6. Відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю чи майну громадян внаслідок екологічного правопорушення

Шкода може бути заподіяна як навколишньому природному середовищу, так і здоров'ю та майну громадян або майну юридичних осіб. Відшкодування шкоди, спричиненої навколишньому природному середовищу, передбачається двома способами: в натурі або грошовому вираженні згідно із затвердженими у встановленому порядку таксами, а також методиками обчислення розміру шкоди, а за їх відсутності — за фактичними витратами на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища. Шкода, заподіяна здоров'ю та майну громадян, компенсується згідно із цивільним законодавством. Для відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю громадян, у першу чергу необхідно довести причинний зв'язок між діяльністю винної особи та забрудненням навколишнього природного середовища, а також впливом цього середовища та спричиненою шкодою. Вказана категорія спорів є найбільш складною, бо забруднення навколишнього середовища, як правило, викликається сукупною дією декількох джерел забруднення і дуже важко довести причинний зв'язок.

Далі – дивитися статтю

7. Дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення

Сутність цього виду юридичної відповідальності полягає у накла­денні роботодавцем (власником підприємства чи уповноваженим ним органом) на працівника дисциплінарних стягнень. Такі стягнення мо­жуть накладатися на осіб, винних у невиконанні або неналежному виконанні своїх трудових обов'язків, пов'язаних зі здійсненням природоохоронних заходів за умови, що відповідні обов'язки пе­редбачені трудовим договором, укладеним між працівником та власником підприємства, установи, організації (уповноваженим ним органом).

Можливість застосування до винних у вчиненні порушень еко­логічного законодавства дисциплінарної відповідальності передбачена ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Цією ж статтею перераховані підстави такої відповідальності. Ними є: порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище; порушення норм еко­логічної безпеки; порушення вимог законодавства України при проведенні екологічної експертизи, в тому числі подання завідомо неправдивого експертного висновку; невиконання вимог держав­ної екологічної експертизи; фінансування, будівництво і впровад­ження у виробництво нових технологій і устаткування без позитив­ного висновку державної екологічної експертизи; порушення еко­логічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів; допущення наднор­мативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих ре­човин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне сере­довище; перевищення лімітів та порушення інших вимог викорис­тання природних ресурсів; самовільне спеціальне використання природних ресурсів; порушення строків внесення зборів за вико­ристання природних ресурсів та забруднення навколишнього при­родного середовища; невжиття заходів щодо запобігання та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впли­ву на навколишнє природне середовище; невиконання розпоряд­жень органів, які здійснюють державний контроль у галузі охоро­ни навколишнього природного середовища, та вчинення опору їх представникам; порушення природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні та захо-роненні хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, ток­сичних радіоактивних речовин та відходів; невиконання вимог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України; відмова від надан­ня своєчасної, повної та достовірної інформації про стан навко­лишнього природного середовища, а також про джерела забруд­нення, приховування випадків аварійного забруднення навколиш­нього природного середовища або фальсифікація відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення; прини­ження честі та гідності працівників, які здійснюють контроль у га­лузі охорони навколишнього природного середовища, посягання на їх життя і здоров'я.

Перераховані види правопорушень залежно від конкретних об­ставин, а також суб'єкта вчинення проступку можуть стати підста­вою для притягнення винних не лише до дисциплінарної, а й до адміністративної чи кримінальної відповідальності (до одного з Цих видів). При цьому наведений у законі перелік підстав юридич­ної відповідальності не є вичерпним. Законодавством України мо­же бути встановлено дисциплінарну відповідальність і за інші по-РУшення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Підстави застосування дисциплінарної відповідальності за еко­логічні правопорушення передбачені й актами природо ресурсного законодавства, а саме ст. 65 Кодексу України про надра, ст. ПО Водного кодексу України, ст. 98 Лісового кодексу України, ст. 40 Закону України «Про рослинний світ», ст. 81 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», ст. 42 Закону України «Про відходи», ст. 21 Закону України «Про захист рос­лин», ст. 21 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» та деякими іншими.

Види дисциплінарних стягнень та порядок їх накладення регу­люються КЗпП. Згідно зі ст. 147 цього кодексу до порушників тру­дової дисципліни, винних у невиконанні своїх трудових обов'язків, може бути застосовано один з двох заходів стягнення: догана або звільнення з роботи.

При цьому для окремих категорій працівників статутами і поло­женнями про дисципліну цих категорій працівників можуть перед­бачатися також інші дисциплінарні стягнення. Ці стягнення, зок­рема, можуть бути застосовані до відповідних осіб при вчиненні ними дисциплінарних стягнень у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Так, відповідно до п. 4 Положення про ранги державних служ­бовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 червня 1996 р., як захід дисциплінарного впливу до державного службовця може застосовуватися затримка у присвоєнні чергового рангу до одного року.

Частиною 3 ст. 48 Закону України «Про прокуратуру» за пору­шення закону, неналежне виконання службових обов'язків чи скоєння ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відповідаль­ність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, за­твердженим Постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р. Стаття 9 цього статуту крім заходів дисциплінарного стяг­нення, передбачених КЗпП, передбачає такі специфічні стягнення, як пониження в класному чині, пониження в посаді, позбавлення нагрудного знака «Почесний працівник прокуратури України»; звільнення з позбавленням класного чину.

Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України, за­тверджений Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 29 липня 1991 р., передбачає широкий спектр дисциплінарних стягнень осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, а саме: зауваження; догана; сувора догана; затримка у при­своєнні чергового спеціального звання або поданні до його присвоєння на строк до одного року; попередження про неповну посадову відповідність; пониження в посаді; пониження в спеціальному званні на один ступінь; звільнення з органів внутрішніх справ (п. 15).

Якщо дисциплінарний проступок у галузі охорони навколиш­нього природного середовища вчиняється військовослужбовцями, то останні несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним стату­том Збройних Сил України, затвердженим Законом України від 24 березня 1999 р., згідно з яким військовослужбовці несуть відпо­відальність залежно від їх військових звань. Так, на рядових (мат­росів) строкової військової служби можуть бути накладені такі стягнення: зауваження; догана; сувора догана; позбавлення черго­вого звільнення з розташування військової частини чи корабля на берег; призначення поза чергою в наряд на роботу — до 5 нарядів; позбавлення військового звання старший солдат (старший матрос) (п. 48). На рядових (матросів) військової служби за контрактом, крім того, можуть бути накладені ще такі стягнення, як поперед­ження про неповну службову відповідність; звільнення з військової служби за контрактом за службовою невідповідністю (п. 49). А сер­жанти (старшини) строкової військової служби можуть, крім того, бути понижені в посаді; понижені у військовому званні на один ступінь; або понижені у військовому званні на один ступінь з переве­денням на нижчу посаду, а також: позбавлені сержантського (стар­шинського) звання (п. 50).

Працівники залізничного транспорту, що вчинили дис­циплінарний екологічний проступок, нестимуть відповідальність згідно з Положенням про дисципліну працівників залізничного транспорту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. Так, у разі встановлення вини працівника залізничного транспорту у виникненні катастрофи або аварії з шкідливими екологічними наслідками, до останнього можуть бути, зокрема, застосовані такі специфічні заходи дисциплінарного стяг­нення, як позбавлення машиністів права керування локомотивом з наданням роботи помічником машиніста, а також позбавлення свідоцтва водія моторно-рейкового транспорту незнімного типу та свідоцтва помічника машиніста локомотива з наданням роботи, не пов 'язаної з керуванням локомотивом і моторно-рейковим транспор­том, на строк до одного року.

Дисциплінарну відповідальність за екологічні правопорушення згідно з вимогами дисциплінарних статутів чи положень про дисципліну несуть і деякі інші категорії працівників, такі як працівни­ки спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб (Статут про дисципліну працівників спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р.), працівники гірничих підприємств (Положення про дисципліну працівників гірничих підприємств, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 13 берез­ня 2002 р.) та ін.

Дисциплінарні стягнення накладаються органом (службовою особою), якому надано право прийняття на роботу (обрання, за­твердження і призначення на посаду) даного працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статута­ми, положеннями та іншими актами законодавства про дис­ципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також ви­щестоящими органами.

Працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.

Дисциплінарне стягнення накладається власником або уповно­важеним ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи ча­су звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непра­цездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стяг­нення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчи­нення проступку.

Законодавство про працю вимагає чіткого дотримання процеду­ри накладення дисциплінарного стягнення. Передусім власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудо­вої дисципліни письмових пояснень. Стягнення оголошується в на­казі (розпорядженні) й повідомляється працівникові під розписку.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосова­но лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнен­ня власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, а та­кож обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Законодавство гарантує працівникові можливість оскарження дисциплінарного стягнення і встановлює порядок такого оскарження (глава XV КЗпП). У випадку звільнення з роботи, зокрема, працівник може безпосередньо звернутися до районного (міського) суду в місячний строк з дня вручення йому копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стяг­нення у вигляді догани працівника не буде піддано новому дис­циплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дис­циплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового по­рушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе сумлінно, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протя­гом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.

Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», як і інші законодавчі акти, що регулюють питання притягнення до дисциплінарної відповідальності, встановлюють правило: суб'єкти, винні у вчиненні дисциплінарного правопорушення (так само як і адміністративного правопорушення чи кримінального злочину) зо­бов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними внаслідок пору­шення відповідного законодавства, оскільки застосування заходів дисциплінарної відповідальності не звільняє винних від компен­сації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів, тобто від майнової відповідальності.

Якщо ж внаслідок порушення покладених на працівника трудо­вих обов'язків ним спричиняється матеріальна шкода підприєм­ству, установі, організації, працівник несе матеріальну відповідаль­ність за шкоду, якщо остання заподіяна його винними протиправ­ними діями (бездіяльністю). Загальні підстави та умови такої від­повідальності передбачені ст. 130 КЗпП. Відповідна відповідаль­ність, зокрема, встановлюється тільки за пряму дійсну шкоду, ли­ше в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації вин­ними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відпо­відальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної Шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до Дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покри­ти її повністю або частково. За згодою власника або уповноваже­ного ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Посадові особи та спеціалісти, що працюють у сфері охорони навколишнього природного середовища, винні у порушенні вимог екологічного законодавства, згідно з рішеннями їх управлінських органів можуть також позбавлятися премій за основними результа­тами господарської діяльності повністю або частково.

8. Проаналізуйте Постанову Верховної Ради “Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища”, дайте їй правову оцінку (письмово).

ПОСТАНОВА Верховної Ради України

Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища

Відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" Верховна Рада України постановляє:

Затвердити Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища (додається).

