5.3. Методи управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля

Управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля здійснюється з метою підтримання загального рівня ризику кредитного портфеля у встановлених допус­тимих межах і забезпечення запланованого рівня дохід­ності кредитної діяльності банку.

Основні методи управління кредитним ризиком на рів­ні кредитного портфеля наведено на рис. 5.3.

МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМ РИЗИКОМ НА РІВНІ КРЕДИТНОГО ПОРТФЕЛЯ
		Диверсифікація кредитного портфеля
		Концентрація кредитного портфеля
		Установлення лімітів кредитування
		Формування резервів
		Сек'юритизація кредитів
		Страхування кредитних ризиків

Рис. 5.3. Класифікація методів управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля

Метод диверсифікації кредитного портфеля полягає в розміщенні кредитних ресурсів серед широкого кола пози­чальників, які відрізняються один від одного як за певни­ми характеристиками (статус, форма власності, обсяг ва­лового доходу, розмір капіталу та ін.), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Ви­окремлюють три види диверсифікації: галузеву, геогра­фічну та портфельну.

Галузева диверсифікація передбачає розміщення кре­дитних ресурсів серед клієнтів, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Вибір пріоритетних галузей для кредитування повинен ґрунтуватися на результатах статистичних досліджень, що дає змогу знизити загаль­ний рівень ризику кредитного портфеля банку. Найкра­щий результат досягається у випадку кредитування пози­чальників, які здійснюють свою діяльність у галузях із протилежними фазами коливань ділового циклу. В цьому випадку результати їх діяльності різною мірою залежать від загального стану економіки. Так, якщо одна галузь пе­ребуває на стадії економічного зростання, то інша пережи­ває стадію спаду, а з часом їх позиції змінюються на про­тилежні. За таких обставин підвищення ризику за однією групою позичальників компенсується зниженням ризиковості за іншою групою, що допомагає стабілізувати доходи банку і суттєво знизити ризик.

Географічна диверсифікація полягає в розміщенні кре­дитних ресурсів між позичальниками, які здійснюють свою діяльність у різних регіонах, географічних терито­ріях, країнах із різними економічними умовами. Вико­ристовувати географічну диверсифікацію для зниження кредитного ризику мають змогу лише великі банки, з роз­галуженою мережею філій як у країні, так і за кордоном. У цьому випадку підвищення ризиків в одних регіонах компенсується їх зниженням в інших. Метод географічної диверсифікації допомагає нівелювати вплив кліматичних і погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможність позичальників, що здійснюють свою діяльність у різних регіонах.

Банки, що не мають розгалуженої мережі філій, метод географічної диверсифікації використовують здебільшого у процесі формування портфеля цінних паперів, що дає змогу знизити загальний кредитний ризик банку.

Портфельна диверсифікація означає розміщення кре­дитних ресурсів між різними категоріями позичальників, які класифікуються за статусом, за розміром капіталу, об­сягами валового доходу тощо. В цьому випадку для зни­ження кредитного ризику банк надає кредити фізичним особам, підприємствам малого та середнього бізнесу, вели­ким компаніям, урядовим і громадським організаціям тощо, діяльність яких супроводжується різним рівнем ри­зику. Так, кредитування малого та середнього бізнесу час­то пов'язане з високими ризиками для банку. В цьому ви­падку банк може диктувати власні умови кредитної угоди, наприклад, вимагати додаткових гарантій за кредитом або встановлювати підвищену відсоткову ставку, чим забезпе­чується більша дохідність мікрокредитів. І, навпаки, при кредитуванні великих фінансово стійких підприємств кредитний ризик оцінюється як низький, але й дохідність у цьому випадку буде нижчою. Іноді банк для підвищення свого рейтингу може надати кредит відомій у світі ком­панії за ставкою, яка не принесе йому прибутку, але ком­пенсацією в цьому випадку буде зростання його популяр­ності серед інших клієнтів.

Якщо банки в гонитві за прибутками ігнорують метод портфельної диверсифікації або використовують його не­повною мірою, це призводить до підвищення ризиковості їх кредитних портфелів. Наприклад, портфелі, сформо­вані за рахунок кредитів, наданих підприємствам малого та середнього бізнесу, а також споживчих кредитів харак­теризуються вищим рівнем дохідності, але й вищим рів­нем ризиковості, що може призвести до значних збитків банку у випадку настання кредитного ризику. Вико­ристання портфельної диверсифікації допомагає банкам збалансувати ризик і дохідність кредитного портфеля.

Але, зважаючи на певні переваги методу диверсифіка­ції, його слід застосовувати дуже обережно, спираючись перш за все на результати статистичного аналізу і прогно­зування, враховуючи можливості банку і рівень менедж­менту. Надмірна диверсифікація кредитного портфеля мо­же призвести не до зменшення, а навпаки, до зростання кредитного ризику, адже навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних тери­торій та мають практичний досвід роботи з різними кате­горіями позичальників.

