Походження східнослов’янської писемності Походження української мови та основні історичні етапи її становлення
Спільнослов’янський мовний період поділяють на такі етапи:
Ранній (IV-III тис. до н.е. – кінець І тис. до н.е). У цей період виробилися ознаки, що відрізніляли праслов’янську мову від інших індоєвропейських мов.
Середній (І тис. до н.е. – ІІІ-V ст.). Палаталізація приголосних, зникли дифтонги, діяв закон відкритого складу, зявилися діалектні ознаки праслов’янської мови.
Пізній (V-VI ст). Перехідний від старого стану праслов’янської мови, переселення слов’ян. Зміни в пр.-сл. мові давали в різних областях відмінні результати.
Ю.Шевельов «Історична фонологія української мови» (1979): Історію української мови потрібно починати з часу виникнення її ознак, які не властиві найближчим їй мовам (жона, столї, стіл).
Періодизація розвитку української мови (в.В. Німчук)
Праслов’янська мова з протосхіднословянськими діалектами в її складі (до VI-VII ст.).
Прасхіднослов’янська мовна єдність із протоукраїнськими діалектами (ізVII-VIII ст.).
Давньоруськоукраїнська мова (ХІ-ХІІІ ст.).
Середньоукраїнська, або середньоукраїнськоруська мова (з XIV-XV до кінця XVII ст.).
Новоукраїнська мова (від кінця XVII ст.).
Узагальнена періодизація о.І. Крижанівської
Праслов’янська мова з протосхіднословянськими діалектами в її складі (до VII ст.).
Східнословянський мовний перід із протоукраїнськими діалектами (ізVII-Х ст.), або протиукраїнський.
Давньоукраїнська мова (ХІ-ХІІІ ст.). сформувалися специфічні фонетичні українські ознаки, виникли власне українські лексеми зоря оболонь, гай, полонина, закінчення -ові, -у. Назва Україна 1187 Іпатіївський літопис: И плакашася по немь вси переяславци, о нем же Украина много постона.
Мову цього періоду називали словянською або руською.
Середньоукраїнська мова (XIV кінець XVII ст.). руська, українська мова.
Нова українська мова (поч. XVIІI ст.)до сьогодні.
Проблема виникнення письма у східних слов’ян дуже складна й досі остаточно ще не розв’язана. Складність її розв’язання насамперед зумовлюється тим, що в розпорядженні науки немає найдавніших пам’яток слов’янської писемності. Найбільш імовірно, що в східних, як і в інших, слов’ян спершу виникло письмо у вигляді різного типу рисок і їх комбінацій, вирізуваних на дереві чи іншому матеріалі. Очевидно, саме таке письмо мав на увазі Чорноризець Храбр, коли в складеному десь у кінці IX або на початку X ст. сказанії «Про письмена» писав, що «преждѣ оубо словене не имѣхоу книгъ, но чертами и рѣзами чьтехоу и гатаахоу, погани суще». Письмо у вигляді «черт і різ» використовували для позначення належності речей певній особі, позначення кількості речей, тварин або осіб, для гадання та інших подібних функцій. Залишки такого письма археологи знаходять на різних пам’ятках матеріальної культури.
Починаючи з VII—VIII ст. слов’яни налагоджують тісні зв’язки з Візантією. Господарський і культурний розвиток їх, інші практичні потреби вимагали досконалішого письма. В таких умовах у слов’ян, природно, розповсюджується грецьке письмо, яке поступово пристосовувалося до передавання слов’янських звуків (у різних місцевостях, звичайно, не однаково). Мали, певно, свій різновид грецького письма і східні слов’яни. Можливо, саме про нього йдеться у Житії Кирила, відомій пам’ятці X ст. В ній зазначається, що Кирило, коли їздив у 860 р. з візантійською місією до хозар, по дорозі зупинявся в Херсонесі в Криму і «обрѣте тоу еуаггеліє і ѱалтырь роусьскыми писмены писано и чловѣка обрѣтъ глаголюща тою бесѣдою и бесѣдова съ нимь, и силоу рѣчи приимь, своѥи бесѣдѣ прикладаа различнаа писмена, гласнаа и согласнаа». Таке письмо, вживане в той час у слов’ян, називають протокириличним.
Поряд з грецьким використовувалось в окремих слов’ян, головним чином західних, також письмо латинське, про що теж знаходимо відомості у Храбра. Слов’яни «крьстивше же сѧ римскими и грьчьскыми письмены нуждаахоусѧ словенскоу рѣчь безъ устроєниі».
У 862—863 рр. грецькі місіонери брати Кирило і Мефодій, готуючись до просвітительської діяльності в Моравії, упорядкували протокириличне письмо, спростили форму літер, наблизивши їх до грецького уставного письма, поширеного в богослужебних книгах, додали окремі літери й привели в систему відповідність азбуки до слов’янської фонетики, поклавши в основу найбільш відомий їм солунський діалект староболгарської мови, і переклали, користуючись упорядкованою ними азбукою, потрібні їм богослужебні книги з грецької на слов’янську мову. Ця мова одержала назву старослов’янської, а азбука, вживана в ній, відома як кирилиця.
