задоволення примх привілейованих суспільних станів, письменник відстоював концепцію народності драматургії і сценічної гри. В “Історії театру в Харкові” Квітка нищівно характеризує гру акторів, які погано володіли мовою, але хизувалися своїм “обдаруванням”. Призначення драматургії й театру Квітка вбачав не в розважанні вибраної публіки, а в служінні народові.

На творчу манеру письма Квітки-драматурга в цей час вирішальний вплив мала російська сатирична комедія XVIII ст., особливо твори Сумарокова, Княжніна, Фонвізіна, Капніста, Озерова.

Першим драматичним твором Квітки була комедія “Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе” (1827). Дозвіл на друк з підписом С.Аксакова, голови Московського цензурного комітету, Квітка одержав їв жовтня 1828 р. Невідомо, з яких причин п'єса була. надрукована аж у 1840 р. у журналі “Пантеон русского и всех европейских театров”, викликавши значний суспільний резонанс і наробивши багато неприємностей автору.

Не треба забувати, що в п'єсі Квітки вперше виведений цільний, замкнутий колектив, організований соціальне – зі своєю ієрархією на чолі з городничим, зі своїм приставом, традиціями, зі своїм “вищим” світом, зі своїм простим людом і навіть зі своїм розповсюджувачем новин Печаталкіним. Перед нами постає, життя всього міста. Драматург взяв із життя своїх героїв такий момент, в якому “зосередилась уся діяльність їх життя, його значення, сутність, ідея, початок і кінець”.

Ідея п’єси – висміювання чиновництва, його неуцтва, гонитви за чинами й багатством, його плазування перед вищим начальством, недбалого ставлення до громадських обов’язків.

За “ревізора” вони помилково приймають дрібного чиновника Пустолобова, що прибув у місто. Особливості твору: прізвища-ярлики, які вказують або на професію (опікун – Оточин, поштовий експедитор – Печаталкін, пристав - Шарін), або на характер, моральні чи інші якості людини (Трусилкин, Опалкін, Любимова, Милов, Добротворов).

Думки про пріоритет Квітки і сьогодні дискутуються. Більшість театрознавців і літературознавців стверджують, що М.Гоголь знав і використав сюжет Квітки. І.Франко однозначно називає п'єсу українського драматурга “основою драматичного архітвору Гоголя”. В пошуках істини Г.Данилевський звернувся до цензора С.Аксакова з проханням прояснити суть справи. “Дуже радо відповідаю на ваше запитання щодо комедії Квітки “Приезжий из столицы”... Я запитував Гоголя (близько 1840 року), чи знає він цю... комедію. І він відповів мені, що чув про неї, але не читав. Немає сумніву лише в тому, що анекдоти про фальшивих ревізорів ходили по Росії віддавна, у різних варіаціях, і що одна і та сама пригода подала думку написати комедію обом авторам. Я не був знайомий особисто з Григорієм Федоровичем Квіткою, але ми декілька років листувалися з приводу його комедій. Я чув, що життя цієї людини було багате на різні цікаві пригоди й цікаві переходи в протилежні обставини і стани”.

Одночасно з “Приезжим из столицы” Квітка доробляв і вдосконалював комедію “Дворянские выборы”. Видавнича й сценічна доля їх значно щасливіша, хоч і не зовсім легка. Комедія вийшла анонімно в Москві в 1929 р. й одержала схвальну оцінку.

Ще до публікації твору артисти Московського театру О.Сабуров і Н.Рєпіна попросили в Квітки дозволу поставити комедію в свій бенефіс. Квітка з радістю погодився, але поставити її в Москві не вдалося. Несподівано 27 серпня 1829 р. цензор заборонив виставляти п'єсу. На вимогу С.Аксакова пояснити причину заборони Є.Ольдекоп відповів: “Государь император изволил читать комедию “Дворянские выборы” й не нашел в ней ничего, по чему бы можно были запретить представление оной на театре; только отозваться изволил, что в ней слишком много пьянства. А по сим последним словам представлять сию пьесу на театре запрещается”.

Царське “вето” налякало Квітку. І він, щоб урятувати п'єсу і свою репутацію, переробляє її, пом'якшуючи деякі епізоди, посилює моралізаторську заданність твору. Але і в зміненому варіанті комедія не втратила своєї соціальної гостроти. На основі спостережень з життя Харківщини та величезного матеріалу з її недавнього минулого Квітка порушив одну з найактуальніших тоді проблем – моральний розклад дворянства, зловживання і продажність чиновництва, хабарництво дрібних урядовців Староплутових, Вижималових, Кожедралових, Драчугіних та ін.