Голова Верховної Ради  України	І. ПЛЮЩ
м. Київ 29 жовтня 1992 року N 2751-XII

		ЗАТВЕРДЖЕНО Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 року N 2751-XII

ПОРЯДОК обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища

1. Цей Порядок визначає правові основи прийняття рішень про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів (надалі - підприємств) незалежно від форм власності у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

2. Діяльність підприємств, що здійснюється з порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, може бути:

обмежена - на певний період (до виконання необхідних природоохоронних заходів) встановлюються зменшені обсяги викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів у цілому по підприємству чи по окремих його цехах (дільницях) і одиницях обладнання;

тимчасово заборонена (зупинена) - до виконання необхідних природоохоронних заходів зупиняється експлуатація підприємства чи окремих його цехів (дільниць) і одиниць обладнання;

припинена - повністю припиняється експлуатація підприємства чи окремих його цехів (дільниць) і одиниць обладнання.

При тимчасовій забороні (зупиненні) чи припиненні діяльності підприємств забороняються всі викиди і скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів по підприємствах в цілому чи окремих їх цехах (дільницях) і одиницях обладнання.

3. Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) та припинення діяльності підприємств у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища приймають у межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях, органи державного санітарно-епідеміологічного нагляду, інші спеціально уповноважені державні органи та органи місцевого самоврядування.

4. Діяльність підприємств обмежується або тимчасово забороняється (зупиняється) у разі перевищення ними лімітів використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів, екологічних стандартів, а також вимог екологічної безпеки, зокрема:

а) введення в дію підприємств, на яких не забезпечено в повному обсязі додержання екологічних вимог і виконання заходів, передбачених проектами на їх будівництво (реконструкцію);

б) відсутність споруд, устаткування і пристроїв для очищення викидів та скидів або їх знешкодження, а також приладів контролю за кількістю і складом забруднюючих речовин та характеристиками шкідливих факторів на підприємствах, діяльність яких пов'язана з шкідливим впливом на навколишнє природне середовище, або порушення правил експлуатації зазначених споруд, устаткування, пристроїв і приладів;

в) використання природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, складування, захоронення, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів без відповідних дозволів;

г) перевищення гранично допустимих чи тимчасово узгоджених викидів і скидів забруднюючих речовин в навколишнє природне середовище, рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів, біологічного впливу та радіоактивного забруднення;

д) порушення екологічних вимог при виробництві, зберіганні, транспортуванні, знешкодженні, захороненні токсичних та інших речовин, небезпечних для навколишнього природного середовища, здоров'я та життя людей;

е) відсутності або нездійснення заходів, спрямованих на запобігання залповим викидам і скидам, що створюють високі та екстремально високі рівні забруднення повітряного та водного басейнів і грунтів, становлять небезпеку для здоров'я та життя людей, тваринного і рослинного світу;

є) виробництва й експлуатації транспортних та інших пересувних засобів і установок, у викидах і скидах яких вміст забруднюючих речовин перевищує встановлені нормативи;

ж) впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем, що не відповідають екологічним вимогам;

з) порушення екологічних вимог при дислокації військових частин, проведенні ними військових навчань, маневрів, переміщенні військ і військової техніки (крім випадків надзвичайних ситуацій, що оголошуються відповідно до законодавства України);

и) порушення інших вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

5. Підставою для припинення діяльності підприємств є систематичне перевищення ними лімітів використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів та екологічних стандартів, що не можуть бути усунуті з технічних, економічних чи інших причин.

6. Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємства підлягає виконанню в строки, зазначені у цьому рішенні.

7. Не допускаються термінові тимчасова заборона (зупинення) чи припинення діяльності підприємства, якщо це може призвести до виникнення аварійної ситуації.

8. У разі невиконання рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств винні особи несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

9. Державні органи, що прийняли рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств або скасування таких рішень, надсилають у тридобовий строк відповідну інформацію Радам народних депутатів, на території яких знаходяться підприємства.

10. Відновлення діяльності підприємств здійснюється з письмового дозволу органу, який прийняв рішення про тимчасову заборону (зупинення) діяльності, або його вищого органу.

11. Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств може бути оскаржено в судовому порядку.

12. У разі необгрунтованого обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств винні в цьому службові особи несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

____________  

 

© Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», 1991 - 2011 © ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2007 - 2011

Юридичний журнал » #6/2006 » Костюк Юрій - Перспективи вдосконалення юридичного механізму реалізації права громадян на відшкодування шкоди, заподіяної екологічними правопорушеннями

Право громадян на відшкодування шкоди, заподіяної екологічним правопорушенням, є одним з найважливіших конституційних прав громадян України. Так, відповідно до ст. 50 Конституції України "Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди". Цілком очевидно, що право громадян на відшкодування шкоди, завданої екологічним правопорушенням чи іншим порушенням права громадян на екологічну безпеку, реально виникає лише у разі порушення іншого конституційного права – права на безпечне для життя і здоров’я довкілля (Екологічне право: Особлива частина. / заред. В.І. Андрейцева. – К.: Істина. – 2001. – С. 18).

Аналізуючи зміст суб’єктивного права на відшкодування шкоди, заподіяної екологічними правопорушеннями, необхідно виходити з конструкції загального поняття екологічних прав громадян, їх місця в системі конституційних та галузевих екологічних прав. В теорії права такі права набувають назви конституційних екологічних прав. Слід зазначити, що екологічні права одержали свою легалізацію ще в 1991 році з прийняттям Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", який деталізував та заклав основи поділу конституційно задекларованих пізніше екологічних прав громадян.

