Глава 13.

які за законом мають бути підтверджені певними засобами до­казування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не до­пускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ, мож­ливість використання якого закон не забороняє.

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЦПК міс­тить положення про те, які особи не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то отримані фактичні дані у справі не матимуть сили доказу.

Достовірність — це показник доброякісності джерела до­казів, а також процесу їх формування. Після встановлення до­стовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто ви­рішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фа­ктів, які належать до предмета доказування. Достатність — це така кількість доказів, яка дозволяє вирішити справу, зро­бити певний висновок і ухвалити рішення. Достатність сто­сується завершального етапу доказування. Висновок про до­статність — підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб'єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.

Зважаючи на те, що судова оцінка має важливе значення для розгляду справи, законом встановлені певні правила (принципи) її здійснення. До них згідно зі ст. 212 ЦПК можна віднести такі:

• докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності;

• докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів;

• внутрішнє переконання повинно грунтуватись на всебічно­ му, повному, об'єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів;

• при оцінці доказів судді повинні керуватися законом;

• ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, тобто докази мають оцінюватися за їх властивостями, і жо­ ден з доказів не має переваги перед іншим.

§ 3. Засоби доказування

Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати усні та письмові пояснення судові (ст. 27 ЦПК), однак засобом доказування є тільки пояснення, які по-

Докази та доказування

117

дані ними у процесі їх допиту як свідків відповідно до ст. 65

ЦПК.

Пояснення сторін та їхніх представників в процесі до­казування можуть надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами або ж пред­ставниками суб'єктів спірних правовідносин, що розглядають­ся судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Давати пояснення є правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не мо­жуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній представник дали згоду на до­пит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про криміна­льну відповідальність за давання завідомо неправдивих пока­зань.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають суттєве значення як засіб доказування в цивільному процесі. Визнаючи за сторонами і третіми особами право давати пояс­нення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу роз­глянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (п. З ст. 338 ЦПК).

Особливість цього засобу доказування полягає в тому, що сторони є заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, то­му їх пояснення, показання, як правило, містять одночасно фак­тичні обставини по справі, пояснення цих фактів, їх оцінку.

Пояснення можуть бути двох видів: твердження та ви­знання. Твердження містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Визнання — це таке пояснення, що містить відомості про фак­ти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бу­ти визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування ін­шої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділя­ється на судове і позасудове.

Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання відбувається поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в суді є одним з видів по­яснень сторін, робиться в установленому цивільному процесу­альному порядку і процесуальній формі, тому не вважається

118