2. Куба

Куба в 1945-1952 роках. 9 грудня 1941 року Куба оголосила війну Японії, 11 грудня - Німеччині та Італії. Економіка країни в роки другої світової війни переживала піднесення. У декілька разів зріс видобуток експортних нікелевої, марганцевої і хромової руд, попит на кубинський цукор, імпортні квоти на який були скасовані США.

Коаліційний уряд, сформований президентом Ф.Батистою (1940-1944), підтримував демократичні свободи, здійснював ліберальну політику, було прийнято ряд законів, які розширювали права трудящих, у тому числі: ви­борчі. Спроба профашистського перевороту була придушена. В жовтні 1942 року налагоджено дипломатичні відносини з СРСР. Керована комуністами Конфедерація трудящих Куби (КТК, налічувала 500 тисяч осіб) відмовилася в роки війни ви страйків, домоглася права офіційної участі в щорічних уго­дах з США щодо умов продажу кубинського цукру. Така позиція КТК приве­ла у 1943 році до угоди про співпрацю між урядом та комуністами, за якої комуністи отримали міністерські портфелі. В січні 1944 року компартія пе­рейменувала себе в Народно-соціалістичну партію (НСП). Попри всі пози­тивні зрушення Ф.Батиста зловживав владою для власного збагачення і сам собі присвоїв звання генерала, що активно використала опозиція на черго­вих президентських виборах 1944 року. /

Опозиційна Кубинська революційна партія (КРП) висунула на цих ви­борах свого лідера Грау Сан-Мартіна. Від урядового блоку кандидатом на посаду президента став прем'єр-міністр Карлос Саладрігас. якого підтрима­ла НСП. Батиста міг запропонувати свою кандидатуру на посаду президента згідно з конституцією лише через 8 років і тому мав намір очолити штаб армії. Лідер опозиції скористався своїм авторитетом, який він здобув, буду­чи прем'єр-міністром у 1933-1934 роках. Він обіцяв продовжити свою про­граму, перервану в січні 1934 року. На виборах 1 червня 1944 року опозицій­ний блок отримав більшість голосів. Грау Сан-Мартіна обрали президентом. Американська преса оголосила президентські вибори 1944 року найчеснішими в історії Куби. Вже 3 червня Ф.Д.Рузвельт запросив нового президен­та Куби відвідати Вашингтон.

Починаючи з 1945 року, уряд Грау видав низку декретів: про підвищен­ня зарплати робітникам цукроварень та цукрових плантацій; заборону виг­нання селян із землі, підвищення квартплати та виселення наймачів квар­тир тощо. Щоправда, обіцянки президента здійснити аграрну реформу, "мо­ральну революцію", тобто ствердити здорові моральні принципи у суспільстві і державних владних структурах, його націоналістичні і анти­імперіалістичні заяви залишилися не з реалізованими. Ф.Батиста відійшов від політики: покинув країну і оселився разом з новою родиною на Флоріді.

З розгортанням на міжнародній арені "холодної війни" урядовий курс Грау поправішав. Почалося переслідування НСП та КТК, а 11 жовтня 1947 року спеціальним декретом було заборонено стару КТК, а її повноваження передано новій КТК, сформованій "аутентиками". Упродовж 1947-1948 років під арештом опинилися сотні комуністів та лідерів робітничого руху. Такий відхід КРП від недавно проголошеного курсу, репресії та корупційні сканда­ли спричинили розкол урядової партії: її ліве крило - "ортодокси" на чолі з Едуардо Чібасом - заснувало Партію кубинського народу (ПКН). Довкола Е.Чібаса і партії "ортодоксів" згуртувалася частина молоді, студентство, се­ред яких був і Ф.Кастро, демократична інтелігенція, міські середні верстви.

На президентських виборах 1 червня 1948 року Е.Чібас виступив са­мостійно і набрав 16 відсотків голосів. Кандидат НСП Хуан Марінельйо – 7 відсотків. Перемогу отримав кандидат "аутентиків" Пріо Сокаррас, який був міністром праці в уряді Грау Сан-Мартіна. За списком ліберальної партії в сенат було обрано Ф.Батісту, а його брат став губернатором провінції Гава­на. Повернувшись на батьківщину, Ф.Батиста відновив старі зв'язки і ство­рив партію - Об'єднану прогресивну дію (ОПД).

Новий президент Пріо Сокаррас (1948-1952 роки) обіцяв індустріалі­зацію, обмеження впливу іноземного капіталу, аграрну реформу, захист де­мократичних свобод. Проте Куба наприкінці 1940-х років опинилася в кри­зовому стані, погіршилося становище трудящих. Ситуація ускладнилася роз­колом КРП на прихильників Грау та Сокарраса. Це сприяло зростанню впливу "ортодоксів" та Об'єднаної прогресивної дії. Проте батистівська ОПД не мала шансів на перемогу на чергових виборах, тому у військових колах, очо­люваних Ф.Батистою, почалася підготовка до державного перевороту з ме­тою не допустити успіху на президентських виборах радикального лідера "ортодоксів" Е.Чібаса, який прагнучи підняти народ на боротьбу проти ре­акції. В серпні 1951 року він виголосив полум'яну викривальну промову, яку закінчив словами: "За економічну незалежність, політичну свободу і соц­іальну справедливість! Геть злодіїв з уряду! Совість проти грошей! Кубинсь­кий народе, прокинься!" Але Чібас не зміг навести належних доказів про причетність міністра освіти до фактів корупції і в пориві самопожертви за­стрелився.

16 серпня 1952 року на траурному мітингу, влаштованому "ортодокса­ми" біля могили Е.Чібаса, пролунали слова молодого адвоката Ф.Кастро: "Едуарде Чібасе, ми прийшли сказати тобі, що будемо гідні твого самовідда­ного вчинку і не пошкодуємо сил в ім'я того, щоб побачити батьківщину вільною".

Після загибелі Чібаса гору в партії "ортодоксів" взяли помірковані сили на чолі з університетським професором Р.Аграмонте, якого підтримали та­кож комуністи. На 1 червня 1952 року випали президентські вибори. За по­переднім опитуванням, тільки 17 відсотків громадян підтримували уряд. Симпатії кубинців були на боці "ортодоксів".

7 березня 1952 року після відставки декількох міністрів сталася урядо­ва криза. П.Сокаррас оголосив, що новий уряд буде сформовано 10 березня.

Державний переворот 1952 року та встановлення диктатури Ф.Батисти (1952-1959 роки). 9 березня 1952 року офіцери-змовники у військо­вому містечку Колумбія отримали умовний знак: "Чотири Колумбія 10 бе­резня", який означав місце та час перевороту. За годину до його початку у містечку з'явилися автомашини з групою військовиків, серед яких виділявся чоловік у спортивній сорочці невисокого зросту, кремезний із вилицюватим обличчям. Це був Ф.Батиста. Він звернувся до солдатів із закликом підняти­ся на "революцію, щоб врятувати батьківщину від політиканів і шахраїв".Змовники швидко заволоділи військовим містечком, фортом Ла Кабанья, поліцейським управлінням, узяли під свій контроль пошту, телеграф, адмін­істративні установи, аеропорт. Загін солдатів було послано у провінцію Камагуей. До вечора 10 березня Батиста став повновладним господарем Куби. Спрацював давній принцип:"Той, хто володіє Колумбією, той володіє Ку­бою".

Більшість цивільних та військових органів влади на місцях зберігали вірність урядові. Проте ні Пріо Сокаррас, який утік із президентського пала­цу, ні лідери впливових партій не спробували організовувати опір змовни­кам. Невдовзі вся армія перейшла на їхній бік. Сам президент, знайшовши притулок у мексиканському посольстві, розпочав переговори з Батистою про повернення йому палацового сейфу з грішми та коштовностями. Одержав­ши сейф, він одразу залишив Кубу. Населення поставилося загалом спокій­но до перевороту. Воно ще пам'ятало "повстання сержантів" 1933 року та прогресивні реформи "президента-демократа" Батисти в роки війни. Реак­ція Вашингтону була також схвальною.

Так, до влади на Кубі прийшла військова хунта, яка привласнила собі законодавчі та виконавчі функції. Ф.Батиста сформував і очолив уряд. Пере­ворот він кваліфікував як "революційний" виступ проти одіозного, прогнилого уряду, а у зверненні до народу заявив:" Замість бійні я пропоную мир, замість крові - любов, замість брехні - щирість". Новий кубинський керів­ник обіцяв також "безпеку", "справедливі й чесні вибори", дотримання всіх укладених Кубою договорів, захист іноземних капіталовкладень. 21 березня його уряд фактично припинив дипломатичні стосунки з СРСР. У квітні Ба­тиста проголосив себе "тимчасовим президентом". Конгрес замінив Кон­сультативною радою, призначив нових губернаторів та лідерів. Конститу­цію 1940 року було замінено Конституційним статутом республіки, який над­іляв главу держави диктаторськими повноваженнями, президентські вибори 1952 року перенесено на 1953 рік, а згодом на 1954. З усіх політичних партій лише НСП (комуністи), яку згодом Батиста заборонив, оцінила новий уряд як про імперіалістський, як анти робітничу тиранію і закликала до опору.

