2. Бурлескно-реалістичні і сентиментально-реалістичні твори. “Маруся” як зразок сентиментальної повісті. Ідеалізація селянства. Фольклорні мотиви

Квітка-Основ’яненко був першим українським збирачем і публікатором усних творів прозово-розповідних жанрів – анекдотів, казок, переказів, легенд.

Перші літературні спроби українською мовою – цикл невеличких сатирично-гумористичних віршів “Шпигачки” (пізніше перевидав у журналі “Молва”, 1833, ч.4). В 1822 р. він публікує в журналі “Вестник Европы” (№21 – №22) – “Малороссийские анекдоты”. Ще 2 анекдоти надрукував 1833 р. в “Молве” (ч.5, №65). Г.Квітці-Основ’яненку було присвоєно почесне міжнародне звання члена Королівського товариства антикварів Півночі.

Українська проза Квітки-Основ'яненка налічує п'ятнадцять повістей та оповідань. З них “Салдацький патрет”, “Мертвецький Великдень”, “Конотопська відьма”, “От тобі й скарб”, “На пущання – як зав'язано”, “Пархімове снідання”, “Підбрехач”, “Малоросійська биль” становлять бурлескно-реалістичну групу.

В основу переважної більшості бурлескно-реалістичних оповідань письменник поклав анекдоти, в яких ви­сміювалися надмірна честолюбність, скупість, пияцтво, обжерливість, та найчастіше – тупість, недоумкуватість (“Пархімове снідання”, “Підбрехач”, “Малоросійська биль”, “От тобі й скарб!”). Розгортаючи сюжети цих творів, прозаїк використовував специфічні прийоми народної сміхової культури. Орієнтація на повчально-дидактичну роль художньої творчості спонукала автора відбирати з фольклорних джерел найдоступніші для народного розуміння, щоб досягти поставленої мети – навчити людей чинити добро, не порушувати морально-етичних норм.

В основу оповідання “Мертвецький Великдень” покладене поширене оповідання-анекдот про чоловіка, який потрапив на Великдень до мерців з вареником. Один із варіантів такого оповідання знаходимо в етнографічному збірнику Б.Грінченка під назвою “Як Нечипір ділив вареник”.

Зберігаючи фабулу фольклорного твору, Квітка збагачує його новими мотивами, повір'ями, побутовими деталями. Нечипір Квітки – безпробудний п'яниця, до того ж лінивий, отже, потрапляє до церкви і зустрічається з мерцями зовсім з інших причин, ніж фольклорний герой. У народній оповідці абсолютно відсутня мораль, тоді як у Квітки вона яскраво виражена: бичування пороків (лінощі, п'янство, порушення церковних приписів) і покарання їх (жах, який довелося пережити Нечипору) подавалися в творі як своєрідне застереження.

Виходячи з міфологічних уявлень про два світи, Квітка віддає перевагу земному, тобто життю, дарма, що він далекий від досконалості та справедливого розподілу благ. І хоча на тому світі “панщини не загадують, за подушне не тягнуть, отамана катьма, жінка не гризе голови й моркви не скромадить, роботи ніякої, ні об їжі, ні об одежі не вбивайся”, все ж там не все ідеально, «не всі рівні», а зберігається станова ієрархія: “Ану, чоловіче з того світу! – каже Нечипорові отець Микита, – виньмай свій гостинець, та гляди, щоб ти поділив його на часті, щоб кожному, скільки тут нас є, щоб усякому достало: мені, попові, звісно учетверо против про­стого, дякові, удвоє, паламареві у півтори против простого; а затим і старому, і малому, усім поровну”.

Як бачимо, в оповіданні етична тема розгортається певною мірою і в соціальному аспекті: порушуються болючі проблеми, пов'язані з панщиною, податковою системою, беззаконням, хабарництвом. Щоб уникнути судової кари за бешкет та крадіжку, Нечипір змушений давати хабарі.

Надруковане у першому томі “Малороссийских повестей, рассказываемых Грьщьком Основьяненком” (1834) оповідання “Мертвецький Великдень” дістало схвальну оцінку критики (О.Бодянський, В.Бєлінський та ін.).

Виразніше соціальний мотив проступає в оповіданні “От тобі і скарб!” (надруковане 1836 р.). В основу його покладено анекдотичний сюжет демонологічного характеру. В центрі твору Хома Масляк – лінивий дурень, який намагається, не працюючи, розбагатіти, але втрачає весь достаток, чесно зароблений його батьком. Наслухавшись різних історій про скарби, Хома вирішив привласнити їх, навіть ціною запродання душі чорту. Систематичне порушення моральних норм (не працює, знущається над дружиною і дітьми, у великодню п'ятницю їсть ковбасу і яєшню; замість того, щоб іти до церкви, йде на зустріч з чортом), природно, приводить його до нечистої сили як охоронця скарбу.

Антиподом Хоми Масляка виступає сільська родина Уласа і Домахи. Колишні наймити, вони завдяки невсипущій праці стали господарями, почали жити по-людському. Засіб контрасту виконує різноманітну роль: композиційну (в розповіді йдеться то про Хому, то про родину Уласа), ідейно-виховну (лінощі призводять до родинного розладу, бідності та смерті без покути; чесна праця приносить достаток і родинну злагоду).

Оповіді чорта про пекло та муки грішників дуже на­гадують сцени пекла з «Енеїди» І.Котляревського, та в розвінчуванні системи суспільного гніту Квітка пішов значно далі. Це, власне, є оповіданням в оповіданні, де, крім фантастики, демонологічних уявлень про пекло, наявні життєві реалії. Поведінка, манери, вчинки, взаємовідносини – такі ж, як на цьому світі між панами і селянами. Надзвичайно цікаво відтворена еволюція сили і впливу "ортів на мирян, яка дуже нагадує процес закріпачення українського селянства і перетворення козацької старшини на поміщиків.

Наділені Катериною II “милостями”, новоспечені дворяни з усіх сил намагалися відмовитися від усього, зокрема й від рідної мови, що нагадувало б про їхній колишній стан, який не дуже відрізнявся від селянського.

Кріпацтво призводить до такого морального занепаду, що в пеклі “кращим грішникам” ніде дітись. Тепер ні чорти, ні їхні діти нічого не роблять. Грішники одні мучаться, інші їх катують, ще інші – прислуговують Юдуну (чорту). “Патріархальні» порядки змінилися но­вими, з новим «розподілом праці».

Серед бурлескно-реалістичних творів письменника виділяється оповідання “Салдацький патрет”, в якому своєрідно дається відсіч закидам російської критики, спрямованим проти українського письменства. Під заголовком “Латинська побрехенька по-нашому розказана” автор вказував на першоджерело твору. І.Денисюк, конкретизуючи джерело оповідання, наводить оповідку з книги Плінія Старшого “Природнича історія”: “Він же готові свої твори виставляв на веранду свого дому на публічний огляд, а сам же, схований за картиною, прислуховувався, які за­уважено недоліки, вважаючи широкий загал за суддю, кращого від самого себе. Раз нібито зробив йому зауваження швець, що в черевиках зробив на картині дірок для шнурків на одну менше. На другий день, коли той самий швець, гордий з того, що його попереднє зауваження було прийняте до уваги, став крутити носом з приводу якихось деталей в околиці гомілки, обурений художник виглянув і заявив, що швець не повинен судити того, що вище черевика, – цей вислів увійшов у прислів'я”.

На думку вчених, Квітка-Основ’яненко, очевидно використав 2 античні анекдоти: 1 – про змагання 2 художників (один майстерно написав картину, навіть прилетіли птахи і почали клювати виноград); 2 – швець взяв критикувати картину, не розбираючись в живописі. Увійшло до першої збірки української прози – “Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком” (Москва, 1834).

Оповідання Квітки має своєрідний сюжет, який складається з низки окремих епізодів-описів ярмарку, об'єднаних навколо портрета солдата і його автора – маляра Кузьми Трохимовича. Як у калейдоскопі, змінюються ярмаркові картини: торгують селяни, солдат украв мішок груш, а цигани продали сліпу коняку за видющу, чумак Шпонь гуляє, вигідно продавши сіль. Селяни, міщани, шинкарі, бублейниці, старці, цигани, москалі, дівчата, парубки – все живе, рухається, звучить, відтворюючи поезію й музику ярмарку.

