Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Seminar_2_sots_osn_shlyubu_i_simyi.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
50.58 Кб
Скачать

5. Зміст,основні компоненти та виховне значення української етнопедагогіки.

Етнопедагогіка - це наука про народний досвід виховання і навчання підростаючих поколінь, виховну мудрість певної етнічної спільності людей.[5]

Національна система виховання - це історично зумовлена і створена народом система поглядів, переконань, ідеалів, а також традицій, звичаїв, обрядів, практичних дій, спрямованих на виховання підростаючого покоління в дусі культурно-історичної спадщини, духовності нації. Вона охоплює ідейне багатство народознавства, принципи організації навчально-виховної роботи, а також наукову педагогіку, має під собою грунт духовності рідного народу, постійну і систематичну діяльність родини, державних, громадських виховних закладів, установ і організацій.

Історичний шлях становлення й розвитку української народної педагогіки розпочинається в сивий давнині, ще в епоху первісного суспільства. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління становила сутність історичного буття народу Вже тоді старші покоління докладали чимало зусиль, щоб молодь засвоїла родові і племені звичаї, вірування, легенди, землеробські, мисливські навички тощо. Одним з найважливіших засобів передачі досвіду старших поколінь була спільна праця та оборона від ворогів. Елементи цієї найдавнішої народної педагогіки простежуються, зокрема, в фольклорі. З глибини століть набирала розмаху розмаїта народна творчість - пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна тощо. Багатогранна за тематикою і жанрами, вона і нині є могутнім джерелом засобів, методів і прийомів національного виховання.

В епоху Київської Русі-праматері нинішньої України - система виховання набула чітко окреслених ознак. Вона складалася з таких головних ланок: родинне виховання - початкова школа - середня школа - вища школа.

В наступні періоди зароджувалася й встановлювалася традиційна народна виховна мудрість, основу якої становили фольклор, народний календар та різні види мистецтв, утверджувався культ людини і природи. Значний внесок у розвиток національної системи виховання зробили церква, релігійне вчення.

Сьогодні Україна переживає велике національне відродження. До нас повертаються скарби наших предків, входять у школу з уроками народознавства, факультативами, вечорами народної пісні, весняними, осінніми і зимовими святами. Народні знання про різні сфери життя - то невичерпна скарбниця мудрості наших предків. У різноманітних засобах народознавства закладено мудру народну філософію, моральні заповіді, поведінкові норми-бути працьовитими, чесними, допомагати слабшому, поважати старших, не нищити природу. Народні настанови, розраховані на вікові особливості дітей, мають велику впливову силу.

Важливим педагогічним завданням сучасності є виховання підростаючого покоління в народному дусі, на основі національних духовних і культурних традицій. Власне, справжнє виховання є глибоко національним за суттю, змістом і характером. Закономірно, що різні якості людей, залежно від національної приналежності, потрібно виховувати неоднаковими чи уніфікованими засобами і методами, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою й невід'ємною частиною її самобутньої матеріальної і духовної культури.

У центр навчально-виховного процесу народна педагогіка ставить дитину - її складний і розмаїтий світ думок і почуттів, мрій і надій. Українська етнопедагогіка виокремлює такі фундаментальні принципи: природовідповідність, народність виховання, самодіяльність дитини, гуманізм, зв'язок виховання з життям народу, виховання в праці, врахування вікових, індивідуальних особливостей учнів, єдність вимог і поваги до особистості, поєднання педагогічного керівництва з самостійністю учнів, практичне оволодіння культурно-історичним досвідом рідного народу, повне і глибоке довір'я до дитини та віра в її сили й можливості.

Форми виховного впливу української етнопедагогіки.[5]

Рідна мова - найнеобхідніша умова реалізації національної системи виховання. Рідною мовою дитина мислить, прилучається до духовності свого народу, завдяки їй стає власне людиною. Рідна мова єднає дитину з батьками, матір'ю, народом. К. Д. Ушинський писав: «Мова народу -кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, - цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ.