Концентрація є поняттям, протилежним за економіч­ним змістом диверсифікації кредитного портфеля, і перед­бачає зосередження кредитних ресурсів у певних галузях економіки або кредитування певних категорій клієнтів, які характеризуються однаковими особистісними харак­теристиками (наприклад, юридичним статусом, обсягом валового доходу тощо) або географічним розміщенням. У цьому випадку банк віддає перевагу кредитуванню галу­зей економіки або певних груп позичальників, які харак­теризуються підвищеною дохідністю. Як правило, банки концентрують свої кредитні ресурси у таких галузях еко­номіки, як паливно-енергетичний комплекс, оптова та роздрібна торгівля, інвестування нерухомості тощо. Ос­таннім часом банки також віддають перевагу кредитуван­ню фізичних осіб. Концентрацію, як і диверсифікацію, поділяють на галузеву, географічну і портфельну.

Оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певних груп клієнтів, у структурі кредитних портфелів банків спо­стерігаються диспропорції у розміщенні кредитних ресур­сів, визначені можливостями банків, їх кредитною полі­тикою та ситуацією на кредитному ринку. Водночас, надмірна концентрація кредитного портфеля значно під­вищує рівень кредитного ризику, і за цих обставин вини­кає необхідність визначення верхньої (допустимої) межі

концентрації. Як доводить зарубіжний досвід, саме над­мірна концентрація кредитного портфеля стала причиною зниження фінансової стійкості та банкрутства ряду банків протягом 70—80-х років минулого століття.

Таким чином, одним із завдань керівництва банку є визначення оптимального рівня диверсифікації та кон­центрації кредитного портфеля з урахуванням кредитної стратегії, можливостей банку і конкретної економічної та політичної ситуації в країні або регіоні.

Встановлення лімітів — це метод управління кредит­ним ризиком, який полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих кредитів або кредитного портфеля в цілому. Ліміт встановлюється як максимально допустимий розмір кредиту, наданий одному позичальни­ку чи групі позичальників, і виражається як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту в грошовому вира­женні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індек­си, нормативи). За базу під час розрахунку відносних по­казників може братися розмір капіталу банку, розмір кре­дитного портфеля, валюта балансу та інші показники. Наприклад, ліміт може бути встановлений як максималь­но допустимий розмір кредиту, виданий одному позичаль­нику в грошовому вираженні, або як максимально допус­тиме відношення суми кредитів, наданих у певну галузь економіки до загальної суми кредитного портфеля.

Встановлення лімітів кредитування дає банкам мож­ливість знизити втрати від надмірної концентрації кре­дитного портфеля у певних галузях або за певними група­ми позичальників, а також диверсифікувати кредитні ре­сурси і забезпечити сталі прибутки. Як правило, ліміти встановлюються за видами кредитів, категоріями пози­чальників або групами взаємопов'язаних позичальників, за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямами кредитування, напри­клад, максимальна сума довгострокових кредитів, кре­дитів, наданих в іноземній валюті, кредитів, наданих фі­зичним особам, тощо.

Крім того, банк встановлює ліміти для визначення пов­новажень кредитних працівників різних рангів щодо при­йняття рішення про видачу кредиту. Наприклад, встанов­люються ліміти, в межах яких рішення про видачу кре­диту може приймати працівник або начальник кредитного відділу. У разі перевищення суми кредиту, що надається, розміру встановленого ліміту рішення про видачу прий­мається кредитним комітетом цього структурного підроз­ділу банку або підрозділу, що стоїть вище (наприклад, філії, департаменту, головного банку). Тобто лімітування дає змогу обмежити кредитний ризик у межах встановле­ного ліміту кредитного портфеля для банку, відділення, філії, департаменту тощо.

Обмеження щодо кредитного ризику можуть визнача­тися банком самостійно згідно з обраною кредитною полі­тикою та з урахуванням конкретної ситуації або органами банківського нагляду з метою забезпечення інтересів вклад­ників і кредиторів банку, а також надійності банківської системи в цілому.

В Україні з метою обмеження кредитного ризику бан­ків Національним банком України встановлено такі обо­в'язкові економічні нормативи.

1. Норматив максимального розміру кредитного ризи­ку на одного контрагента (Н7) встановлюється з метою об­меження кредитного ризику, що виникає внаслідок неви­конання окремими контрагентами своїх зобов'язань:

Зс

H 7 = — х 100 %, (5.1)

РК1

де Зс — сукупна заборгованість за строковими депозита­ми, кредитами, факторингом і фінансовим лізингом, векселями, борговими цінними паперами, акціями, дебі­торською заборгованістю, простроченими/сумнівними нарахованими доходами, 100% суми позабалансових зобо­в'язань, виданих щодо контрагента (або групи пов'язаних контрагентів).

РК1 — регулятивний капітал банку, не відкоригований па основні засоби банку.

Нормативне значення Н7 не повинне перевищувати 25 %.

2. Норматив великих кредитних ризиків (Н8) встанов­люється з метою обмеження концентрації кредитного ри­зику за окремим контрагентом або групою пов'язаних контрагентів:

Зс

H 7 = — х 100 %, (5.2)

РК

де Зс — сукупна заборгованість за строковими депозита­ми, кредитами, факторингом і фінансовим лізингом, век­селями, борговими цінними паперами, акціями, дебі­торською заборгованістю, простроченими/сумнівними на­рахованими доходами, 100 % суми позабалансових зобо­в'язань, що враховуються в комерційному банку за "ве­ликими" кредитами за одним контрагентом (або групою пов'язаних контрагентів).

Кредитний ризик, який банк взяв на одного контр­агента або групу пов'язаних контрагентів, вважається ве­ликим, якщо сума всіх вимог банку до цього контрагента або групи пов'язаних контрагентів і всіх позабалансових зобов'язань, наданих банком щодо цього контрагента або групи пов'язаних контрагентів, становить 10 % і більше регулятивного капіталу банку.

Нормативне значення Н8 не повинне перевищувати 8-кратний розмір регулятивного капіталу банку.

3. Норматив максимального розміру кредитів, гаран­тій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9), встановлюється для обмеження ризику, який виникає під час здійснення операцій з інсайдерами, що може призвес­ти до прямого чи непрямого впливу на діяльність банку. Цей вплив зумовлює те, що банк проводить операції з ін­сайдерами на умовах, не вигідних для банку, що призво­дить до значних проблем, оскільки в таких випадках пла­тоспроможність контрагента не завжди визначається до­статньо об'єктивно.

З ін

Н 9 = — х 100 % (5.3)

СТ

де З_ін — сукупна заборгованість за строковими депозита­ми, кредитами, факторингом і фінансовим лізингом, век­селями, борговими цінними паперами, акціями, дебі­торською заборгованістю, простроченими/сумнівними на­рахованими доходами, 100 % суми позабалансових зобо­в'язань щодо одного інсайдера;

СТ — статутний капітал банку.

Нормативне значення Н9 не повинне перевищувати 5 %.

4. Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10), вста­новлюється для обмеження сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів. Надмірний обсяг сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів призводить до концентрації ризиків і загро­жує збереженню регулятивного капіталу банку:

СЗ ін

Н 10 = — х 100 % (5.4)

СТ

де СЗ ін — сукупна заборгованість за строковими депозита­ми, кредитами, факторингом і фінансовим лізингом, век­селями, борговими цінними паперами, акціями, дебі­торською заборгованістю, простроченими/сумнівними на­рахованими доходами, 100 % суми позабалансових зобо­в'язань щодо всіх інсайдерів.

Нормативне значення Н10 не повинне перевищувати 30 %.

Резервування як метод управління кредитним ризи­ком полягає у формуванні спеціальних резервів під кре­дитні ризики, які використовуються банком для відшко­дування втрат у разі неповернення кредиту або відсотків за кредитом. Цей метод базується на одному з принципів міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та звіт­ності — принципі обачливості, відповідно до якого банки мають оцінювати якість своїх кредитних портфелів на звітну дату з погляду можливих втрат за кредитними опе­раціями. Для покриття цих втрат банк формує спеціальний резерв під стандартну та нестандартну заборго­ваність за кредитом у сумі класифікованих за ступенем ризику кредитних операцій банку.

Формування резерву є одним із методів зниження кре­дитного ризику на рівні банку, який виконує функцію за­хисту інтересів вкладників, кредиторів та акціонерів. Од­ночасно формування резервів за кредитними операціями дає змогу підвищити надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Джерелами формування спеціального резерву під не­стандартну заборгованість за кредитами є витрати банку (клас 7 Плану рахунків). За умови, якщо такий резерв не сформовано, то втрати за кредитними операціями відшко­довуються за рахунок чистого прибутку банку. Резерви під стандартну заборгованість за кредитними операціями формуються за рахунок чистого прибутку банку. Отже, високі кредитні ризики можуть призвести до повної втра­ти капіталу банку і, як наслідок, його банкрутства. Ство­рення спеціального резерву під кредитні ризики дає змо­гу нівелювати їх негативний вплив на розмір власного капіталу і є одним із способів самострахування банку.

Резерви під кредитні ризики обліковуються на контр-активних рахунках банку — контрарних рахунках, які використовуються для регулювання показників активних рахунків. Операції на цих рахунках відображаються за ме­тодами відображення операцій на пасивних рахунках. За­лишки коштів, відображені на контрактивних рахунках, зменшують суму активів на відповідну суму. Порядок розрахунку та використання резерву для покриття можли­вих втрат від кредитних операцій розглянуто у темі 12.

Сек'юритизація кредитів (від англ. securities — цінні папери) — спосіб трансформування боргових зобов'язань банку у ліквідні інструменти ринку капіталів у формі цін­них паперів. Сек'юритизація кредитів є однією з форм продажу банками своїх кредитних вкладень. її суть поля­гає в тому, що банк емітує під частину дохідних активів цінні папери і реалізує їх на відкритому ринку. Для проведення сек'юритизації банк має створити значні якісні ак­тиви, ідентичні за характером, строками і дохідністю (на­приклад, іпотечні кредити, автокредити або мікрокредити), що об'єднуються у пул, під який банк здійснює емісію цінних паперів, подібних до звичайних облігацій, що га­рантують виплату відсотків з певною періодичністю (напри­клад, щоквартально чи щомісячно). Інвестор, який прид­бав такі цінні папери, одержує право на частину пулу і відповідно на отримання доходів, джерелом яких є відсот­ки й суми платежів із погашення основного боргу за кре­дитом. У такий спосіб банк повертає кошти, витрачені на придбання неліквідних активів. За допомогою сек'юри­тизації банки поліпшують ліквідність, підвищують якість кредитного портфеля, знижують кредитний і відсотковий ризики, пов'язані з цими активами, а водночас продовжу­ють обслуговувати сек'юритизовані позики, інкасувати відсотки і платежі за основним боргом, одержуючи відсот­кові доходи.

Але можливості вітчизняних банків щодо використан­ня сек'юритизації кредитів обмежені у зв'язку з певними проблемами, що зумовлені:

1. недосконалістю нормативно-законодавчої бази (де­які аспекти сек'юритизації взагалі не регулюються зако­нодавчими актами);

2. незначною кількістю інвесторів, готових розміщувати кошти в цінні папери, емітовані під пул дохідних активів;

3. незначною кількістю банків, здатних сформувати значний портфель якісних, а саме однорідних кредитів;

4. великим ризиком сек'юритизації та ін.

Сутність страхування як методу управління кредит­ним ризиком полягає у визнанні ризику неплатежу чи не­платоспроможності позичальників, який виникає у про­цесі кредитування. У цьому випадку банк вдається до послуг страхової компанії, якій він передає ризик непо­вернення кредиту.

Страхування кредитного ризику можливе за двома варіантами:

1. кредитор (страхувальник) страхує сукупну заборго­ваність за кредитами (кредитний портфель) до моменту її погашення всіма позичальниками;

2. кредитор страхує заборгованість окремого позичаль­ника або групи позичальників.

Істотним недоліком другого варіанта є можливість се­лекції ризиків, тобто передачі банком для страхування лише великих ризиків з великою ймовірністю настання, а тому страховики приймають їх дуже неохоче.

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть етапи процесу управління кредитними ри­зиками.

2. На яких засадах здійснюється управління кредит­ним ризиком?

3. Назвіть елементи системи управління кредитнимризиком.

4. Охарактеризуйте методи управління кредитним ризиком нарівні окремого кредиту.

5. Охарактеризуйте методики оцінки кредитоспро­можності позичальника, що використовуються зарубіж­ними банками. Чим вони відрізняються від вітчизняних методик?

6. Назвіть основні методи управління кредитним ри­зиком нарівні кредитного портфеля.

7. Охарактеризуйте диверсифікацію кредитного ри­зику. У чому переваги і недоліки цього методу управління кредитним ризиком?

8. У чому полягає сутність концентрації як методу управління кредитним ризиком банку?

9. Охарактеризуйте лімітування як метод управлін­ня кредитним ризиком.

10. Розкрийте сутність сек'юритизації кредитів якметоду управління кредитним ризиком банку.

Тема 6

УПРАВЛІННЯ ВІДСОТКОВИМ РИЗИКОМ

6.1. Управління строками залучення та розміщення коштів

Кредити надаються банками на платній основі під ви­значений розмір відсоткової ставки. За рахунок отриманої суми відсотків банк покриває витрати із залучення кре­дитних ресурсів і безпосереднього супроводу кредиту. В результаті коливань відсоткових ставок за залученими та розміщеними у кредитний портфель ресурсами банк може недоотримати заплановану суму відсоткового прибутку або взагалі зазнати збитків. Оскільки динаміку відсотко­вих ставок складно прогнозувати та їм властива мінли­вість, відсотковий ризик значно зростає і перетворюється на головне джерело банківського ризику. Таким чином, од­ним із методів забезпечення прибутковості кредитних опе­рацій банку є оцінка й управління відсотковим ризиком.

Під відсотковим ризиком розуміють ризик зазнаван­ня банком збитків унаслідок того, що середня відсоткова ставка за залученими коштами може перевищити середню відсоткову ставку за кредитами протягом визначеного пе­ріоду часу.

Негативні наслідки відсоткового ризику можуть при­звести до знецінення грошових надходжень банку та зни­ження вартості власного капіталу.

Відсотковий ризик виявляється у таких аспектах:

1. зниження чистої відсоткової маржі внаслідок більш швидкого зростання відсоткових витрат порівняно з відсот­ковими доходами;

2. зниження ринкової вартості активів банку в разі зни­ження ринкової відсоткової ставки.

Основні причини виникнення відсоткового ризику зоб­ражено на рис. 6.1.

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ВІДСОТКОВОГО РИЗИКУ

Зміна облікової ставки НБУ

Неврахування можливості коригування відсоткових ставок у кредитних і депозитних договорах у випадку коливань відсоткових ставок на ринку

Помилковий вибір виду відсоткової ставки (фіксована або плаваюча) за кредитами або депозитами

Зміна структури активів і пасивів банку

Помилковий прогноз щодо тенденцій зміни відсоткових ставок за кредитами або депозитами

Рис. 6.1. Причини виникнення відсоткового ризику

Основною метою управління відсотковим ризиком є максимізація прибутку банку за умови його взяття. Процес управління відсотковим ризиком можна умовно поділити на такі етапи:

1. усвідомлення ризику, визначення причин його ви­никнення та сфер прояву;

2. оцінка рівня відсоткового ризику;

3. визначення методів управління відсотковим ризи­ком з метою мінімізації втрат банку.

Вибір методу управління залежить від особливостей і причин виникнення ризику. Серед основних методів управління відсотковим ризиком можна виділити:

— метод управління відсотковою маржою;

— метод управління розривом (GАР-менеджмент);

— хеджування відсоткового ризику.

Метод управління відсотковою маржою полягає в постійному моніторингу зміни відсоткових ставок за кре­дитами і депозитами та визначенні співвідношення між строками і сумами залучення й розміщення коштів.

Відсоткова маржа {спред) показує різницю між відсо­тковими доходами від кредитних операцій банку і відсот­ковими витратами, пов'язаними із залученням ресурсів.

Узгодження (збалансування) строків розміщення акти­вів і залучення зобов'язань дає змогу зафіксувати спред і нейтралізувати вплив ризику зміни відсоткової ставки.

Збалансування строків розміщення та залучення кош­тів ґрунтується на використанні двох підходів (рис. 6.2).

УЗГОДЖЕННЯ СТРОКІВ РОЗМІЩЕННЯ АКТИВІВ ТА ЗАЛУЧЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

Збалансований за строками підхід

Незбалансований за строками підхід

Збалансований за строками підхід

Незбалансований за строками підхід

Рис. 6.2. Підходи до управління відсотковим ризиком на підставі узгодження строків розміщення активів і залучення зобов'язань

Збалансований за строками підхід полягає у встанов­ленні повної відповідності між строками залучення та роз­міщення коштів. За допомогою цього підходу досягається стабілізація, а не максимізація прибутку, на підставі мі­німізації рівня відсоткового ризику, але в цьому випадку банк недоотримає певну суму доходу.

Структурне балансування може застосовуватись як до строків, так і до обсягів залучених і розміщених коштів. У цьому випадку банк намагається максимально зблизити суми активних операцій і зобов'язань, які мають однакові строки виконання. Інакше кажучи, перевага віддається то­му напряму розміщення коштів, який дає можливість пов­ністю узгодити структуру активів і зобов'язань. Напри­клад, прийнятним рішенням для банку є видача кредиту в сумі та на строк залучення коштів на вкладний рахунок.

Метод структурного балансування використовується бан­ками паралельно з іншими методами управління відсотко­вим ризиком, оскільки на практиці збалансувати всі пози­ції за строками та сумами майже неможливо. Частіше метод балансування строків розміщення активів і залу­чення зобов'язань застосовується до великих за обсягами операцій.

Незбалансований за строками підхід є альтернатив­ним методом управління, що надає потенційні можливості одержання підвищеного прибутку за рахунок зміни відсот­кових ставок. Використання зазначеного підходу базуєть­ся на прогнозі зміни швидкості, напряму та величини від­соткових ставок на ринку.

Згідно з незбалансованим підходом управління строки залучення коштів мають бути коротшими за строки їх роз­міщення, якщо прогнозується майбутнє зниження відсот­кових ставок. Наприклад, за рахунок короткострокових депозитів банк видає довгострокові кредити. І навпаки, у випадку, коли прогнозується зростання ставок, строки ви­конання зобов'язань банком мають бути довшими, ніж строки розміщення активів. Тобто банк має видавати кре­дити на строк, менший від строку залучення коштів на вкладний рахунок/

Такий підхід дає змогу максимізувати прибуток, але супроводжується підвищеним ризиком, пов'язаним із не­визначеністю щодо зміни відсоткових ставок. Якщо про­гноз стосовно зміни відсоткових ставок не виправдається, то банк може зазнати збитків.

На вибір підходу до управління відсотковою маржою впливають такі чинники:

1. тип моделі управління банком;

2. достовірність прогнозу зміни ринкових ставок;

3. ситуація на ринку;

4. можливості банку щодо залучення та розміщення коштів;

5. схильність до ризику тощо.

Взагалі метод структурного балансування є традицій­ним підходом до управління активами і пасивами банку з метою зниження відсоткового ризику. До переваг методу можна віднести простоту і доступність, що особливо важ­ливо для вітчизняних банків в умовах відсутності інших можливостей, які надає розвинений фінансовий ринок.

Недоліками такого підходу є недостатня гнучкість, не­обхідність реструктуризації балансу банку у випадку змі­ни відсоткових ставок на ринку, що перешкоджає повно­му врахуванню потреб клієнтів при укладанні кредитних і депозитних угод і є неприйнятним при щоденному управ­лінні відсотковим ризиком. Збалансування активів і зобо­в'язань банку за строками і сумами не завжди можливе в ринкових 5%овах, а іноді призводить і до збільшення ви­трат банку.

