Становлення нової української літератури

Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М.Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, досвід слов'янських літератур і світової літератури, значною мірою грунтуючися на сюжетах, образах, мотивах і методиці художнього зображення усної народної творчості, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства. З непідробною симпатією, співчуттям і прихильністю вони відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці - селян і селянок, наймитів, міщан, ремісників, козаків.

Зачинателем нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769-1838).

Друкарство. Журналістика

Для розвитку всієї культури й особливо літератури велике значення має друкарство. Проте в Україні на початку XIX ст. було всього близько 20 друкарень, до того ж погано обладнаних і устаткованих. Серед друкарень України найширшу видавничу діяльність розгортали друкарні Харківського (з 1805 р.) та Київського (з 1835 р.) університетів.

Від початку XIX ст. в Україні розпочала розвиватися журналістика - з'явилися газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став Харків, де в університеті й навколо нього зосереджувалося значне число учених, письменників, інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета "Харьковский еженедельник" (виходила до липня 1812 р.). У 1817 р. розпочалося видання щотижневої літературної газети "Харьковские известия", заснованої журналістом А.Вербицьким (видавалася до 1824 р.). Наприкінці 30-х років у губернських містах України, як і всієї Росії, стали виходити офіційні газети "Губернские ведомости". У 1816 р. у Харкові виходив перший в Україні сатирично-гумористичний журнал "Харьковский демократ". У 1816-1819 рр. у Харкові ж видавався журнал "Украинский вестник", а в 1824-1825 рр. - "Украинский журнал".

Протягом ЗО - 40-х років побачили світ також кілька альманахів і збірників: "Украинский альманах" (у Харкові, 1831 р.), дві книги альманаху "Утренняя звезда" (у Харкові, 1833 р.), альманах "Ластівка" Є.Гребінки (у Петербурзі, 1841 р.), альманах "Сніп" О.Корсуна (у Харкові, 1841 р.), чотири випуски альманаху "Молодик" І.Бецького (3 - в Харкові, 1 - у Петербурзі, 1843-1844 рр.), "Южный русский сборних" А.Метлинського (у Харкові, 1848 р.), три випуски літературно-історичного збірника "Киевлянин" М. Максимовича (у Києві, 1840-1841, 1850 рр.).

Слабо була розвинута періодична преса в західноукраїнських землях. У цей час там були видані деякі альманахи, зокрема "Вінок русинам на обжинки" (у Львові, 1846-1847 рр.). У 1848 р. у Львові почала виходити українська газета "Зоря Галицька", як орган Головної руської ради (до 1851 р.).

Кирило-Мефодіївське товариство

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства - першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти - викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко - підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування "браття" збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Породжене в добу романтизму, воно мало виразний слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.

Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів літературного угрупування користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833).

У 1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (Будин (зараз Будапешт, 1837 р.), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Руської трійці». Вплив на постання «Руської трійці» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.

«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 200 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

2. «Руса́лка Дністро́вая» — перший західноукраїнський альманах, виданий у м. Буда (з 1873 Будапешт) в 1837 році (заходами літературного гуртка «Руська трійця» Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем.

Друковано було "Русалку Дністрову" в кількості 1000 примірників, з яких 200 розійшлося перед висилкою до Львова. Решту (800) було у Львові цензурою сконфісковано.

Таким чином, видання це принесло значні матеріальні втрати, а також і поважні неприємності поліційні. Цікавий, між іншим, погляд висловив директор поліції: "Досить маємо клопоту й з однією національністю (тобто польською), — казав він, — а тут ці божевільні хочуть ще вернути мертву руську (отже, українську) національність".

За оминальне нехтування крайової цензури видавців потягнено до відповідальності. Ректор семінарії перевів також слідство, бо М. Шашкевич ще був семінаристом. Протокол слідства переслано до консисторії, яка переслала його до крайової влади. Наслідки: Шашкевича і Головацького віддано під поліційний догляд.

Та най прикрішим для них було те, що своє суспільство зустріло "Русалку Дністрову" не тільки байдуже, але й неприхильно. Згадуючи про це пізніше, Головацький писав: "В нещасливу годину уродилася тая "Русалка". Замість помочі та заохочування найшлися посмівки та недовольність, ба й ворогування. Показалося, що голова — то розум. Були такі, котрі б радо її вітали, але не в тім строю... Не взяв враг і таких, що зовсім цуралися такою невидальщиною, і бісом на неї вилилися".

Після першої спроби М. Шашкевича дістати дозвіл на видання часопису та після виходу "Русалки Дністрової" було ще кілька спроб. Одною з них була спроба о. Йосипа Левицького, того самого, в очах якого правопис "Русалки Дністрової" був тим страшним гріхом, що викликав навіть його подяку на адресу цензора за її конфіскату.

У передмові до «Русалки Дністрової» підкреслена краса української народної мови та народної словесності і поданий список найважливіших наддніпрянських літературних і фольклорних видань того часу. Після передмови («Передслів'я») М. Шашкевича матеріал розташований у чотирьох частинах:

• Фольклористична частина «Пісні народні» відкривалася науковою розвідкою І. Вагилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавалися зразки дум, обрядових, історичних та ліро-епічних пісень, записаних у різних районах краю.

