13. Перша українська колонізація Дикого поля (1363 – 1478 рр.)

Ди́ке По́ле (перс. Дешт-і-Кипчак, араб. Хейхат) — у вузькому розумінні історична назва нерозмежованих і слабо заселених причорноморських степів між середньою і нижньою течією Дністра на заході, нижньою течією Дону іСіверським Дінцем на сході, від лівої притоки Дніпра — Самари і верхів'їв притоків Південного Бугу — Синюхи таІнгула на півночі, до Чорного і Азовського морів та Криму на півдні, у широкому розумінні — назва всього Великого Євразійського Степу, який також називали Великою Скіфією в часи античності чи Великою Тартарією в часи середньовіччя у європейських і Дешт-і-Кипчак у східних (переважно перських) джерелах.

У 1705 році амстердамський міський голова Ніколаас Вітсен опублікував мапу Тартарії, або Татарії (Земля тартарів)), Дикого Поля в широкому розумінні

З стародавніх часів у Дикому Полі панував кочовий спосіб життя і осідле життя (цивілізація) установлювалось з великими проблемами. Серед племен, які населяли Дике Поле — скіфи, сармати, гунни, половці, поляни (жителі Поля, полів), хазари. Все життя Дикого Поля це взаємодія і боротьба між кочовим і осідлим способом життя — сармати, скіфи, гунни, хазари, болгари і греки. На зміну Великої Хазарії прийшла Київська Русь, на зміну Київській Русі — Монгольська імперія, на зміну їй — Річ Посполита і імперія Російська, в часи якої кочове життя на цих теренах в стародавньому варіанті припинило своє існування. Але очевидно, що в нашу епоху кочове життя продовжує своє існування в нових формах (нео-кочівники) і землі колишнього Дикого Поля дають для цього чудову нагоду.

В найширшому розумінні ще в часи середньовіччя постійно обговорювалась проблема взаємовідносин поля (степової сільської і кочівничої культури) і города (міської культури). Значна частина населення України аж до XX ст. жила переважно в сільській місцевості і в цьому розумінні теж являли собою людей поля, що проявлялась в особливостях психології (напр. в порівнянні з жителями міської Північно-Східної Русі, Західної України, Польщі і Литви).

У 16-17 ст. уряд Польсько-Литовської держави Диким Полем вважав українські землі, що розташовувалися на схід і південь від Білої Церкви, і роздавав їх магнатам і шляхті у приватну власність як незаселені, хоча там проживало українське населення.

Степи Дикого Поля були придатними для розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію їх ще в добу Київської держави. Перешкоджали цьому набіги степових кочівників, що хвилями прокочувались по цих землях від найдавніших часів (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги,половці, монголо-татари та ін.).

Особливо сприятливими для заселення українцями Дике Поле стало 14-15 ст., коли ці землі ввійшли до складуВеликого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар тут у 15 ст.сформувалося українське козацтво.

Наприкінці 18 ст. назва «Дике Поле» перестала вживатися.

14. Кримсько-татарська Руїна (1478-1533 рр.)

