1. Міжнародні відносини у другій половині 1940 - 1950-х років.

Перемога над фашизмом та завершення другої світової війни створи­ли нову ситуацію у світі: 1) гегемонію двох наддержав - США та СРСР, які відходять від спільної праці воєнного часу і розгортають боротьбу за утвер­дження свого впливу в різних регіонах планети, що започаткувало "холодну війну"; 2) створення світової соціалістичної системи, побудованої за радянсь­ким тоталітарним зразком; 3) піднесення національно-визвольного руху за незалежність у країнах Азії та Африки; 4) з новою силою виявилося праг­нення людства до утвердження ідей демократії, прав людини та відвернення нової війни.

У перші повоєнні роки союзники в цілому прагнули діяти спільно та погоджено працювати над розв'язанням нагальних міжнародних проблем. Серед них: створення ООН, визначення статусу фашистської Німеччини після її капітуляції, покарання воєнних злочинців, укладення мирних договорів із союзниками Німеччини.

Утворення ООН, її структура, органи. Свідченням прагнень союз­ників по антигітлерівській коаліції забезпечити мир у світі та подальшу співпрацю стало утворення ООН. Цю проблему розглядали ще в роки війни, а наприкінці її, 25 квітня 1945 року, в Сан-Франциско відбулася міжнародна конференція за участю 47 держав. Запрошено було лише ті країни, які пере­бували в стані війни хоч би з однією із держав - союзниць Німеччини. Серед засновників ООН була і Україна. Конференція проходила довго і складно. В гострих суперечках вирішувалися питання про Генерального секретаря ООН, про компетенції Генеральної Асамблеї, принципи голосування в Раді Безпе­ки, про місце перебування організації, фінансування тощо. Нарешті, 24 жовтня 1945 року Статут ООН, підписаний 50 державами - членами, набрав чин­ності. У першому параграфі Статуту сказано, що ООН відповідно до прин­ципів справедливості і міжнародного права буде здійснювати мирними за­собами розв'язання міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть приве­сти до порушення миру. Ця міжнародна організація ґрунтувалася на прин­ципах суверенної рівності всіх її членів, при цьому вона не мала права втру­чатися у внутрішні справи жодної з держав - учасниць, за винятком ви­падків, коли таке втручання диктувалось необхідністю підтримати мир. Ви­щим органом стала Генеральна Асамблея, яка збирається на свої сесії один раз на рік, і Рада Безпеки, що складається з 5 постійних членів (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) і 6 непостійних, котрі обирає Генеральна Асамблея на 2 роки. Рада Безпеки наділялася правом санкцій, блокади та застосування сили проти агресора. Кожен із постійних членів Ради Безпеки мав право "вето" на рішення, яке не відповідало його інтересам. Були затверджені й інші органи та порядок голосування в них: Рада опіки, Міжнародний суд. Секретаріат на чолі з генсеком ООН. Пізніше були створені спеціалізовані організації ООН: ЮНЕСКО (Організація з освіти, науки і культури), В03 (Всесвітня організація здоров'я), МОП (Міжнародна організація з праці). ФАО (Продовольча і сільськогосподарська організація), ЮН1СЕФ (Дитячий фонд ООН). Згодом було досягнуто домовленості про перебування штабу-приміщення ООН в Нью-Йорку. Була й інша пропозиція - Женева.

Сучасну будівлю ООН у центрі Нью-Йорку було споруджено 1952 року. Фінансування організації мало відбуватися за рахунок внесків її членів за спеціальною шкалою, в основу якої було покладено обсяг національного (ва­лового) продукту на 1 мешканця та здатність отримувати іноземну валюту. За цією шкалою внесок СРСР, УРСР, БРСР у бюджет ООН в перші роки становив 7,4 відсотка загальної суми її бюджету (США - 25 відсотків).

Генеральний секретар ООН обирається одностайним голосуванням постійних членів Ради Безпеки. Першим генсеком ООН з 1946 по 1953 рік був норвежець Трюгве Лі; з 1953 по 1961 рік ці обов'язки виконував швед Даг Яльмар Хаммаршельд; з 1961 по 1971 - представник Бірми У Тан ; з 1971 року - Курт Вальдхайм (Австрія), Хав'єр Перес де Куельяр (Перу); Бутрос Галі (Єгипет); нині Кофі Аннан (Гана).

Упродовж тривалого часу діяльність ООН була малоефективною, да­валась взнаки "холодна війна", конфронтація між Заходом та Сходом. Не дивно, що всі ініціативи СРСР в ООН Захід блокував, сприймаючи їх як пропагандистські трюки, до 1955 року практично було заморожено вступ до ООН соціалістичних країн (Румунії, Албанії, Болгарії, Угорщини). Радянсь­кий Союз, у свою чергу, застосував право "вето" на вступ західних держав (Італії, Португалії, Іспанії). 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прий­няла Загальну декларацію прав людини. При голосуванні 8 країн утрималися (серед них СРСР, УРСР, БРСР), мотивуючи це тим, що декларація не за­безпечує дійсних прав людини. Радянське керівництво вважало, що взірцем щодо прав людини може слугувати тільки СРСР. Але світова спільнота із зрозумілих причин не змогла оцінити цей взірець.

