Веснівка

Цвітка дрібная Молила неньку, Весну раненьку: «Нене рідная!  Вволи ми волю — Дай мені долю, Щоб я зацвіла, Весь луг скрасила. Щоби я була, Як сонце, ясна, Як зоря, красна, Щоби-м згорнула Весь світ до себе!» «Доню, голубко! Жаль мені тебе. Гарная любко; Бо вихор свисне,  Мороз потисне. Буря загуде — Краса змарніє. Личко зчорніє, Головоньку склониш, Листоньки зрониш, — Жаль серцю буде».

  Коментар Веснівка — це веснянка, весняна пісня. М. Шашкевич створює поетичну картину, яку можна розуміти й алегорично. Квітка (цвітка) просить матусю-весну, щоб та допомогла їй швидше розквітнути, привернути до себе увесь світ своєю красою. А ненька остерігає необережну квіточку, яка не розуміє, що ще можуть бути мороз, вітер, які знищать її красу. Так і матері застерігають своїх доньок, які прагнуть швидше подорослішати. Вірш нагадує народну пісню, містить ознаки національного гуцульського колориту, зокрема діалектизми.

Хмельницького обступленіє львова

(Строєм народної пісні) Ой у чистім полі да близько дороги, Там стоїть наметець великий, шовковий, А у тім наметці стоїть стіл тисовий Да гетьман Хмельницький сидить конець стола, Молодці-козаки стоять доокола. Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи, По всей Україні розсилає вісти… Військо куренноє в поход виступало, Ляхи розроняло да Львів обступляло. Як гетьман Хмельницький кіньми навернув — Та й Львів ся здвигнув; Як гетьман Хмельницький шаблею звив — Та й Львів ся поклонив. На розсвіті з замку із рушниць стрілєли, А смерком козаки замок підпалили Да раненько доокола весь Львів обступили. Ударили з самопалів — двори погоріли. А гетьман Хмельницький посли посилав, Словами промовляв: «Як будете миритися, На окуп винесіть три миси червоних, На окуп виведіть сто коней вороних. Як будете битися, Мечами рознесу мури високії, А кіньми розорю двори біленькії…» А у Львові рано всі дзвони заграли, А високі ворота остіжом упали.

Вагилевич Іван Миколайович

Український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч. Псевдоніми — Вагилевич Далибор, Волк Заклика.                Народився в сім'ї пароха в селі Ясень (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області). Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях.                Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у1835 році (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837 році, (дозволена цензурою Угорського королівства й видана в Будапешті, але заборонена цензурою Греко-Католицької Церкви). 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Вагилевича висвятили на священика лише через сім років після того, як він закінчив семінарію.                У 1846—1848 роках був душпастирем у селі Нестаничі (тепер Радехівського району).                Під час «весни народів» Вагилевич 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Став редактором газети угруповання української шляхти "Руський Собор" "Дневник руський" і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму.                Після розгрому революціонерів кардинал Михайло Левицький позбавив Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації Вагилевич вирішив перейти на лютеранство. Таким чином він втратив підтримку своїх покровителів — князя Лева Сапіги та графа Маврикія Дідушицького. Останній, який був куратором бібліотеки Оссолінських (тепер — Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України), наполіг на його звільненні. Вагилевич пропрацював лише дев'ять місяців у 1851 на посаді кустоша (директора) бібліотеки.                Вагилевич ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: він був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті львівській», коригував виступи депутатів Галицького сейму, брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. 1862 року він одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті                Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові. Його могилу на Личаківському цвинтарі розшукати неможливо. На полі № 5 стоїть гранітний обеліск із його іменем, проте існують твердження, що ця могила не автентична.