  Татарський погром негативно вплинув на політичне життя Східної Європи. Завершився політичний занепад Наддніпрянщини з її центром у Києві та остаточний розрив з Володимиро-Суздальською Руссю. Припинилися династичні, політичні, зв´язки з нею, до мінімуму зводилися економічні та культурні.    У перші роки після загарбання Києва татарами там правили суздальські князі. З середини XIII ст. літописи не дають жодної інформації про Київ, і вчені припускаються думки, що місто знаходилося під безпосередньою владою татар. З цим, можливо, пов´язаний і переїзд київського митрополита Максима до Суздаля. Не стало князів і на Переяславщині. Втрималися вони, а з ними і стара система управління, лише на Чернігівщині, де міцно сиділа династія Ольговичів. Але тут відбувався безперервний процес дроблення уділів, яких на кінець XIII ст. було близько двох десятків.    Із занепадом Галицько-Волинського князівства українські землі не втратили єдність, їхній політичний статус та культурний розвиток знижується до периферійного рівня. Створюється своєрідний вакуум влади, і ця криза затягується надовго.    Українська народність за тих часів через надзвичайно складні історичні умови не змогла створити власної держави. У боротьбі за свою національну незалежність та самобутність вона виявила стійкість, мужність і витривалість. Однак вона мала сильних агресивних сусідів — Литву, Польщу, Угорщину, Татарську Орду, а згодом і Турецьку імперію, боротьба з якими виявилася на певному етапі їй не під силу.    У XIV-XV ст. країни Європи мали досить високий рівень феодальних відносин, і вже з´являлися перші ростки товарно-грошових відносин. Ліквідація феодальної роздробленості була необхідною для прискорення розвитку виробничих сил, суспільно-політичного і культурного життя, захисту від зовнішніх загроз.    На основі цього у Європі розпочинається процес формування централізованих держав у формі феодальних монархій. Північно-східні руські князівства об´єднуються навколо Москви, і в XV ст. утворюється централізована феодальна Московська держава, яка зростає й зміцнюється. Велику роль у цьому відіграла і перемога над татарською Ордою у 1380 р. на Куликовому полі. За часів князювання Івана III Московське князівство об´єднало більшість північно-східних земель і зміцніло настільки, що у 1480 р. остаточно визволилося з-під золотоординського ярма. Одночасно воно виступає з претензіями на приєднання всіх східнослов´янських земель. Поряд з цим зміцнюються давні претенденти на південно-західні руські землі — Польща та Угорщина, які вже пройшли етап феодальної роздробленості і вийшли з неї загартованими, готовими до загарбання сусідніх руських земель.    Золота Орда значно ослабла і почала розпадатися на дрібні феодальні об´єднання. У цей же час з´являється нова державно-політичне одиниця — Литва, яка швидко набирає сили.    Ця міжнародна ситуація для України була надзвичайно складною, криючи небезпеку бути захопленою однією чи кількома сильними країнами. В середині та другій половині XIV ст. розпочинається боротьба між сусідніми країнами за захоплення українських земель та їх колонізацію. Перш за все розгортаються війни між Польщею і Угорщиною за Галицько-Волинське князівство. Найкраще організованою і найсильнішою у цій боротьбі виявилася Польща, магнатство та шляхта якої потребували нових маєтків, купецтво — нових ринків, церква — окатоличення населення, розширення пастви, впливу та доходів. Після кількох переходів Галичини від Польщі до Угорщини і навпаки Польща у 1387 р. остаточно там утвердилася. Поряд з цим і зростання сили та могутності Литви залежало від приєднання українських земель, і вона розпочинає наступ.    Відносини Литви і Русі мають багату історію. Литовська держава сформувалася у XIII ст., коли литовські племена переживали розклад родообщинного ладу і поступовий перехід до феодального. Важливу роль в об´єднанні литовських племен відіграли зовнішні загрози, що створювалися німецькими рицарськими орденами Тевтонців і Мечоносців, які в середині XIII ст. злилися в єдину організацію та зміцніли.    Об´єднання литовських племен у середині XIII ст. почав князь Міндовг, який загинув у цій боротьбі. Остаточно об´єднав і створив на початку XIV ст. Литовську державу Гедимін.    У період загального занепаду українських та білоруських князівств Гедимін розпочинає їх завоювання і приєднання. Першими були захоплені Мінська і Турово-Пінська землі, далі Берестейська та Волинь. Поряд з цим він здійснював широку дипломатичну діяльність, видавши своїх дочок за руських князів та одруживши синів — Ольгерда з вітебською княжною, а Любарта — з волинською, чим здобув для них спадкові права на ці землі. Помер Гедимін у 1341 p., залишивши спадкоємцю Ольгерду досить сильну державу, яка швидко зростала за рахунок руських земель. Син продовжив політику батька, захоплюючи нові удільні руські князівства та ведучи активну дипломатичну діяльність. У союзі з Кримським ханством він виступає проти Золотої Орди та інших супротивників.    