6.2. GАР-менеджмент відсоткового ризику

Найбільш простим і поширеним методом аналізу відсот­кового ризику є метод GАР-менеджменту, що ґрунтуєть­ся на виокремленні чутливих і нечутливих до змін відсот­кових ставок активів і зобов'язань банку (балансових і позабалансових). Як правило, метод GАР-менеджменту використовують для оцінки відсоткового ризику на корот­кострокових інтервалах.

Поділ активів і пасивів банку на чутливі та нечутливі до зміни відсоткової ставки здійснюється в межах визна­ченого періоду часу (часового інтервалу). Тривалість часо­вого інтервалу обирається з урахуванням прогнозованих моментів зміни відсоткових ставок на ринку. Як правило, часовий інтервал встановлюється у таких межах:

— до 31 дня;

— 31—91 день;

— 92—365 днів;

— понад 365 днів.

Активи чи зобов'язання вважаються чутливими до змін відсоткової ставки, якщо мають такі характеристики:

— дата перегляду плаваючої відсоткової ставки міс­титься в зафіксованому інтервалі часу;

— строк виконання зобов'язання або отримання акти­ву настає в цьому інтервалі;

— строк проміжної або часткової виплати основної су­ми міститься в інтервалі, що розглядається;

— зміна базової ставки (наприклад, облікової ставки Центрального банку), покладеної в основу ціноутворення активу чи зобов'язання, можлива або очікується протягом цього самого часового інтервалу і не контролюється банком.

Активи та зобов'язання, доходи та витрати за якими протягом аналізованого періоду не залежать від зміни від­соткових ставок на ринку, належать до нечутливих.

GАР (розрив, дисбаланс) є мірою відсоткового ризику, який бере на себе банк протягом визначеного періоду часу та розраховується за формулою

GАР=Ач-Зч, (6.1)

де GАР — величина розриву між чутливими активами та зобов'язаннями у певному періоді, грн;

Ач — активи, чутливі до зміни відсоткової ставки про­тягом певного періоду, грн;

Зч — зобов'язання, чутливі до зміни відсоткової ставки протягом певного періоду.

GАР вважається:

1. додатним, якщо активи, чутливі до змін ставки, пе­ревищують чутливі зобов'язання (Ач > Зч);

2. від'ємним, якщо чутливі зобов'язання перевищу­ють чутливі активи (Ач < Зч);

3. нульовим, якщо чутливі активи дорівнюють чутли­вим зобов'язанням (Ач = Зч). За нульового GАР маржа бан­ку не залежить від зміни відсоткових ставок, відсотковий ризик є мінімальним, але банк недоотримає прибутків у випадку сприятливої зміни на ринку відсоткових ставок.

Порівняно з нульовим GАР, додатний і від'ємний GАР зумовлюють потенційну можливість банку отримати під­вищений прибуток або, навпаки, зазнати збитків.

На практиці відсотковий ризик за допомогою методу GАР-менеджменту оцінюється за таким алгоритмом:

— у структурі балансу банку виділяються статті ак­тивів і зобов'язань, чутливих до зміни відсоткових ставок, тобто виділяються статті активів, за якими банк отримує відсоткові доходи, та статті зобов'язань, за якими банк сплачує відсотки;

— відсоткові активи і пасиви групуються за строками переоцінки чи погашення, а також за певними часовими інтервалами;

— розраховуються показники GАР (величина GАР, ко­ефіцієнт GАР та індекс відсоткового ризику) на різних ча­сових інтервалах та робляться обґрунтовані висновки що­до рівня відсоткового ризику, на який наражається банк у кожному з інтервалів, що аналізується, та визначається можливий розмір збитків у випадку несприятливої зміни відсоткових ставок на ринку.

Для аналізу рівня відсоткового ризику крім величини GАР також розраховуються показники коефіцієнт GАР та індекс відсоткового ризику.

Коефіцієнт G АР (КGАР) дає змогу визначити співвід­ношення між чутливими активами та зобов'язаннями бан­ку у певному періоді часу і розраховується за формулою

Ач

КGАР = — (6.2)

Зч

За результатами розрахунку коефіцієнта КОАР вва­жається, що:

— G АР додатний, якщо КGАР > 1;

— G АР від'ємний, якщо КGАР < 1;

— G АР нульовий, якщо КGАР = 1.

Основна мета GАР-менеджменту полягає в тому, що величина та вид ОАР (додатний або від'ємний) мають від­повідати прогнозам зміни відсоткових ставок і впливати на розмір відсоткової маржі (табл. 6.1).

