1. Виникнення і основні риси філософії Стародавньої Індії

Основи філософського знання з'являються у Стародавній Індії в І тисячолітті до н. е. Розвиток давньоіндійської філософії перебігав у три етапи.

1. Ведичний - передфілософський період, коли формувалися головні ідеї священних текстів індуїзму(що в перекладі озн.вічна релігія,вічний шлях).

2.Епічний - ідеї, втілені в релігійній літера­турі. В цей період виникають усі основні школи давньоіндійської філософії.

3.Класичний - час розвитку критичного фі­лософського методу, який вимагає аргументації й доказів. На підґрун­ті критичного методу відбувалася систематизація поглядів і уявлень в індійській філософії.

На кожному з цих етапів філософська думка існувала в різних фор­мах, мала різні джерела. Пёршим з таких джерел є «Веди.Слово Веда означає «знати», «вінець знання», «достовірні знання». Воно стосується знання, що має божественне походження. Веди, в основному, є гімнами, які виконувались жерцями на славу богів. Веди - чотири збірки релігійних гімнів, а також численні коментарі до них (Упаніша­ди, Веданта-сутру, Рігведа та Ітіхаси).

Основні риси і індійської філософії:

1)орієнтація на авторитет учителя, наставника, його осо­бистість, адже вона є носієм прихованого, незафіксованого, але сут­тєвого змісту, який надає ідеї чи теорії цілісності;

2) тісний зв'язок із релігією. Практично про кожну зі шкіл індій­ської філософії ми говоримо не просто як про філософську систему, але як про систему філософсько-релігійну. Фі­лософські ідеї тут не відокремлюються ні від релігійних, ні навіть від міфологічних, вони «розчинені» в них;

3)орієнтація на розробку життєвих цінностей, що виходять за межі задоволення безпосередніх потреб. Пізнання ототожнюється зі шляхом духовного вдосконалення, при цьому одним із важливих спо­собів збагнення сенсу життя виступає мовчання, особиста внутрішня концентрація. Мабуть, саме тому образ мислителя Сходу уявляється нам як образ самітника (наприклад, Будда).

2.Філософія Стародавнього Китаю

Перші давньокитайські філософські ідеї, які дійшли до нас, дату­ються VII ст. до н. е.

Філософська думка Китаю має свої особливості:

1)у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи;

2)в цілому за формою і методами постановки проблем китайська філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем–цінніснозначимою і гуманістичною.

Найвизначніші представники філософії Стародавнього Китаю,- це Лао Цзи і Конфуцій.

Ціль конфуціанського вчення - людина. Конфуцій намагається показати, як повинна поводитися людина в різних ситуаціях. Людина цікавить його не сама по собі, а як частина ієрархії, де вона займає чітко визначене місце.

Конфуцій зосереджує увагу на вихованні людини в дусі поваги і шанобливості до навколишніх, до суспільства. Етика Конфуція розуміє людину як провідника соціальної функції, а виховання - як гідну поведінку людини у виконанні цієї функції.

Засновником філософії даосизму є Лао-цзи. Даосизм - це філософське вчення про Всесвіт, про буття.

Дао напочатку означало „Шлях”. Це Шлях усього Всесвіту, порядок світоустрію. В первинному космічному сенсі дао – вища реальність, та, що не підлягає визначенню. Це космічний процес, в якому беруть участь усі речі. Небуття та бутя є двома формами постійного дао. Вони взаємозалежні та „виростають одне з одного”. З точки зору Лао-цзи, небуття не означає ніщо, небуття первинне, це вища ступінь, ніж буття. Це порожнеча, що приховує в собі всі потенції, без неї навіть буття не має сили. Основна ознака дао – циклічність його нескінченного руху та змін.

Лао Цзи також наводить ідеал цілковито мудрої людини, роблячи акцент на досягненні «недіяння» і скромності. «Мудра людина віддає перевагу недіянню і перебуває у спокої. Все навколо неї відбувається, наче само собою. У неї немає прихильності до будь-чого у світі.