“У Салдацькому патреті” виявилася творча своєрідність Квітки – увага до деталей при змалюванні жанрових сцен, висока техніка композиційної організації матеріалу. Тут “застосовано ретардаційні повтори, – пише І.Денисюк, – характерні й для казкової композиції: бурхлива течія анекдотної фабули наче перегачена своєрідними греблями – трикратними повторами. З досвіду народних оповідачів запозичено викладову манеру. Спосіб оповіді тут створює повну “иллюзию сказа”.

Багато уваги Квітка приділяє змалюванню фону подій: епізодів-новелок ярмарку, передачі його багато­голосого гамору, не забуває він і про людей, виявивши майстерність у змалюванні персонажів, навіть епізодичних.

Важливим моментом у розвитку сюжету оповідання є те, що вимогливий маляр виносить свій твір на суд народу. Незважаючи на певну роздвоєність, образ маляра виписаний колоритно й докладно, починаючи від портретної характеристики, оцінки його таланту, до жартівливої вдачі, розсудливих міркувань про справедливі зауваження; здатність прислухатися до критики і з професійною гідністю відповідати на безглузді зауваження шевця Терешка. Саме в цьому образі знайшли художнє втілення деякі важливі естетичні погляди авто­ра, що стосувалися народності мистецтва (малює для народу й поважає «рецензентів» з народу).

Побудова й окремі сценки “Салдацького патрета” пов'язані з фольклорними мотивами. Його зачин і за­кінчення, композиційні переходи між епізодами нагадують аналогічні прийоми народної поетики.

Оповідання було своєрідною заявкою на право української літератури розвиватися на власній народній основі, а отже, й на оригінальних естетичних засадах.

В оповіданні-анекдоті “Підбрехач” показано старосту, у завдання якого входило підбріхувати першому старості при сватанні.

Розвиток української літератури 30-х років характеризується складними суперечливими процесами. Це час становлення нових літературних течій, ломки старих естетичних канонів, час гострих зіткнень між прихильниками української культури та її ворогами, час, коли вплив поеми І.Котляревського був таким великим, що навіть в освічених українців утвердилася думка про нездатність української мови для написання серйозних, не смішних, речей. Квітка-Основ'яненко був першим українським прозаїком, хто практично спростував цю думку сентиментально-реалістичною повістю “Маруся”.

Сентименталізм – напрям в європейській літературі другої половини XVIII – початку ХІХ ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм отримав назву за твором англійського письменника Л.Стерна “Сентиментальна подорож” (1768). Тогочасне письменство відкрило здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонкихчуттєвих переживань. Значними явищами цього напряму вважають “Юлія, або Нова Елоїза” Ж.-Ж.Руссо (Франція), “Памела, або Винагороджена цнота” С.Річардсона (Англія), “Страждання молодого Вертера” Й.-В.Гете (Німеччина), “Бідна Ліза” М.Карамзіна (Росія), “Маруся” Г.Квітки-Основ’яненка та ін. При цьому сентименталізм як напрям слід відмежовувати від сентиментальності як пафосу, що була притаманна письменникам різних епох. Цей пафос особливо характерний для схильності до емоційного “кордоцентризму” української ментальності, що засвідчує фольклор, зокрема народна пісня (“Та забіліли сніги”, “Ой матінко-зірко”, “Та нема в світі гірш нікому”). Особливість сентименталізму полягає в тому, що в творах змальована галерея шляхетних, мрійливих, душевно замилуваних персонажів, що втілювали ідеалізовану душу простолюду. Сентименталізм, що спирався на фольклорну літературну традицію зображення позитивного героя – носія вроджених високих етичних якостей – укрупненим трактуванням чуттєвого світу багато в чому спричинив появу романтизму.

Повість “Маруся” написана 1832 р., надрукована 1834 р. в збірці “Малороссийские повести”. “Марусею” зачитувалися літератори і прості люди. Найвимогливіші критики – П.Куліш, О.Волинський, М.Костомаров – дали їй найвищу оцінку. Т.Шевченко написав авторові листа про своє враження від повісті: “Ваша “Маруся” так мені Вас розказала, що я Вас навиліт знаю”.