Декларація складається з 30 статей. Ось деякі із них: всі люди народ­жуються вільними і рівними у своїй гідності та правах; кожна людина по­винна мати всі права і всі свободи; кожна людина має право на особисту недоторканість; ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; ніхто не повинен зазнавати тортур; кожна людина мас право вільно пересу­ватися, покинути будь-яку країну, включаючи і свою власну, і повертатися до своєї країни; кожна людина має право на освіту, освіта ж повинна бути без­коштовною, хоча б початкова і загальна. Текст Декларації в СРСР не публі­кували аж до середини 1980-х років.

Потсдамська (Берлінська) конференція 1945 року. Питання про долю переможеної Німеччини союзники розглядали впродовж війни, остаточно ж його було вирішено на Потсдамській (Берлінській) конференції (липень-серпень 1945 p.). Ситуація істотно відрізнялась від тієї, що склалася в кінці першої світової війни. Перемир'я, а згодом і мирний договір з Німеччиною не підписували. Вона беззастережно капітулювала. За рішенням союзників, Німеччину поділяли на чотири зони окупації: відповідно - СРСР, США, Англії, Франції. На такі ж зони поділили і Берлін. Союзники зобов'язували­ся здійснити в своїх зонах денацифікацію, демократизацію, демілітариза­цію та декартелізацію. Остаточно були визначені кордони Німеччини, тери­торія якої зменшувалася на 1/4 у порівнянні з 1938 роком. З територій, які відходили від Німеччини, німецьке населення виселялося. Союзники домо­вилися про взаємну репатріацію військовополонених та про загальну суму репарацій з Німеччини в 20 млрд. дол., 50 відсотків якої мав отримати СРСР. Важливо підкреслити, що союзники вважали Німеччину єдиним економіч­ним цілим і висловилися за те, щоб у майбутньому відновити єдину демок­ратичну німецьку державу.

Нюрнберзький та Токійський судові процеси. Ці процеси стали підтвердженням курсу на післявоєнний демократичний світ. Вперше в міжна­родній практиці до судової відповідальності було притягнуто та суворо по­карано воєнних злочинців, в тому числі й тих, які брали участь у підготовці, розв'язанні й веденні загарбницької війни, в плануванні та здійсненні акцій, спрямованих на знищення мирного населення.

Рішення про створення військового трибуналу прийняли уряди СРСР, США, Великобританії і Франції 8 серпня 1945 року у Лондоні (Лондонська угода). До цієї постанови приєдналося ще 19 держав. Тоді ж було ухвалено Статут трибуналу, який створювали на паритетних засадах з представників 4-х держав.

Нюрнберзький судовий процес проходив з 20 листопада 1945 року по 1 жовтня 1946 року. До суду міжнародного військового трибуналу були при­тягнуті вищі державні та військові діячі фашистської Німеччини. Захист обвинувачених взяли на себе 27 адвокатів. 8 з яких були у недалекому мину­лому членами нацистської партії. Процес тривав 3 17 днів. Його 407-е - ос­таннє - засідання було найкоротшим. 12 злочинців були засуджені до страти через повішання, 3 - на довічне ув'язнення, 4 - до тюремного ув'язнення терміном від 10 до 20 років.

Токійський судовий процес над головними японськими воєнними зло­чинцями проходив з 3 травня 1946 року по 12 листопада 1948 року. До кате­горії головних воєнних злочинців було віднесено 28 осіб: членів японського уряду, державних діячів, високопоставлених військовиків. В ході процесу двое з них померли, одного визнали недієздатним. 7 злочинців були засуд­жені до смертної кари через повішання, 16 - до довічного тюремного ув'яз­нення, 1 - до 20 років і 1 - до 7 років. Серед страчених - колишні прем'єр-міністри Японії, військовий міністр. 22 червня 1948 року вирок було вико­нано. Для виконання вироку з США привезли '"заслуженого" ката сержанта Джона Вуді, який аналогічну процедуру виконав після Нюрнберзького про­цесу.

Паризька мирна конференція 1946 року та укладення мирних до­говорів з колишніми союзниками Німеччини, із союзниками Німеччини підписувалися перемир'я. Вони виходили з війни і навіть оголошували війну і воювали проти свого колишнього патрона. Для нагляду за дотриманням перемир'я у кожній з них були утворені Союзницькі контрольні комісії (СКК). Одним з першочергових післявоєнних завдань стало укладення мирних до­говорів з колишніми союзниками Німеччини - Італією, Угорщиною, Руму­нією, Болгарією, Фінляндією. У цій справі учасники антигітлерівської ко­аліції проявили в цілому спільну волю та погодженість. Механізм підготов­ки проектів договорів обговорено і визначено на Потсдамській конференції. Цим повинна була займатися Рада міністрів закордонних справ - РМЗС п'я­ти великих держав: СРСР, США, Англії, Франції, Китаю.