"Штурм" казарм Монкада в липні 1953 року. Революційна і налаш­тована проти батистівського режиму молодь гуртувалася навколо Фіделя Кастро, який вирішив створити самостійну, незалежну від традиційних партій, революційну організацію, метою якої була підготовка збройного повстання. Формування такої організації почалося в середині 1952 року, мала вона кон­спіративний характер. Виникає патріотичний рух, який вирішив гідно відзна­чити 100-річчя з дня народження X. Марті. Молоді патріоти девізом своєї діяльності взяли відому настанову X. Марті про те, що справжньої свободи і незалежності можна добитись лише зі зброєю в руках: "Війна необхідна, отже, війна неминуча". Відбір членів організації здійснювався на індивідуальній основі. Вже у квітні 1953 року в її складі було 500 осіб..

Поділялася організація на невеликі підрозділи (осередки), які. окрім столиці, діяли в деяких провінціях. Члени організації вчилися володіти вог­непальною зброєю і практикувалися на різних фермах або у приміщенні Гаванського університету. Головою організації був Ф. Кастро.

Формальної ідеологічної платформи вона не мала. її учасники, в своїй більшості, вихідці з рядів "ортодоксів", вважали себе послідовниками вчен­ня Хосе Марті та ідей Е. Чібаса, її керівники були знайомі з ідеями Маркса, Леніна, з деякими їхніми працями. Методи путчистської боротьби були поширені серед значної частини радикально налаштованої молоді, об'єдна­ної у Національний революційний рух. Ця організація готувала збройних напад на "Колумбію". У квітні 1953 р. змову було розкрито, а її учасників заарештовано.

Ф. Кастро, натхненний відомими прикладами з кубинської історії, спла­нував захоплення військових казарм в Сант'яго-де-Куба, столиці провінції Орієнте. закликаючи співвітчизників повстати проти нового диктатора. За традицією Орієнте вважалася постанською провінцією. Саме звідси почав­ся рух за незалежність від іспанських колонізаторів. Початком повстання мало стати захоплення казарм і роздача зброї людям. У військовому відно­шенні план був нескладний, проте ризикований. Повстанці повинні були за­хопити арсенали зброї в Монкада. Окрема група бойовиків мала зайняти казарми, які знаходилися за 100 км від Монкади, а також мости, які з'єдну­вали провінцію з іншими регіонами країни. На випадок невдачі повстанці могли відступити в гори С'єрра-Маестра, вкриті густими лісами; і звідти розгорнути партизанську війну.

Для здійснення операції в Монкада Ф. Кастро відібрав 150 осіб. Серед них було і дві жінки. їм вдалося зібрати кошти на придбання 165 одиниць зброї. Купували її у приватних осіб, підробляючи дозвіл на її придбання. Нарешті, змовники були озброєні гвинтівками, револьверами всіх можли­вих систем, навіть малокаліберними, і одним ручним кулеметом. Місцем збору загону стала невелика садиба Сібоней, розташована недалеко від Сантьяго - де - Куба. її арендовали нібито під птахоферму. На той час проходив яскравий і галасливий липневий сант'ягівський карнавал. Це допомагало змовникам здійснювати розвідку і звозити зброю.

Путчисти підготували відозву "Кубинська революція", відому ще під назвою "Маніфест революціонерів". В ній декларувалися необхідність мо­рального відродження суспільства, всебічного економічного розвитку краї­ни та вимога соціальної справедливості. Лейтмотивом маніфесту став зак­лик до національного повстання.

Вночі 25 липня 1953 року Ф. Кастро віддав наказ про виступ о 5.15 ранку наступного дня. У своєму зверненні до спільників висловив сподівання захопити Монкада без жодного пострілу і попередив товаришів, що кров повинна пролитися лише у разі крайньої необхідності. На закінчення ска­зав: "Товариші! Через кілька годин ми можемо перемогти або буї и перемо­женими!" Бій почався о 5 годині 15 хвилин, коли автомобіль Ф. Кастро на­штовхнувся на військовий патруль зовнішньої охорони казарм. Повстанці змушені були відступити ще на підходах до казарм.

Атаку розпочали два інших загони, які розташувалися за будівлями. Один з них з 10 осіб під керівництвом Рауля Кастро, брата Фіделя, захопив Палац Правосуддя, а інший, на чолі з А. Сантамарією, у складі 21 особи, увірвався в провінційний шпиталь, що знаходився за казармами. Загін А. Сантамарії, не знаючи про поразку основних сил путчистів, залишився в шпиталі, де і був розстріляний солдатами Батист.

Повстанцям вдалося захопити одну з будівель казарм ("пост № 3") і взяти у полон солдатів, які перебували там. Ще один їхній загін заблукав у незнайомому місті і не зміг вчасно прибути до місця бойових дій. Погано озброєним повстанцям, які майже не мали боєприпасів, протистояло близь­ко 400 батистівських солдатів. Кількісне співвідношення було 1 до 15 не на користь повстанців. Ф. Кастро наказав відступати. Відходили невеликими групами по 8-Ю осіб, шестеро прикривали відхід. Після двох годин нерівно­го бою стрілянина припинилася.

На території казарм Монкада почалася розправа над полоненими. Командир гарнізону Сант'яго-де-Куба отримав особистий наказ Батисти: за кожного вбитого солдата (вони втратили 17 осіб) розстріляти 10 повстанців. Цей наказ ретельно виконували упродовж 26-29 липня. Тільки п'яти поране­ним вдалося врятуватися завдяки військовим лікарям. Розправа набула та­кого розмаху, що у справу втрутився архієпископ. Він особисто вирушив у гори і припинив подальші розстріли. Голова апеляційного суду Мануель Уррутіа підтвердив акт медичної експертизи, яка засвідчила застосування тортур до полонених. Фідель Кастро разом з двома спільниками пішов у гори, що оточували Сант'яго-де-Куба. Проблукавши цілий день, вони зас­нули мертвим сном у порожній мисливській хатині і навіть не виставили вартового, впевнений в тому, що з ними нічого не трапиться. Розбудив їх армійський патруль, командир якого напередодні отримав чіткий наказ: Фіде­ля Кастро живим не брати. Вперше в житті 40-річний офіцер-негр Педро Сарріа (він знав Ф. Кастро ще по університету) не виконав наказу. Лідера повстанців він доставив у міську в'язницю, а не в казарми Монкада, де його чекав розгніваний гарнізон. За цей вчинок офіцер був розжалуваний у ря­дові. Ф. Кастро не забув свого рятівника і після перемоги революції 1956-1959 років присвоїв йому звання капітана й призначив начальником охоро­ни президентського палацу.

У в'язниці були піддані жорстким тортурам і вбиті десятки спільників Ф. Кастро. Його ж збирались отруїти, але вчасно дізнавшись про це, він оголосив голодування.

21 вересня 1953 року розпочався суд над путчистами. Ф.Кастро сам вів свій захист і виголосив промову, яка отримала назву "Історія мене виправ­дає". Пізніше він відновив її, використовуючи записи, зроблені прихильни­ками під час суду. Ця промова стала офіційним заповітом кубинської рево­люції, програмою відродження Куби. У ній прозвучали вимоги соціальних і економічних реформ, які, на думку Ф.Кастро, будуть здійснені лише після перемоги революції. Ф.Кастро було засуджено на 15 років тюремного ув'яз­нення.

Скориставшись подіями в Монкада, Батиста наполіг на прийнятті жор­стких законів "Про безпеку і громадський порядок", "Про заборону комуні­стичної діяльності", зміцнив мережу розшукових та каральних органів. Перед президентськими виборами 1954 року давній суперник Грау Сан-Мартін зняв свою кандидатуру. Таким чином, єдиний претендент - Ф.Батис­та- став главою держави. Відомо, що посольство США мало великий вплив на Кубі. То ж посол Сполучених Штатів у Гавані А. Гарднер назвав ці вибори "дійсними та чесними". В лютому 1955 року новий президент Куби оголосив про відновлення конституції 1940 року, а в травні видав декрет про загальну амністію і звільнив ув'язнених, у тому числі й учасників акції в Монкада разом Ф.Кастро.

Керівництво КТК і загалом профспілок пішло на співробітництво з владою та підприємцями. Профспілковий рух таким чином опинився під контролем нового уряду.

У своїй внутрішній і зовнішній політиці Батиста орієнтувався на США. Так, у квітні 1959 року, вже після втечі з Куби, у бесіді з кореспондентом однієї з американських газет, він заявив:" Я розірвав стосунки з Росією, так як ви цього хотіли*. Я заборонив компартію". В ООН та Організації амери­канських держав кубинська дипломатія перебувала у фарватері вашингтонсь­кої політики. Батиста налагодив тісні зв'язки з диктаторськими режимами Сомоси в Нікарагуа і Трухільйо у Домініканській республіці, усунув всі пе­репони для іноземних вкладників капіталів. На 1958 рік американцям нале­жали цукроварні, які виробляли близько 40 відсотків цукру-.сирцю. Вони контролювали також 90 відсотків електроенергетики. В сільському госпо­дарстві Куби їм та місцевим латифундистам належало 3/4 земельного фонду.

Якщо 1946 року прямі приватні інвестиції США складали на Кубі 533 млн. доларів, 1950 - 646 млн., то 1958 року вони сягали 1 млрд. доларів. Проте з часу завершення другої світової війни до 1958 року вивіз прибутків американських компаній переважав увіз їхніх капіталів на Кубу. Американці вважали, що Батиста справляє на свою країну стабілізаційний вплив. Віце-президент США Р.Ніксон, який відвідав Кубу 1954 року, назвав кубинського диктатора надійним "захисником принципів свободи та демократії".

