Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
история украины.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
612.87 Кб
Скачать
  1. Загальноросійський визвольний рух в Україні доби диктатури дворянства

У 60-80- рр. ХІХ ст. значно поширюється загальноросійський визвольний рух, представники якого ввійшли в історію як народники. Вони вважали, що Росія йде власним, своєрідним шляхом розвитку, може минути стадію капіталізму і відразу перейти до соціалізму. На відміну від марксистів, народники вважали, що до соціалізму Росію приведе не робітничий клас, а селянство. Народники ідеалізували селян, вважали їх колективістами і були впевнені, що селянство готове до перебудови життя на соціалістичних засадах. Лише брак освіти, гадали народники, заважає селянам усвідомити свою силу і піднятися на повстання.

Свою мету народники вбачали в тому, щоб підштовхнути селянську революцію за допомогою агітації й особистого прикладу. Національні проблеми народників цікавили мало. Вони вважали, що після революції національні проблеми зникнуть самі собою. Учасниками цього руху були представники різноманітних верств суспільства, так звані «різночинці».

Народники суттєво розходились у бачені форм і методів досягнення поставленої мети. Якщо П.Лавров і його прихильники, що уособлювали «пропагандистський» напрям у народництві, виступали за необхідність тривалого підготовчого періоду пропаганди та агітації за революційні зміни, то лідер «бунтарів» М.Бакунін не мав жодних сумнівів щодо готовності селянства до бунту. І тому він активно виступав за якнайшвидший початок народного повстання проти трьох головних ворогів: приватної власності, держави і церкви. Ідеолог «змовницького» напряму П.Ткачов був переконаний, що єдиний шлях до мети – революційна змова.

На початку 60-х рр. у Росії виникла організація «Земля і воля», але лише на початку 70-х рр. ХІХ ст. народницький рух активізується в Україні. Серед них відзначались чайківці, які існували в Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайківці перейшли від революційного просвітництва до підготовки «ходіння в народ», виношуючи плани селянської революції у Росії. Такої ж тактики дотримувалися учасники гуртка «лавристів» у Петербурзі, гуртка братів Жебуньових в Україні, члени «Київської комуни». Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. Однією з найбільш чисельних груп цього періоду була група Ф.Волховського, заснована у 1873 р. в Одесі, що нараховувала 100 членів.

  1. Національно-визвольний рух в Україні доби диктатури дворянства

Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії утвердився період «бахівської реакції», названої так за іменем її основного провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася ти, що провідником «бахівської» політики у Галичині був намісник краю польський граф А.Голуховський. За час свого правління він поступово замінив австрійських чиновників у місцевому службовому апараті на польських, що сприяло домінуванню польської еліти у політичному житті Галичини. Були відкинуті вимоги українців на поділ Галичини на Східну й Західну й виділення Східної (української) Галичині в окрему адміністративну область. Саме за правління Голуховського була закрита Головна руська рада.

Кінець періоду післяреволюційної реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Австрії. У 1859 р. Австрія зазнала поразки у франко-італо-австрійській війні, у 1866 р. – у війні з Пруссією. Воєнні невдачі наново піднесли роль національного питання у внутрішньополітичному житті імперії. Переможцем у франко-італо-австрійській війні вийшов П’ємонт – невелике королівство на півночі Італії, яке боролося за звільнення й об’єднання всіх італійських земель в одній національній державі. Приклад П’ємонту надихав політичних лідерів інших народів Австрії, землі яких були поділені між декількома імперіями. Над Габсбурзькою імперією нависла загроза повторення нової «весни народів».

Майбутнє імперії залежало в першу чергу від ставлення національних еліт, які перебували в опозиції до Відня – угорців, чехів, поляків. Внаслідок досягнення компромісу з угорцями Австрія перетворилася в дуалістичну імперію Австро-Угорську монархію у 1867 р. Була прийнята конституція Австро-Угорщини яка проголошувала рівноправність у школах, державних установах, судах; українці одержали дозвіл брати участь у виборах (і бути обраними) в австрійський і угорський парламент, Галицький і Буковинський сейми. Стосовно Галичини, за айстро-польським компромісом, розширювалися права поляків у краю. Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів.