2. Репараційне питання на Паризькій конференції, конференції в

Спа та Лондонській конференції, його реалізація

Важливою і складною міжнародною проблемою, вірніше, комплексом проблем, були питання про репарації з Німеччини і контроль за їх виплатою.

Репараційне питаня викликало на Паризькій конференції ідаєбйфї. запеклі дебати. Виходячи із своєї концепції максимального ослаблення Німеччини^ французька делегація визначила суму німецьких репараційних патежів у 480 млрд. золотих марок, включивши у цю суму як відшкодування збитків, так і війькові витрати. США і Британія виступали проти надмірних репараційних зобов'язань Німеччини і запропонували суму репарацій в 50-100 млрд. Самі німці вважали, що ї під силу сплатити лише 30-36 млрд. золотих марок. Таким чином, загальний розмір репарацій на Паризькій конференції не був визначений.

20 червня 1920 року конференція союзників у Булоні направила Німеччині ноту, в якій від Німеччини вимагалося сплатити протягом 42 років

495

269 млрд. золотих марок репарацій. Будь-які прохання про перегляд цієї суми заздалегідь відхилялися. Німеччина відкинула булонську ноту, сподіваючись на поступки. Ці розрахунки були не зовсім безпідставними: у червні 1920 року Антанта дала згоду на збільшення чисельності поліції в Німеччині й незабаром погодилася на скликання нової конференції з репараційного питання для розгляду німецьких вимог.

/у Для цього було скликано нову спеціальну конференцію в Спа (Бельгія) 5-6 липня 1920 року, на якій були представлені країни Антанти та делегація Німеччини.

Німецькі представники запевнили, що вони збираються виконувати рішення договору, однак під час обговорення питань із роззброєння, покарання військових злочинців, постачання вугілля та репарацій німці спробували використати дискусії між союзниками для саботажу Версальських угод. Німецька делегація намагалася довести, що Німеччина ніоиго вже виконала зобов'язання з роззброєння і прагне зберегти армію чисельністю понад 100 тис. осіб та озброєння понад встановлену межу для боротьби проти революційного руху. Проте країни-переможниці відмовилися надати дозвіл Німеччині мати «для боротьби проти більшовизму» рейхсвер чисельністю 200 тис. осіб, авіаційні частини та важку артилерію. На обговоренні питання про постачання вугілля виступив «король вугілля та сталі» Г.Стіннес, який боявся, що лотаринзька сталеливарна промисловість, отримавши німецьке вугіля та кокс, стане небезпечним конкурентом для німецьких промисловців; щоб завадити цьому, він ладен був піти на ризик окупації Руру аби відстояти інтереси власної групи. Крім того, німецька делегація дала зрозуміти, що країни-переможниці повинні взяти до уваги фінансове та економічне становище Німеччини, бо швидке зростання заборгованості могло звести нанівець платоспроможність Веймарської республіки. Однак це не було враховано.

Загалом учасники конференції у Спа змогли домовитись лише про процентне співвідношення виплат Німеччиною репарацій союзникам а не про

496

остаточну суму. Франції належало 52 відсотки німецьких репарацій (на 6% менше, ніж вона планувала), Великобританії - 22 (на 8% менше, ніж вона вимагала), Італії - 10, Бельгії - 8, Японії - 0,75, Португалії - 0,75. Греції, Румунії і Югославії, які не були представлені на конференції, - 6,5 відсотка.

Так само на конференції у Спа було підписано протокол про репарації, згідно з яким Німеччина повинна була взяти на себе зобов'язання про постачання в найближчі півроку по 2 млн. тонн вугілля на місяць. Відтепер ці постачання оплачувалися одержувачами вдвічі дорожче. Це було певною поступкою Німеччині, але у разі невиконання цього зобов'язання, як і вимог про роззброєння, союзники залишали за собою право введення військ у долину р. Рур.

Проте німці не бажали виконувати постанови конференції у Спа, тому Франція 31 грудня 1920 року виступила із заявою протесту, однак німці продовжували саботаж політики роззброєння.

На черговій Лондонській конференції (21 лютого - 14 березня 192 і року) знову постало репараційне питання. Міністр закордонних справ Німеччини Сіменс відмовився прийняти загальну суму репарацій у розмірі 226 млрд. марок, запропонувавши 50 млрд., із яких 20 млрд. було начебто виплачено. Крім того, було заявлено, що Німеччина визнає борг у 50 млрд. марок лише у разі зняття обмежень щодо німецької торгівлі й отримання позики. Гак само Верхня Сілезія внаслідок плебісциту мала увійти до складу Німечччини.

Голова англійської делегації Д. Ллойд Джордж категорично відмовився це визнавати, наголосивши на запровадженні санкцій - зайнятті рурських міст. З березня 1921 року учасники конференції висунули Німеччині ультиматум щодо видачі військових злочинців, сплати 20 млрд. марок репарацій та роззброєння. У разі відмови союзники погрожували окупувати міста Дюссельдорф, Дуйсбург, Рурорт, що згодом буде зроблено Францією. Натомість 10 березня цього ж року Німеччина звернулася до Ліги Націй зі скаргою, однак, зазнавши невдачі, вирішила звернутися за сприянням до США. Нота американців від 22 квітня 1921 року свідчила про відмову в

497

посередництві з репараційного питання. Однак американці були зацікавлені у справедливому розв'язанні цього питання, оскільки від цього залежала знаною мірою сплата європейськими країнами боргів Вашингтону. Так само правлячі кола США прагнули до стабілізації німецької грошової одиниці, вбачаючи в цій сфері об'єкт вкладення своїх капіталів.