І хоч Батиста демонстрував свій намір здійснювати перетворення (на­ціоналізував частку залізниць, будував шосейні дороги, урядові установи, військовий порт, забезпечив армію телевізійною системою зв'язку й сучас­ними літаками, закуповував зброю), все ж антинаціональний зміст його внут­рішньої та зовнішньої політики ставав все очевиднішим. Так, 1956 року він підтримав зменшення квоти на поставки кубинського цукру до США, що зменшило валютні надходження від експорту і знизило національний дохід країни. Наступного року США підвищили тарифи на ввіз кубинського тю­тюну.

Разом з тим кубинський диктатор не забував про власну кишеню. За надання концесій або створення нових компаній він отримував 50 відсотків акцій і таким чином став акціонером 40 компаній. За підвищення тарифів телефонної компанії він узяв хабар у 3 млн. доларів, а в подарунок - відлитий із золота телефонний апарат. Одна з фірм подарувала йому срібний нічний горщик. Відсотки від різноманітних оборудок стікалися рікою до сейфів Ба­тиста. Він так розбагатів, що навіть мільйонери, які побували у його палаці, були вражені розкішшю, якою оточив себе диктатор. Разом з тим місцева біла еліта зневажливо ставилася до нього як вихідця з народу і у приватних розмовах називала диктатора "Цей негр".

Між тим сприяння американському капіталу гальмувало розвиток на­ціональної економіки. Корупція спричинила те, що борг країни збільшився у 5 разів. Зростало безробіття, яке охопило четверту частину працездатного населення (одне з перших місць у світі). Зарплата робітників зменшилася на 25 відсотків. Натомість бурхливо розвивалися ігровий бізнес та проститу­ція.

Батиста правив, спираючись на кастову армію та поліцейсько-бюрок­ратичний апарат. Репресії набрали таких масштабів, що острів порівнювали з тюремним табором. Список жертв режиму нараховував близько 20 тисяч осіб.

Фідель Кастро Рус. Кубинські Кастро мають іспанське походження. Батько Фіделя, Анхель Кастро, був мобілізований до іспанської армії під час іспано-американській війни 1898 року, внаслідок якої Іспанія втратила всі свої колоніальні володіння, в тому числі Кубу. А Кастро не повернувся на батьківщину, влаштувався робітником на Кубі (укладав колії на залізницях), згодом став дрібним торгівцем. Жив дуже скромно. На заощаджені кошти узяв в оренду ділянку землі і почав вирощувати цукрову тростину, продаю­чи її американським заводам.

13 серпня 1926 року народився Фідель Кастро. Він був третьою дити­ною від шлюбу Анхеля Кастро і Ліни Рус. Мав вісім братів і сестер.

З часом А.Кастро став багатим плантатором. Проте, незважаючи на достаток, він і його родина не поділяли інтересів земельних магнатів. Дітей виховували у пуританському дусі.

За різними свідченнями, вирішальний вплив на них мала мати, Ліна Рус. "Вона була практично неосвіченою, навчилась читати й писати само­тужки, - згадував Фідель про свою матір. Я не чув, щоб вона ходила до школи, не відвідувала церкву. Думаю, що її набожність пов'язана з родин­ними традиціями."

Природний такт та внутрішня культура допомогли Ліні Рус знайти спільну мову з синами, Фіделем і Раулем, які обрали шлях революційної боротьби. Вона поважала їхні переконання. Батько Фіделя помер 21 жовтня 1956 року, коли син перебував в еміграції у Мексиці. Мати побачила перемо­гу революції, перемогу свого сина. Померла 6 серпня 1963 року. Фідель зро­став в оточенні людей різного соціального походження.

Після початкової школи та пансіонату Фідель 1941 року вступив до привілейованого католицького коледжу . Його вихователем був священик-езуїт, який відзначав, що хлопчик цілеспрямований та марнославний. Воля до перемоги - його головна риса, яка потім яскраво проявилась у політиці. У коледжі брав участь у багатьох молодіжних сутичках, ходив з пістолетом.

1945 року Фідель блискуче закінчив коледж і вступив до Гаванського університету на факультет права. Батько хотів бачити сина адвокатом і пере­дати йому керівництво справами, та юнака більше цікавила політика. Читав твори Хосе Марті, Муссоліні, Леніна, Сталіна, Троцького, засновника іспансь­кого фашизму Хосе Антоніо Прімо де Рівери. До комуністів ставився лояль­но. Одного разу навіть пожартував: "Згоден стати комуністом негайно, якщо мене зроблять Сталіним".

На час навчання Ф.Кастро в Гаванському університеті тут існувало два студентські угруповання - "Рух за соціалістичну революцію" (РСР) і "Союз революціонерів-бунтівників" (СРБ). Ці організації, хоч і були суперниками, але виступали як помітна політична сила. Студентське містечко, розташова­не на підвищенні, у центрі Гавани, було згідно з конституцією забороненою зоною для поліції та армії. Отож на його території була можливість влашто­вувати політичні акції, зберігати зброю тощо. Іноді в холах і скверах універ­ситету лунала стрілянина.

Для Кастро, політично активного студента, було закономірним перебу­вання в студентських організаціях: він приєднався до СРБ і, ймовірно, брав участь у деяких силових акціях. Через багато років він скаже про юнацькі угруповання: "Не можна звинувачувати тих молодих людей. Надихаючись легендами героїчного епосу, вони хотіли здійснити революцію, яка не відбу­лася у свій час. Багато з тих, які померли як бандити, сьогодні могли б стати героями." Історики вважають студентський період життя Кастро найзагадновішим, йому приписують участь у політичних сутичках і навіть спробу вбити ватажка Союзу революціонерів-бунтівників.

У студентському містечку Кастро проявив себе швидше як таланови­тий організатор і оратор, аніж прихильник насильства, хоч у нього й виста­чало юнацької бравади. На відміну від багатьох інших активістів універси­тету, у Кастро не було сталих політичних симпатій. "Коли я вступив до уні­верситету, у мене ще не було сформованих політичних переконань, - писав він пізніше, - а лише схильність до політичної діяльності. Я скоріше дотри­мувався певних етичних норм. Я не сприймав злодійство, зловживання. Я мав все ж бунтарський характер".

Проте ні провінційне виховання, ні привілейована освіта не допомог­ли йому визначитись політично. На початку своєї діяльності він цікавився проблемою влади для втілення ідеалів національного відродження. Прагма­тизм стане невід'ємною рисою його майбутньої політичної кар'єри. В уні­верситеті серед нових друзів Кастро були лідер СРБ і президент Студентсь­кого союзу, а також один з керівників молодіжної організації комуністичної партії. Він брав активну участь у студентському русі спочатку як голова кор­порації студентів-юристів, потім як віце-голова студентської федерації уні­верситету, нарешті, голова цієї організації. Засуджував корупцію і соціальну демагогію.

Весною 1947 року Кастро як відомого критика уряду Грау Сан-Мартіна запросили до нової Кубинської народної партії, яку прозвали партією "ор­тодоксів". Вона сповідувала ідеї X. Марті. Організував партію колишній студентський лідер в революції 1933-34 років Едді Чібас. "Ортодокси" відділились від урядової партії "Аутентиків", до її складу увійшла молодь, яка походила переважно з традиційно радикальної провінції Орієнте.

У партії "ортодоксів" Кастро сформував незабаром радикальну фрак­цію, яка заперечувала традиційну парламентсько-виборчу тактику Чібаса і проголосила революцію як єдиний шлях до завоювання влади.

Влітку 1947 року Кастро взяв участь у підготовці збройного походу з метою скинення диктатури Трухильо в Домініканській республіці. Його об­рали навіть президентом Комітету захисту демократії в цій республіці. Ек­спедицію кубинських революціонерів в останній момент зупинив прези­дент Грау, можливо, під тиском американського уряду.

Цілком випадково довелося йому взяти участь у заворушеннях в 1948 році столиці Колумбії м. Боготі. Кастро у складі кубинської делегації при­був сюди на конгрес студентів Америки. Під час конференції було вбито лідера Колумбійської ліберальної партії Хорхе Гайтана, що збіглося з соціальними заворушеннями в країні, які вилилися у справжнє повстання. Кастро при­єднався до ^повсталих. Після 48 безсонних годин, сповнених небезпеки, Кас­тро поспішив у кубинське посольство і звідти вилетів на Кубу. Але життя Фіделя наповнювала не лише революційна діяльність. Він був привабливим молодиком і його серце було відкрите для любові. Вперше серйозно закохався 1948 року, його обраницею стала зеленоока красуня з багатої родини Мірта Діас-Баларі, студентка філософського факультету. Вона стала його першою і останньою дружиною. Медовий місяць молодята про­вели в Нью-Йорку, де на батькові гроші Фідель придбав автомашину марки "Лінкольн". Через рік у них народився син Фіделіто. Щоправда, родині Кас­тро приділяв мало часу.

1950 року Кастро закінчив університет. Разом з двома іншими випуск­никами, маючи невеликі кошти, почав юридичну практику в бідному квар­талі Гавани. Друзі захищали робітників, мешканців нетрів, затриманих сту­дентів та бідняків. Кастро продовжував активну політичну діяльність. Йому вдалося отримати добру трибуну. На шпальтах офіційної газети "Алерта", яка мала найбільший тираж у країні, кожного понеділка під великими заго­ловками друкувалися статті Кастро.

