9.Філософія Стародавнього Риму. Неоплатонізм

Філософія Стародавнього Риму формувалася в основному під безпосереднім впливом філософії Демокріта і Епікура, а також стоїцизму. Характерною рисою античної філософії римського періоду є еклектизм, тобто бажання поєднати у одній теорії елементи різних філософських вчень.

Найвідомішим представником цього напрямку був Марк Тулій Цицерон. Цицерон визнавав рівність всіх людей від природи й можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить утворення.

В останні часи існування Римської імперії набуває поширення неоплатонізм, найбільш відомим представником якого був Плотін. За його вченням всі форми буття є вторинними від надприродного, надрозумового, надпочуттєвого божественного начала. Осягнути останнє можливо лише при «відторгненні думки», що супроводжується екстазом. Природа створена таким чином, що крізь матерію (темряву) проникає божественний принцип (світло). Згідно з ієрархією форм буття вище за все стоїть божественний принцип, далі - божественна душа, нижче за все - природа. Індивідуальна душа людини є часткою загальної душі. Тіло лише зв'язує душу. Добро Плотін ототожнює з божественним розумом, з душею, зло навпаки -з почуттєвим світом, з природою, з тілом, яке гідне придушення через аскезу(духовна вправа,практика).

Неоплатонізм таким чином став провісником кінця античної філософії і початком християнської ідеології.