Фольклор - це першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У думках, піснях і приказках, скоромовках та інших фольклорних перлинах у високопоетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях народу. Окрема його частина-народна міфологія, в якій-коріння нашої духовності, незамулене пізнішими нашаруваннями та політичними віяннями джерело, вічна скарбниця знань про найбільш ранні етапи розвитку народу. Прилучаючись до фольклорних джерел, учні сповнюються глибокою любов'ю до життя, повагою до праці, теплотою серця, творчими дерзаннями, прагненням утверджувати в житті добро, правду, красу. Характерно, що казки, пісні, приказки, думи містять у собі переконливі аргументи, відображені у відшліфованих століттями художньо естетичних образах, мудрих настановах, життєстверджуючих дотепах, які глибоко впливають на всю емоційну сферу дитини, а тому запам'ятовуються на все життя і стають керівництвом до практичної дії в різноманітних обставинах. Тому треба домагатися, щоб у кожній родині, школі, в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовувалися і саме поняття, і зміст фольклорного виховання.

Мистецтво. Проймає всі сфери життя, діяльності, побуту і дозвілля народу. Продовжуючи мистецькі традиції батьків і дідів, оволодіваючи народним і професійним мистецтвом у щоденній практичній діяльності, діти засвоюють народну духовність, зокрема її високу естетику. Учні повинні практично оволодівати різними видами і жанрами народного і професійного мистецтва.

Народний календар— це система історично обумовлених дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які в певній послідовності відзначаються протягом року. Кожна дата, свято народного календаря рясніють традиціями і звичаями, які найтісніше пов'язані з природою рідної місцевості та людиною. Особливе місце в народному календарі займають дати, пов'язані з релігійними святами: День Андрія, День Миколи, Щедрий Вечір, Святвечір, Різдво, Водохреща, Стрітення, Великдень, Івана Купала, Покрови Матері Божої та інші.

Народні символи і національна символіка. Велике значення для пізнання учнями традицій народу мають народні символи - домашні обереги, за влучним висловом В. Скуратівського. Вони виконують важливу функцію консолідації нації, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну державу і виховують в учнів високі почуття патріотизму, громадянськості, мужності, приналежності до свого родоводу, народу, прагнення відстоювати, продовжувати і підтримувати його надбання.

Родинно-побутова культура. Спрямована насамперед на виховання в учнів шанобливого ставлення до батька і матері, бабусі й дідуся, інших родичів, що є типовими представниками народу, глибокого відчуття прив'язаності до отчого дому, свого народу. Вона зміцнює сім'ю, виховує в дітей прагнення бути вірними заповітам батьків і дідів, зберегти родинні традиції, рідну мову, жити за нормами народної моралі. Однією з ознак духовності є повага до старших, основи якої закладаються в сім'ї. Здавна у всіх народів священним обов'язком було знати історичну біографію своєї сім'ї. У процесі заглиблення в історію своєї родини діти, відкриваючи для себе невідомі сторінки життя своїх близьких, проймаються гордістю за свій родовід. На жаль, ця традиція у нас почала зникати.

Народні традиції, звичаї та обряди. Об'єднують минуле і майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують людей у високорозвинену сучасну націю. Це своєрідні устої розвитку народу, нації, що втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому й естетичному житті. Практично прилучаючись до них, учнівська молодь вбирає в себе філософський, психологічний, ідейно-моральний і естетичний зміст, у неї формуються національна свідомість, творче ставлення до дійсності.

Народні прикмети, вірування. Сконцентровують результати багаторічних спостережень предків над явищами природи, порами року, флорою і фауною рідного краю, вчать дітей берегти природу та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою багатьох галузей народних знань - народної біології, астрології, медицини, хліборобської справи тощо. Усвідомлення і використання цих знань учнями сприятиме їхній успішній професійній та господарській діяльності в майбутньому.

Релігійні виховні традиції. Утверджують загальнолюдські ідеї та ідеали добра, правди, справедливості, благородства, милосердя. Під їх впливом в учнів формуються гуманні погляди на людину, природу. Національна система виховання використовує кращі здобутки церкви у вихованні підростаючих поколінь.

Кожна національна система виховання утверджує свій ідеал людини, громадянина. Українська культура передбачає ідеального українця -людину лагідну і широку, доброзичливу, чесну і правдолюбиву, дотепну і жартівливу, талановиту і працьовиту, доброго господаря, славного захисника свого роду і Батьківщини.