Глава 13.

ЦПК відмова від їх визнання в попередньому судовому за­сіданні приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обс­тавини або внаслідок зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

Збирання доказів здійснюється сторонами та іншими осо­бами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребу­вання доказів (ст.ст. 62, 137, 140, 141 ЦПК), а також за судо­вим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя не може збирати дока­зи, а лише вказати на їх відсутність.

Подання доказів проводиться сторонами та іншими особа­ми, які беруть участь у справі, шляхом їх передачі до суду.

Законом встановлено строк подання доказів. Відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи по­відомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням встановлено­го законом чи судом строку, можуть прийматися тільки якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, мають складнощі зі збором доказів, суд зобов'язаний витребувати та­кі докази. У заяві про витребування доказів зазначається: який доказ вимагається; підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони; обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази направля­ються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити відповідну особу, яка бере участь у справі, на одержання тако­го доказу та представлення його до суду. За невиконання вка­зівки суду про подання доказів винна особа може бути при­тягнута до відповідальності.

Дослідження доказів — це безпосереднє сприйняття та ви­вчення доказів. Воно провадиться в судовому засіданні з до­держанням принципів усності та безпосередності у процесі су­дового розгляду справи. Дослідження здійснюється за допомо­гою передбачених законом засобів (п. 2 ст. 57 ЦПК). Значення цього етапу доказування полягає у тому, що рішення суду мо­же грунтуватися тільки на тих доказах, які ним досліджува­лись.

Оцінка доказів — це визначення належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та

Докази та доказування

115

взаємного зв'язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів про­вадять тільки ті учасники цивільного процесу, які визнаються суб'єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у спра­ві, є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендую­ча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях — пояс­неннях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини справи в їх сукупності.

Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпо­середньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з урахуванням належності фактичних даних і допустимості за­собів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта за­стосування права, який має обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК), — це завершальна оцінка суду.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого дослідження і обгрунтуван­ня мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічно­го та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи все, що не має істотного значення для її вирішення (ст. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при пору­шенні справи, на стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

Судовою практикою, що склалася, належність доказів за­звичай визначається судом під час розгляду справи у судово­му засіданні. Визнавши доказ таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість поси­лання на нього у судовому рішенні.

За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відпо­відно до правила (принципу) їх допустимості. Обставини справи,

116