Паризька мирна конференція відбувалася з 29 липня по 15 жовтня 1946 року за участю 21 держави. її робота, як і діяльність РМЗС, проходила непросто. Спочатку зав'язли на процедурних питаннях: якою кількістю го­лосів приймати рішення. Врешті-решт зійшлися на тому, що рішення бу­дуть прийматися і простою, і кваліфікованою (2/3) більшістю голосів. Три­валі дебати викликали територіальні питання (італо-югославський кордон та м. Трієст, грецько-болгарський кордон), а також проблеми судноплавства по Дунаю, економічні та репараційні питання. Конференція завершилася тим, що прийняла лише рекомендації з укладання мирних договорів. Остаточно проекти мирних договорів було погоджено на 3-ій сесії РМЗС , підписано в Парижі в лютому 1947 року та ратифіковано всіма державами у вересні цього ж року.

В преамбулах мирних договорів йшлося про припинення стану війни з колишніми союзниками Німеччини. Політичні постанови мирних договорів зобов'язували переможені країни забезпечити своїм громадянам незалежно від раси, статі, мови чи релігії, всі демократичні свободи, не допускати відрод­ження фашистських організацій, затримувати й судити воєнних злочинців.

Територіальні постанови: кордони Італії визначалися в межах.1938 року (до Югославії відходила східна частина Юлійської Крайни, півострів Істрія, Фіуме, острів Пелагоза та інші); Італія втрачала всі права на колонії. Місто Трієст оголошувалося вільною територією. Кордони Угорщини фіксувалися за станом на 1 січня 1938 (Віденські арбітражі 1938 року і 1940 років визна­но недійсними); кордони Румунії - за станом на 1 січня 1941 року (Північна Трансільванія переходила до Румунії); кордони Фінляндії - за договором з СРСР від 12 березня 1940 року (окрім цього, фінни віддавали СРСР область Петсамо (Печенгу) та район Порккала-Удд в оренду на 50 років, СРСР відмов­лявся від оренди півострова Ханко); кордони Болгарії залишалися незмінни­ми.

Військові постанови визначали чисельність національних армій в пе­реможених країнах (Італія: сухопутна армія - 250 тис. осіб, флот та авіація - по 25 тис, водотоннажність флоту-67500 тонн; Фінляндія: сухопутна армія 34400 солдатів та офіцерів, водотоннажність флоту - 10 тис. тонн). Спец­іальні статті встановлювали терміни евакуації союзницьких армій з тери­торій переможених країн, а саме - через 90 днів з часу набрання мирними договорами юридичної сили.

Репараційні та реституційні постанови передбачали: Болгарія випла­чувала Греції 45 млн. доларів репарацій; Румунія та Фінляндія сплачували СРСР по 300 млн. доларів, Угорщина 200 млн. доларів, Італія - 100 млн. доларів. Окремі статті зобов'язували повернення золотих запасів у країни, з яких вони були вивезені. За пошкоджену іноземну вартість переможені краї­ни повинні були сплатити 2/3 її вартості. За такими постановами мирних договорів жив світ у перші повоєнні роки.

Початок та розгортання " холодної війни": періодизація, причини. Хоча союзники загалом розв'язували нагальні повоєнні проблеми, проте над усім панував дух "холодної війни". «Холодна війна" - це планетарна двостороння конфронтація СРСР і США та їх союзників на конкретній ідео­логічній основі, яка характеризується боротьбою за сфери впливу і кризами, що ставили світ на грань глобальної війни з застосуванням ядерної зброї. Науковці як Сходу, так і Заходу відходять нині від звинувачення лише однієї з протилежних сторін у розгортанні "холодної війни" і покладають відпові­дальність на обидві сторони у виникненні однієї з найдраматичніших сто­рінок історії XX століття. Радянські історики і політики вважають початком "холодної війни" виступ У. Черчілля в американському м. Фултоні 5 березня 1946 року. Це не зовсім так, оскільки напруга у відносинах між союзниками виникла задовго до промови англійського політика. Прикладом може слугу­вати установча сесія ООН, атомне бомбардування Сполученими Штатами японських міст тощо. Нині, коли "холодна війна», сподіваємося, стала істо­рією, можна визначити її окремі етапи: 1) 1945-1948 роки, коли йшло спов­зання до конфронтації між СРСР та США, які прагнули закріпити за собою сфери впливу, здобуті в ході війни, і звинувачували один одного в агресив­них намірах; 2) з 1948 р. починається той особливий період, який, власне, і с "холодною війною", і який тривав до 1962 року. Цей етап започаткував гірора-дянський переворот у лютому 1948 року в ЧССР, далі - перша берлінська криза (квітень 1948 року - травень 1949 року), потім корейська війна 1950-1953 років і, нарешті, карибська криза 1962 року. Ворогуючі військово-пол­ітичні блоки провадили політику на межі війни. Найвиразніше це прояви­лося під час карибської кризи 1962 року. Саме перебіг цієї кризи примусив її учасників дійти думки, що гра за такими правилами неможлива, що пере­можців у ній не буде; 3) з 1962 року по 1989 рік - третій і останній етап "холодної війни". Ці роки теж були складними, але великі держави не дово­дили справи до такого рівня ескалації, як це було 1962року. В результаті на­лагодився фактично безперервний радянсько-американський діалог. Уже 1963 року було підписано московський договір про заборону випробувань ядер­ної зброї у трьох середовищах. Пізніше радянсько-американські стосунки зазнавали значних перепадів, але навіть у роки в'єтнамської та афганської воєн не доходили до такого небезпечного стану, як під час карибської кризи. Демократичні революції 1989 року у східноєвропейських країнах, розпад соціалістичного табору, а незабаром і СРСР, завершили "холодну війну", хоча інерція мислення в дусі "холодної війни" ще час від часу проявляється. Буде­мо плекати надію, що це вже тільки інерція.