27 квітня 1921 року комісія з репарацій прйняла за ініціативою Великобританії одностайне рішення щодо сплати Німеччиною репарацій у розмірі 132 млрд. золотих марок (33 млрд. дол.), що втричі перевиїцувало реальні збитки, зі сплатою упродовж 37 років (до 1958 року) та встановлення 26% податку з усієї суми експорту- Щорічні платежі мали скласти 3,5 млрд. золотих марок. Перший внесок Німеччині необхідно було сплатити станом на 31 серпня 1921 року і він становив 1 млрд. золотих марок. Конференція схвалила це рішення.

До 1921 року Німеччина сплачувала країнам-переможницям 20 млрд. золотих марок: 5 млрд. готівкою, а решта - товарами, кораблями торговельного і річкового флоту, цінними паперами; постачала упродовж 10 років союзників вугіллям та хімічною продукцією. У відповідності до статті 116 статті Версальського договору право на репарації отримувала і Росія. Також було збережено і за США право на отримання її долі репарацій.

5 травня німецькій делегації вручили ультиматум із вимогою визнати нову репараційну суму із застереженням: якщо Німеччина на це не погодиться, то 12 травня 1921 року союзники почнуть окупацію Руру. Одночасно в лондонському ультиматумі від Німеччини вимагалося виконання постанов Версальського договору про роззброєння та покарання військових злочинців. Слід наголосити, що іще 4 травня 1921 року кабінет Ференбаха після мирних намагань заручитися підтримкою США подав у відставку. За період діяльності цього кабінету Німеччина повинна була сплатити репарації у розмірі 20 млрд. марок, однак сплатила лише 2,6 млрд. 10 травня канцлером Німечини став прихильник «політики виконання», лідер партії Центру И.Вірт, якому завдяки голосам депутатів від партій Центру, СДПН, НСДІТН, деяких

498

депутатів НДП та ННП вдалося домогтися більшості у парламенті. Пізніше до цього коаліційного кабінету увійшл ще троє представників Центру, троє -соціал-демократів, двоє - Німецької демократичної партії та двоє безпартійних, у тому числі міністр «відновлення» В.Ратенау гьо^^ ~Щ£ №М*л.

Таким чином, у правлячих колах республіки сформувалася «політика виконння», яка, проте, овсім не означала припинення саботажу постанов Версаля. Політичним кредо В.Ратенау була орієнтація на монополістичний капітал США, з яким він як представник найбільшого німецького концерну «АЄН» підтримував тісні стосунки. Якраз тоді почали створюватися у Німеччині нові американо-німецькі картелі.

Американо-німецьке співробітництво сприяло підписанню 25 серпня 1921 року мирного договору між Німеччиною та США. Цей договір був надзвичайно важливим для Німеччини: він припиняв стан війни між обома державами, сприяв відновленню дипломатичних і економічних відносин. Так, першим послом Німеччини у США був один із директорів концерну Крупа О.Вітфельд.

Німецьке керівництво погодилось на умови Лондонської конференції, а також ще на одну умову країн-переможниць: в разі неприйняття цих умов союзники надавали собі право окупації Руру. Рейхстаг проголосував за пред'явлений ультиматум.

Франція поступилася союзникам у репараційному питанні, натомість коли у 1920 році німецькі війська, були введені до Руру під приводом боротби з анархією, французькі війська окупували частину німецької території -міста Дуйсбург, Рурорт і Дюссельдорф. Велика Британія вч*н»гагміротест.

Одночасно відновлювалися економічні відносини з англійськими і французькими фірмами. Так, 6 жовтня 1921 року у Вісбадені було підписано угоду Ратенау - Лушера про врегулювання репараційного питання між Німеччиною та Францією. Угода передбачала використання принципу арбітражного розгляду; вартість поставої?\^штачувала Німеч^ьгарч/^ахунпк Сул*^ репараційнх платежів. Проте лише 35% вартості цих поставок записувалися на рахунок репараційних поставок, решту сплачували готівкою французькі

499

замовники. На випадок, якщо б вартість готового постачання була меншою, ніж 1 млрд. марок, то відсоток, записаний у рахунок репарацій, мав бути підвищений із 35 до 45. Після 1 травня 1926 року уся вартість поставок зараховувалася на рахунок репарацій, які Німеччина повинна була сплатити протягом 15 років. До 6 грудня 1921 року Німеччина пообіцяла повернути Франції все її майно. Річки Ельба, Одер, Німан і Дунай, а також Кільський канал оголошувались вільними для міжнародного судноплавства. Німеччина тим самим перетворювалась у свого роду «відкриту територію».

Відомий англійський економіст Дж. Кейнс, учасник Паризької конференції, опублікував у 1924 році книгу «Економічні наслідки Версальського мирного договору», в якій доказує абсолютну неспроможність репараційних постанов. За його підрахунками, фактичні збитки, нанесені війною державам-переможницям. не перевищували 42 млрд. золотих марок. ЗаМпдахунками члена британської делегації відішию економіста Джона ^44-ейщ^. Німеччина могла б сплатити упродовж 25-30 років від 40 до 60 млрд. золотих марок.

Проте реалізація репараційного питання ускладнилась тим, що Німеччина опинилася після Першої світової війни у надзвичайно скрутному фінансовому становищі. Починаючи з 1921 року, марка стрімко девальвувала: 1 долар дорівнював у 1914 році чотирьом маркам, у 1921 - 75, у 1922 400, в грудні 1923 року - 4,2 трлн. марок. Треба врахувати і той факт, бізнесові кола Німеччини, не бажаючи сплачувати репараційні платежі, розпочали політику «втечі капіталів» з кордон. Ще 1 липня 1920 року Верховна рада Антанти отримала меморандум 22 представників великого німецького кат галу з вимогою зменшити репараційні зобов'язання через неплатоспроможність Веймарської республіки..