Два віночки

Попід гаєм зелененьким

Чиста річка тече,

На яворі зелененькім

Соловій щебече;

Сидить дівча над річкою,

Два віночки ввила,

І ручкою біленькою

На воду пустила.

Один вінець з барвіночку,

А другий з рутоньки;

Один вінець козаченька,

Другий дівчиноньки.

Поплив вінок із барвінку,

Вовня го сіпає,

А остався із рутоньки,

Бо берег спиняє...

«Поїхав мій козаченько

В далеку дорогу,

Мене лишив молоденьку

Самую небогу.

Вернись, вінку із барвінку,

Приплинь к береженьку!

Вернись, милий, з України,

Пристань ко серденьку!.. /180/

Коли ж, вінку із барвінку,

Сплинеш к береженьку?

Коли вернеш з України,

Милий козаченьку?»

Закувала зозуленька

В гаю в середині,

Аж ся стало страшно, сумно

Молодій дівчині:

«В Україні на могилі

Зацвіла калина,

Там лежить твій козаченько,

Бідна сиротина!

А коли ся води вернуть,

Що за сім літ вплили,

Тоді вернесь з України

Козачок твій милий!»

Туга за родиною

Я в чужині загибаю,

По чужині блуджу,

За своєю родиною

Білим світом нуджу.

Ту чужая сторононька,

Та люди чужії

Не пристануть до серденька,

Хоть і не лихії.

Най би які добрі були,

Все не свої рідні;

Я чужая чужениця

Межи ними бідний!

Ой по саду, винограду

Сумний походжаю,

Із чужини до родини

Гадки посилаю.

Ох милая родинонько,

Чи на мя згадаєш?

Домовая сторононько,

Як же ми ся маєш?

Солоденька рідна мово,

Як би-м тя рад вчути!

Із глубини серця свого

Рад би-м піснь добути.

Проспіваю співаночки,

Де-но які знаю,

Як би-м учув голосочок

Із рідного краю.

Голосочок, як дзвіночок,

К серцю промовляє:

Хто ж слухає, зрозуміє,

Хто тебе пізнає?!

Цвітуть сади брескинові,

Та виноград має,

А мені за рідним домом

Аж по серці крає.

Мильші були гаї рідні,

Калинові цвіти,

Ох, як тії ходниченьки

Виноградом крити!

Всюди люди купоньками,

А я самотою;

Всюди люди з іграшками,

А я зо сльозою!

Веселіться, чужі люди;

Ох, бо мені годі!

Мені втіхи вже не буде,

Аж у своїм роді! /184/

Іграйтеся, розкошуйте,

Гаразд вам ся діє...

Ой хто знає, відгадає,

Як ми серце мліє!

Ходжу, плачу понад Дунай.

Сльоза в Дунай кане:

Як згадаю рідну річку,

Аж серденько в’яне!

Ще й то мені доїдає,

Ох, то смерть готова!..

До нікого й промовити

Сердечного слова!

Ні з ким мені поплакати,

Ні з ким потужити...

Розступися, синій Дунай,

Хоть би ся втопити!

Журба мене гризе нині,

Журба гризла вчора;

Ой хто не був у чужині,

Той не знає горя!

Пешт, 1835