1.3. Законодавчі акти про мову, їхня сутність і спрямованість

Мова має велике значення в житті будь-якого народу. Одним із найвищих виявів самоствердження нації є державний статус мови, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх сферах суспільного життя.

Державною мовою переважно вважається мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про такий статус мови навіть не згадується, оскільки це зако­номірне явище.

У багатонаціональних країнах роль державної мови виконує мова панівного народу. Так було, зокрема, у державі під назвою СРСР, де російська мова існувала засобом загального спілку­вання, а мовам республік, що увіходили до складу цього союзу, відводилася другорядна роль. Це стосувалося як кількісно не­численних латишів чи естонців, так і досить великої нації ка­захів, і численного народу України.

Наприкінці 80-х років XX сторіччя тодішня влада СРСР під тиском національно-демократичних сил пішла на зако­нодавче закріплення статусу української мови й оголосила українську мову державною та мовою національного спіл­кування в межах України. 28 жовтня 1989 року був прийня­тий Закон «Про мови в Українській PCP», який набув чин­ності з 1 січня 1990 року. Цей закон прийнято за необхідно­сті захисту української мови, яка виявилася відтиснутою на периферію суспільного функціонування у найбільш важли­вих сферах життя. Зауважимо, що вперше відчув потребу в такому захисті митрополит М. Левицький, який ще 1817 року видав меморіал «В обороні державного управління і само­стійності української мови».

Згідно із Законом «Про мови...» державність української мови має бути реалізована в галузі народної освіти, діяльності державних та адміністративних органів, у сфері науки, вироб­ництва, культури, засобів масової інформації, тобто практично в усіх сферах суспільного життя. Закон складається із шести розділів (сорока статей), де йдеться про державність української мови в державі, що мала назву Українська Радянська Соціалі­стична Республіка; про обов'язок службових осіб володіти мовою корінного населення (слід звернути увагу на таке: «...служ­бова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи органі­зації в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків» (стаття 6); українська мова є мовою діловодства; судочинства, арбітражного провадження, прокурорського нагляду, мовою міжнародних договорів та угод; мова навчання та виховання в усіх навчально-виховних закладах, мова інформації та зв'язку теж українська.

Цікавим є факт, що водночас із Законом була опублікована й постанова «Про порядок введення в дію Закону Української PCP "Про мови в Українській PCP"», де визначалися терміни впровадження окремих положень Закону. Так, три - п'ять років відводилося для впровадження української мови в органи пра­восуддя і для вивчення її службовими особами; п'ять - десять років — для підготовлення технічної та проектної документації і для впровадження української мови в систему освіти.

28 червня 1996 року прийнято Основний Закон нашої дер­жави — Конституцію України. У статті 10 цього Закону зазна­чено: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держа­ва забезпечує функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Таке конститу­ційне закріплення державності української мови вимагає від керівників державних та громадських структур, навчальних закладів, різних політичних партій створення в усіх частинах України необхідних умов громадянам різних національностей для досконалого вивчення української мови та поглибленого

опанування нею.

У статті 11 Конституції України наголошується, що «держа­ва сприяє консолідації та розвитку української нації, її історич­ної свідомості, традицій, культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Не менш важливою є стаття 12, де вказано: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які про­живають за межами держави».

Таким чином, Конституція України є правовою базою для успішного регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку й уживання української та інших мов, якими користується населення нашої держави в економіч­ному, політичному, науковому та громадському житті, охо­роняє конституційні права громадян, забезпечує виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури й мови.