Пунктуаційні норми

Пунктуаційні норми охоплюють систему правил викори­стання розділових знаків у письмовому тексті. Основні принципи української пунктуації — граматичний, смисловий та інтонацій­ний. За граматичним принципом ставляться обов'язкові розділо­ві знаки: крапка в кінці речення, знаки між частинами складного речення або між однорідними членами речення та ін.

Смисловий та інтонаційний принципи розглядаються як допоміжні до граматичного. Ці принципи вимагають під час уживання знаків ураховувати смислові відношення між части­нами речення та інтонацію.

Усі розділові знаки поділяються на дві групи: відділюваль-ні й відокремлювальні. Відділювальні знаки: крапка, знак пи­тання, знак оклику, кома, крапка з комою, двокрапка, тире, три крапки — розмежовують речення, частини складного речення й однорідні члени речення.

Відокремлювальні розділові знаки (завжди парні й розгляда­ються як один знак): коми, тире, дужки, лапки — використову­ються для виділення відокремлених означень, вставних і встав­лених слів, словосполучень і речень, звертань, прямої мови.

Морфологічні норми

Порушення морфологічних норм, на перший погляд, менш помітні, ніж лексико-фразеологічні, оскільки стосу­ються не всього слова, а якоїсь його частини (морфеми) — суфікса, закінчення тощо. Але вони теж уважаються грубими помилками й однаковою мірою з іншими знижують рівень культури мовлення.

Щоб уникнути найбільш типових порушень морфологіч­них норм, слід ураховувати таке:

1) деякі спільні іменники української та російської мов мають відмінності в роді, наприклад: (він) нежить, собака, біль, накип, Сибір, дріб, кір, степ, рукопис, степінь, ступінь — іменники чоловічого роду (у російській мові вони мають жіно­чий рід). Неправильне визначення роду в цих випадках спри­чинює помилки в закінченнях цих іменників при відмінюван­ні, а також у тих словах, які з ними узгоджуються. Зважаючи на викладене вище, необхідно вживати такі правильні форми: немає нежитю (а не нежиті), не відчувати болю (а не болі), з болем у серці (а не з біллю), гострий біль, мій собака, далекий Сибір, математичний степінь, учений ступінь, математич­ний дріб, старовинний рукопис, але довга путь (вона), висока тополя (вона);

2. відмінності у граматичних формах числа певних імен­ників української та російської мов, наприклад: іменники две­рі, меблі мають лише форму множини (форм «двер», «мебель» немає) (порівняйте з російською мовою); іменники, такі, як чорнило, колосся, мають форму однини, тому у словосполу­ченнях необхідно правильно вживати їхні відмінкові закінчен­ня, а також форми узгоджуваних з ними слів: писати синім і зеленим чорнилом (а не синіми й зеленими чорнилами); важке колосся (а не важкі колосся);

3. іменники І відміни з основою на шиплячий приголосний в орудному відмінку однини мають закінчення -ею: вдачею, вежею, площею, душею, їжею, притчею;

4. особливої уваги потребують закінчення іменників чоло­вічого роду II відміни у формі родового відмінка однини: ди­пломата, двигуна, Лондона, косинуса, кілометра, мікрона; але гніву, обігу, ліцею, футболу, Байкалу тощо. Певна складність у вживанні закінчень -а(-я) чи -у(-ю) зумовлена тим, що вони за­лежать від значення слова. За найзагальнішим принципом, кон­кретні назви (людей, предметів, дерев, мір, населених пунктів, терміни та ін.) мають закінчення -а(-я): документа, атестата, міліампера, синуса, грама, Ужгорода; а назви абстрактних, збірних понять і дій — закінчення -у(-ю): процесу, піску, вітру, технікуму, батальйону, Кавказу (порівняйте: акта (документ) і акту (дія); листопада (місяць) і листопаду (процес));

5. у звертаннях до одиничного об'єкта слід використову­вати форму кличного відмінка, а не називного: юначе, лікарю, лекторе, бабусю, батьку, сину, виконавцю, Юрію, Олеже, Вік­торе Олексійовичу, Любове Миколаївно;

6. під час утворення аналітичних форм ступенів порівнян­ня прикметників слова більш, менш; найбільш, найменш до­даємо до початкової (нульової) форми прикметників: більш простий, найбільш зрозумілий (помилковими є форми «більш простіший», «найбільш зрозуміліший», оскільки в них відбу­вається накладання форм);

7) дієприкметники мають повну форму: намальований, відзначений, принесений, заведений — на відміну від форм російської мови;

8. в українській мові дуже обмежено функціонують активні та пасивні дієприкметники теперішнього часу, тому подібні ро­сійські форми слід перекладати або прикметником, або підряд­ним реченням, іноді іменником: рос. следующий—укр. наступ-ний, такий (при переліку); рос. разрушающий — укр. руйнів­ний; рос. свидетельствующий — укр. той, який свідчить; рос. проживающий — укр. той,якиймешкає;рос. играющий — укр. гравець, рос. господствующий — укр, панівний і багато ін.;

9. слід знати специфіку відмінкових форм числівників в українській мові, зокрема те, що в назвах десятків відміню­ється тільки друга частина: п 'ятдесяти, шістдесяти, сімде­сятьом, вісімдесятьма (а не «пятидесяти», «семидесяти»); відповідно до цього утворені з ними іменники мають таку форму: п 'ятдесятиліття, вісімдесятиріччя.