П.Куліш відзначив епохальне значення повісті, оскільки вперше в центрі уваги письменника опинились прості сільські хлібороби та їх життя, чистота їх помислів і святість душі. “Обійшла нас чарами Квітчина Маруся; з нею ми почали жити тим ідеальним щастям чистого серця, котрого ніхто з нас не дознав самим ділом. Зневірившись тому щастю в своїй долі, тут ми дали йому знову віру, заслухавшись могущих, владичних речей поета, зайшли ми в його рай, не постерігши, якою стежкою, якими дверима – і здається нам, що справді рай на землі буває”.

Героєм Квітчиних повістей є простий народ – носій високих і благородних устремлінь. Повістяр зізнався, що не міг погодитися з тими химерами, вигадками, до яких вдавався не один його сучасник у літературі. Він вирішив повсякденне життя земляків подати ніби зсередини, примусити їх “своїми словами” розповісти про себе. Так народилася повість “Маруся”. Уже тоді стало ясно, що вона різко протистояла всім тим творам, особливо російських письменників, що писали про українське життя (“Подорож у Малоросію” П.Шалікова, “Малоросійське село” І.Кулжинського), в яких селянин показувався як істота, позбавлена людських думок і почуттів. Повість Квітки в той же час була близькою до романтичних творів М.Гоголя про Україну: обидва. автори вперше показали красу душі, чистоту й благо­родство простих людей, їх життєву силу. Дослідники часто докоряли Квітці за те, що народне життя він не показав всебічно, що в його творах зовсім не порушувалася проблема кріпосництва, отже, він, мовляв, виступав захисником основ феодально-дворянського ладу., Квітка-Основ'яненко справді ідеалізував царя як намісника божого на землі. У “Листах до любезних земляків” він закликав вранці і ввечері молитися за нього, бо той, “як батько у сім'ї вбивається за усіх, доглядає за усіма, щоб усім було порівно чи роботи, чи достатку, , і щоб ніхто з його дітей ні жодного не зобидив”.

Суспільні проблеми висвітлюються Квіткою не в широкому соціально-історичному плані, а в етично-моральному. Очищення душі від гріховних побуджень і спокус, проповідь християнської моралі, всепримирення і мило серця – такий шлях знищення соціального зла і несправедливості бачить Квітка. Письменник розумів на­цію як щось єдине, однорідне, тому “вийшов у його красний божий мир, іще кращий, ніж у нас перед очима” (П.Куліш).

Саме про таких, державних (вільних), селян і йдеться передусім у сентиментально-реалістичних повістях. Квітки, в яких поетизується вільне життя, що виступає і синонімом справжньої краси і людського щастя.

У стилі сентиментально-реалістичних повістей виді­ляється кілька ліній. Насамперед це лірико-патетична і оповідна манера, що передає чарівність української природи, побуту, народних героїв, як це спостерігаємо в повісті “Маруся”.

У повній гармонії з зовнішньою перебуває і внутрішня краса дівчини. “Марусю” можна сприймати як естетичну настанову Квітки – створити образ людини, яка власним життям, вчинками, поведінкою утверджує високу народну моральність. Маруся – чесна, працьовита, щира і богомільна. Шанує батька і матір. Все погане, чорне, зле не пристає до її чистої душі. Ці чесноти вона успадкувала від своїх батьків. “Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні пів­слова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п'яних не терпів, з ледачими не водивсь...”

Настя, його дружина, – зразкова, любляча мати, яка все багатство душі вкладає в свою дитину. Та любов її не є сліпою, її стосунки з дочкою роблять неможливим найменший непослух, навіть на відстані, навіть у думках. У цьому зв'язку надзвичайно показовим є епізод сватання (перший). Настя любить свою дочку, бажає їй щастя. Кращого чоловіка для Марусі, як Василь, вона не бачить. І хоч для неї, як і для всіх, відмова старо­стам була прикрою несподіванкою, вона не робить на­віть спроби заперечити чоловікові: “Та хіба ж я не жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас іде по-божому, по-старосвітськи; він мені закон, а не я йому”. Таке окреслення героїв повісті засвідчує, що письменник дотримується норм традиційної моралі українського народу.

