10 Факторингові послуги комерційних банків

Факторинг - це операція, що поєднує в собі кредитування клієнта з метою формування обігового капіталу, а також ряд посередницько-комісійних послуг. Суть факторингу полягає в тому, що банк купує у клієнта право на вимогу боргу. Як правило, банком купуються дебіторські рахунки, пов'язані з поставкою товарів чи наданням послуг. Також банк може надавати клієнту ряд інших послуг, таких як ведення бухгалтерії, інформаційні, юридичні послуги.  У факторингу беруть участь три сторони: · фактор (спеціалізована установа, спеціальний відділ комерційного банку); · постачальник; · покупець. Розрізняють два види факторингу: 1. Конвенційний, який є комплексною системою обслуговування клієнта і зосереджує в собі бухгалтерські, юридичні, консультаційні та інші послуги. Фактично за клієнтом зберігаються лише виробничі функції; 2. Конфіденційний, що обмежується тільки дисконтуванням рахунків-фактур. Переваги цього виду факторингу для клієнта полягають у тому, що він є більш незалежним від банку. Факторингова послуга може надаватись банком як в поєднанні з фінансуванням, так і без фінансування. При факторингу без фінансування клієнт подає фактору документи, що підтверджують відвантаження товару, а фактор зобов'язується отримати на користь клієнта грошові кошти. Тобто роль фактора зводиться до інкасування фінансових документів. Факторинг з фінансуванням полягає в тому, що фактор купує рахунки-фактури клієнта і виплачує йому грошові кошти у розмірі 80-90% від суми боргу. Решта 10-20%, що лишилися, банк утримує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає утриману суму клієнтові. Факторингова послуга оформляється шляхом укладання угоди між банком і клієнтом, в якій має бути зазначено вид факторингу: закритий чи відкритий. При відкритому факторингу дебіторам надсилається повідомлення про укладання угоди і пропонується здійснити платежі безпосередньо фактору. При закритому факторингу дебітори направляють кошти клієнту, а той розраховується з фактором. У договорі може передбачатися: право регресу - право повернення фактором клієнту несплачених покупцем розрахункових документів з вимогою повернення коштів; негайна оплата фактором розрахункових документів, тільки-но вони будуть йому пред'явлені (фактично це означає кредитування фактором клієнта). Доходи фактора від здійснення факторингової операції складаються з двох частин: · комісійні за послуги по обслуговуванню боргу (в розмірі 1-2% загальної суми придбаних банком рахунків); · позичковий процент, нарахований на виданий клієнту аванс. Внаслідок швидкого обігу дебіторських рахунків і в зв'язку з незначним періодом користуванням авансом дохід банку від позичкового процента менший, ніж від комісійних платежів.

11. Порядок ліквідації фінансових установ

 Реорганізація та ліквідація фінансових установ відбуваються з додержанням вимог відповідних законів України та нормативно-правових актів державних органів з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг. 2. Внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, яка є фінансовою установою, здійснюється на підставі витягу про її виключення з державного реєстру фінансових установ за формою, встановленою відповідним органом державного регулювання ринків фінансових послуг, та інших документів, перелік яких встановлений законом для державної реєстрації юридичних осіб. (статтю 13 доповнено частиною другою згідно із  Законом України від 23.09.2010 р. N 2555-VI)

Ліквідація означає такий спосіб припинення суб'єкта господарювання, при якому на майбутнє неможливі будь-яка його діяльність та існування і який пов'язаний з ліквідацією його справ і майна, відсутністю правонаступника.

Залежно від підстав ліквідації суб'єкта господарю­вання встановлено два види черговості:

якщо суб'єкт господарювання ліквідується у звичайному поряд­ку, діє черговість, встановлена ст. 112 Цивільного кодексу України;

якщо суб'єкт господарювання оголошений банкрутом, діє черговість, визначена статтею 31 Закону України “Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Припинення суб‘єктів господарювання може здійснюватися в добровільному і примусо­вому порядку відповідно до рішення власника або уповноважених ним осіб, засновників су­б'єкта господарювання або їхніх правонаступники, та за рішенням суду.

Юридичними підставами добровільного припинення фінансової установи є ініціатива власника цього суб'єкта чи уповноважених ним органів або передбачені законом чи установчими документами обставини (наприклад, у зв‘язку із закінченням строку, на який він створю­вався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено). Припинення фінансової установи, як суб'єкта права, означає і припинення її діяльності з надання фінансових послуг та виключення її з Державного реєстру фінансових установ, в порядку встановленому законодавством.

Припинен­ня діяльності фінансової установи здійснюється шля­хом її реорганізації (злиття, приєднання, поділу, пере­творення) або ліквідації. Процедури реорганізації та ліквідації можуть здійснюватися як у добровільному, так і в примусовому прядку.

Примусова ліквідація фінансової установи провадиться:

а) у разі скасування державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

Скасування державної реєстрації позбавляє фінансову установу статусу юридичної особи і є підставою для вилучення її з Державного реєстру фінансових установ.

Фінансова установа, як юридична особа, вважається ліквідованим з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про припинення його діяльності.

б) на підставі судового рішення щодо припинення фінансової установи, що не пов'язано з банкрутством фінансової установи, у випадках передбачених ч. 2 ст. 38 Закону “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”:

·  визнання недійсним запису про проведення держав­ної реєстрації через порушення закону, допущені при ство­ренні юридичної особи, які не можна усунути;

·  провадження нею діяльності, що суперечить установ­чим документам, або такої, що заборонена законом;

·  невідповідність мінімального розміру статутного фон­ду юридичної особи вимогам закону;

·  неподання протягом року органам державної подат­кової служби податкових декларацій, документів фінансо­вої звітності відповідно до закону;

·  наявність в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням;

в) на підставі рішення господарського суду в порядку, встановленому Законом України “Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом”.