Таблиця 6.1. Зміни відсоткової маржі банку залежно від виду GАР та прогнозованої зміни відсоткових ставок на ринку

Вид GАР	Зміни відсоткової маржі
Додатний Ач > Зч, КGАР >1	Маржа збільшуватиметься зі зростанням відсоткових ставок. Маржа зменшуватиметься у разі зниження відсоткових ставок
Від'ємний Ач < Зч, КGАР <1	Маржа зменшуватиметься зі зростанням відсоткових ставок. Маржа збільшуватиметься у разі зниження відсоткових ставок
Нульовий Ач = Зч, КGАР = \	Маржа незмінна у разі зміни відсоткових ставок

Таким чином, при використанні методу GАР для управ­ління відсотковим ризиком головним завданням є зівставлення напряму зміни GАР і зміни відсоткових ставок у

визначеному періоді часу з метою отримання додат­кового прибутку. Це означає, що GАР має бути додатним у випадку прогнозування підвищення відсоткових ставок або від'ємним у випадку їх прогнозованого зниження.

Наприклад, якщо GАР додатний, то банк може вжити такі заходи:

— не робити нічого, очікуючи зростання відсоткових ставок на ринку;

— збільшити обсяг зобов'язань з фіксованими відсот­ковими ставками;

— придбати цінні папери з фіксованими ставками або збільшити обсяги кредитування.

За умови, якщо GАР від'ємний, то банк може:

— не робити нічого в очікуванні зниження відсоткових ставок на ринку;

— додатково залучити кошти на вкладні рахунки під плаваючу відсоткову ставку;

— збільшити обсяг інших зобов'язань залучених під плаваючу відсоткову ставку;

— не робити вкладень у цінні папери з фіксованими ставками або з фіксованим купонним доходом, зменшити частку таких цінних паперів у портфелі активів.

Чим більша абсолютна величина GАР, тим вищий рі­вень ризику бере на себе банк і тим більше змінюється маржа. Збільшення чи зменшення маржі залежить від виду GАР (додатний чи від'ємний), а також від того, зростатимуть чи знижуватимуться відсоткові ставки на

ринку.

Потенційна можливість отримання додаткового при­бутку супроводжується підвищеним рівнем відсоткового ризику. Якщо прогноз зміни відсоткових ставок не ви­правдається, маржа знизиться, що призведе до збитків банківської діяльності. Якщо ОАР додатний або від'ємний, імовірність збитків дорівнює ймовірності одержання до­даткових прибутків.

Для визначення частини активів чи зобов'язань, які за­лежать від зміни відсоткових ставок, розраховується ін­декс відсоткового ризику (Rr):

GАР

Rr = — 100%, (6.3)

Ар

де Ар — робочі активи банку (активи, які приносять банку дохід, а саме залишки на кореспондентських (депозитних) рахунках в інших банках, надані кредити, кошти, розмі­щені в цінні папери, тощо), грн.

Індекс відсоткового ризику показує, яка частина ак­тивів (коли GАР додатний) чи зобов'язань (коли GАР від'ємний) може змінити свою вартість у зв'язку зі зміною відсоткових ставок. Індекс розраховується без урахування знака, оскільки і додатний, і від'ємний GАР може привес­ти до отримання прибутків або зазнавання збитків. Шля­хом встановлення граничного значення індексу відсотко­вого ризику банк може обмежити рівень відсоткового ри­зику до прийнятних розмірів.

Зміну маржі банку залежно від коливань ринкових ста­вок дає змогу оцінити модель GАР

∆ M = (r пр – r п) x 100% (6.4)

де ∆М— величина зміни відсоткової маржі банку (у гро­шовому вираженні) протягом певного періоду, грн;

r пр, r п — відповідно прогнозована та поточна ринкові ставки.

Збільшення або зменшення відсоткової маржі зале­жить від виду ОАР (додатний чи від'ємний), а також від того, зростатимуть чи знижуватимуться відсоткові ставки на ринку.

Розрахунок кумулятивного GАР дає змогу не лише управляти співвідношенням чутливих активів і зобов'я­зань у певний момент часу (статичний аналіз), а й водночас враховувати часовий компонент (динамічний аналіз). Для цього в кожному з часових інтервалів розраховується величина GАР, яка в кожному наступному часовому ін­тервалі підсумовується наростаючим підсумком.

Алгебраїчна сума (з урахуванням знака) розрахованих у кожному з періодів величин GАР становить кумулятив­ний (нагромаджений) GАР

і

NGАР = ∑ GАP i , (6.5)

i =1

де ИGАР — кумулятивний (нагромаджений) GАР, грн;

GАР.— величина GАР, розрахована у певному часовому інтервалі, грн;

і — часовий інтервал; і = 1,t.

Показник кумулятивного GАР свідчить про незбалан-сованість (різницю) між загальним обсягом чутливих ак­тивів і зобов'язань, які протягом часового горизонту мо­жуть бути переоцінені. За економічним змістом кумуля­тивний GАР — це інтегральний показник, що харак­теризує рівень ризику відсоткових ставок, на який нара­жається банк протягом певного часового інтервалу. Банк може управляти цим ризиком, встановлюючи ліміт куму­лятивного GАР як максимально допустиму його величину та приводячи структуру чутливих активів і зобов'язань у відповідність до встановленого ліміту.