Дидактична тенденційність Квітки-Основ'яненка виявляється й у композиційній структурі і цієї повісті, й інших творів досліджуваної групи. Загальні міркування, висловлені на початку твору, зводяться до сентенції, що ніщо на світі не вічне, і все у волі божій.

Позитивні герої повісті – носії всього світлого й прекрасного. Показ духовної щедрості народу, чистоти його душі, благородства почуттів – з цими важливими ідейно-художніми завданнями письменник впорався блискуче.

Сильне кохання все ж не позбавляє Василя здатності в екстремально-драматичних ситуаціях керуватися розумом., а не почуттями. Згадаймо клятву вірності Марусі, готовність захистити кохану від усякого бруду, за­стерегти від необдуманого кроку.

Ще за життя Квітці докоряли за надмірну ідеалізацію героїв, гіпертрофовану сентиментальність. Письмен­ник намагався переконати сучасників, що пише він правду, і його герої також “описані з натури”.

Та йому не йняли віри навіть тоді, коли в основу твору був покладений дійсний факт, а герої творів мали прототипів. “Розуміється, – писав О.Дорошкевич, – в побутових Квітчиних повістях “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Козир-дівка” цей реалізм ще дуже умовний, обмежений, підкорений ідейно-етичним завданням письменника, і його ідеалізовані Маруся, Оксана, Галя, Ївга більше нагадують харківських городянок, ніж українських селянок часів кріпацтва. Розуміється, елементів критицизму щодо суспільних стосунків ми тут не знайдемо. Проте селянська тематика повістей, етнографічні й побутові екскурси в показі селянського життя... розкриття психологічного життя, особистих переживань селянства – все це нестеменні ознаки реалістичних тенденцій у творчості Квітки”.

У листах до П.Плетньова Квітка не раз підкреслював, що його “герої і героїні всі в квітках і запасках, всі з тутешніх міст”, і що він пише те, “що попадається на очі”. Реальною основою повісті “Добре роби, добре й буде” (1836) став голод 1833 р., а прототипом Тихона Бруса – купець Рижов, засідатель, як і Квітка, Харківської палати карного суду. Він був нагороджений золотою медаллю “на анненской ленте” “за похвальнце на пользу отечества поступки, оказанные во время не-урожая в 1833 году”, про що повідомлялось у “формулярном списке”.

Сучасники Квітки часом висловлювали сумніви щодо життєвості його творів. Так, П.Плетньов, ознайомившись з повістю “Щира любов”, писав про заідеалізованість образу головної героїні, відхід від життєвої правди. У цьому зв'язку дружина письменника намагалася довести протилежне: “Чому Ви кажете, що Галочка – істота неземна? Далебі, мені жаль, що Ви так думаєте, щоб у простому побуті не було благородства душі і піднесених почуттів! Я Вас можу запевнити, що Галочка існувала і що тепер є в тому місті, де вона жила, люди, які розказують про її розум і вроду її стільки хвальби, що вона навіть у піснях збереглася... Вибачте, що я так палко заступаюся за Галочку – моє миле дитя, котре для мене тим більше цікаве, що це справжня подія, про яку я давно просила чоловіка описати її”.

Василь, герой повісті “Маруся”, частково наділений рисами товариша Квітки, Валер'яна Степановича, котрий, не перенісши зради коханої, став ченцем Києво-Печерської лаври, де зустрів його Квітка. У монастирі його переконали йти в мир і робити добро людям. Оселившись в маєтку на околиці Києва, Валер'ян Степаневич допомагав бідним, калікам, прочанам, мандрівникам і зажив слави доброго пана. У 1841 р. Квітка написав оповідання “Добрий пан” для альманаху М.Максимовича “Киевлянин” (1841), в якому й показав свого приятеля в іншій іпостасі.

Звичайно, герої, що мають прототипів, це художні образи, а не достовірні постаті людей. До того ж не треба забувати, що Квітка змальовував людей не такими, якими вони є насправді, а такими, якими вони повинні бути згідно з євангельськими приписами і загальнолюдськими ідеалами. Та й над завдання (роз­чулити читача) відігравало немаловажну роль.