Щодо причин "холодної війни", то їх безліч. Шукати їх слід в історичній, ідеологічній, політичній, економічній та психологічній сферах. Не варто, як це роблять деякі дослідники, зводити проблему до якоїсь однієї причини, наприклад, до політики держав у Східній Європі, або до специфіки економ­ічного післявоєнного співробітництва, або до "німецького питання". Фено­мен "холодної війни" набагато складніший, ніж здається на перший погляд. Можна вказати на причини планетарного характеру, як це часто роблять аме­риканські історики: 1) жовтень 1917 року в Росії та розкол світу на дві по­лярні системи; 2) друга світова війна та її наслідки, котрі зумовили боротьбу за сфери впливу; 3) поява атомної зброї.

Частина західних істориків вказує на виключно суб'єктивні фактори "холодної війни" (характери керівників двох наддержав). Наведемо декілька конкретних прикладів розвитку цієї війни. Перші її спалахи дали вже ял­тинські угоди, за якими був запланований поділ Європи на сфери впливу між союзниками. Так само і в Потсдамі у 1945 році Сталін, Трумен і Черчілль психологічно були готові до конфронтації. Американські союзники не под­ілилися з радянським керівництвом секретом існування атомної бомби та планами бомбардування Японії. Далі - фултонська промова Черчілля в бе­резні 1946 року, розкол Німеччини, план Маршалла, прорадянські перево­роти у країнах Східної Європи тощо.

Бреттон-Вудська валютна система, план Маршалла, економічна інтеграція в Європі. Пригадаємо, що після першої світової війни великі держави проігнорували повоєнні економічні проблеми. Це значною мірою призвело до появи фашизму. Прагнучи виправити допущену помилку, союз­нику ще в роки другої світової війни домовилися забезпечити після війни фінансову стабільність, попередити валютні війни, забезпечити міжнародну економічну співпрацю тощо.

Міжнародна валютна система, яка склалася у західному світі після Другої світової війни, називається бретгон-вудською. Це слово походить від назви курортного містечка Бреттон-Вуд, у штаті Нью-Хемпшир, де влітку 1944 року зібралася міжнародна фінансова конференція. В ній взяло участь 44 держави, в тому числі СРСР, США, Англія. Учасники конференції дійшли згоди про закріплення за американським доларом статусу світової резервної валюти, тобто головної валюти у міжнародних платежах та розрахунках. Справа в тому, що Сполучені Штати зосередили у себе близько 70 відсотків світового золотого запасу, тому у повоєнній валютній системі американсь­кий долар став неначе дублікатом золота. Уряд США гарантував іншим дер­жавам обмін їх доларових запасів (валютних активів) на золото за твердим співвідношенням. Звідси і походить бреттон-вудська валютна система. Вод­ночас були створені спеціалізовані фінансові організації в рамках ООН: Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та роз­витку, завдання яких полягало у сприянні якнайшвидшій відбудові підірва­них війною економік та торгівлі між державами. Радянський Союз брав ак­тивну участь у конференції та розробці статутних документів фонду і банку. Передбачалося, що СРСР стане одним із провідних членів цих організацій. Проте його підписи відсутні на статутних документах цих світових фінансо­вих організацій, оскільки радянське керівництво розцінило засадничі прин­ципи у діяльності фонду, банку та умови надання кредитів як втручання імперіалістичних держав у внутрішні справи першої в світі соціалістичної держави.