Поряд з кирилицею в слов’янській писемності відома й інша азбука — глаголиця. На питання про те, яка з цих двох азбук виникла раніше, в науці досі немає однозначної відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не кирилицю, а глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у кінці IX ст. і автором її був Климентій, учень Кирила. Інші, теж додержуючись погляду на глаголицю як на індивідуальний витвір Кирила, висловлюють припущення, що кирилиця виникла природно, шляхом слов’янізації грецького письма. Останнім часом на користь цього погляду висуваються нові аргументи, зокрема в зв’язку з віднайденням у Київському Софіївському соборі видряпаної якимось гострим предметом на фресковій штукатурці XI ст. азбуки, що складається з 27 літер, з яких 23 повністю відповідають грецькому алфавітові, а чотири — б, ж, ш, щ — нові, слов’янські. (Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской (по материалам граффити XI — XVII вв.). К., 1976) На підставі складу софіївської азбуки можна зробити висновок, що вона являє собою один з варіантів грецько-слов’янського письма. Отже, софіївська азбука «відбиває той етап розвитку слов’янської писемності, коли відбувалося поступове ослов’янювання грецького алфавіту і додавання до нього перших слов’янських літер… Вона підкріплює погляд тих учених, які вважають, що глаголиця, яка зберігає сліди індивідуальної творчості і винайдена Кирилом у 863 році, була старіше кирилиці». При цьому не заперечується те, що ще «старіше від глаголиці протокириличне письмо, яке існувало у слов’ян задовго до винаходу Кирила».
Проте все ж важко узгодити викладені тут міркування про таке пізнє існування грецько-слов’янського письма з тим фактом, що вже на початку X ст. східні слов’яни користувалися звичайною кириличною азбукою, в тому числі й літерами, яких немає в грецькому алфавіті, про що свідчить відкритий у 1949 р. Гнєздовський напис, що читається як «гороушна», «гороухща» чи «гороунща». Про використання кирилиці в слов’янському письмі до XI ст. свідчать і різні написи, знайдені на території Болгарії, зокрема в Круглій церкві м. Преслава. З цього погляду більш прийнятне припущення Е. Георгієва, який також вважає Кирила творцем глаголиці, а кирилицю розглядає як результат еволюційного розвитку на слов’янському ґрунті грецького письма. Е. Георгієв відносить процес завершення еволюції кирилиці та її удосконалення на перші десятиліття після офіційного охрещення болгар у 865 р. (Е. Славянская письменность до Кирилла и Мефодия. София, 1952) Немає, звичайно, підстав заперечувати, що кирилиця виникла як завершення еволюційного процесу слов’янізації грецького письма, але важко зрозуміти, чому Кирило, готуючись з братом Мефодієм до дуже відповідальної місіонерської діяльності, не скористався з уже відомого йому слов’янізованого грецького письма, досить простого за своєю формою, а склав зовсім нову і до того набагато складнішу за формами літер азбуку. Природніше припустити, що саме він взяв на себе роботу над остаточним пристосуванням протокириличного письма до слов’янської фонетики. Це ніяк не заперечує того, що зміна форм окремих літер могла відбуватися і після Кирила.
Тому, зважаючи на наведені міркування, найбільш близькою до істини вважаємо гіпотезу, за якою походження глаголиці пов’язується з давніми «чертами і різами». На їхній граматичній основі у слов’ян розвинулося протоглаголічне письмо, в першу чергу у східних, бо саме в них найчастіше знаходять у різній формі його залишки. Однак, коли Кирило упорядкував слов’янську азбуку, то проста й зручна для вжитку кирилиця витіснила всі інші різновиди письма, поширеного у слов’ян, в тому числі й протоглаголичні. Особливо цей процес посилився після прийняття ними християнства, в зв’язку з чим і виникло «прагнення до уніфікації письма як знаряддя державного релігійного культу». (Истрин В. А. История письма. М., 1961)
Однак на південно-західних землях слов’янства, де відбувалося переслідування католицьким духовенством книг, написаних кирилицею, протоглаголичне письмо, занесене туди в кінці IX ст. зі східних слов’янських земель, відроджується уже як тайнопис. Водночас воно унормовується й удосконалюється під впливом кирилиці, внаслідок чого й виникла відома з найдавніших писемних пам’яток глаголиця як друга слов’янська азбука. Саме цим зумовлений той факт, що порядок літер, їхні назви і звукове значення в глаголиці й кирилиці в основному збігаються, хоча форма їх і відмінна. Так уявляється в світлі відомих у нас фактів походження слов’янського письма. Проте вважати, що ця проблема вже остаточно розв’язана, ще немає підстав.
Найдавніші східнослов’янські пам’ятки написані кирилицею, яка вже від початку X ст. поширилася у давній Русі, головним чином разом з розповсюдженням християнства.