Йому хотілося художнім словом навчити людей жити за законами християнської моралі, де понад багатство ціниться любов до ближнього і милосердя. Так виник задум написати “Бесіди о спасенії душі”. Цензура не допустила до друку “Бесіди...” із-за думок, що суперечать справжньому змістові святого Письма або не підтверджуються ним. Ідеї “Бесід...” частково реалізовані в “Листах до любезних земляків”, частково – у сентиментально-реалістичних повістях . “Добре роби – добре й буде” (1836), “Козир-дівка” (1838), “Сердешна Оксана” (1841), “Щира любов” (1839), “Божі діти” (1840), “Перекотиполе” (1840).

“Добре роби – добре й буде” проповідує братню любов між ближніми, готовність прийти на допомогу один одному, особливо в скрутні часи. У “Щирій любові” проводиться думка, що справжня любов – це вміння жити ради ближнього. “Не для себе живу – для приятеля, як і він для мене” – таких принципів дотримуються головні герої повісті. “Божі діти” можуть служити ілюстрацією християнської заповіді “Шануй батька свого і матір свою” – такі ідеальні стосунки між батьками й дітьми пропагуються у творі.

Любов, самопожертва, смиренство і покора, милосердя і покута проповідуються в повісті “Сердешна Оксана”. Повість призначалася для додатків до журналу “Отечественные записки”, що з ініціативи Квітки мали виходити українською мовою під редакцією Є.Гребінки. З різних причин ці додатки так і не вийшли, однак зібрані для них матеріали Є.Гребінка вмістив до альманаху “Ластівка” (1841), в підготовці якого брав участь і Т.Шевченко. Зрозуміло, що він познайомився з творами Квітки (“Пархімове снідання”, “На пущання – як зав'язано”, “Сердешна Оксана”) і, як не без підстав припускав Ю.Івакін, під впливом “Сердешної Оксани” написав “Катерину”.

Амплітуда настроїв критиків щодо цього твору виявилася більш широкою: від порівняння О.Афанасьєвим-Чужбинським Квітчиних характерів із шекспірівськими, від захопливих оцінок Т.Шевченка, П.Куліша, В.Даля, О.Потебні та багатьох ін. – до відверто глузливого відгуку В.Бєлінського.

Сюжет повісті “Сердешна Оксана” нескладний. Дочка розумної, розсудливої вдови Векли Ведмедихи, Оксана, веде безтурботне життя. І мати, і оповідач застерігають Оксану від гріховних думок, поганих вчинків, особливо від панів. Оксана цих застережень не чує, за що розплачується дуже жорстоко. Як і Катерина, вона стає жертвою капітана-москаля. Та віра в Бога допомагає їй спокутувати гріх, а матері – простити блуд дочки. Чесне, від­крите, аскетичне життя повернуло їй повагу односельчан.

Причина драми Оксани не стільки соціальна, як моральна. Гординя, легковажність, непослух, небажання заробляти на хліб насущний – великий гріх. З цієї точки зору трагедія Оксани, її страждання – закономірні. Ними вона спокутувала гріх і морально перемогла свого спокусника.

Але бачити лише в основі повісті лише морально-етичний і соціально-побутовий конфлікт молодої селянки та панича-капітана означало б спрощувати драматизм відтвореного, адже в певні моменти у суперечливій сув’язі опиняються між собою, ще й Оксана та її односельці, в їх особі усе суспільство, його неписані моральні постулати, його надто суворе ставлення до жінки-покритки. Зрештою, глибоке проникнення Квітки-Основ’яненка у психологію героїні дає змогу читачеві побачити ще одну незвичайну колізію – Оксани з... Оксаною, тобто Оксани, доведеної до відчаю своїм розчаруванням у коханні, своїм моральним падінням, розумінням глибини того горя, що завдала матері, – і Оксани, яка безмежно любить життя і яка воліє прийняти яку завгодно покуту, аби лиш отримати за нього Боже й людське прощення і благословення. Усі три конфліктні вузли дивовижно схрещуються у сцені, дуже важливій для життєвої долі героїні.