Згідно зі ст. 21 Конституції України, основні екологічні права належать до невідчужуваних, непорушних прав людини, як такі, що у теорії відносяться до природних прав. Вони є основними суб’єктивними та природними правами. Наведений в ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" перелік основних екологічних прав громадян України, можна логічно поділити за напрямками еколого-правового спрямування на:

• права громадян в галузі використання природних ресурсів, до яких відноситься право здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів, а саме: право загального та спеціального землекористування (статті 34-36, 40, 83, 93 Земельного кодексу України), право власності на землю (статті 80-81, 90 Земельного кодексу України), права громадян на зміну цільового призначення земельної ділянки (ст. 20 Земельного кодексу України), право самостійно господарювати на землі, право власності на посіви й насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; право споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди (ст. 95 Земельного кодексу України); право загального та спеціального лісокористування для ведення лісового господарства, для спеціального використання у встановленому порядку лісових ресурсів, користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт (статті 9, 18, 50, 71, 75,76 Лісового кодексу України); право здійснювати загальне та спеціальне водокористування; використовувати водні об’єкти на умовах оренди; споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об’єкти, здійснювати їх реконструкцію і ремонт; передавати для використання воду іншим водокористувачам на визначених умовах (статті 43, 47, 48 Водного кодексу України);

• права громадян у сфері охорони навколишнього природного середовища, що об’єктивуються правом участі в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів, в цілому, та участь у розробленні та реалізації заходів щодо охорони окремих природних ресурсів, комплексів та систем зокрема;

• права громадян, в галузі забезпечення екологічної безпеки, що включає право на безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище, участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань, право на об’єднання в громадські природоохоронні формування, право вільного доступу до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, правом участі у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об’єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи, в тому числі, право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

В інших законодавчих актах такі права конкретизовані на: право на безпечні для здоров’я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку й навколишнє природне середовище (ст. 4 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р.); право на захист від впливу іонізуючих випромінювань (ст. 3 Закону України «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» від 14 січня 1998 р.); право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби (ст. 49 Лісового кодексу України від 21 січня 1994 р.), та багато інших. Ці права також підлягають державному забезпеченню та захисту. В юридичній літературі їх класифікують як такі, що можуть бути реалізованими на галузевому рівні (Андрейцев В.І. Екологічне право. – К., 1996. – С. 34.).

В останні роки спостерігається посилення уваги до проблем реалізації екологічних прав людини й на міжнародному рівні. В таких основних міжнародно-правових документах з прав людини, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Міжнародний пакт про соціальні, економічні, культурні права та інші, екологічні права не знайшли свого відображення. Проте все частіше міжнародна спільнота схиляється до конкретизації таких прав у національних правових системах, розробці у межах ООН нових, більш високих стандартів у цій галузі.

Правам громадян завжди відповідають обов’язки, тому як на конституційному, так і на законодавчому рівні закріплений обов’язок громадян не заподіювати шкоду природі (а точніше – навколишньому природному середовищу), культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні збитки, а екологічне законодавство деталізувало його як обов’язок берегти, охороняти природу, раціонально використовувати її багатства, додержуватися вимог екологічної безпеки у природокористуванні, не порушувати прав, інтересів інших громадян тощо (ст. 12 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища").

З огляду на викладене, можна дійти висновку, що право громадян на відшкодування шкоди, завданої екологічними правопорушеннями, як одне із екологічних прав людини і громадянина, в цілому об’єктивується через призму забезпечення екологічної безпеки при реалізації інших екологічних прав. Закріплення в статті 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" екологічних прав громадян, визначає основні напрямки діяльності в галузі навколишнього природного середовища. Недотримання вимог механізму реалізації відповідних екологічних прав призводить до порушення саме права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, тобто дестабілізує стан екологічної безпеки людини, що виявляється у вчиненні екологічного правопорушення, в результаті чого заподіюється шкода життю, здоров’ю та майну людини і громадянина. Відповідно до положень ст. 10 цього ж закону встановлюються і юридичні гарантії реалізації цього права, що полягають у забезпеченні державою можливості компенсації у встановленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Однак закріплення права на відшкодування шкоди завданої екологічним правопорушенням в якості окремого права громадянина зумовлює формування відповідного механізму, власне, його реалізації, визначення основного змісту та сутності цього права, що безумовно повинно логічно відображатися в нормах законодавства, які в певному гармонічному поєднанні формують поняття права відшкодування шкоди завданої екологічним правопорушенням в його об’єктивному розумінні, яке в процесі реалізації позиціонується з точки зору суб’єктивного розуміння останнього.

Однак існуюча конституційно-правова модель закріплення екологічних прав не відтворює всього змістовно-видового спектру останніх, що безумовно ускладнює механізм їх реалізації. Безперечно, що нормативно-правове забезпечення реалізації екологічних прав громадян повинно базуватися не лише на декларуванні права як такого, а й з урахуванням їх юридичної природи.

Варто відзначити, що проблеми регулювання та реалізації прав громадян у галузі навколишнього природного середовища у вітчизняній науці екологічного права не дістали належного висвітлення, хоча окремі аспекти екологічних прав досліджувались у багатьох наукових працях.