1 червня 1952 року на Кубі відбулися парламентські вибори. За підра­хунками політичних оглядачів, на середину 1951 року тільки 17 відсотків населення підтримувало уряд. Свої симпатії кубинці віддавали партії "Ор­тодоксів" та її кандидату в президенти Е. Чібасу. Але він вже зробив свій вибір.

Незважаючи на сумніви щодо дієвості парламентської боротьби, Каст­ро висунув свою кандидатуру на парламентських виборах 1952 року. Пізніше він напише: "Я вважав, що зможу запропонувати в парламенті програму, яка за своїм змістом буде аналогічною тій, що пізніше стала програмою Монкади. На мою думку, на підтримку такої програми можна було організувати масовий рух."

Під час передвиборних змагань Ф.Кастро розгорнув потужну кампа­нію, розсилаючи тисячі листівок та виголошуючи щоденно по кілька про­мов. "Ортодокси", можливо, виграли б вибори. Але 10 березня 1952 року Фульхенсіо Батиста здійснив державний переворот.

Ф. Кастро відреагував на цю подію гостро і звернувся 24 березня до Верховного суду з апеляцією, викриваючи злочинні дії змовників і вимагаю­чи їх суворого покарання. "Знову чоботи, знову "Колумбія" диктує закони, знову танки зловісно гарчать на наших вулицях і груба сила підноситься над людським розумом. Я звертаюсь до мужніх кубинців. Настав час самопо­жертви і боротьби," - писав Кастро. Його звернення, звичайно, залишилось без відповіді.

У цій, здавалось би, безвихідній ситуації Кастро не занепав духом. В одній із підпільних газет в серпні 1952 року він заявляє: "Нинішній момент - для революції, а не для політики. Революційна партія має молоде револю­ційне керівництво, яке врятує Кубу".

Попри всі потуги радянської кубинології, немає жодних підстав стверджувати, ніби Кастро в цей час був прихильником марксистських ідей та ленінської стратегії. Таким він стане після перемоги революції. Акція в Монкада здійснювалася відповідно до кубинської традиції радикального націо­налізму. У своїй судовій промові Кастро засвідчив, що ідейним натхненни­ком подій 26 липня був X. Марті. План захоплення казарм Монкада був запо­зичений з кубинської історії, а не з російської революції.

26 липня 1953 року - спроба захопити казарми Монкада - важлива віха в історії Куби. Цей день став початком визвольного руху, що дістав пізніше назву "Рух 26 липня", а Ф. Кастро заявив про себе як цілком вірогідний його керівник.

Ув'язнення Кастро відбував на острові Пінос (Сосновий острів), що його змалював Р.-Л. Стівенсон у романі "Острів скарбів". На цьому ж ост­рові свого часу відбував покарання і X. Марті. В'язниця, в якій перебував Кастро, мало асоціюється з установою для утримання бунтівника, людини, яка зі зброєю в руках намагалась здійснити державний переворот. Утриму­вали його в одиночній камері досить пристойного вигляду. Тортур і фізично­го насильства він тут не зазнав. Навпаки, мав умови, що нагадували сана­торій. В одному з його листів (від 4 квітня 1954 року) читаємо: "Відчув голод, поставив кип'ятити спагеті з фаршированими кальмарами".

У в'язниці Ф.Кастро багато читав, зокрема праці Канта, Маркса, Лен­іна, Гітлера та іншу літературу, в тім числі художню.

У травні 1955 року Батиста, зважаючи на настрої народу, підписав закон про амністію. 12 травня 1955 року в'язень під номером 4914, тобто Ф.Кастро, вийшов на волю. Тоді разом з однодумцями заснували "Рух 26 липня". До організації, окрім монкадистів, увійшла значна частина "орто­доксів", а також невеликі радикальні опозиційні угруповання, як "Революц­ійно-націоналістична дія", "Визвольна дія", "Національно-революційний рух". Радянська кубинологія, видаючи бажане за дійсне, стверджувала, що ряди "Руху" поповнювались головним чином за рахунок робітників, а пізніше - селянства. Насправді ж "Рух" об'єднував спочатку переважно молодь з середовища інтелігенції, дрібної буржуазії та студентства. Щоправда, Каст­ро, ставши диктатором, запевняв, що "Рух" створений для знедолених і є їхньою революційною організацією.

Програма "Руху", пройнята ідеями Марті, передбачала відновлення Конституції 1940 року і запровадження в житія її прогресивних статей, вста­новлення політичної демократії та соціальної справедливості в країні. Ряд настанов "Руху" були віддзеркалені у двох "Маніфестах до народу"серед них привертають увагу такі: передача селянам землі у постійне користуван­ня та відшкодування державою збитків тим, у кого її було відібрано; участь робітників у розподілі прибутків; заміна всіх посадових осіб, які зрадили Конституції 1940 року; конфіскація народного добра у тих, хто його розікрав, тощо. Ці вимоги зводилися до демократичних та антифеодальних пере­творень.

Проживши в Гавані після амністії лише шість тижнів, будучи постійно переслідуваний та під загрозою нового арешту, Ф.Кастро емігрує до Мекси­ки. Перед від'їздом він заявив: "Оскільки перед народом закриті всі шляхи до громадської боротьби, не залишається іншого виходу, крім такого, як у 1868 і 1895 роках." Йшлося про підготовку до революції.

Підготовка, початок та перемога революції 1956-1959 років. Пе­ребуваючи в еміграції, група "фіделістів" - Ф. Кастро та учасники "штурму" казарм Монкада - створили разом з іншими кубинськими емігрантами загін чисельністю понад 100 чоловік. Завдання було єдине: опанувати тактику партизанської війни. Цьому мистецтву їх навчав також емігрант, колишній полковник іспанської республіканської армії 1936-1939 років Альберто Байо.

Варто зазначити, що партизанська війна - герилья - має в Латинській Америці багаті традиції і сягає своїм корінням в глиб історії. Водночас од­ним з найважливіших і найяскравіших періодів латиноамериканської історії, в якому герилья відіграла вирішальну роль, можна вважати кубинську рево­люцію.

Тренування розпочинались о 5-6 годині ранку в місцях, ландшафт яких нагадував кубинський. Для військової підготовки використовували спеціальну ферму "Троянда" в околицях Мехіко. У програму занять входили: переходи на великі відстані, дзюдо, веслування, стрільба з гвинтівки та пістолета. Значну увагу приділяли штабній роботі, веденню вуличних боїв у містах, виготовленню і використанню динамітних бомб. На "випускних екзаменах" найкраще виявив себе молодий аргентинський лікар Ернесто Че Гевара. Він познайомився з Ф. Кастро в липні 1955 року і відтоді пов'язав свою долю з Кубинською революцією.

Життя кубинських революціонерів у Мексиці було нелегким. Гостро відчувалася нестача грошей. Достатньо сказати, що Ф. Кастро, Рауль Каст­ро, X. Монтана і X. Мануель Маркес, які прибули у Мексику першими, мали у своєму розпорядженні всього 850 доларів. Окрім цього, за Кастро пост­ійно стежили агенти ФБР та мексиканської федеральної поліції, шеф якої за свої послуги, як стверджувалось у пресі, щомісяця отримував від батистівського уряду по 50 тисяч доларів. Не відставали від них і нишпорки Багн­ети, заслані в Мексику. Так само перманентно з будь-якого приводу арешто­вували кубинців, спільників Кастро, які голодували за гратами, влаштовува­ли обструкцію тощо. Необхідно було вчитися працювати у підпіллі, за гли­бокої конспірації.

Фідель Кастро і його найближчі прихильники підтримували тісні зв'язки з керівниками "Руху 26 липня", які залишилися на Кубі: спрямовували їхню роботу, спільно розробляли плани майбутньої революції. Агітацію та вербування людей у підрозділи "Руху 26 липня" здійснювали за географічним принципом: для цього країну було поділено на сектори. Особливого значен­ня надавали цій підготовчій роботі у провінції, де планувалась висадка сил Ф. Кастро. Популярність "Руху 26 липня" серед простих кубинців поясню­валась перш за все тим, що вселяв упевненість у швидкому поваленні режи­му Батисти. В русі брали участь люди різних політичних переконань, яких об'єднувало бажання покінчити з диктатурою.

Програма "Руху 26 липня" була достатньо розлогою та радикальною, тому й відповідала інтересам найширших верств суспільства. Так. за віднов­лення Конституції 1940 року виступала переважна більшість кубинців, які домагалися втілення в життя її статей про ліквідацію латифундій і захист національної економіки. Ф. Кастро докладав зусиль, щоб налагодити відно­сини з антибатистівською опозицією, мав контакти з комуністами, але завж­ди заперечував будь-який зв'язок з Народно-соціалістичною партією. Пере­буваючи у в'язниці в Мехіко, він в одній з кубинських газет надрукував статтю, яка спростовувала заяви Батисти про те, що Кастро - комуніст. "Зви­чайно, - писав він, - твердження, що я комуніст, видається абсурдним для тих, хто знає мою громадську кар'єру, яка не мала жодних зв'язків з комуні­стичною партією." Такі заяви, з одного боку, заспокоювали прихильників Кастро, опозиціонерів комуністам, а, з іншого, віддаляли його від Народно-соціалістичної партії.