Капітана Г.Квітка-Основ’яненко не дав імені. За самооцінкою персонажа, це – справжній “плут”, тобто крутій, хитрун, людина, страшна у своїй здатності жити нечесно й не відчувати при цьому жодних докорів сумління.

На думку Л.Ковалець, явно занижена оцінка Квітчиного цілком оригінального твору, який разом із Шевченковою “Катериною” привернув увагу культурної громадськості до болючих і численних фактів зведення панами й москалями простих дівчат. “Списав і я “Сердешну Оксану”, от точнісінько як і Ваша “Катерина”... Як то ми одно думали про бідних дівчаток та про бузовірових москалів” – писав Г.Квітка-Основ’яненко 23 жовтня 1840 р. у листі до Т.Шевченка.

Повість “Козир-дівка” характеризується великим обсягом подій, широтою залучення життєвого матеріалу, складністю сюжетної побудови, рівнем узагальнення. Поява повісті викликала широкий резонанс серед читачів і критики. Перші, особливо ті, хто пізнав себе у висміяних персонажах, нарікали, ображали.

Сучасні історики літератури, характеризуючи “Козир-дівку” як сентиментально-реалістичну повість, відзначають посилене критичне начало і наявність еволюції в зображенні селянства та жіночого образу, що наближує твір до критичного реалізму. Викриваючи зло­чинну поведінку, хабарництво, безчестя адміністративно-судових чиновників – писарів, старшин, суддів, Квітка намагався перебороти сентиментальне патріархально-ідилічне зображення позитивного героя й життя села.

Героїня повісті Ївга – роботяща, чесна, цільна й вольова натура. На відміну від Марусі, вона – активний борець за справедливість. Спостережлива, здатна розуміти й узагальнити події, дівчина одна стає на боротьбу із сільською владою, чиновниками різного рангу й виходить переможцем. Розсудлива і кмітлива, Ївга добре знається на людях, тому зразу відмовляє писареві, який цікавиться не нею, а її худобою. Шануючи свою гідність, дівчина не дозволяє зневажати її. Своє горе Ївга пов'язує із загальним станом речей, розуміючи, що така доля випадає багатьом бідним та беззахисним людям у сучасному їй суспільстві, але віра в правду надає їй сили й терпіння, щоб “дійти усюди”.

З погляду дальших перспектив розвитку нової української літератури поява в героїні з демократичного середовища почуття протесту проти усталених форм життя і поривання до правди й справедливості є симптоматичним. Проте, хоч відхід від сентиментального способу зображення позитивного героя був кроком у бік реалізму, правда життя ще не була змальована. Квітці докоряли за невідповідність поведінки і характеру демократичних героїв їхньому соціальному станові. Це пояснюється тим, що письменник, намагаючись враховувати смаки своїх читачів (а ними була дворянська інтелігенція), інколи зображував життя і героїв такими, якими він хотів їх бачити, а не такими, якими вони були насправді.

Це позначалося й на сюжеті, й у частих дидактичних відступах, і в наявності сентиментально-ідилічних картин (звільнення Левка, весілля Ївги і Левка, тор­жество справедливості у фіналі повісті). Та незважаючи на відчутний наліт сентименталізму, в повісті все ж досить яскраво пробиваються паростки критичного реалізму. Насамперед це стосується конфлікту твору, в якому відбилася жорстока суть суспільних основ життя.

Темнота, пересуди, жорстокість зачепили всіх – від найменшого до найстаршого. Невипадково Квітка застерігає читачів від страшного гріха, яким є наклеп, поговір. Жертвою наклепу став Левко, наймит Трохима Макухи. Його звинуватили в крадіжці хазяйських грошей. Не розібравшись у справі, Трохим із сином разом з односельчанами повели сердешного Левка до волосного правління.

Повість “Перекотиполе” (1840) – розробляє тему морально-побутового фольклорного оповідання. Повість побудована у формі притчі. Злочин завжди розкривається, хоча виявиться, що він вчинений без свідків. Перекотиполе (бур’ян). Денис убиває Трохима, вони поверталися з заробітків. Помираючи Трохим звернувся до нього – бути свідком. Денис, подивившись на цей бур’ян, зблід і видав себе.