• Оригінальні твори упорядників складали другу частину — «Складання», куди ввійшли ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної пісні «Два віночки» Я. Головацького.

• Третій розділ — «Переводи» — подав сербські народні пісні у перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із чеського «Краледвірського рукопису».

• В історико-літературному розділі «Старина» (з передмовою М. Шашкевича) опубліковані історичні та фольклорні твори, діловий документ та бібліографічну відомість про слов'янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському василіанському монастирі Львова. Тут же — критична рецензія М. Шашкевича на етнографічну розвідку Й. Лозинського «Рускоє весілє».

Альманах «Русалка Дністровая» вийшов замість приготованого 1834, але забороненого віденською цензурою (на основі думки церковної влади у Львові) збірки «Зоря». Альманах і його видавці зазнали переслідувань місцевих церковних і світських властей. Із 1000 надрукованих примірників «Русалки Дністрової» 800 сконфіскувала львівська поліція.

Девізом книги стали слова Я. Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія». Своїм поворотом до народної мови й уведеним її упорядниками правописом «Русалка Дністровая» мала великий вплив на українське національне відродження і на розвиток української літератури в Галичині. За словами І. Франка, збірка «була свого часу явищем наскрізь революційним». «Русалка Дністровая» була передрукована 1910-го року в Тернополі й офсетом у Києві (1950, з вступною статтею Олександра Білецького) та у Філадельфії (1961).

3. Народився Шашкевич Маркіян Семенович в с. Підлиссі на Львівщині в родині священика. Навчався у львівській і бережанській гімназіях, з 1829 р. — у Львівській духовній семінарії, паралельно відвідував заняття в ун-ті. 1830 р. виключений з семінарії. Зміг поновитись тільки 1833 р.                У тому ж році разом з І. Вагилевичем і Я. Головацьким організовує літературно-культурницький гурток "Руська трійця", що акцентував ідеї мистецько-культурного розвитку Галичини й України, пов’язуючи його з етнокультурним рухом, націлюючи покладатись на народну творчість.                У 1834 р. був підготовлений до друку зб. "Зоря", який львівська клерикальна верхівка опублікувати не дозволила, кинувши на Шашкевича, як ініціатора видання, тінь підозри: було проведено обшук в його домівці та встановлено нагляд за ним.                1836 р. Шашкевич видає брошуру "Азбука і Abecadło", у якій заперечує доцільність уведення в українську мову латинського алфавіту.                Внісши певні зміни до "Зорі" та перейменувавши її в "Русалку Дністрову", "трійця" наприкінці 1836 р. видала альманах у Буді (датований 1837 р.). У передмові до книги Ш. заманіфестував відродження української літератури в Галичині. І. Франко вважав "Русалку Дністрову" для свого часу "явищем наскрізь революційним", оскільки вона ввела в обіг літературну мову народу й піднесла ідею єдності українських земель. Львівська поліція кваліфікувала альманах як намагання "воскресити мертву русинську національність".                Після висвячення 1838 р. Шашкевич змінює кілька парафій у бідних віддалених селах, готує до друку першу українську читанку, перекладає, продовжує збирати усну народну творчість. Помирає в с. Новосілках-Лісних.                1893 р. прах Шашкевича перенесено на Личаківське кладовище у Львові.                Складно переоцінити роль митця в становленні України. Підхопивши ідеї Гердера, перейнявшись романтичним пафосом діячів слов’янського відродження, Шашкевич зрозумів і відчув, що настав час, коли український народ має усвідомити свою самість і заявити про себе, передусім — на ниві культури. Навіть дуже критично наставлений до Шашкевича М. Євшан не міг не визнати, що вже сама форма його творчості — звертання до могутньої течії народної мови — вказала на потребу нового змісту в мистецтві, і Шашкевич, хоч і не спромігся на "ясне сформування... національної ідеї", причетний до започаткування національної самосвідомості.                Для естетики Шашкевича-романтика притаманне ствердження ідеї демократичної літ-ератури, акцентування на народності як засаді розвитку мистецтва. Спочатку цей принцип витлумачувався як відповідність професійної мистецької творчості народним традиціям, звичаям, духові фольклору; відтак приєднувались і заглиблення в національну самобутність народу, його суспільні змагання, усвідомлення його історичних надбань. Не менш важливою для Шашкевича засадою був художній історизм. Звертання до історичного минулого народу розцінювалось ним як чинник пробудження його національної самосвідомості й разом з тим як антитеза сучасній безбарвній дійсності; у старовинних пам’ятках та в історичній славі бачив він джерело духовної сили народу. Тому вагомим для Шашкевича було гасло, адресоване його спільноті: "Пізнай себе!".                Захоплюючись, як і всі романтики, героїкою княжих часів і козацької доби, Шашкевич робив перші спроби сформувати історичне мислення. У філософсько-теологічних поезіях у прозі "Псалми Русланові", у віршах, статтях і нарисах Шашкевич обстоює культ розуму, поєднаного з мораллю й красою, розуму, який би не домінував над вільною чуттєвістю людини. І. Франко вважав Шашкевича засновником "справді нової, справді народної школи літературної", а його діяльність — свідченням прогресивних тенденцій у культурі Галичини й України.

СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО ЯЗИКА

Дайте руки, юні други,

Серце к серцю най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмаві;

Зависть най нас не спиняє,—

Разом к світлу, други жваві!

ЗГАДКА Заспіваю що минуло, Передвіцький згану час, - Як весело колись було, Як то сумно нині в нас! Святовида лиця ясні За Лабою слов'ян чтив. Купайловий танок красний Царинами вітром сплів. Гай ся на честь славной Лади Піньом дівиць розглядав, Мир в подяці для Коляди Веселячись, снопи клав. Над ярою Волтавою Суд Любушин мир давав, Над Дніпром-Славутицьою Так Ярослав ся вславляв. Поза білими водами Білий гніздо орел вив, А руськими сторонами Звін вічовий гомотів. Новгорода сила й слава Світом цілим зголосла, Києва золота глава Під небеса ся звела. Слави дочка величава На світ цілий сяяла, Піснь Люмира, піснь Бояна Голосніше їй гула. Нині думка йде сумненько, Темним лісом гомонить, За Дунай, Дніпро туженько Згадка журна лиш летить. Понад Дністра берег крутий Гамор галич розлягать, Там сум душу хапле лютий, В безвість гадка пропадать. Городища де бували - Днесь могили ся звели, Богів храми де стояли - Грехіт мохи поросли. Поза води, поза тихі З Славов гаразд пробував, Загудівши, вихор лихий І сліди їх позмітав. Красна Ретра з Арконою Пилом вічним припали, Діти вірні з матерьою Десь в безвістях ізчезли... Де ворони ся злітають Колись славний стояв тин, Тяжкі мраки днесь лягають, Як на ногах татарин. Щастя, гаразд з-під могили Гомонем лиш залітать, Як слов'яни колись жили - Журна думка лиш згадать. Із Русина щирой груди В побратимий летить край, Побратимі де суть люди, Поза Волгу, за Дунай. Зі збірки “Русалка Дністровая” 1837 р.

( Порівнюючи минуле волелюбне життя народу на об'єднаних українських землях із тим, "як сумно нині в нас")

О НАЛИВАЙКУ Що ся степом за димове густо закурили? Чи то мрачка осідає, стеляться тумани? - Не мрачка то осідає, не туман лягає, Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає. А в неділю на розсвіті полк козацький скорить, Тоді молод Наливайко до коня говорить: "Ступай, ступай, ворон коню, бистрими ногами, Недалеко Біла Церков, йдуть ляхи за нами". Гей, по степі віє вітер по густих бур'янах, Гей, там блищать довгі списи в сивеньких туманах! У Гуманю дзвонять дзвони і мир б'є поклони: Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони. Збиралися козаченьки, радитися стали, По далекій Україні посли розсилали, А у місті Білій Церкві лиш звізди згасали, Ударили з самопалів, і коні заграли. Тоді постиг Наливайко, під ним кінь іграє. "Гей, молодці, за свободу!" -до них промовляє. Вздовж списами городили зелені байраки - Уставляються по степі молодці-козаки. Гей, там ляхів сорок тисяч - дим в'єсь по болоні, Від розсвіту аж до смерку ржуть бистрії коні. Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами, Та степ кровця сполокала, зволочен трупами. Гей, на степу густа трава, степом вітер віє, Не по однім козаченьку стара неня мліє. Гей, на степі сивий туман, кургани курились, Не по однім козаченьку вдовиці лишились. Тоді молод Наливайко зачав утікати, За ним в погонь вражі ляхи - не могли здігнати. А на Дніпрі на порогах плине чайків триста... Вертайтеся, вражі ляхи, з соромом до міста!

("О Наливайку" оспівує історичну подію. Під Білою Церквою війська легендарного ватажка Северина Наливайка зійшлися в жорстокій битві з військами польського гетьмана Станіслава Жолковського. На цей раз повстанців було розбито, але поляки не наважилися навіть переслідувати Наливайка, зазнавши нищівних втрат у живій силі. Вражає оптимістичний настрій поезії "О Наливайку". Шашкевич змальовує битву під Білою Церквою як тріумф козацького війська. Темними барвами описано військо Жолковського: Не мрячка то осідає, не туман лягає, Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає... Але яким лагідним стає тон цієї події, коли Шашкевич вєде мову про повстанців! Поезія "О Наливайку" своїм внутрішнім, глибинним змістом нагадує пісенну творчість українського народу: Гей, на степу густа трава, степом вітер віє, Не по однім козаченьку стара неня мліє. Гей, на степу сивий туман, кургани курились, Не по однім козаченьку вдовиці лишились. У слушний час, нагадуючи про славні сторінки нашої історії, М. Шашкевич пробуджував в українців почуття національної гідності. Це була значна підтримка для пригнобленого експлуатованого народу. І українська нація завжди буде згадувати з подякою Маркіяна Шашкевича — співця історії народу.)