Нова революційна стратегія являла собою розширений варіант плану здобуття Монкади. Планувалося, що Кастро висадиться з невеликою гру­пою людей на західному узбережжі Орієнте, де їх зустрінуть озброєні заго­ни з вантажівками. Ідея збройної акції, яка передбачає десант патріотів на Кубу з території іншої держави, - не нова в кубинській історії. 1895 року з території США X. Марті висадився на сході Куби за складних обставин, хоч і не таких ризикованих, як ті, з якими через 61 рік зіткнувся Ф. Кастро. Дик­татор Батиста був настільки впевнений, що Кастро повторить маршрут Марті, що наказав розташувати повітряне спостереження за східним узбережжям острова. Десантна ж операція відбулася на західному узбережжі. .

Об'єднаними силами революціонери повинні були захопити два найб­лижчих містечка, де в цей час мали відбутися повстання і заворушення. Пла­нувалося, що диверсії і агітація спричинять загальний страйк та падіння батистівського режиму. Враховано було уроки поразки 1953 року: за збройни­ми загонами повинна стояти міцна організація для ідеологічного забезпе­чення, постачання повстанців зброєю, поповнення їх рядів новобранцями тощо. Запланована експедиція потребувала значних коштів. Крім надходжень від острівних рухівців, декілька значних внесків зробили багаті люди, які співчували задуманій справі, серед них колишній президент Куби П. Сокаррас. Як і Марті 60 років тому, Кастро в жовтні - листопаді 1956 року вирушив для збирання коштів до кубинських громад у Флориді.

Ще в серпні 1956 року він домовився з "Революційним директора­том", студентською збройною підпільною організацією, що діяла під керівництвом президента Студентського союзу Хосе Антоніо Ечиверріа про спільні збройні акції. Цей документ відомий як Мексиканський пакт.

Наприкінці листопада 1956 року загін Ф. Кастро завершив приготуван­ня до експедиції на Кубу. Тривали пошуки необхідного судна. Всього за вісім днів до відплиття кубинська розвідка виявила адреси явочних квартир у Мехіко, куди було перевезено майже всю зброю, і мексиканська поліція кон­фіскувала її. Довелося заново створювати арсенали. Крім того, зірвалась купівля великої, але досить дешевої шхуни. Замість неї вдалося придбати яхту "Гранма" (в перекладі з англійської "Бабуля"). її купили через підстав­ну особу у багатого американця за 15 тисяч доларів.

24 листопада з трьох міст Мексики (Мехіко, Веракрус, С'юдад-Вікторія) в мексиканський порт Туспан прибули 82 учасники майбутнього десан­ту, двадцять з яких брали участь у "штурмі" Монкада 1953 року. "Гранма" залишила порт Туспан 27 листопада 1956 року. Море штормило. На Кубу з Мексики надійшла телеграма: "Книгу, яку замовляли, продали". Це був умов­ний знак до повстання у Сант'яго-де-Куба, яке мало розпочатись через три дні після одержання телеграми. За підрахунками повстанців, саме стільки їм було необхідно, щоб подолати відстань від Мексики до Куби.

Перехід був надзвичайно важкий, фактично, з семи днів подорожі дов­жиною приблизно 150 миль, спокійним для мореплавців був лише один, весь час дув норд. Крім того, вони майже не мали провіанту через те, що відплиття було повністю законспіроване. Незручності десантників були пов'язані і з тим, що Фідель заборонив в денні години підніматися нагору. Це була прогулянкова яхта, в якій з комфортом могли розміститися лише 8-Ю осіб, їх же було вісімдесят дві.

Чи брали до уваги патріоти можливість невдалого закінчення цієї екс­педиції? Ймовірно, адже Кастро згадував: "Перш, ніж відпливти на "Гранмі", ми заховали у Мехіко 15 гвинтівок. На випадок поразки ми знову прилетіли б на літаку і з цією зброєю почали б боротьбу у С'єррі."

Яхта не прийшла на Кубу у визначений термін через її пошкодження та штормову погоду. Тим часом керівники острівного "Руху", не знаючи про затримку "Гранми", розпочали 30 листопада повстання в Сант'яго-де-Куба. До речі, саме тоді, ЗО листопада, його учасники одягли форму зелено-олив­кового кольору та червоно-чорні нарукавні пов'язки "Руху 26 липня". По­встанці врешті були розбиті в запеклих вуличних боях.

"Гранма" прибула до Куби лише 2 грудня. Більше тисячі вояків кинув Батиста проти легіонерів. 5 грудня відбулася найзапекліша сутичка з батистівським гарнізоном. Двадцять два повстанці потрапили в полон і були розстріляні. Ф. Кастро, його брат Рауль і Ернесто Че Гевара та ще дев'ять осіб залишилися живими після кривавого бою. Відірвавшись від переслідувачів, Фідель підбив перші підсумки партизанської війни. Його "армія" складала­ся з 12 бійців, озброєних 7 гвинтівками. "Тепер ми переможемо," - заявив лідер повстанців.

Упродовж місяця партизани переховувалися в районі гори Туркіно, най­вищої вершини гірського масиву С'єрра-Маестра, постійно міняючи пере­бування й уникаючи сутичок з урядовими військами. Водночас загін віднов­лював сили, поповнювався новими бійцями, налагоджував зв'язки з місце­вим селянством, "Рухом 26 липня". На грудень 1956- травень 1957 року припав перший період кубинської революції. Побут партизанів поступово налагоджувався, з'явилися різноманітні служби, почала виходити повстансь­ка газета, діяло "Повстанське радіо".

12 липня 1957 року після тривалих дискусій антибатистівські сили підписали маніфест "До народу Куби", який більш відомий під назвою "Дек­ларація С'єрра-Маестри". У Декларації викладалася програма широкого революційно-патріотичного фронту, яка об'єднувала всі політичні опозиційні партії, патріотичні організації та революційні сили. Вона ставила вимогу звільнення політичних в'язнів; свободи інформації і гарантії прав і свобод громадян; призначення тимчасових алькальдів у всіх муніципалітетах краї­ни; заборони спекуляції, ліквідації неписьменності. Передбачала призначи­ти кандидата на посаду голови майбутнього тимчасового уряду, провести аграрну реформу, прийняти нову фінансову політику, прискорити процес індустріалізації. Ф. Кастро, за свідченням Че Гевари, наполягав на тому, щоб деякі пункти Декларації, особливо ті, які стосувалися аграрної рефор­ми, були сформульовані чіткіше.

Наприкінці 1957 року повстанці контролювали майже всю С'єрра-Маестру. На цей час відбулося 30 боїв і 6 великих операцій. На звільненій тери­торії розпочали конфіскацію земель батистивців.

28 липня 1957 року була утворено Об'єднаний фронт опозиції, який 1 листопада оприлюднив документ, що увійшов в історію під назвою "Майамський пакт". У ньому повідомлялося про створення Визвольної хунти з метою "об'єднання партизанської боротьби проти березневого режиму за повернення демократії на Кубі". Кастро запропонував кандидатуру Мануеля Уррутія на посаду президента. Комуністи не приєдналися до "Майамського пакту". Щоб залучити робітників на свій бік "Рух 26 липня" наприкінці 1957 року виступив з ініціативою створення Національного робітничого фронту. НСП з готовністю відгукнулась на цю пропозицію, одночасно визнаючи, що партизанський рух в С'єрра-Маестра явище позитивне.

Вкрай напружене становище склалося у східних провінціях, де антибатистівська боротьба набула гострого характеру. У першому кварталі 1958 року зафіксовано багато випадків ажіотажу, підпалів і вибухів на підприєм­ствах, які належали американським компаніям. У лютому-березні 1958 року оголосили страйк десятки тисяч школярів старших класів та студентів з ви­могою припинити терор у країні. Ареною запеклої боротьби стала підготов­ка до виборів, призначених на червень 1958 року ( згодом їх перенесено було на осінь).

Другий етап партизанського руху припадає на кінець 1957 року - квітень 1958 року Він характеризується нагромадженням сил і перетворенням заго­ну в невелику, але добре організовану Повстанську армію. Ф. Кастро ствер­джує, що навіть на останньому етапі боротьби вона не нараховувала більше З тис. осіб.

Сили повстанців постійно зростали і це дозволило приступити до ство­рення Другого Східного фронту на півночі провінції Орієнте. Перший фронт - у горах С'єрра-Маестра, як і раніше, очолював головнокомандувач По­встанською армією Ф. Кастро. В околиці Сант'яго-де-Куба було відкрито Третій фронт.

У Маніфесті від 12 березня 1958 року Ф. Кастро оголосив режиму Ба­тиста "тотальну війну". Натомість Батиста запровадив надзвичайний стан відповідно до закону від 1 квітня 1958 року на 45 днів. 26 березня лідер повстанців звернувся до всіх опозиційних партій із закликом об'єднати свої сили для організації загального страйку. Розвиток революційного процесу на Кубі з ЗО листопада 1956 року до 1958 р. характеризувався розмаїттям форм боротьби. Це - герилья , страйки, збройні виступи і студентські мані­фестації, виступи селян проти зігнання їх із землі, саботаж на фабриках і заводах. Навесні 1958 року Ф. Кастро призначили генеральним секретарем "Руху 26 липня". Був створений секретаріат, до складу якого ввійшло 5 осіб. Секретаріат займався фінансовими, політичними і організаційними питан­нями. Все, що стосувалось відправки зброї і зв'язків із закордоном, почина­ючи з цього моменту, вирішував безпосередньо генеральний секретар.