Якщо під час розрахунку індексу відсоткового ризику (Rr) та моделі GАР замінити величину GАР на показник кумулятивного GАР, то отримаємо такі рівняння:

— формула розрахунку індексу відсоткового ризику (Rr) матиме вигляд

NGАР

Rr = —- • 100 %; (6.6)

Ар

— модель GАР:

З метою управління відсотковим ризиком банк формує відповідні стратегії залежно від поставленої мети і резуль­татів прогнозу щодо зміни відсоткових ставок (рис. 6.3).

Використання GАР-менеджменту в практичній діяль­ності банків має як переваги, так і недоліки (табл. 6.2).

Рис. 6.3 Види стратегій управління відсотковим ризиком

Таблиця 6.2. Переваги та недоліки GАР-менеджменту

Переваги	Недоліки
Дає змогу визначити величи­ну у грошовому вираженні від­соткового ризику, на який наражається банк протягом певного періоду	Навіть нульовий GАР не гарантує повного захисту від ризику, оскільки ставки за активами та зобов'язаннями можуть змінюватися несинхронно
За умови достовірного прогно­зу та правильно обраної стра­тегії GАР банк має можли­вість отримати додатковий прибуток	Потребує наявності точного та достовірного прогнозу зміни відсоткових ставок
Дає змогу визначити, яка частина активів (якщо GАР додатний) чи зобов'язань (якщо GАР від'ємний) може змінити свою вартість у зв'яз­ку зі зміною відсоткових ста­вок на ринку	Потребує точного визначення часового інтервалу зміни від­соткових ставок, що важко зробити в сучасних ринкових умовах
Використання кумулятивно­го GАР дає змогу управляти співвідношенням чутливих активів і зобов'язань не тільки у певний момент часу, а й у динаміці	Потребує певного часу для зміни стратегії GАР з додат­ного на від'ємний і навпаки

Приклад

Проаналізувати рівень відсоткового ризику банку за даними табл. 6.3. Граничний рівень відсоткового ризику встановлено на рівні 5 %. Визначити, як зміниться розмір прибутку банку, якщо відсоткові ставки протягом трьох місяців знизяться на два пункти.

Таблиця 6.3. Активи і зобов'язання банку, тис. грн

Статті	До 31 ДНЯ	31—92 Дня	92—365 днів	Понад 365 ДНІВ	Усього
Активи, чутливі до зміни відсоткових ставок	48	225	452	210	935
Зобов'язання, чутливі до зміни відсотко­вих ставок	56	278	370	170	874
Величина GАР	- 8	-53	82	40	61
Коефіцієнт GАР (КGАР)	0,86	0,81	1,22	1,24	1,07
Кумулятивний GАР {NGАР)	-8	-61	21	61	122
Індекс відсотко­вого ризику (Rr), %	0,86	6,52	2,25	6,52	13,05
∆М	+0,16	+1,22

Для визначення впливу зміни відсоткової ставки на маржу банку спочатку розрахуємо величину GАР у кож­ному часовому періоді. Наприклад, для періоду від 31 до 92 днів розрахунок величини GАР має такий вигляд:

GАР = 225 - 278 = -53 тис. грн.

Коефіцієнт GАР розраховується так:

225

KGАР= — = 0,81.

278

Кумулятивний ОАР для інтервалу від 31 дня до 92 днів становить

NСАР = - 8 + (-53) = -61 тис. грн.

Відповідно до проведених розрахунків, індекс відсот­кового ризику в періоді від 31 до 92 днів дорівнює

| 61 |

Rr = — x 100% = 6,52%.

935

Величина зміни відсоткової маржі банку протягом до­сліджуваного періоду становитиме

∆М = -0,02 • (-61) = 1,22 тис. грн.

За результатами проведеного аналізу можна зробити висновок, що в цілому протягом року банк дотримується встановленого граничного рівня відсоткового ризику, крім періоду від 31 до 92 днів — рівень відсоткового ризику ста­новить 6,52 % . Оскільки протягом перших трьох місяців прогнозується зниження відсоткових ставок на ринку, менеджери банку правильно обрали напрям GАР як ві­д'ємний, у результаті чого відсоткова маржа банку зроста­тиме і за досліджуваний період збільшиться на 1,22 тис. грн. У випадку, якщо протягом року і надалі спостерігати­меться тенденція до зниження відсоткових ставок на рин­ку, менеджерам банку необхідно вжити заходів щодо ско­рочення додатного GАР і по можливості перейти на ві­д'ємний GАР протягом наступних шести місяців (період від 92 до 365 днів), інакше маржа банку знизиться. Така ситуації призведе до скорочення прибутку банку і нега­тивно відіб'ється на показниках прибуткововсті банківсь­кої діяльності в цілому.

Отже, використання GАР-менеджменту для управлін­ня відсотковим ризиком банку базується на прогнозі зміни відсоткових ставок і дає змогу вибирати напрямок змі­ни GАР так, щоб забезпечити отримання прибутку у кожному з виділених часових інтервалів за умови, що про­гноз виправдається.