Лекція 1. Вступ План

1. Курс історії української мови як наукова дисципліна, його значення, місце в лінгвістичній підготовці майбутнього вчителя. Зв’язок історії мови з іншими лінгвістичними дисциплінами.

2. Основні джерела історичного вивчення української мови.

Сучасні слов’янські народи та їхні мови. Порівняльно-історичний метод як основний метод історичного вивчення споріднених мов.

3. Виникнення і розвиток писемності у східних слов’ян.

4. Мовна ситуація в період Київської Русі.

5. Давня руськоукраїнська мова та її племінні діалекти. Утворення мови української народності та нації.

6. Різні теорії походження і розвитку української мови. Періодизація історії української мови.

7. Огляд найважливіших пам’яток давньокиївської доби (давньоруськоукраїнська мова) та староукраїнської мови.

8. Внесок українських і зарубіжних дослідників у вивчення історії східнослов’янських мов. (Значення праць М.В. Ломоносова, О.Х. Востокова, М.О. Максимовича, І.І. Срезневського, Ф.І. Буслаєва, О.О. Потебні, О.І. Соболевського, П.Г. Житецького, К.П. Михальчука, А.Ю. Кримського, П.Ф. Фортунатова, О.О. Шахматова, В.В. Німчука, Л.А. Булаховського, Є.К. Тимченка, І.С. Свєнціцького, О.С. Мельничука, В.М. Русанівського, С.П. Бевзенка, М.А. Жовтобрюха, С.П. Самійленка, Л.Л. Гумецької, П.І. Білоусенка та їхнє значення для вивчення історії української мови).

Література

а)

1. Бевзенко С.П. Історична морфологія української мови. Нариси із словозміни та словотвору. – Ужгород, 1960.

2. Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови. – К., 1991.

3. Безпалько О., Бойчук М., Жовтобрюх М., Самійленко С., Тараненко І. Історична граматика української мови. – К., 1957.

4. Булаховській Л.А. Питання походження української мови – К., 1956.

5. Жовтобрюх М., Волох О., Самійленко С., Слинько І. Історична граматика української мови. – К., 1980.

6. Крижанівська О.І. Історія української мови. Історична фонетика. Історична морфологія. – К., 2010.

7. Мейе А. Общеславянский язык. – М., 1951.

б)

1. Бернштейн С.Б. Очерк сравнительной грамматики славянских языков. – М., 1961.

2. Истрин В.А. Возникновение и развитие письма. – М., 1965.

3. Истрин В.А. 1100 лет славянской азбуки. – М., 1965.

4. Питання походження і розвитку слов’янської писемності. – К., 1963.

5. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., 1993.

6. Сказания о начале славянской письменности – М., 1981.

7. В.В. Німчук. Періодизація як напрямок дослідження генези та теорії української мови // Мовознавство. – 1997. − № 6. – С. 3-15.

8. Німчук В. В. Давньоруська спадщина в лексиці української мови. — К., 1992.

9. Німчук В. В. Давньоруські печатки "дніслово"//УІЖ — 1991. — № 3 (360). — С 34-42.

10. Русанівський В. М. Староукраїнська і слов'яноруська мови на тлі розвитку інших слов'янських літературних мов// Мовознавство. — 1997. — № 1, с. 3-4.

11. Шахматов А. А. Введение в курс истории русского языка. — Петроград, 1916. — Ч. 1, с. 81—83

Історія української мови – наука, яка вивчає особливості походження, становлення та основні тенденції розвитку української мови. Історія української мови пов’язана з такими навчальними дисциплінами: загальне мовознавство, сучасна українська мова та українська діалектологія, українська література, історія, діалектологія.

Основні джерела історичного вивчення української мови: сучасна українська мова в її діалектах і літературній формі; найважливіші пам’ятки письменства, ономастика, факти споріднених і неспоріднених мов.

1. Сучасна українська літературна мова.

2. Жива народна мова у своїх діалектах зберігає багато пережиткових явищ минулих епох, які при зіставленні із сучасними фактами дають змогу побачити природу тих чи тих процесів і явищ, пор.: ніч (ночь), стіл (столъ). У частині українських говорів зміна етимологічних о, е на і відбувалася через стадію їхньої дифтонгізації. Пор. також ліс, хліб, сніг та ін.

3. Писемні пам’ятки, які фіксують живі елементи мовної системи, що існувала на період їх написання. Особливо цінними є датовані пам’ятки. Вони дають достовірний матеріал для встановлення хронології мовних явищ.

До них належать: написи на памятках матеріальної культури:

на стінах Софії Київської ХІ ст. Давньоруська мова та її орфографія представлені у графіті Софії Київської, наприклад: "мсця декембря въ 'д' съ[т]воришя миръ на желяни святопълкъ володимиръ и ольгъ" (кінець XI ст.);

на Тмутараканському камені. Світський напис на Тмутороканському камені 1068 р. представляє типову давньоруську орфографію: "..Глѣбъ князь мѣрилъ море по леду от Тъмутороканя до кърчева. (слово князь написане без ъ , урбонім кърчевъ — з ъ перед плавним; немає допоміжного дієслова в складі форми перфекта).

Та чи не найбільш раннім південно-руським світським текстом, який вдається впевнено датувати, вважаємо напис на південній стіні зовні муру Спасо-Преображенського собору в Чернігові: мсця априля оу ві днь обѣдалъ илья п…го юрья оу себе дома. Графіті викарбуване так високо, що написати його, стоячи на землі, неможливо. Очевидно, воно зроблене в 1034 р. Під 1036 р. у "Повісті минулих літ" про церкву говориться: "Мьстиславъ... оумре. и положиша и [в церкви] оу ста(г) Спса, юже [бЂ] самъ заложилъ 6Ђ бо въздано єю при немъ, взъвыше яко на кони стояще [руокю] досящи".

Найдавнішими датованими і недвозначно тлумаченими давньоруськими писемними пам'ятками, відомими сьогодні, є написи (легенди) на золотих і срібних монетах великого князя київського Володимира Святославича, карбованих наприкінці X (після 988 р.) − початку XI ст. (не пізніше 1015 р.), та на срібних монетах його синів Ярослава (карбовані в Новгороді до 1019 р.) і Святополка (карбовані в Києві між 1015—1019 рр.). Ці коротенькі тексти мають виняткове значення як документи про писемнолітера-турну мову Київської Русі у X — на початку XI ст.

На деяких золотниках читаємо (у написах є й помилки) вьламиръ на столь (лицевий бік) — ...съ христосъ (зворотний), Владимир а се є злто (лиц.), а на срібниках — Владимир на столѣ (лиц.), а се го сребро, або се єго сребро (звор.). Святополкові срібні монети мають написи стоплъккъ (!) на стол, або на cmoлѣ (лиц.) — а се єго серебро, або сребро (звор.), Ярославові — Ярославле серебро або съребро (звор.). Для історії літературної мови ці мінімальні тексти важливі тим, що тут відбивається взаємодія живої давньоруської мови (столъ, а не ст.-сл. прѣстолъ; сребро, серебро і лише в поодиноких випадках ст.-сл. форма съребро і ст.-сл. неповноголосна форма владимиръ, написання стоплъкъ, а не стопълкъ вже в перші роки після офіційного введення християнства. І ця взаємодія виявляється протягом наступного часу.

До найдавніших перекладних творів, у яких духовні сюжети переплітаються із світськими, належать збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Повна назва Збірника Святослава 1073 р. «Съборъ отъ многъ оц̃ь. тълковани о неразумьныихъ словеѣсхъ. въ єуаггелии. и в апп̃лѣ и в инѣхъ книгахъ. Въкратыцѣ съложены на памть и на готовъ отъвтъ». Це переклад з грецького оригіналу IX ст., здійснений у X ст. для болгарського царя Симеона.

Збірник 1073 р. — копія з болгарського перекладу. З художнього боку він оформлений по-справжньому багато: малюнок із зображенням Святослава з дружиною і дітьми, Христос з благословляючою рукою, церква з рядами святих та ін. Збірник — своєрідна старослов’янська духовна енциклопедія. Крім того, це важлива лінгвістична пам’ятка, оскільки мовні ознаки Київської Русі тут проглядаються ще виразніше, ніж у перекладах богослужбової літератури. Очевидно, літери , # уживалися вже тільки за традицією, не позначаючи носових звуків. Про це говорить їх часте сплутування з оу та ıа: соудъ, чсто, чда, причстьникъ і под. Глухі в сполученні з плавними стоять перед ними: дьржати, жьртвы, пьрвоıє, простьрлос, съвьрхоу, съвьрша, скърби, испълнить, въ мълчании, сълнце і под. Досить численними є повноголосні форми: вереди, короставыимъ, полон, полоньникъ, порос#те, серебро та ін. Часом замість ѣ уживається и: исцили, нимаıа, ниций, разуминиıа, видомыи, въ ври, на коупри та ін. І навпаки, іноді замість и маємо : ѣ ıавлıєнıѣє. Дуже часто плутаються літери ы та и: ахименыды, выны, градъ неправди, плътолюбьıа, приıалы. Помітною південносхіднослов’янською ознакою є флексія -ови/-еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (господареви, израилеви, мωусеови, Петрови) і флексія -ове/-еве в називному відмінку множини цих же іменників (бѣсове, вождеве, врачеве, врѣдове, домове). У закінченні третьої особи однини теперішнього і простого майбутнього часу дієслова часто втрачають флексію -ть: боуде, бываıє, въпрашаıє, гниє, сА гнушає, довълЂıє, дьрзаıє, краде, може, назнаменоуıє, сА нарицаıє, начьне, сА покушаıє, прЂстане, разоуıє. Форми першої і другої особи множини наказового способу утворюються за допомогою флексій -ѣмъ, -ѣте: жѣдмъ, навыкнѣмъ, изидѣте, глаголѣте, приимѣте, рьцѣте та ін. Дуже продуктивним є суфікс -ова- в дієсловах: искоуповати, исповѣдовати, распытовати та ін.

Багато тут слів, які є ознакою типово українського лексикону: праздьникъ върбьныи, готовизна, лоуками ход, напослѣдъкъ, нашьскы, обрыдать, босааго онЖшта, акы въ повони (пор. суч. повінь), подоба, прикладъ, принада, принадивь, ıакоже капл изгонть чл̃вка въ дьнь слотьнъ отъ хлѣвин ы своıєıа і под. Про засвоєння тодішньою українською мовою грецьких та латинських власних імен промовляють такі написання, як Илла, Никола, Петро, Пауло.

Збірник 1076 р. оформлений значно скромніше, ніж попередня пам’ятка. За змістом це хрестоматія для релігійно-навчального читання, яка починається статтею про користь від читання книжок.