Жулин і калина. Казка

Глухо,  тихо  доокола, Все  в  темку  щезає, Понад  Дністром,  понад  бистрим Сив  туман  лягає. Лиш  далеко  в  густих  корчах Тлють  вовчі  зірниці, Лиш  далеко  очеретом Сверкають  лучниці. Жулин  блуден,  самооден Обманцями  ходить, Через  густе  хащя  дреся, Болотами  бродить. Ходить,  гонить,  не  тямиться, Облудом,  пітьмою, Шум  і  закрут  у  голові  - Шибаєсь  собою. І  спинився  на  березі, Головочку  склонив, І  тяженько  задумався, І  сльози  не  вронив... Рум'яноє  лице  зблідло, І  губи  зів'яли, Серце  єго  в  горюванні І  душа  в  печалі. І,  кленучи  сам  собою, Взявся  нарікати: "Проклятая  розлучнице! Нащо  світ  в'язати? Розігнала-сь  дрібні  діти... Нащо-сь  мя  зводила? Через  тебе  лишив  милу, Ти  мя  спечалила! Був-єм  тобі  все  вірненький, Згадував  гадочки  - Все  пропало,  минулося, Заростуть  стежочки. Ти  не  була  мені  щира, К  собі-сь  принаджала; Як  роздав-єм  срібло,  злото, З  мене-сь  ся  сміяла. У  грудь  нині  розпукою Печаль  ся  копає. Ах,  змарнів-єм,  почорнів-єм, Серце  ми  ся  крає! Чи  я  ходжу,  чи  я  ляжу  - Життя  проклинаю, Бідне  серце  зайшло  кров'ю, Сльози  проливаю! Щастя  знило,  мир  розбився, Лиш  мені  тужити. Лучче  гнити  в  сирій  землі, Як  під  сонцем  жити!"                                *** А  по  Дністру  б'ють  вовноньки В  крутім  береженьку, Ватра  верх  вовнь  розлилася Скрізь  пітьму  темненьку. Сині  тумани  димляться; А  з  ватри  хилиться Гарна  діва,  круглолиця,  - Єй  свита  рясниться... Красне  личко  бліденькоє, І  очі  чорненькі, Розсипаються  густенько Косоньки  жовтенькі. Клекотять  вовноньки  бистрі, Глухо,  тихо  б'ються, Поверх  вовнь  тумани  сині [З]  ватров  зливаються... Жулин  руки  звів  злегонька, Лице  розтліває; К  гарній  приступив  Калині, Стиха  промовляє: "Чи  ти  туда,  блудна,  ходиш, Люба  красавице? Чого  глядять  чорні  очі, Блідне  круглолице? Чи  близький  дім,  чи  далекий, Дорога  бріднява?.. Як  гляну  на  тя  -  марнію, Миленька,  білява! Темне  нічка,  бистра  річка, Студен  вихор  віє  - Занесу  тя  додомоньку, Грудь  моя  загріє".                                          *** Поглядає  відьма  вкосом, Кплячись,  посміхає, Очі  вуглем  ярим  тліють... К  ньому  промовляє: "Горе  тобі,  невдячнику! Загинеш  марненько! Запро  тебе  кляла-м  життям, Ізісхло  серденько, Дні  і  ночі  сльози  лляла-м. А  за  вірність  мою Мене-сь  забував  нещиро, Лишив  сиротою!.. Присягав  передо  мною, А  другую-сь  любив; Я  в  сльозах  ся  розпливала, Ти  з  нев  ся  голубив. Лучше  було  б  не  любити, Ніж  любов  зраджати! Горе  тобі,  невдячнику, Марне  загибати! В  бистрім  Дністру  глухо,  тихо, Пісочок  дрібненький, На  дні  двір  мій  з  вовнь  прозристих, Ясний,  студененький. Пісок  очі  виїдає В  синій  колобані; Скучно  там  є  і  сумненько, Тяжке  горювання. Світличенька  без  оконець  - Сонце  не  загріє, Сама  журюся  собою, Вітер  не  завіє. Заведу  тя,  мій  миленький, В  тую  світличеньку, Обійму  тя,  поцілую, Пригорну  к  серденьку. Постелю  ти  ладно,  гладко Пісочок  дрібненький, Покладу  ти  під  головку Та  рінець  