Хоча СРСР ухилився від участі в бреттон-вудській фінансовій системі, західні держави, особливо США. наполягали на необхідності економічної допомоги Європі. 5 червня 1947 року держсекретар США Дж. Маршалл, виступаючи перед студентами Гарвардського університету, висловився за широкомасштабну економічну допомогу європейським країнам за умови, то вони розроблять єдину програму відбудови своїх економік. Так виник план Маршалла - план економічної відбудови Європи. Наприкінці грудня 1947 року уряд США вніс на розгляд конгресу законопроект про план Маршалла терміном на 4 роки, відповідно до якого загальна сума американських суб­сидій та кредитів становила 17 млрд. доларів. 2 квітня 1948 року амери­канський конгрес схвалив план. Він діяв з 3 квітня 1948 року по ЗО грудня 1951 року. Тоді ж у квітні 1948 року у Парижі було скликано міжнародну конференцію, на якій європейські держави та США підписали спільну кон­венцію щодо виконання плану Маршалла. її підписали Англія. Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швей­царія, Португалія, Греція. Туреччина. В грудні 1949 року до плану приєдна­лась ФРН.

Радянські представники також взяли участь у Паризькій конференції. Але погляди обох сторін на план Маршалла були діаметрально протилежні. Радянські лідери розцінили його, як план закабалення Європи, позбавлення її суверенітету, економічної незалежності та політичної самостійності. Під тиском СРСР у плані не взяли участі соціалістичні країни та Фінляндія. Без­перечно, США у плані Маршалла мали відповідні власні інтереси - пере­довсім досягти політичної стабільності і тим самим попередити появу но­вих "фюрерів", нормалізувати міжнародні економічні відносини, стимулю­вати американський бізнес, обмін знаннями, ноу-хау тощо.

Головна практична мета плану полягала в тому, щоб досягти до кінця 1951 року такої економічної ситуації в Європі, яка б забезпечила нормаль­ний рівень життя людей без значної зовнішньої допомоги. В основу плану були покладені такі принципи: максимальні зусилля кожної країни щодо збільшення внутрішнього виробництва (було встановлено конкретні показ­ники щодо виробництва зерна, вугілля, сталі, розвитку автотранспорту, мо­дернізації промислового комплексу); забезпечення внутрішньої фінансової стабілізації (збалансування бюджету, впорядкування грошової емісії); розв­'язання проблеми дефіциту торговельного балансу шляхом розвитку експорту, ліквідації торговельних та валютних обмежень; відкрита публікація звітів про використання фондів, товарів та послуг, захист приватної власності тощо. Кожна із країн мала свої погоджені національні програми. За неповних 4 роки дії плану американська допомога склала 12,4 млрд. доларів. Кредити видавали терміном на 3,5 року (пільговий термін 7,5 року) під процентну ставку 2,5 відсотка річних.

План Маршалла остаточно розколов світ на два табори. СРСР ініцію­вав, у свою чергу, створення під своєю егідою "соціалістичних економічних та фінансових еквівалентів". Так, 1949 року було засновано Раду Економічної Взаємодопомоги, Міжнародний банк економічного співробітництва та Міжнародний інвестиційний банк. Ці валютні інституції також надавали кредити, але соціалістичним країнам під символічний процент. Було створе­но і власну регіональну валюту - так званий перевідний карбованець.

Економічна інтеграція західноєвропейських держав розвивалася успі­шно. В 1950 році з ініціативи Франції (для своєрідного контролю за потенц­іалом ФРН) було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до складу якого входило шість держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідер­ланди, Люксембург) і яке передбачало визначення квот на виробництво вуг­ілля і сталі, єдині ціни, поступове зменшення мита, заснування спільного грошового фонду. 1957 року "шістка" підписала Римські угоди про ство­рення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, або "Спільного ринку"), яке також мало на меті поетапне вільне переміщення в рамках това­риства товарів, капіталів, робочої сили, зниження мит тощо. В рамках ЄЕС були сформовані наднаціональні інститути - Раду (на рівні міністрів - як вищий орган з координації з правом вето кожного учасника), Комісію (провідний виконавчий орган), Асамблею (консультативний орган, який формуєть­ся на представницькій основі і названий пізніше Європарламентом), Суд (ви­щий арбітражний орган).

З кінця 1960-х років розпочався другий етап західноєвропейського інтег­раційного процесу. 1972 року ЄЕС поповнився новими членами. До його складу увійшли Великобританія, Ірландія, Данія; 1986 року - Іспанія, Пор­тугалія, Греція. З 1 січня 1995 року до них приєдналися Австрія, Швеція і Фінляндія (всього 15 країн).

В царині політичної інтеграції також відбулися важливі зрушення. Сут­тєво зросла роль Ради ЄЕС, у діяльності якої почали брати участь керівники держав-учасниць співтовариства. 1978 року запроваджено прямі вибори на партійній основі до Європарламенту, що надало нової ваги цьому органу.