Слід зазначити, що литовське завоювання не викликало серед українського населення бажання захищатися. Це пояснюється двома причинами: воно несло звільнення від дикого і жорстокого татаро-монгольського ярма, до того ж Литовське князівство вже за Гедиміна фактично перетворилося на литовсько-руське, де українці та білоруси мали рівні права з литовцями, переважали їх кількісно та перевищували за рівнем цивілізації. У Литовській державі поширюється православне християнство, руська культура та давньоруська мова. У вищих верствах суспільства відбувається масове творення змішаних, в основному аристократичних, литовсько-руських (литовсько-українських) шлюбів, що прискорювало навернення литовського магнатства до християнства, відбувалася українізація литовської еліти і частини населення. Литовці не зруйнували навіть удільної системи князівств, однак у багатьох з них замінили Рюриковичів литовськими князями. Значна частина удільних князів та бояри, отримавши рівні права з литовцями, зміцнювалися. Литовські урядовці постійно підкреслювали, що вони старого не порушують, а нового не вводять.    Ольгерд за короткий час захопив Чернігово-Сіверську землю, а в 60-х роках XIV ст. — і Київську та Переяславську. При цьому Київщина добровільно перейшла до Литви. Татари не змирилися з цим, і в 1361 р. на притоці Південного Бугу, річці Сині Води (Синюха), на кордоні Волині і Поділля, сталася велика битва татаро-монгольських і литовсько-руських військ, у якій литовсько-руська сторона отримала повну перемогу. Завдяки цьому було приєднане Поділля.    При допомозі українського населення Ольгерд відбив спробу поляків відібрати Волинь, але за ними залишилася Холмська, Белзька та Галицька землі. Переважна більшість українських князівств спільно з білоруськими у XIV ст. увійшли до складу Литовського великого князівства — а це половина території Київської Русі. Буковина увійшла до складу Молдавського князівства, яке поперемінно захоплювали то польські, то угорські королі. Закарпаття опинилося під владою Угорщини.    Ольгерд практично завершив формування величезної держави, у якій литовські землі та населення складали лише одну десяту частину, а решта дев´ять десятих — руські (українські і білоруські). По суті, створювалася Литовсько-Руська держава. Включення руських князівств до складу Литви часто відбувалося за принципом васалітету: великий князь литовський давав руському захист, а той йому — «покору». А коли замість руського князя «садовив» великий литовський князь свого родича, то і їх васальні взаємовідносини залишалися такими самими. Литовці називали державу Велике князівство Литовське, Руське, Жемейтійське (від назви племені жмудь).    Литва створювала для українських земель державний апарат, а іноді давала лише князя, і тому залишилися традиційне старе управління, старий, з князівських часів, апарат керівництва та адміністративно-територіальний устрій. У Києві Ольгерд посадив свого сина Володимира, який швидко «українізувався», а його спадкоємці все більше відчували себе місцевими українськими князями. У них була досить значна автономія, як і в чернігівських та ін., що за походженням були із місцевої частини династії Рюриковичів. Українські удільні князівства були автономними державними об´єднаннями. У своєрідній формі відроджувалася Київська Русь як основний компонент Литовсько-Руської держави, своєрідної федерації князівств.    Литовці з кожним десятиліттям все ширше переймали нову культуру та побут місцевого населення, його адміністративну й військову організацію, організацію господарства, податків, суд, елементи права, навіть українську назву посад, станів та ін. Це свідчило про величезне, здавалося, непереможне посилення впливу Русі у Литві, продовження українського державотворчого процесу.    В цей час з´явилася й сила, яка спроможна була здійснити такий своєрідний розвиток державотворчого процесу: українське магнатство, дрібне служиле боярство (шляхта), що зміцнилися завдяки підтримці уряду Литви і литовської аристократії, багато членів якої вже асимілювалося, злилося з українським суспільством. Провідною силою української еліти стала Київська династія Олельковичів, нащадків литовського князя Володимира. Вони відстоювали свою автономію так само твердо, як і ті князівські роди, що належали до Рюриковичів.    Однак у кінці XIV ст. сталася подія, яка змінила історичний шлях Литовсько-Руської держави, — політична унія Литви і Польщі, яка привела до надзвичайного зростання польського впливу на Литву і долю українського народу. Починався різкий поворот в їх історичному розвитку.