На сьогодні, у літературі отримали прояв декілька поглядів на поняття "екологічні права людини і громадянина". Так, В.І. Андрейцев вважає, що воно відображає сукупність юридичних можливостей і засобів, спрямованих на задоволення потреб громадян в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки (Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій. – К., 1996. – С. 32.).

Ефективність екологічних прав, на думку Є.В. Віленської, Е.О. Дидоренко, і Р.Г. Розовського, буде недостатньою, якщо вони не почнуть орієнтуватись на реалізацію найважливішої мети, якою є охорона людини, її права на життя і здоров’я (Виленская Е.В. Дидоренко Э.А. Розовський Б.Г. Правовая охрана человека в окружающей среде. – Луганск, 1999. – С. 215-249.).

Звісно, антропоцентричний підхід у визначенні пріоритетів еколого-правового регулювання обумовлює формування відповідного стану суспільних відносин, за якого використання природних ресурсів та охорона навколишнього природного середовища буде спрямована на забезпечення безпечного та сприятливого впливу на людину, попередження і усунення негативного екогенного впливу на її життя та здоров’я. Реалізація громадянами своїх екологічних прав обумовлена відповідними екологічними потребами у природних ресурсах, забезпеченням реалізації їх екологічних інтересів. Останнє стосується насамперед права на безпечне для життя та здоров’я людини довкілля. Однак досить складним видається відмежування екологічних прав від інших прав людини, визначення змісту та сутності останніх, що, в свою чергу, породжує юридичні неточності правового регулювання.

Аналізуючи позицію М.М. Бринчука, що полягає у визначенні під екологічними правами людини визнані та закріпленні законодавством права, які забезпечують задоволення різноманітних потреб останньої під час її взаємодії з природою, і які залежно від рівня правового регулювання поділяються на основні та інші права в галузі навколишнього природного середовища (Бринчук М.М. Экологическое право. – М., 1998. – С. 131.), ми вважаємо відповідну позицію дещо неповною, оскільки поняття взаємодії з природою відображає певну активну діяльність людини щодо задоволення певних потреб, при цьому осторонь залишається поняття бездіяльності людини, що, наприклад, може знаходити свій прояв у зворотному впливі навколишнього природного середовища на людину. В такому разі людина має такі екологічні права, що пов’язані з відшкодуванням екогенної шкоди, з вимогами припинення еколого-небезпечної діяльності та інше. Виходячи з позиції М.М. Бринчука, право на відшкодування шкоди завданої екологічним правопорушенням, звужується до цивілістичного рівня відшкодування екогенної шкоди, за якого характер такої шкоди слід визначати саме з урахуванням виду порушення, тобто активної дії правопорушника. Відповідна позиція виключає опосередкований вплив еколого-небезпечної діяльності на життя і здоров’я людини, заподіяння шкоди її майну, а також відшкодування шкоди, що була заподіяна в результаті бездіяльності правопорушника, негативний вплив якої носить здебільшого відкладальний ефект.

Досить часто порушення права на безпечне довкілля призводить до заподіяння шкоди здоров’ю громадян. Таким чином, право на відшкодування шкоди, завданої екологічними правопорушеннями, об’єктивується через право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище, що в об’єктивному значенні означає закріплену законодавством і забезпечувану державою можливість суб’єкта проживати в середовищі, яке не спричиняє шкоди здоров’ю, користуватися для задоволення своїх життєво необхідних фізичних і духовних потреб безпечними природними благами, вимагати від держави, а також інших фізичних і юридичних осіб виконання вимог екологічної безпеки, а у випадку їх порушення – звертатись за захистом порушеного права до компетентних органів.

Закріплення можливості відшкодування такої шкоди є одним із важливих механізмів забезпечення права на безпечне навколишнє природне середовище і, разом з тим, воно виступає як самостійне право громадян, передбачене ст. 50 Конституції України і ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року. Проте формування механізму реалізації такого права потребує детального визначення всіх критеріїв ефективності окремих його етапів та складових. Визначення основних законодавчих підстав реалізації такого механізму на принципах законності та верховенства права.

Конституційну основу механізму реалізації права на відшкодування шкоди, завданої екологічним правопорушенням, перш за все, складають положення ст. 50 Конституції України, яка декларує відповідне право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Юридична можливість реалізації такого права закріплена також і на галузевому рівні в ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", яка закріплює за громадянином право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їхньому здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Так, відповідно, спираючись на положення статей 50 та 55 Конституції України кожний громадянин має право на подання до суду позовів про відшкодування шкоди внаслідок негативного впливу на довкілля діяльності підприємств, установ, організацій та окремих громадян. Така шкода відповідно до ст. 69 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р. підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі. У певних випадках враховуються витрати на лікування і відновлення здоров’я та витрати, пов’язані зі зміною місця проживання, професії, а також неодержані прибутки за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, інші витрати та не одержані прибутки громадян, що пов’язані з погіршенням стану довкілля (Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки. – Київ: "Знання-Прес", 2002. – С. 35.).

У ст. 11 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р. зазначено, що Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством. Ради, спеціально уповноважені державні органи управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів зобов’язані залучати громадян до участі у вирішенні питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів.

Важливим аспектом реалізації відповідних гарантій відшкодування екогенної шкоди є нормативно-закріплена система заходів забезпечення екологічної безпеки людини та громадянина, що полягає у встановленні відповідних нормативів екологічної безпеки (ГДК, ГДР, ГДВ), порушення яких безумовно призводить до ризику заподіяння шкоди життю та здоров’ю людини, та визначенні напрямків діяльності та функцій системи спеціально-уповноважених органів державної влади, в галузі забезпечення екологічної безпеки та попередження еколого-небезпечного впливу на навколишнє природне середовища в цілому та життя і здоров’я людини зокрема.