По-різному здійснювалася економічна інтеграція в Латинській Аме­риці. Під керівництвом відомого аргентинського економіста Рауля Пребіша 1948 року було розроблено програму модернізації всіх економічних та соц­іальних структур на основі індустріалізації, інтенсивного розвитку сільсько­господарського виробництва і ефективних зовнішньоекономічних зв'язків. Вона дістала назву доктрини ЕКЛА (Економічна комісія ООН для країн Латинської Америки). 1960 року створено Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), реорганізовану 1983 року в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Розвивалася співпраця в рамках інших органі­зацій: Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС), Субрегіональної Андської групи, Амазонського пакту (1978 p.), Аргентино-Бразильської інтег­рації (1986 p.). Інтеграційні процеси розвивалися і у Карибському басейні, де з 1973 року діє Карибське співтовариство (КАРІКОМ), яке об'єднало 14 держав. У рамках цього товариства функціонує Спільний ринок.

Німецьке питання. Однією з найдраматичніших проблем повоєнних міжнародних стосунків стало німецьке питання. Йшлося про статус Німеч­чини після її капітуляції.. Як сказано вище, Німеччина та Берлін були под­ілені на 4 зони окупації, і союзники домовилися здійснювати тут політику чотирьох "Д". Проте кожна із сторін по-своєму тлумачила ці принципи. В радянській зоні окупації створювалися органи влади з про радянських на­лаштованих соціал-демократів та комуністів. СРСР поспішно демонтував німецькі підприємства, вивозив найцінніше устаткування, техніку, стратегічні та інші матеріали. Таке масове, необмежене пограбування країни, що зазна­ла поразки, прикривалося формулою "вилучення в рахунок репарацій". На­томість у грудні 1946 року було об'єднано американську та англійську зони окупації в Бізонію. Пізніше до них приєдналася Франція і було створено Тризонію. Переговори, які відбувалися між колишніми союзниками упро­довж 1947 року, виявилися безрезультатними. СРСР не підтримав пропози­цію Заходу про відкриття зональних кордонів, вільне пересування громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.

Зібравшись окремо в Лондоні в лютому 1948 року, США. Англія та Франція (за участю країн Бенілюксу) домовилися про створення на теренах своїх зон Західної Німеччини, про скликання Установчих зборів, які мали виробити Конституцію нової німецької держави, поширити на Західну Німеч­чину план Маршалла. Союзники також прийняли рішення про суттєве ско­рочення програми репарацій та демонтажу підприємств у західних зонах. У відповідь на ці сепаратні дії союзників СРСР розпочав з лютого 1948 року блокаду західних зон Берліна. Так виникла перша берлінська криза, яка три­вала до весни 1949 року і яка завершилася розколом Німеччини на дві дер­жави: у вересні 1949 року було проголошено ФРН, а у жовтні цього ж року -НДР, з якою СРСР одразу ж встановив дипломатичні відносини. Але і після цих акцій спроби розв'язати німецьке питання тривали. Вже у лютому 1950 року Верховний комісар США в Німеччині Д. Макклой надіслав офіційну ноту голові СКК генералові В.Чуйкову з пропозицією провести "загально-німецькі вільні вибори''. Перемога СЕПН за умови вільної конкуренції партій та ще п під міжнародним контролем виглядала маловірогідною. Не дивно, що і керівництво НДР і СРСР проігнорували американську пропозицію. 1951 -1952 років Москва та Східний Берлін запропонували скликати нову сесію РМЗС з німецького питання та виробити проект мирної угоди з Німеччи­ною, який передбачав її нейтральний військовий статус. К.Аденауер зайняв найнепримиреннішу позицію щодо радянського проекту.

Після смерті Сталіна з ініціативи західних держав відбулася чотирис­тороння конференція з німецького питання (січень - лютий 1954 року). Ра­дянський Союз наполягав знову на ідеї німецького нейтралітету, доповнив­ши її потребою створення тимчасового загально німецького уряду, виведення окупаційних військ і проведення вільних загально німецьких виборів. Позиція ж західних країн базувалася на "плані їдена", який передбачав не­гайне об'єднання Німеччини шляхом загально німецьких виборів. Сторони не дійшли згоди.

Женевська нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції (липень 1955 року) завершилася також безрезультатно. СРСР погоджувався на ідею вільних виборів, але за умови не входження ФРН до НАТО. План нейтраль­ності Німеччини західні держави відкидали напріч. 9 травня 1955 року ФРН стала членом НАТО. 1957 року учасники переговорного процесу поверну­лися знову до ідеї вільних виборів під міжнародним контролем, що фактич­но означало ліквідацію НДР. СРСР та НДР оцінили її як "нереальну". Зате через рік радянське керівництво у ноті урядам США, Англії, Франції та ФРН в ультимативному тоні зажадало перетворити Західний Берлін на "дем­ілітаризоване вільне місто". В разі невиконання цього плану Москва погро­жувала передати під контроль НДР комунікації між ФРН і Західним Берлі­ном. Дослідники вважають цей інцидент початком другої берлінської кризи.