Очевидно, саме тоді окреслився майбутній курс революції. Після страй­ку 9 квітня Ф. Кастро звернувся до комуністичної партії, сподіваючись на її організаційну підтримку. Його політичні погляди формувалися в цей час під впливом двох найближчих радників-брата Рауля Кастро і Че Гевари. Обид­ва відкидали комунізм, перший через те, що як і Фідель, вважав програму комуністів чистісіньким авантюризмом, а другого більше захоплював антиамериканський націоналізм, ніж підтримка Москви. Видається, що у Ф.Ка­стро не було ще чіткої думки щодо конкретної політичної моделі Куби, крім традиційної, демократичної.

24 травня батистівське командування приступило до виконання "плану ФФ". що означала "заключна фаза" (Fase Final) або "Кінець Фіделю" (Fin de Fidel). Його основна мета полягала у розгромі колони № 1 на чолі з Фіделем Кастро. До Орієнте було підтягнуто 14 піхотних батальйонів і 7 окремих рот. танки, вогнемети, гірську артилерію і авіацію. Всього 10 тис. вояків. їм про­тистояло 3 тис. повстанців. Наступ мав вестися на С'єрра-Маестра з різних напрямків, щоб поступово затягнути зашморг у центрі табору повстанців. Узбережжя, куди могли відступати партизани, було блоковано кораблями ВМФ. Операцією керував генерал Е. Кантільйо. Проте урядові війська пере­бували вже у стані деморалізації, не хотіли воювати. Натомість повстанці успішно застосовували тактику партизанської війни. До початку осені 1958 року під їхнім контролем перебували дві провінції Орієнте та Лас Вільяс.

10 листопада 1958 року в С'єрра-Маестра з'явився знаменитий закон №3 "Про право селян на землю", за яким у власність селян переходили об­роблювані ними землі в два кабал'єрії ( один кабал'єрій - 13,4 га). Закон не передбачав конфіскації земельної власності латифундистів та іноземців. Цей документ здобув велику популярність у народі, що одразу позначилося на чисельності рядів Повстанської армії. Наприкінці 1958 року розпочалися завершальні бої.

З листопада цього ж року на Кубі відбулися президентські вибори, у яких участь взяли лише до 40 відсотків кубинців. Переміг урядовий канди­дат А.Ріверо-Агуеро, який мав посаду прем'єр-міністра за диктатури Бати­ста.

Розуміючи неминучість поразки, головнокомандувач війська Батисти Е. Кантільйо 29 грудня запропонував Ф.Кастро переговори про припинення воєнних дій. Він прийняв умови про арешт Батисти і притягнення його до суду

1 січня 1959 року армія Фіделя Кастро увійшла в Сант’яго-де-Куба. Того ж дня, коли Кантільйо погодився на капітуляцію, на заході повстанці почали бої за столицю провінції Лас-Вгляс Санта-Клару, яка була ключовою позицією на шляху до Гавани. На ранок 1 січня повстанці стали повновлад­ними господарями міста.

Ф. Батиста зрозумів безнадійність становища і ще 29 грудня під вигля­дом зустрічі Нового року відправив до Нью-Йорка своїх молодших синів. Переважна частина його капіталів і цінностей була переведена у швейцарські банки, а на аеродромі військового містечка Колумбія вже другий місяць сто­яв напоготові літак. Батиста втік з дружиною і найближчими особами у До­мініканську республіку. Звідти перебрався до Португалії. З вересня 1959 р. жив на о. Мадейра, а потім - поблизу Ліссабона. Помер екс-президент Куби в Іспанії у серпні 1973 року.

1 січня Е.Кантільйо прибув у Гавану, де фактично здійснив військовий перевороті створив військову хунту. Вкраїні встановилося двовладдя. Проте більша частина Куби була вже в руках повстанців, а у Гавані діяла урядова хунта. Ф. Кастро закликав народ продовжити революцію. 1 січня з ініціативи "Руху 26 липня" і НСП почався загальний страйк. Урядові війська були блоковані. 2 січня в Гавану урочисто увійшли загони найближчих соратників Кастро - К. С'єнфуегоса і Е. Че Гевари.

8 січня головнокомандувач на чолі Повстанської армії вступив до столиці. Над Гаваною лунав дзвін церков, з порту линули гудки. Натовпи на вулицях вигукували: "Фідель! Фідель! Фідель!"

Увечері 8 січня у військовому містечку "Колумбія" Ф. Кастро виголо­сив промову перед багатотисячним зібранням. Він заявив: "Народ виграв цю війну. її виграв народ і ніхто інший. Я кажу про це, щоб хтось не поду­мав, що саме він або якась армія виграла її і тому ми віддаємо шану наро­дові. Першого січня ми тільки завоювали право розпочати революцію."

Захисники фіделістського режиму з метою його виправдання часто висувають тезу про те, що диктатура Кастро є породженням колишнього Радянського Союзу і саме він несе відповідальність за все, що коїться на Кубі. Така постановка питання з самого початку помилкова. Справедливим є те, що СРСР зробив усе, щоб підтримати новий кубинський режим. За свідченнями західних аналітиків політичного феномену Ф.Кастро, він міг стати ким завгодно - комуністом, соціалістом, фашистом, монархістом, анар­хістом, католиком чи буддистом - в залежності від кон'юнктури. Імідж "ро­мантичного революціонера", "соціального експериментатора", який помилився у виборі шляху, але в принципі такого, що вірив у соціалізм, - не більше, ніж легенда. Відомо, що у молоді роки Ф.Кастро починав свою діяльність у дрібнобуржуазній партіїї "Ортодоксів", яка сповідувала одвертий антикомунізм, у роки повстанської боротьби проти Батісти у нього склалися осо­бисті неприязні стосунки з комуністами , а після захоплення влади Кастро застосував репресії проти компартії, заборонив її діяльність і створив зго­дом свою власну комуністичну партію.

Таким чином, кубинська революція, яку за характером можна кваліф­ікувати як національно-демократичну, готувалася й відбулася вона у відпов­ідності з традиціями кубинської національно-визвольної боротьби, а не в руслі світової соціалістичної революції, як стверджували багато років ра­дянські кубинологи. Фідель Кастро і його соратники були насправді людь­ми, які керувалися ідеалами національного визволення і пошуками добро­буту для свого народу. Партизанську війну і революційну боротьбу підтри­мали широкі верстви населення цієї країни.

Фіделістський режим, становлення та особливості розвитку. Пи­тання влади, яке є основоположним будь-якої революції, було розв'язане на Кубі після зайняття столиці Повстанською армією за попередньою домовле­ністю усіх революційних та опозиційних сил відповідно до "Декларації С'срра-Маестри" та "Майамського пакту". Тимчасовим президентом став М.Уррутія, а Тимчасовий революційний коаліційний уряд очолив Хосе Міро Кордона, обов'язки головнокомандувача армії у якому узяв на себе Ф.Каст­ро. Уряд зосередив у своїх руках усю виконавчу та законодавчу владу, оскільки повноваження парламенту та старих урядових структур були ска­совані. Повстанська армія, очолювана Ф.Кастро, контролювала ситуацію. У перші дні після перемоги були відновлені демократичні свободи, страчено близько 200 найближчих соратників Батисти, розпущено стару армію та міліцію, розпочато реорганізацію судової системи, вислано з країни амери­канську військову місію. Питання про подальші демократичні реформи спри­чинили серйозні розходження в урядовій коаліції і відставку прем'єр-міністра та кількох міністрів. Щоправда, офіційний уряд з моменту свого інституювання перетворився у номінальний орган, оскільки довкола Кастро сформу­вався неофіційний комітет з найближчих його прихильників під назвою Міністерства революційного планування та координації.

16 лютого 1959 року уряд очолив Ф.Кастро, залишившись водночас на посаді головнокомандувача армії. Невдовзі виникли тертя з президентом М.Уррутія, який чинив опір залученню комуністів до урядових структур. Внаслідок цього відбулася нова реорганізація уряду і виведення з нього 5 міністрів -"контрреволюціонерів", натомість кооптовано Рауля Кастро як військового міністра та Е.Че Гевару як президента Національного банку. М.Уррутія під тиском революціонерів подав у відставку. Коментуючи її, Ф.Ка­стро заявив, що Уррутія саботував революційні заходи і його діяльність "ме­жувала зі зрадою революції." Новим президентом було призначено Освальдо Дортікос Торрада, який перебував на цій посаді по грудень 1976 року.

Водночас розпочався процес поляризації кубинського суспільства. На бік антикастрівської опозиції перейшла католицька ієрархія, оскільки рево­люційний уряд почав переслідувати священників, задекларував світську осв­іту, нехтував роллю церкви у розв'язанні національних проблем. На середи­ну 1960-х років припадає перша хвиля еміграції, яку складала кубинська діло­ва та професійна еліта: лікарі, інженери, економісти, техніки, вчителі, і яка усувала потенційне джерело опозиції новому режиму. Цим був прискорений процес політичної централізації.