біленький". Відьма  чорними  очима Скрізь  серце  прошила; Свита  рясно  провівала, Вся  ватрою  тліла. Під  нев  земля  ся  розпала  - І  щезла,  кленучи... Поверх  поломінь  палала Синя,  клекотючи. Закрутився  буйний  вітер На  роздорожищі, Клубить  піску  туманами, І  кипить,  і  свище. І  луч  синій  ясно  сверкне, Щезне,  знов  затліє  - Серед  вихра  забіліє, Ниє,  маячіє... Глухий  гомін  доокола, Хащі  ся  згинають; І  тріскучий  грім  ударив  - Граньці-сь  розсипають.                                  *** Жулинові  проканули Сльозоньки  дрібненькі, Стигло  серце  спечалене В  розпуці  лютенькій. Б'ється  в  груди  білов  руков І  клене  собою. І  серденько  промерзало, Запли[ва]ло  крвою. "Ах,  Калино,  красавице, Щиро-сь  мя  любила! Горе  ж  мені  -  вже-сь  не  моя! Нащо-сь  мя  лишила? Куди  знила-сь  в  вир  безвісті, Де  твої  слідоньки?" "Там  студено,  вельми  темно",  - Шептять  червачоньки. "Ще  зажди,  на  стиг  вернися, Най  вічне  спрощаю! Ах,  возьми  мене  з  собою, Най  ся  не  лишаю!.. Та  вже  ж  я  тя  не  прикличу  - За  мене  не  дбаєш; Та  вже  ж  я  тя  не  приплачу  - О  мені  не  знаєш. Ніжки  твої  скоропадні Вже  ледом  застигли, Ручки  твої  біленькії Вже  углем  згоріли, Очка  твої  чорненькії Вже  попопловіли, Губи  твої  рум'яненькі Уже  посиніли. Не  будеш  дрібними  слови К  мені  промовляти, Ні  білим  рученьками К  собі  пригортати".                                            *** І  Жулин  замовк...  думає. Дрож  го  пронимає; Нич  не  видить,  нич  не  чує  - Жалем  прозябає. І  розпука  хапле  ледом Серце  закровлене, В  голові  ся  закрутило, Оченьками  жене. Розсміявся  глухо,  дико, Схитав  головою... Вергся  в  синій  вир  глибокий, в  ріку  бистренькую. І  вир  під  ним  розступився До  дна,  іграючи, І  закипів  пак  поверха, Сильно  вовнуючи. Котилися  каламутні Вовні  берегами, І  вихор  гнав  споловіле Листя  туманами. А  далеко  черленії Луни  розлялися, А  далеко  чорнявії Хмари  котилися.                                            *** На  розсвіті  красить  зоря Та  небо  ясноє, Котиться  з-за  хмар  золотих Сонце  черленоє. І  вже  синій  туман  щезав З  очеретів  густих, Буйний  вітер  проганявся По  остепах  пустих. А  по  Дністру  та  два  тіла В  вовнях  ся  крутили  - Разом  Жулин  і  Калина За  руки-сь  держили. Вовні  верх  них  каламутні Красні  сукні  дерли, Виючися  баранами, Білі  боки  терли. У  Калини  врічи  часом Усміх  озіркався  - Гарна  була,  журна  була, Волос  розсипався. У  Жулина  лице  синє Печаль  вкопалася, Зуби  твердо  ся  зятяли І  грудь  надулася. І  винесли  води  тіла На  рінець  дрібненький, Замулені  білов  пінов, Як  сніжок,  біленькі. Тут  злетіли  ворон  тучі, Лобами  схитали, Тіло  дзьобали  Калини, Очі  випивали. А  Жулина  не  торкнулись, Здалека  кружали: Як  на  него  надлетіли  - Падали,  здихали; Бо  закляла  го  Калина Словами  твердими: В  ужас  світу  не  терятись Віками  вічними. Ворони  го  приоділи Чорними  крилами, Вихрове  го  обкитили Піску  туманами: Аж  верх  него  насипали Могилу  круглую, Що  мором  не  вростає,  - На  пам'ять  вічную.