Нові зустрічі та пропозиції зацікавлених сторін не дали конструктив­них результатів. 13 серпня 1961 року було споруджено берлінський мур (спо­чатку поставили огорожу з колючого дроту навколо Західного Берліна, а зго­дом її замінили бетонною стіною), будівництво якого зняло з порядку денно­го німецьке питання.

Створення військово-політичних блоків. Демаркаційна лінія "холод­ної війни" логічно переходила зі сфери економічної та політичної у площи­ну військову. СРСР упродовж 1945-1949 років пов'язав країни Східної Євро­пи (про радянського блоку) двосторонніми договорами про дружбу, взаємо­допомогу та співробітництво. У свою чергу, західні держави (Англія, Фран­ція та країни Бенілюксу) в березні 1948 року підписали в Брюсселі Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну само­оборону ( Західний союз чи Брюссельський пакт). В рамках цього союзу невдовзі були створені спільні збройні сили. Західний союз став прообразом НАТО. Навесні та влітку 1948 року розпочалися консультації та зустрічі між західними державами та США з приводу розширення Брюссельського пак­ту. 4 квітня 1949 року було підписано договір про створення Північноатлан­тичного пакту (НАТО). Його членами стали 12 країн: США, Канада, Англія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Норвегія, Данія, Іслан­дія, Португалія. За формою Північноатлантичний пакт - це договір про ко­лективну взаємодопомогу. Він був покликаний компенсувати вплив тодіш­нього СРСР та мирно полагоджувати суперечки між країнами-членами НАТО. Водночас були створені структурні підрозділи НАТО: Рада НАТО (з міністрів закордонних справ), Комітет оборони ( з військових міністрів), Фінансово-економічний комітет (з міністрів фінансів), формувалися спільні збройні сили. 1952 року до НАТО увійшли Греція й Туреччина. Ефективність цього блоку зменшувалася позаблоковим існуванням ФРН. У 1955 року вона стала чле­ном Північноатлантичної о пакту, формувалася західнонімецька армія, про­те окупаційний режим трьох держав зберігався протягом наступних 50 років. У ті ж дні, коли ФРН стала членом НАТО, тобто у травні 1955 року, СРСР та контрольовані ним східноєвропейські держави заснували свій військово-пол­ітичний союз - Організацію Варшавського договору (Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу), до складу якого увійшли 8 країн: Ал­банія (вийшла з організації 1968 року), Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз. Згідно з договором створю­валися об'єднані збройні сили, Політичний консультативний комітет та інші органи. Офіційна преса радянської доби постійно твердила про виключно наступальний характер НАТО. Зате Варшавський договір трактувався лише як оборонна організація. Документи, які стали відомими лише сьогодні, свідчать, що до 1988 року ОВД планувала тільки наступальні операції з на­несенням першими ядерного удару. Лише після 1988 року у зв'язку з горба-човськими новаціями ОВД перейшла до стратегії "активної оборони" і в наступних військових маневрах виявилося, що армійські підрозділи не го­тові до оборони: не вистачало належної техніки та навичок (рити окопи, бун­кери тощо). Про штучність ОВД свідчить її раптовий крах 1991 року після розпаду СРСР.

У 1950-і роки було створено ще ряд військово-політичних блоків. 1951 року в Сан-Франциско було укладено Тихоокеанський пакт безпеки (АН-ЗЮС) за участю США, Австралії та Нової Зеландії; у Манілі 1954 року зас­новано Організацію Південно-Східної Азії (СЕАТО). до якої увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія. Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок створено у 1955 року за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану (Багдадський пакт, який 1959 року пе­рейменовано в СЕНТО після виходу з нього Іраку). Одночасно нарощувала­ся гонка озброєнь. СРСР провів перше випробування власної атомної бомби у 1949 році, Англія-1952. Водневу бомбу випробували в СРСР у 1953 році, у США- 1954, в Англії- 1958. В середині 1950-х років з'явилися міжконти­нентальні балістичні ракети, підводні човни-ракетоносці.

Ще наприкінці 1940-х років у світі виникло ряд регіональних конфліктів: у Кореї, Індокитаї, на Близькому Сході. Вони пов'язані були з процесом деколонізації, який почався після другої світової війни. В листо­паді 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення про скасування британського мандату і створення на території Палестини двох держав -арабської та єврейської. Місто Єрусалим виділялося в самостійну адмініст­ративну одиницю. Одразу ж загострилися відносини Ізраїлю (проголоше­ний у травні 1948 року) з палестинськими арабами та арабськими державами. Того ж 1948 року арабські держави почали війну проти Ізраїлю. У ре­зультаті війни Ізраїль захопив 1948-1949 років 60 відсотків території, яка за рішенням ООН повинна була належати палестинській арабській державі. Інші терени так і не створеної Палестинської держави відійшли до Єгипту та Йорданії. Близько 1 млн. палестинців рятувалися втечею до сусідніх арабсь­ких держав. З того часу палестинська проблема перетворилася в одну найго­ловніших у близькосхідному конфлікті.