Слід підкреслити, що Ф.Кастро, очоливши революційний уряд, не спо­відував жодної конкретної ідеології, тим більше комуністичної. Він , як і чимало його соратників, залишався полум'яним націоналістом, який праг­нув процвітання свого народу і не думав поривати з США, хоча одним із пунктів революційної програми була націоналізація американської власності.

Серед інших заходів уряду необхідно відзначити підвищення зарплати, зниження цін на комунальні послуги і, найголовніше, початок аграрної ре­форми, яка відбулася у три етапи. На першому було прийнято закон №3, про який йшлося вище. Закон від 17 травня 1959 року започаткував другий етап, під час якого було скасовано латифундії, у тому числі американську земельну власність. Новий земельний закон надавав право лише громадя­нам Куби бути власником землі. Максимальна земельна площа, якою могла володіти фізична або юридична особа, не могла перевищувати ЗО кабал’єрій, тобто понад 400 га. Землі понад визначений максимум експропріювалися і розподілялися серед безземельного та малоземельного селянства і сільсько­господарських робітників. Селянським родинам з 5 осіб надавалася земель­на ділянка в 27 га. На весну 1960 року було експропрійовано і взято під дер­жавний контроль 3 млн. гектарів.

Особливістю реформування сільського господарства на Кубі було те, що в умовах монокультурного його характеру, основну масу сільського насе­лення складали не селяни, а наймані робітники. Відірвані від землі, вони не домагалися отримати власні ділянки. Це дозволило урядові не ділити великі господарства і за короткий час перетворити їх у державні господарства соц­іалістичного типу. На базі тваринницьких господарств створювалися на­родні маєтки (радгоспи) і спеціальні ферми, а на цукрових латифундіях -кооперативи (при цукроварнях). Ще близько 30 відсотків сільськогосподарсь­ких угідь залишалося у приватному секторі. Завершальним етапом аграрної реформи стало прийняття 3 жовтня 1963 року закону про націоналізацію капіталістичних господарств на селі. Він стосувався власників, земельні ділян­ки, яких перевищувала 5 кабал'єрій (67 га). Загалом у результаті аграрної реформи держава взяла під свій контроль понад 70 відсотків земельних площ.

Специфіка політичних перетворень, здійснюваних у ході кубинської революції, полягала в тому, що виборні органи влади не відновлювалися після їхнього демонтажу. Тут сформувалася тимчасова форма революційної влади, для характеристики якої не можна застосувати ні поняття "ради", ні "на­родна демократія". Конкретно-історичні умови Куби породили специфічну форму революційної влади, за якої відсутня система представницьких ви­борних органів. Органи влади формувалися з осіб, яких делегували гро­мадські організації. Ця форма дістала назву безпосередньої демократії. У лютому 1959 року згідно з принципом, проголошеним ще у С'єрра-Маестра, що "революція є джерелом права", було прийнято закон №100, який зак­ріпляв активну участь Повстанської армії у суспільних перетвореннях. Од­ним із результатів цього процесу стало проголошення "демократії озброєно­го народу" та створення 1960 року комітетів захисту революції. Вони фор­мувалися за територіальним принципом: у кожному будинку, у кожному квар­талі і так далі. Функції КЗР розросталися: від патрулювання до контролю за розподілом продуктів, участі у ліквідації неписьменності, культурно-масо­вих заходах, допомоги сільському господарству тощо. Революційний уряд опирався також на інші масові громадські організації - профспілки. Союз комуністичної молоді, Національну асоціацію дрібних землевласників. Окрім цього, специфікою революційних перетворень на Кубі стало й те, що владу було зосереджено в одних руках, а партійні і державні посади поєднували­ся.

Створення справжньої марксистсько-ленінської партії відбулося вже після перемоги революції. "Рух 26 липня", НСП та "Революційний дирек­торат 13 березня" (13 березня 1957 року студенти невдало атакували прези­дентський палац) інтегрувалися 1960 року в Об'єднану революційну орган­ізацію (ОРО). Проте ОРО не позбулася сектантства, боротьби за керівні посади. У березні 1962 року розпочалося формування Єдиної партії соціал­істичної революції Куби (ПУРСК). яка 1965 року була перейменована в Ко­муністичну партію Куби. її очолив Ф.Кастро. В ідеологічному та організацій­ному плані цей процес завершився 1975 року на 1-ому з'їзді КПК з прийнят­тям Статуту та Програмної платформи партії. Так поступово формувався тоталітарний режим, який ґрунтувався на монополії однієї партії та ідео­логії, забороні та переслідуванні будь-якої опозиції, культі вождя революції тощо.

Перші тертя між США та революційною Кубою виникли з приводу жорстокої розправи над прихильниками Батисти та легалізації компартії. Наступним кроком стала аграрна реформа. 11 червня 1959 року адміністра­ція Д.Ейзенхауера висловила протест кубинському урядові з приводу закону про аграрну реформу. Не одержавшій сатисфакції, Вашингтон зменшив по­ставки на Кубу нафти, промислового обладнання та продуктів харчування. У відповідь Ф.Кастро передав влітку 1960 року під контроль держави елек­тротехнічні та телефонні північноамериканські компанії, націоналізував три нафтопереробні заводи, 21 цукроварню. Комуністична влада вилучила у аме­риканських компаній документацію, пов'язану з розвідкою нафти, у вересні 1960 року націоналізувала американські банки, у жовтні - транспорт (всього 380 підприємств). США оголосили у відповідь економічну блокаду остро­ва, розірвали торгівлю з ним, скоротили на 700 тисяч тонн квоту на ввіз до США кубинського цукру, прийняли закон (вересень 1960 року) про позбав­лення американської допомоги держав, які надаватимуть кубинському уря­дові економічну та військову підтримку, припинилися туристичні поїздки американців на острів, що додатково позбавило Кубу 60 млн. доларів річно­го доходу, а роботи - десятки тисяч кубинців. Сполучені Штати заморозили кубинські валютні фонди, в грудні 1960 року знову заборонили ввіз 800 тисяч тонн кубинського цукру. В січні 1961 року Вашингтон розірвав дипло­матичні стосунки з Кубою, домігся виключення Куби з Організації амери­канських держав (ОАД), дав притулок кубинській еміграції на чолі з Х.Міро Кордоною (в Майамі). Президент Д.Ейзенхауер віддав у березні 1960 року таємне розпорядження про підготовку та підтримку військового вторгнення на острів збройних формувань кубинської еміграції. 17 квітня 1961 року за фінансового та військового сприяння США відбулася висадка ангикастрівців на Плайя-Хірон. яка зазнала цілковитої невдачі.

У ці критичні для революційної Куби дні на допомогу прийшов СРСР та інші соціалістичні країни. В липні 1960 року кубинська делегація, очо­лювана Ф.Кастро, прибула до Москви. Було підписано радянсько-кубинську угоду терміном на 5 років, за якою Радянський Союз зобов'язувався купува­ти щорічно 1 млн. тонн цукру і надати кредит в 100 млн. доларів (під 2.5 відсотки щорічних) та військову допомогу. З цього часу лідер кубинської революції обрав орієнтацію на партнерство з СРСР та запозичення і запро­вадження у своїй країна постулатів і практики марксистсько-ленінської іде­ології.

Протистояння США, з одного боку, СРСР та Куби, з другого, вилилося восени 1962 року у карибську (ракетну) кризу, яка поставила світ на межу третьої світової війни.

За свідченнями радянської кубинології. ще у квітні 1960 року Ф.Кастро оголосив про переростання демократичної революції у соціалістичну (де­мократичний етан кубинської революції припав на листопад 1958-1959 роки), яке завершилося перемогою останньої у 1962 році, після подолання карибсь­кої кризи. З цього часу Республіка Куба приступила до будівництва соціаліз­му. ІІІ - ій з'їзд компартії Куби (1986 рік) поставив завдання завершити будів­ництво соціалізму.

Побудову соціалістичного суспільства кубинці розпочали у складних та специфічних умовах: монокультурного характеру народного господарства, залежності від експорту та імпорту, економічної блокади. Водночас кубинські лідери вважали, що вони уникнуть прорахунків СРСР при здійсненні еконо­мічної політики, зокрема, індустріалізації. Під керівництвом Че Гевари, міністра промисловості, було розроблено загалом авантюрний план розвит­ку промисловості та створення багатогалузевого сільського господарства, оскільки не було враховано внутрішні можливості, сировинні запаси, на­явність кваліфікованої робочої сили, техніки. Плани індустріалізації були провалені: промислове зростання склало 1962 року 0,4 відсотка, а наступно­го року - спад на 1,5 відсотка, майже наполовину скоротилося виробництво цукру.

1964 року було ініційовано новий курс, спрямований на пріоритетний розвиток цукрової галузі та тваринництва, пропонувалися амбіційні плани, зокрема, виробити 1970 року 10 млн. тонн цукру (проти 5-6 млн. тонн), який не змогли виконати, хоча і було досягнуто рекордної цифри - 8,5 млн. тонн цукру. Водночас з другої половини 1960-х років розпочалося згортання то­варно-грошових відносин ("гроші несумісні з соціалізмом"), запроваджен­ня зрівняльної оплати праці, як реалізації соціальної справедливості, стиму­лювання добровільної праці. Було ліквідовано міністерство фінансів, реор­ганізовано Національний банк. 1972 року Куба стала членом РЕВ. У рамках цього соціалістичного союзу розроблялися і впроваджувалися на Кубі великі економічні програ­ми: видобутку нікелю, розвитку цукрової галузі. До початку 1980-х років функціонувало 150 підприємств, побудованих з допомогою СРСР та інших членів РЕВ. Водночас Куба зайняла в РЕВ своєрідну нішу: вона спеціалізу­валася на виробництві цукру та тропічних продуктів та обмінювала їх на промислові товари. Це було по суті відновленням відомих на острові неоко­лоніальних відносин, але вже у межах соціалістичного табору.