Успіх комедії, на думку М.Полєвого, в тому, що в ній майстерно відтворено реальні сцени, природні образи. “Автор бере свої карикатурні особи з живого товариства, – писав він, – характери, звичаї, слова їх списує з дивною вірністю... Вади, схильності не видумані, а списані з живих істот... Усі сцени дивовижно природні. Пияцтво і бешкети повітових дворян, підлість і буйність старости та писаря, справи й розмови й трактирі... прекрасні, як правда”.

Це гостра сатира на реакційне дворянство, продажний чиновницький апарат. Тема п’єси – колотнеча повітового панства навколо виборів предводителя та іншого повітового начальства. Ця п’єса має яскраво виражене громадське призначення – викриття суспільного зла, виховання людяності, пропагування просвітницьких ідей.

Намагаючись висунути свого приятеля Кожедралова на посаду предводителя дворян, Староплутов приїжджає в губернію, споює сусідніх дворян, наймає за гроші дворян-одновірців, які за чарку горілки та карбованець готові віддати голос за будь-кого. Він зуміє покрити їхні злочини, зможе підробити папери для злочинців-дворян. На посаду судді пани висувають Вижималова, який зуміє прибрати до рук секретаря суду, засідателів і вирішуватиме судові справи так, як захочуть його друзі- дворяни. Шахрайства Староплутова та Кожедралова викриваються, досягнути мети їм вдається, вустами Твердова, Благосудова. Драматург засуджує неуцтво, грабіжництво, аморальність поміщиків.

Та такі дворяни, на думку Квітки, скоріше винятки, рецидиви минулого, тому вони приречені – зло завжди карається. На зміну їм приходять Твердови і Благосудови – люди бездоганно чесні та справедливі, здатні побороти несправедливість і зло.

Спостерігаючи тенденцію до поширення зла, підкоряючись своєму громадянсько-письменницькому кредо не втримуватись від викриття недоліків, Квітка написав другу частину комедії. Окремим виданням вона вийшла в Москві 1830 р. під заголовком: “Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника. Комедия в четырех действиях в прозе”. Попередньо уривки з п'єси друкувалися в журналі “Московский вестник” (1830), тижневику “Галатея” (1829). “Вміщуючи цей уривок, – повідомлялося в “Галатеї”, – ми з задоволенням повідомляємо читачів, що вся комедія (в 4-х діях) уже пропущена цензурою і скоро буде надрукована. Автор з скромності бажає заховати своє ім'я. Але прекрасний талант його давно вже відомий публіці з першої частини комедії “Дворянские выборы”, удостоєної найприхильнішого прийому”.

Тема дворянських виборів дає можливість зібрати до купи всіх Ненаситіних, Драчугіних, Лупиліних, Вижималових – показ помісного дврянства.

Друга частина “Дворянских выборов” нічого суттєво нового не додала, крім уперше введених представників демократичного середовища (селянка Акулина, виборний Агафон, соцький Дьома) й епізодичного образу Кіндрата Шельменка (втік у російське село з України, з Пирятина, щоб уникнути рекрутчини), якому пізніше судилося жити довгим, самостійним сценічним життям у комедіях “Шельменко-волостной писарь” (1829), “Шельменко-денщик” (1835).

Кроком уперед на шляху до реалізму є намагання Квітки індивідуалізувати образи за допомогою психологічних рис характеру та мовних характеристик. Освічені дворяни висловлюються літературною мовою, чиновники – специфічно канцелярською, селянка Акулина, виборний, соцький – курським діалектом, Шельменко – українською мовою, пересипаною народними прислів'я­ми, приказками, влучними дотепами.

Далеко не всім припала до смаку “незрозуміла росіянам” мова Шельменка, якою “говорять на ярмарках або в інших місцях, де збирається чернь” (“Северная пчела”). Проте, як зазначає С.Зубков, “головне значення образу злодійкуватого писаря, а згодом – спритного денщика полягало в тому, що в російських комедіях один з героїв належить до іншої національності і користується живою рідною мовою не тільки в окремих репліках: його мовна партія послідовно витримана в усіх трьох п'єсах. Перше звернення до української мови в драматичному творі стало своєрідним перехідним містком до української прози. З появою образу Шельменка в російських творах: Квітки спостерігаються певні зміни, які засвідчують початок нового етапу в його творчості”.

У комедії “Шельменко-волостной писарь” (цензурний дозвіл – 1829 р., надрукована 1831 р.). Шельменко – центральна постать комедії. Нажива, гроші – мета його життя. Хоче порівнятися з великими панами, з багатими. Метод розбагатіти – шахрайство (Шельменку і Трофимовичу загрожує суд, Шельменко спеціалізувався на підробці паспортів).

Переважна більшість літературно-театральних критиків позитивно оцінила спроби Квітки утвердити принцип народності в театральному мистецтві.