У “Жулині і Калині” І.Вагилевича оспівана одвічна історія закоханих, яких розлучила смерть дівчини, що “знилась у вир безвісті”. Автор жодного разу не називає свою героїню русалкою. Він лише легкими штрихами в народнопісенній традиції створює картини, які одна за одною підводять читача до цього висновку.

Було б досить прозаїчно стверджувати, що Калина – це русалка. Тут міфологічний персонаж втрачає номінацію, набувши зовсім іншого змісту. Відчутною стає його асоціація з водяною стихією та відображенням безодні внутрішнього світу героя. Отже, спостерігаємо явище творення поетом універсального символу трагічного кохання, який закріпився за образом русалки в художній літературі ХІХ ст.    Можливо, “Русалка” М.Маркевича та “Мана” М.Костомарова з першого погляду “самодостатні та малопоетичні перекази народних вірувань про русалок” [16; 15]. Та нам видається не досить об’єктивною така оцінка, хоча б із огляду на те, що від автора неабиякої художньої майстерності вимагає навіть поєднання двох-трьох фольклорних мотивів. Що ж до поезії “Русалка” М.Маркевича [8, 167], то тут можна простежити понад десять фольклорних мотивів про русалок, у М.Костомарова [5, 287] – понад сім.

5. Яків Федорович Головацький народився 20 жовтня 1814 р. в с. Чепелях, Золочівського округу в Галичині в багатодітній родині священика. Навчався спочатку у так званій нормальній школі, а в 1825 — 1839 рр. у гімназії та університеті у Львові. Національно-визвольні ідеї М. Шашкевича, «Енеїда» І. Котляревського та збірки народних пісень М. Максимовича запалили Головацького до активної громадської та фольклористичної роботи. Збираючи пісні, описуючи мову і побут народу, він обійшов пішки Галичину, Закарпаття, бував на Буковині і в Угорщині.

Починаючи з 30-х років, Я. Головацький листувався з М. Погодіним, О. Бодянським, Я. Колларом, К. Запом, П. Шафариком та іншими славістами і діячами слов’янського відродження. За участь у виданні «Русалки Дністрової» і зв’язки з культурними діячами слов’янського світу перебував під наглядом поліції і посаду священика зміг дістати лише 1842 року. Спочатку жив у с. Микитинцях на Станіславщині, а з 1846 р. у с. Хмелевій тодішнього Чортківського округу. В цей час Головацький видав «Галицькі приповідки, зібрані Іль-/178/кевичем» (1841), важливу працю «Становище русинів у Галичині» (німецькою мовою, 1846), два збірники «Вінок русинам на обжинки» (разом з братом Іваном; ч. І — 1846; ч. II — 1847).

В 1848 р. Головацький був активним учасником з’їзду українських вчених, на якому виступив з доповіддю «Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях», став професором, а в 1864 р. і ректором університету, в якому викладав українську мову і літературу. В цей час видав свої праці «Три вступительнії предподаванія о руській словесності» (1849), «Граматику руського язика» (1849) та ін.

Під впливом М. Погодіна, Д. Зубрицького Головацький в 50-х рр. перейшов на реакційні позиції москвофільства, відцурався народної мови. В 1867 р. за участь у Московській етнографічній виставці був звільнений австрійським урядом з посади в університеті і виїхав до Росії. Не одержавши університетської кафедри, Головацький працював у археологічній комісії у м. Вільно (Вільнюсі), займався етнографією та фольклористикою. Заходами О. Бодянського в 1878 р. було надруковано цінне чотиритомне зібрання «Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким».

В останні роки життя Головацький стояв осторонь української літератури, не поділяв передових поглядів щодо її розвитку. Літературною працею займався Головацький в 30 — 40-х роках, пізніше виступав як учений. Велика наукова спадщина Головацького досі не зібрана і не вивчена.

Помер Я. Головацький 13 травня 1888 р. у м. Вільно. Крім власного прізвища, свої твори підписував псевдонімами і криптонімами: Гаврило Русин; Балагур Яцько; Галичанин; Г-кій; Головацький Ярослав;