(Жовтобрюх М. А., Волох О. Т., Самійленко С. П., Слинько І. І. Історична граматика української мови. Київ, 1980)
Провідна роль Києва у формуванні ранньофеодальної держави і географічно центральне положення столиці сприяли виділенню старокиївського (полянського) говору на роль основи літературної мови. Про південноруську, полянську основу мови Києва писав ще О. О. Шахматов. Учений висунув здогад про те, що у зв'язку із столиці Київської Русі носіїв різних діалектів у ній виробилася своєрідна спільна мова — койне, в якій відобразилися особливості й інших говорів. Це був говір панівних класів, відмінний від говору навколишнього сільського населення. На думку О. О. Шахматова, мовою освіченого прошарку киян — духівництва і книжників — ще з X ст. була давньоболгарська старослов'янська мова. Обидва різновиди мови Києва, за О.О. Шахматовим, переходили в інші центри Давньої Русі.
Думка про функціонування двох різних мов у живому спілкуванні Києва так і залишилася гіпотезою й не була підтримана істориками мови пізнішого часу, бо вона бездоказова. Крім панівних класів, у Києві жило трудове населення, яке становило абсолютну більшість мешканців. Не тільки в Києві, а й в інших центрах Русі можна припустити наявність соціальних діалектів, але знаряддям живого спілкування в цілому були місцеві територіальні діалекти, а також писемно-літературна мова.
Багато вчених прийняли ідею О. О. Шахматова про змішаний характер розмовної мови Києва, про старокиївське койне (київське койне часто визначають основою давньоруської писемно-літературної мови 5). Але гіпотетичне (бо ніхто ще не навів елементарних доказів) твердження про те, що київське койне було сплавом різних діалектних рис, може стосуватися лише окремих елементів лексики та фразеології, а не фонетики й граматики.
Специфічна, не спільносхіднослов'янська, лексика та фразеологія пам'яток, створених у Києві, — типово південна, русько-українська (частково — південно-західна). У літописах та інших творах засвідчені такі русько-українські слова: болоньє "оболонь, заплавна долина"; вЂверица "білка, вивірка"; ирьє "(в)ирій"; пуща, криница, рЂнь "рінь, дрібне каміння"; лимень, серенъ "наст"; ролья "рілля"; обильє. "зерно, врожай"; лЂпъкъ "ліпок, назва рослини"; вълна "вовна"; вЂхътъ "віхоть"; гробля. (гребля) "гребля, вал"; луда "рід верхнього одягу" (укр, діал. лудіння); прабошньни "рід взуття"; трЂска "тріска"; цЂрь "трут" (укр. діал. чір, цірь); лагодити "робити приємність, потурати"; огърнути, гърбъ "пагорб"; мутва "каламутний вир"; зарчя "зарево, заграва"; гълькъ "глек"; лыскарь "кирка, заступ" (укр. діал. рискаль); (и)зЂкръ "світлоокий, блакитноокий, зіркатий" (пор. діал. зікратий); nonycнЂmu "збліднути (на обличчі), попісніти"; пересьрдьє "досада, роздратування" (пор. спересердя); безголовьє "безголів'я, біда"; отъбЂгноути "загубити, відбігнути (заст.)"; пряжити "прягти, пражити"; поустити на воропъ "зробити наскок, атаку"; коваль та багато ін. 6
У київських пам'ятках фіксуються й деякі слова, що частіше виступають у текстах із півночі Русі; берьковськъ "міра ваги (10 пудів)", ларь "скринька, ларець (заст.)". Згадані іменники — північногерманського походження. Можливо, їх у Києві запозичено прямо від варягів або вони через новгородське посередництво потрапили в старокиївський говір, а з нього ці та інші терміни, запозичені з північних германських мов, поширились по всій Русі: гридь "охоронець князя, дружинник", тивунъ, тиоунъ "господарський управитель, нижчий суддя".
У свою чергу, південні слова чи південна семантика загальних лексем засвідчується на північно-східних давньоруських територіях, наприклад: гълькъ "глек"; попухнути "попісніти (на обличчі)"; хабитися "утриматися, стриматися, облишати, перестати"; двоичи "двічі" тощо.
Різні концепції історії української мови
Є різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві:
концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.
Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів:
протоукраїнський — VІІ-ХІ ст.,
давньоукраїнський — ХІ-ХІV ст.,
ранньосередньоукраїнський — ХV—ХVI ст.,
середньоукраїнський — середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст.,
пізньосередньоукраїнський — ХVIІІ ст.,
сучасний — від останніх років ХVIII ст. до сьогодні.
концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.
Новаторською гіпотезою походження української мови є концепція Олександра Царука — після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи належить антська прамова, а також українська, білоруська, польська, чеська, словацька, хорватська, верхньолужицька. До словенської підгрупи — словенська прамова, старослов'янська, російська, болгарська, македонська, сербська, нижньолужицька, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенська. Дві «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп.