16. Люблінська унія та її наслідки для України

В 1569 році в м. Любліні сталася подія, яка визначила долю кількох держав, в тому числі й України. Ця подія називається Люблінська унія. Це була визначна подія того часу, але для українського народу вона стала справжнім лихом, бо в результаті її рішень український народ остаточно втратив свою державність і опинився у польській неволі. Прийняття Люблінської унії було підготовлено соціально-економічними і політичними передумовами розвитку Литви, Польщі, Московської держави того часу і мало важливі наслідки. Історичні передумови прийняття Люблінської унії були продиктовані важливими внутрішніми і зовнішньополітичними причинами. Невелика Литва включала землі Білорусії й України, що переважали її своєю територією, населенням і природними багатствами. Тому польські магнати й шляхта здавна домагалися об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством в одну державу, щоб у такий спосіб здобути собі землі насамперед України. Так, у 1385 році між Польщею й Литвою була укладена Кревська унія. Але Кревська унія стала лише першим кроком на шляху до об'єднання двох держав. Люблінський сейм. Польським королем і Великим князем Литовським у ці тривожні часи був Сигізмунд II Август. Він не мав наступника, тому на ньому закінчувалася Ягеллонська династія, і король побоювався, що після нього литовські арис-тократи оберуть нового керівника держави, повністю відійшовши від Польщі. Крім того, ідея поглинання Короною (так називалося Польське королівство) литовських володінь вельми приваблювала й польську знать. Адже в цьому разі до Польщі долучалися б родючі українські землі з їх працьовитим населенням, польські шляхтичі могли розраховувати на нові посади, нагороди, збільшення своїх статків. Але уряд Литви й панівні кола Польщі пропонували різні умови об'єднання, тому процес затягувався. Для остаточного вирішення питання про польсько-литовську унію на 23 грудня 1568 р. було призначено спільний сейм у Любліні. Литовські магнати, відчуваючи, що ситуація склалася не на їхню користь, збиралися повільно й неохоче. Тому сейм відкрився лише 10 січня 1659 р., коли до Любліна прибуло близько 160 польських сенаторів і литовських шляхтичів., і тривав до 12 серпня 1569 р. Сигізмунд II Август, спираючись на підтримку менш заможної шляхти, у березні й травні приєднав до Польщі Волинь і Підляшшя, а 5 червня, на прохання місцевої аристократії середньої ланки, долучив до польської корони Київське, а потім Брацлавське воєводства." Землю Руську і Князівство Київське і всіх тих земель жителів узагалі і кожного особливо од послуху, володіння і посад і повелінь Великого Князівства Литовського на вічні часи вилучаємо, звільняємо і до Польського королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних і як власний і справжній до першого і то власного тіла і голови, з усіма взагалі і з кожним особливо, з містами, містечками, селами, повітами, або уїздами, і всіма їхніми,які б не були, маєтками, тую землю і князівство Київське вищезгаданій Короні, або Королівству Польському, прилучаємо і з'єднуємо" Повернувшись до Любліна, литовські та українсько-білоруські магнати на колінах благали короля не губити Литовське князівство і не віддавати його до "ляської неволі". У відповідь король лише порадив їм без зайвих розмов пого¬дитися з унією і присягнути Польщі. Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свобода віросповідання, руська мова в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж, як слушно зазначив Я.Пеленський, у 60-70-х рр. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування: "це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантова¬ними політичними свободами й становими привілеями, відносною релігій¬ною толерантністю і самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір із сучасної точ¬ки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким харак¬тером, мала майбутнє. Однак відхилення від цеї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI – на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави" 1 липня 1569 р.акт унії було підписано. Сенатори й посли Литви погодилися з планом, створення Речі Посполитої (від лат. "справа всенародна") – унії обох держав. "Наслідки Люблінської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі- Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою залишались білоруські землі по Вітебськ,Оршу, Мстиславець і українські землі: Берестейське воєводство, Пинщина." Юридично ж більш ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишала¬ся у Литви, Північна Буковина відійшла до Молдови. Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною – Трансільванія; Чернігово-Сіверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі (Додаток 5). Правовий режим Польщі діяв і на землях України. Однак можливість здо-бути шляхетське звання для представників національних меншин у Речі Поспо¬литій водночас означала істотне обмеження їх культурної ідентичності. Саме тому на теренах України в XVII ст. сформувався різновид загальнопольської мови – периферійний діалект в його південному варіанті, а в Білорусі та Литві – північному. Левова част¬ка шляхти й духовенства України поступово прилучалася до польськомовного культурного простору. Польською мовою користувалися в побуті та суспіль¬ному житті, бо ця мова була державною, нею викладали в латино-польських школах, колегіумах, університетах. Звичайно, староукраїнську (руську) мову ніхто не забороняв, подеколи вона лунала й на засіданнях сейму. Невипадко¬во архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський українець Л. Баранович писав виключно польською мовою навіть приватні листи, і це не поодинокий приклад, а тенденція. Саме на такому грунті виникла подвійна лояльність, властива не тільки українцям чи білорусам, а й чехам та словакам (так зва-ний австрославізм). Подібна ситуація склалася і на Галичині та в Закарпатті. У XVI ст. український мислитель С. Оріховський-Роксолан (1513-1566) вва¬жав себе представником руського племені польської нації – яскравий приклад подвійного патріотизму. Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження, що стало причиною низки повстань кінця XVI – 30-х років XVII ст. Усе це підривало стабільність і міць не тільки Речі Посполитої, а й України. Криза східнохрис-тиянської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття до-сягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи. Ситуація погіршувалася протилежною цивілізаційно-геополітичною орієнтацією панівних та залежних верств українського суспільства. Переважна більшість українських земель опинилась під владою кріпосницької й католицької Польщі. Унія принесла на Україну новий адміністративно-територіальний устрій – воєводства; фільваркову систему господарювання з кріпацтвом, що важким соціально-економічний тягарем лягло на плечі українського селянства. Після Люблінської унії почалося ополячення і окатоличення українського народу, що поставило під загрозу існування українців як окремої нації. Разом з тим для соціально-економічного і політичного розвитку українських земель в той час рішення Люблінської унії мали й позитивні моменти... 

17. Див. 15