Так, в якості прикладу, слід звернути увагу на систему організаційно-економічних заходів щодо забезпечення раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів, яка відповідно до ст. 29 Водного кодексу України передбачає і відшкодування у встановленому порядку збитків, заподіяних водним об’єктам у разі порушення вимог законодавства, або визначення на рівні ст. 92 Лісового кодексу України системи економічного стимулювання лісокористувачів у додержанні вимог щодо охорони, захисту, раціонального використання та відтворення лісів, яка також передбачає і заохочення осіб, які виявили випадки порушення лісового законодавства і порушників, забезпечили стягнення штрафів і відшкодування матеріальних збитків, заподіяних лісовому господарству.

Метою реалізації відповідного права на відшкодування шкоди, завданої екологічним правопорушенням, є усунення наслідків негативного впливу навколишнього природного середовища на життя, здоров’я людини та відшкодування шкоди завданої її майну та іншим майновим інтересам. Для досягнення поставленої мети, громадянин використовує надані законом можливості вжити всіх засобів юридичного захисту порушеного права на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Механізм вирішення такого завдання полягає у визначенні законодавчих положень, які чітко формують юридичні категорії та важелі правового регулювання. З одного боку, це положення Конституції, які закріплюють відповідне право, а з іншого боку – це положення інших нормативно-правових актів, які встановлюють певний правовий режим використання та охорони навколишнього природного середовища. Так, на сьогодні питома вага нормативно-правових актів, в галузі використання та охорони навколишнього природного середовища, визначають склади екологічних правопорушень, що посягають на порядок використання та охорони навколишнього природного середовища в цілому, та окремих природних ресурсів зокрема.

Виходячи зі змісту статей 9, 32, 33, 68, 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", закон встановлює законодавчі засади стандартизації і нормування в галузі використання та охорони навколишнього природного середовища та в разі порушення відповідних стандартів та нормативів – закріплює можливості відшкодування екологічної шкоди. Закон не визначає поняття збитків, та збитків завданих людині. Існують загальні норми та механізми в частині відшкодування шкоди здоров’ю, життю, майну – проте не вбачається юридичних важелів, спеціально-галузевого регулювання. На початку 90-х років концепція охорони навколишнього природного середовища дещо змінилася, виходячи з пріоритету закону в майбутньому, відповідні питання повинні були врегульовані, оскільки за декларування основних положень визначило б основні магістральні напрямки розвитку такої концепції через створення механізму охорониекологічних прав людини, закріпленого на рівні підзаконних актів. Проте відповідний механізм дещо деформований цивілістичними поглядами на відшкодування екологічної шкоди, оскільки на сьогодні існує певний дефіцит еколого-правових норм. З огляду на це,необхідним видається прийняття закону щодо відшкодування збитків заподіяних екологічним правам. При цьому Цивільний кодекс України містить лише положення щодо права особи вимагати припинення діяльності, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля. Щодо права на відшкодування шкоди завданої екологічним правопорушенням, то це право реалізовується, з позиції Цивільного кодексу України, в межах загального права на відшкодування шкоди. Таким чином, право на відшкодування екологічної шкоди повинно бути зовнішньо об’єктивоване на рівні галузевого законодавства, щоб створити законодавчу підставу для відшкодування шкоди в межах реалізації права на відшкодування екогенної шкоди.

Критикуючи позиції деяких авторів щодо виключно цивілістичного підходу до відшкодування шкоди завданої екологічним правопорушенням, слід враховувати те, що цивілістичний підхід відшкодування екологічної шкоди, обумовлений наявністю чіткого причинно-наслідкового зв’язку між правопорушення (деліктом) та завданою шкодою, щодо екологічної шкоди поширення відповідного правила унеможливлюється, оскільки шкода може бути заподіяна в результаті тривалого еколого-небезпечного впливу. В такому випадку використовуються і спеціальні еколого-правові важелі визначення рівня та ризику заподіяння шкоди в результаті екологічного правопорушення, як то проведення екологічної експертизи. Адже відповідно до положень ст. 7 Закону України "Про екологічну експертизу" об’єктом останньої може бути і певна екологічна ситуація, що склалася в окремих населених пунктах і регіонах, а також діючі об’єкти та комплекси, що мають значний негативний вплив на стан навколишнього природного середовища. При цьому, проводячи екологічну експертизу у вигляді судової експертизи, під час вирішення спору в суді, на розгляд останньої необхідно ставити питання щодо рівня негативного екогенного впливу на життя та здоров’я людини, визначення ступеня вини та ризику заподіяння такої шкоди.

Особливість шкоди, завданої екологічним правопорушенням, полягає і в характері такого правопорушення та відповідальності за нього. В цілому, норми законодавства закріплюють склади правопорушення, в тому числі екологічного, такі склади зафіксовані в певних законах та інших нормативно-правових актах.

Так, відповідно до ст. 20 Лісового кодексу України, збитки, заподіяні порушенням прав лісокористувачів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі, при цьому закон не визначає характеру таких збитків. Безумовно, що характер останніх тісно пов’язаний з реалізацією прав лісокористування та охорони. Визначені в статті 98 Лісового кодексу України види правопорушень, здебільшого стосуються охорони лісових ресурсів, а не забезпечення безпеки життю та здоров’ю громадян. Стаття 111 Водного кодексу України, визначає лише порядок відшкодування збитків, завданих порушенням водного законодавства, що передбачає обов’язок фізичних та юридичних осіб відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушень водного законодавства, в розмірах і порядку, встановлених законодавством України. Аналогічною є ситуація, в галузі правової охорони надр і атмосферного повітря. Відносно відшкодування шкоди завданої порушенням екологічних прав громадян в галузі використання та охорони земель, то поряд з закріпленим на рівні статей 90, 156, 157 обов’язком відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами, які використовують земельні ділянки, а також органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами, встановлюється і спеціальний порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284, відповідно до якого власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні вилученням (викупом) та тимчасовим зайняттям земельних ділянок, встановленням обмежень щодо їх використання, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земельних ділянок або приведенням їх у непридатний для використання стан та неодержанням доходів у зв’язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок. Відповідно до п. 3 зазначеного Порядку, відшкодуванню підлягають: вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, включаючи незавершене будівництво; вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових і дерево-чагарникових насаджень; вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; понесені витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням економічних показників, на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розвідувальні та проектні роботи; інші збитки власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. Аналізуючи відповідні нормативно-правові положення, ми приходимо до висновку, що зазначений Порядок спрямований здебільшого на відшкодування майнової шкоди завданої в результаті екологічного правопорушення, питання визначення розміру та відшкодування шкоди завданої життю та здоров’ю людини та громадянина не охоплюються сферою регулювання відповідного нормативно-правового акту. Аналогічною є ситуація і при відшкодуванні шкоди завданої порушенням прав громадян на спеціальне водокористування, що здійснюється в порядку відшкодування збитків, завданих водокористувачам припиненням права або зміною умов спеціального водокористування, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 1996 р. № 966. Існуюча Методика розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, що затверджена наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 18 травня 1995 року № 37, також не дає можливості визначення розміру та порядку відшкодування екогенної шкоди завданої життю, здоров’ю та майну громадян в результаті порушення водного законодавства. Особливістю відповідальності за лісові правопорушення є встановлення такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству, що закріплені Постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. № 1464 "Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству", однак за визначені види правопорушень в сфері використання та охорони лісів, встановлюється таксова відповідальність, що має на меті відшкодування шкоди завданої лісовим ресурсам та лісовому господарству.

Таким чином, існуюча система нормативно-правових актів, що регулюють відносини з приводу визначення розміру та підстав відшкодування завданої екологічними правопорушеннями шкоди життю, здоров’ю та майну громадян не дає змоги чітко визначити основні законодавчі позиції щодо визначення розміру екологічної шкоди та встановлення порядку її відшкодування. Як ми бачимо, визначення складів правопорушення, що, на нашу думку, може прямо чи опосередковано спричинити шкоду життю, здоров’ю та майну громадянина, здійснюється в рамках охорони навколишнього природного середовища та окремих природних ресурсів, питання забезпечення екологічної безпеки є опосередкованим. Це пов’язано з тим, що теорія і практика еколого-правового регулювання сформувала ресурсовий підхід до розуміння еколого-правової охорони, який спрямовувався на відвернення шкоди конкретним природним ресурсам, життя і здоров’я людини не висувалося на передній план еколого-правової охорони. Однак, на нашу думку, заподіяння шкоди окремим природним ресурсам, що є результатом екологічного правопорушення, призводить до певних змін в навколишньому природному середовищі та зумовлює негативний вплив на життя і здоров’я людини, завдаючи в такий спосіб екогенної шкоди останньому.

Відповідно до Закону України "Про прокуратуру" (ч. 1 ст. 12 в редакції від 26.11.1993 р.) прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Згідно зі ст. 37 Закону України про охорону навколишнього природного середовища, при здійсненні нагляду органи прокуратури застосовують надані законодавством України права, включаючи, зокрема, звернення до суду з позовом про припинення екологічно небезпечної діяльності. Отже, громадяни, за логікою цих вимог, можуть звертатися із заявами до органів прокуратури про внесення ними відповідних позовів в органи суду на користь громадян, права на екологічну безпеку яких порушено. А це значно розширює юридичні можливості громадян у сфері екологічної безпеки.

Проте ці законодавчі вимоги з урахуванням положень ст. 8 Конституції України можуть тлумачитись неоднозначно. Відповідно до конституційних положень звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Із викладеного можна логічно вивести наступні висновки:

1. громадяни України в разі порушення права на екологічну безпеку мають право безпосередньо звернутися до суду з позовом до відповідних осіб про припинення екологічно небезпечної діяльності, або використати альтернативну можливість і звернутися до органів прокуратури із заявою про здійснення вказаного повноваження безпосередньо ними в їх інтересах.

Тобто вказаний логічний ряд продукує дві організаційно-процедурні форми припинення порушення права громадян на екологічну безпеку, що можна розглядати як прогресивні й демократичні способи захисту конституційних прав на етапі правової розбудови держави;

2. по-друге, не виключається і висновок про колізію вищезазначених норм, а отже, і низьку юридичну техніку чинних приписів, виходячи з того, що прокурори мають розглядати тільки такі заяви і скарги громадян про порушення їх прав, які не можна захищати в суді. Оскільки Конституція України не робить обмежень щодо захисту якихось конституційних прав, а навпаки, гарантує їх захист в органах суду, то відповідно прокурори можуть відмовити в розгляді заяв і скарг, пов’язаних з порушенням права на екологічну безпеку внаслідок екологічно небезпечної діяльності.