1976 року було прийнято Конституцію та низку законів, які передба­чали створення по всій країна виборних органів влади. Право голосу нада­валося громадянам, які досягай 16-річного віку. Основний закон передбачав створення нових органів влади, зокрема. Національної асамблеї (парламен­ту) і провінційних та муніципальних асамблей (місцеві органи влади), Дер­жавної ради ( вищий орган Національної асамблеї у міжсесійний період), головою якої було обрано Ф.Кастро, який до того ж обіймав посаду голови Ради міністрів та очолював компартію. Тоді ж запроваджено нову систему управління та планування економіки, запозичену в СРСР. Це бездумне копі­ювання вилилося на Кубі у жорстку централізацію, планування, яке виходи­ло з ідеологічних настанов, а не економічних реалій, у бюрократизацію уп­равління, нівелювання і навіть руйнацію стимулів до праці тощо.

Необхідно відзначити успіхи Куби у соціальній та культурній сферах: ліквідації безробіття, будівництві житла, досягненні загальної грамотності, запровадженні безплатної і обов'язкової 6-річної освіти, безплатної медици­ни, створенні Академії наук.

"Соціалізм або смерть!" Це гасло найчастіше лунає з кінця 1980-років у промовах та виступах лідера кубинської революції і засвідчує новий етап у розвитку соціалістичної Куби. Щоправда, Ф.Кастро поставився до проголошеної М.Горбачовим в СРСР перебудови украй негативно. Погод­жуючись у принципі з необхідністю вдосконалення соціалізму, він відкинув запропоновані радянським генсеком методи, кваліфікував їх як капіталістичні та такі, що ведуть до відмови від найелементарніших догматів марксизму-ленінізму.

Разом з тим кубинська політична та економічна система переживала, уже вкотре, серйозні труднощі. На світовому ринку впали ціни на цукор -головну експортну продукцію острова. Через великі витрати на оборону, соціальні послуги, бюрократичний апарат дефіцит держбюджету сягнув рекордної цифри - 199 млн. доларів, зовнішній борг - 4 млрд. доларів. За цих умов Кастро в лютому 1986 року у виступі перед делегатами. ІІІ-го з'їзду компартії оголосив новий внутрішній курс на "ректифікацію", або "виправ­лення помилок". Це не стало для кубинців новиною, адже їхній вождь час від часу переглядає стратегію соціалістичного будівництва, як це було після провалу планів індустріалізації 1960-х років, кричи 1970-х.

Політика "ректифікації" закликала кубинців до нового, ще тіснішого, "затягування пасків", підвищення трудової дисципліни, подолання корупції та егоїзму, боротьби з бюрократизмом, скорочення адміністративного апа­рату (на середину 1980-х років на Кубі було понад півмільйона чиновників на 10 млн. громадян). 1989 року за звинуваченнями у корупції та контра­банді наркотиками страчено найближчих соратників Ф. Кастро, серед яких популярний у народі дивізійний генерал А.Очоа Санчес. За неофіційною версією, транзит наркотиків через Кубу до США здійснювався з санкції са­мого Кастро. Тоді ж кілька сот чиновників було ув'язнено за крадіжки та спекуляцію.

Розпад СРСР та крах соціалістичної системи катастрофічно відбився на економічному та політичному становищі острова. Найвідчутніше це по­значилося на економіці. Тотальна орієнтація Куби на зовнішні матеріальні та фінансові ін'єкції фактично перетворили її на своєрідну колонію у соціалістичному таборі. Досить сказати, що СРСР витрачав на Кубу щорічно 5-6 млрд.доларів, повністю забезпечував паливом. З його допомогою на поча­ток 1990-х років було введено 400 підприємств та інших об'єктів, які вироб­ляли 45 відсотків усіх енергетичних ресурсів, 95 - сталі, 100 - прокату, 60 - азотних добрив тощо. Проте основної мети, а саме: створення динамічної, самодостатньої національної економіки не було досягнуто.

На початку 1990-х років Росія, незважаючи на те, що оголосила себе спадкоємницею СРСР, фактично припинила співпрацю з Кубою. Один із реч­ників єльцинської адміністрації висловився з цього приводу так: "Можливо, найкраще, що ми могли б зробити для кубинського народу - це розірвати усіляке співробітництво з режимом Кастро, щоб острів зміг повернутися на шлях світової цивілізації". Упродовж 1992-1993 років більшість колишніх радянських спеціалістів та військові гарнізони покинули кубинську тери­торію. 1996 року обсяг російсько-кубинської торгівлі склав лише 7 відсотків від рівня 1970-х років. Через раптове припинення радянських поставок ком­бікормів Куба втратила половину поголів'я великої рогатої худоби, зокрема корів голштинської породи.

Кубинське керівництво змушене було перейти до жорсткого картково­го нормування продуктів, відключення електроенергії, припинення роботи транспорту, з'явилися тотальний дефіцит товарів, безробіття. На острові скла­лася ситуація, наслідки якої можна прирівняти до умов воєнного часу, або повної блокади, чи до загрози іноземного вторгнення.

Про це заявив на початку 1990 року кубинський лідер і в черговий раз оголосив новий курс, названий "особливим періодом у мирний час", тобто фактично курс на виживання. У руслі оголошеного курсу, наближеного до воєнного, посилилася мілітаризація країни, контроль за виробництвом, нормуванням та розподілом, згортання інтернаціональної допомоги африкансь­ким країнам та соціальних програм, здійснення державної продовольчої про­грами, яка передбачала збільшення сільськогосподарських площ під зернові культури тощо.

Водночас намітилися і суттєві зміни, особливо після 4-го з'їзду компартії у жовтні 1991 року: оновлено на 53 відсотки ЦК партії (здебільшого за рахунок людей, відданих Кастро), дозволено прийом до партії віруючих, прямі вибори громадянами депутатів до Національної асамблеї та провінційних асамблей, відкрито десятки валютних магазинів. Також дозволено залучення іноземних інвестицій, які, на думку Кастро, не суперечать принципам соціа­лізму, марксизму-ленінізму та революції, оскільки їх контролюватиме рево­люційна влада та народ.

Цього ж року легалізовано обіг долара, прийнято програму фінансо­вого оздоровлення, реформу податкової системи, дозволено діяльність про­вінційних сільськогосподарських та індустріальних ринків, створення при­ватних підприємств, скасовано державну монополію на зовнішню торгівлю. 1995 року набрав юридичної сили закон про іноземні інвестиції. Якщо 1992 року на острові функціонувало 50 спільних підприємств за участю 10 дер­жав, то 1995 року - вже 250, а кількість держав-учасниць досягла 55. Резуль­татом цих нововведень на середину 1990-х років зупинився економічний спад і навіть почалося деяке зростання виробництва та сфери послуг: найб­ільше в індустрії туризму, нафтовидобутку, біофармацевтичній та нікелевій галузях, виробництві цитрусових та тютюну.

Симпатизуючи китайській моделі, Ф. Кастро прагне зберегти централ­ізовану політичну та економічну владу і лише у межах необхідного дозволяє лібералізацію. Проте ліберальні новації не підвищили рівень життя пере­важної більшості кубинців. 1993 року середня зарплата складала на острові 200 песо (3 долари за ринковим курсом). Невдоволення кубинців виливається у масову еміграцію. За 40 років соціалістичного будівництва острів залиши­ли понад 2 млн. осіб (1/5 населення); 1993 року -2,5 тисячі, незважаючи на всі перестороги та перешкоди режиму.

Внутрішній опозиційний рух ледве жевріє. Тоталітарна система при­душує будь-які його прояви. За західними даними, у в'язницях Куби перебу­ває 100 тисяч політв'язнів, тобто 1 відсоток громадян. Самі кубинські керів­ники визнають, що 5 відсотків кубинців відкрито опонують режимові.

У 1990-х роках Ф.Кастро активізував свою зовнішньополітичну діяльність. Він відвідав ряд латиноамериканських держав, підписав економічні угоди з Грецією, Ізраїлем, Росією; з усіх міжнародних трибун закли­кає до скасування санкцій проти Куби. Острів посилив свої позиції в ряді регіональних об'єднань, зокрема, Асоціації карибських держав. За останні 7 років Кубу відвідали глави 36 держав, міністри закордонних справ 92 держав, ряд видатних світових політиків, утому числі Папа Римський Іоан-Павло ІІ.

Ф.Кастро і досі залишається для кубинців живою історією революції, в яку вони ще продовжують вірити. А сам вождь заявив у промові на урочи­стому мітингу 1 січня 1999 року з нагоди 40-ї річниці революції: "Економіч­ний порядок, який панує сьогодні у світі, неминуче зазнає краху.". 12 квітня 2000 року він, виступаючи на саміті країн третього світу у Гавані, закликав провести своєрідний Нюрнберзький процес над керівниками "великої сімки", знищити Міжнародний валютний фонд, а країни Латинської Америки об'­єднатися і бойкотувати боргові зобов'язання.