Корейська війна 1950-1953 років. Корея була окупована в роки дру­гої світової війни Японією. СРСР та США домовились ще до капітуляції Японії про зони окупації в Кореї: північніше 38-ї паралелі - радянська зона, південніше цієї паралелі - американська. 1948 року було проголошено Рес­публіку Корея з центром у Сеулі та Корейську Народно-Демократичну Рес­публіку (КНДР) із столицею у Пхеньяні. В КНДР з допомогою СРСР було створено боєздатну армію. Тут розгорнулася потужна анти сеульська пропа­ганда.

25 червня 1950 року, заручившись підтримкою СРСР та КНР, збройні сили КНДР перейшла демаркаційну лінію і почала війну проти Південної Кореї. Надії Кім Ір Сена на блискавичну війну не справдилися. Сеул тримав­ся. Йому на допомогу прибув 50-тисячний корпус сил ООН на чолі з амери­канським генералом Макартуром. Левову частку корпусу складали амери­канці, крім них були - англійці, французи, австралійці та інші вояки (всього з 8 країн). Це сталося з санкції Ради Безпеки ООН, яка, розглянувши ко­рейське питання, визнала КНДР агресором і рекомендувала членам ООН надати допомогу Республіці Корея. Радянський представник був відсутній на засіданні Ради Безпеки на знак солідарності з КНР, яку ООН не визнала. У відповідь на рішення ООН на підтримку північнокорейського режиму по­спішила китайська армія. Радянський Союз направив до КНДР дві авіа дивізії під командуванням генерала І. Кожедуба. Війна затягувалася. Впродовж 1951-1952 років сторони робили спроби перейти до мирних переговорів. Лише обрання президентом США Д. Ейзенхауера та смерть Сталіна зробили ці спроби реальними. 27 липня 1953 року було укладено перемир'я, за яким дві Кореї існують по нинішній день. Війна обійшлася Америці в 33 тис. вбити­ми, Кореї та Китаю - понад 2 млн.

В Індокитаї теж активно проходив процес деколонізації. Під час дру­гої світової війни французькі колонії В'єтнам, Лаос та Камбоджа опинилися під контролем Японії. Проти нових окупантів розгорнулася партизанська боротьба. Японці змушені були проголосити формальну незалежність цих країн. Після капітуляції Японії в регіоні висадилися французькі збройні сили. Франція визнала автономію Лаосу та Камбоджі, хоч і під наглядом фран­цузьких комісарів. Складніше розвивались події у В'єтнамі. Північний В'єтнам опинився під контролем комуністів, котрі у вересні 1945 року проголосили Демократичну Республіку В'єтнам на чолі з Хо Ші Міном. На півдні з допомогою французів постала Республіка В'єтнам з центром у Сайгоні. Це стало поштовхом до довготривалої громадянської війни між обома державними утвореннями в Індокитаї. Хо Ші Міна підтримували Китай та СРСР, Сайгон - Франція, а згодом США. У 1954 році за Женевськими угода­ми Франція припинила "брудну» війну у В'єтнамі. За цією ж угодою одер­жали незалежність Лаос і Камбоджа, а В'єтнам був поділений: північніше 17 паралелі - ДРВ, південніше - Республіка В'єтнам. Передбачалося, що французький експедиційний корпус буде виведено і через два роки в обох частинах В'єтнаму відбудуться загальні вибори з метою створення єдиної держави. Проте воєнний конфлікт набрав тут нового загострення через пря­ме втручання великих держав (США, СРСР, Китаю).

Міжнародні відносини середини та другої половини 1950-х років заз­нали певного потепління під впливом "хрущовської відлиги». Було полагод­жено справи з Австрією, яка оголосила свій нейтралітет, встановлено дип­ломатичні стосунки між ФРН та СРСР (1955 p.), відбулися перша після війни зустріч глав 4-х держав (США, СРСР, Англії та Франції) у Женеві та офіцій­ний візит М. Хрущова до США 1959 року. Нормалізувались відносини між СРСР і Югославією, Радянський Союз передав КНР Порт-Артур та Дайрен. Проте ці позитивні зрушення були перекреслені радянським інтервенціоні­стським втручанням в угорські події восени 1956 року та новою війною на Близькому Сході, пов'язаною з націоналізацією лідером Єгипту Насером Суецького каналу у жовтні 1956 року. У відповідь Англія, Франція та Ізраїль почали воєнні дії проти Єгипту. Радянський Союз відкрито солідаризувався з єгипетським керівником, надавши йому матеріальну та військову допомо­гу. Війна закінчилася безславно для західних держав.

З кінця 1950-х років у міжнародних стосунках знову посилюється кон­фронтація.