І тому, виходячи з викладеного, прокурори можуть подавати позови до суду про припинення екологічно небезпечної діяльності тільки за власною ініціативою. Тому вважається за доцільне якомога швидше спростування взаємовиключних висновків шляхом роз’яснення застосування вказаних норм Конституційним Судом, або шляхом законодавчого уточнення вищенаведених правових конструкцій. З огляду потреб практики нам більш прогресивним слід визнати перший підхід щодо вирішення цієї проблеми.

Підбиваючи підсумки висловленого, можна констатувати, що в сучасний період відбувається активний процес формування не тільки об’єктивного, але й суб’єктивного права на відшкодування шкоди завданої екологічним правопорушенням, яке базується на конституційному і галузевому праві громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля (навколишнє природне середовище), але повною мірою не охоплюється цією суб’єктивною правовою можливістю, оскільки включає інші правові можливості:

1. право громадян України вимагати в дозволених організаційно-правових і процесуально-процедурних формах від юридичних і фізичних осіб відшкодування шкоди завданої екологічним правопорушенням;

2. право громадян України вимагати через визначені законодавством юрисдикційні органи винесення рішення про заборону здійснення екологічно небезпечної діяльності, з метою усунення подальшого негативного впливу на життя і здоров’я людини;

3. право подання громадянами заяв до прокурора з метою його звернення до суду з позовом про припинення екологічно небезпечної діяльності та відшкодування завданої такою діяльністю шкоди;

4. право громадян на звернення безпосередньо до суду для захисту конституційного права на екологічну безпеку та припинення екологічно небезпечної діяльності;

5. право громадян на відшкодування шкоди, завданої порушенням права на екологічну безпеку (ст. 50 Конституції України).

Джерелом суб’єктивного права громадян на відшкодування шкоди є нормативне його закріплення в узагальненому вигляді. Тоді право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням нормативів екологічної безпеки в суб’єктивному розумінні являє собою право, тієї чи іншої особи, яким вона наділена в силу об’єктивного права і якому кореспондує певний обов’язок.

З огляду на зміст поняття «суб’єктивне право громадян на відшкодування шкоди, завданої екологічними правопорушеннями» слід визначити характерні риси права громадян на відшкодування шкоди завданої екологічним правопорушенням, а саме:

• це можливість мати і користуватися нематеріальними особистими благами (життя і здоров’я) та матеріальними (майнові цінності) та відповідно вимагати їх відновлення, або компенсацію за їх порушення;

• є формою реалізації об’єктивного права (норми) про відшкодування шкоди, заподіяної екологічними правопорушенням у конкретних правовідносинах;

• вказує на юридичну можливість діяти певним чином у випадку завдання шкоди здоров’ю, майну громадянина;

• покладає на порушника обов’язок відшкодування шкоди, заподіяної екологічним правопорушенням;

• є особливою формою державного дозволу на вчинення певних дій.

Наведені ознаки, можливо, якоюсь мірою повторюють одна одну, але, на думку дисертанта, кожна з них відбиває, показує у розчленованому вигляді ту або іншу істотну грань, рису, ознаку, сторону, властивість обумовленого явища. Жодна з них не розкриває і не може розкрити цілком сутність, особливості суб’єктивного права, об’єкту, але взяті разом, у єдності, вони дають досить вичерпне уявлення про право громадян на відшкодування шкоди заподіяної екологічним правопорушенням. Головне при розгляді права громадян на відшкодування шкоди заподіяної екологічним правопорушенням в суб’єктивному розумінні – це можливість вчиняти певні дії, спрямовані на відшкодування завданої шкоди майну і здоров’ю, тобто дії, пов’язані з "відновленням еколого-правого та майнового становища, що було погіршено заподіянням екологічної шкоди", "заміною втрачених матеріальних та інших цінностей".

Законодавчим підґрунтям відшкодування екологічної шкоди є закріплені в ст. 50 Конституції України екологічні права громадян, які пов’язані між собою: право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршенням стану довкілля, та право на отримання і використання екологічної інформації про стан довкілля та про відповідні правопорушення. Проте, не дивлячись на відповідне законодавче врегулювання в цій сфері, слід відзначити необхідність певного корегування законодавчої бази. Так, Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.повинен бути доповнений рядом статей, які б врегульовували відшкодування шкоди здоров’ю і майну громадян внаслідок негативного впливу на довкілля. Зокрема, в них бажано закріпити склад цієї шкоди. Наприклад, у випадку заподіяння шкоди здоров’ю, відшкодуванню підлягають витрати на лікування і відновлення здоров’я, догляд за хворим, у випадку смерті – на поховання, витрати, пов’язані зі зміною місця роботи, проживання, способу життя тощо. Відшкодуванню повинна підлягати і моральна шкода, наявність якої в даному випадку є безперечною, хоча вона з якихось причин Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" не передбачена. Така шкода може проявлятися в різного роду моральних травмах, включаючи найтяжчі з них (неможливість народжувати дітей, ризик народження дітей з патологічними відхиленнями розвитку тощо). Відшкодування екогенної шкоди повинно базуватися на презумпції заподіяння у випадках перевищення нормативів екологічної безпеки.

19