6. Німеччина

Проблеми післявоєнного облаштування. Берлінська криза 1948 року та розкол Німеччини. Питання про майбутню долю Німеччини, її ба­гатомільйонного народу та великого промислового потенціалу виникло вже в роки другої світової війни, коли до розгрому нацистської держави було ще далеко. В жодному з серйозних планів, висунутих керівними колами США і Англії, післявоєнна Німеччина не фігурувала як єдина держава. Основним у всіх їхніх пропозиціях було те чи інше її розчленування. Вперше мова про розділ Німеччини зайшла в грудні 1941 року під час зустрічі У. Черчілля й Ф. Рузвельта у Вашингтоні. Після цієї зустрічі американський державний апарат почав розробляти декілька варіантів поділу Німеччини і створення на її території трьох, п'яти і навіть семи окремих держав.

Щодо поглядів СРСР на дану проблему, то однозначну відповідь сьо­годні важко дати, існують архівні джерела, які засвідчують, що Сталін вже. в грудні 1941 р. висловлював думку про поділ Німеччини. Так, у Державному архіві Швеції знайдено текст шифрограми шведського посла в СРСР, в якій ішлося про переговори Сталіна і В. Молотова з міністром закордонних справ Англії А. Іденом. На цю подію в московській пресі з'явився відгук: «Відбув­ся вичерпний обмін думками з питань, що стосуються ведення війни та після­воєнної організації світу і безпеки в Європі». В згаданій шифрограмі шведсь­кий посол писав: «Сталін вважає, що в результаті укладення миру в стратег­ічному плані перш за все повинні бути забезпечені кордони СРСР, а цього можна досягти частково шляхом розділу Німеччини, а частково - згодою на анексію Радянським Союзом Прибалтики і Бессарабії, а також фінської те­риторії, яка відійшла після зимової війни до СРСР.» Британські урядовці поставилися до цих планів загалом прихильно.

Ще взимку 1941 р. Сталін заявив, що найбільш оптимальним варіан­том міг би бути розподіл Німеччини. Але, прагнучи приховати свої наміри, він наказав дипломатичній службі лише вислуховувати думки західних со­юзників. Водночас не раз говорив, що СРСР не збирається знищувати чи ділити Німеччину. Отже, Сталін вів подвійну гру.

До плану поділу Німеччини союзники знову повернулися під час зустрічі у Вашингтоні А. їдена з Ф. Рузвельтом (березень 1943 року ). Вони конста­тували спільну точку зору: Німеччина не повинна залишитися після капіту­ляції єдиною державою. Підтвердженням цього може слугувати також бес­іда глави чехословацького уряду Е. Бенеша з У. Черчиллем, в ході якої бри­танський прем'єр-міністр заявив, що хотів би розчленувати Німеччину і пе­ретворити її в конфедерацію. Ця бесіда відбулася в квітні 1943 року

Вперше ідею поділу Німеччини, щоправда, лише у попередньому вар­іанті, висунули західні союзники на Московській конференції міністрів за­кордонних справ у жовтні 1943 року. Англійський міністр А. Іден висловив­ся так: «Ми хотіли б розділити Німеччину на окремі держави, зокрема, ми хотіли б відокремити Пруссію від основної частини Німеччини, Можливість здійснення цього не виключає застосування сили." У відповідь радянська сторона заявила, що уряд СРСР вивчає проблему майбутньої Німеччини і що він підтримує всі заходи, спрямовані на максимальне ослаблення Німеч­чини як агресивної держави.»

Наступним кроком у постановці «німецького питання» стала Тегерансь­ка конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 року ). На цій конференції керівників трьох союзних держав Ф. Рузвельт і У. Черчілль вже конкретно висловилися про розчленування Німеччини. У. Черчілль знову повторив свої пропозиції щодо цього. Майбутнє Європи він бачив у федеративному ладі: у створенні Дунайської та Балканської федерацій, до складу яких мали ввійти окремі німецькі землі. Пруссії, на його думку, слід надати якогось особли­вого статусу. Його ідеї схвалював Ф. Рузвельт, який вважав, що «Пруссія повинна бути послаблена та зменшена в своїх розмірах. Пруссія повинна складати окрему самостійну частину Німеччини».

Сталін заперечив ці пропозиції: «Мені не подобається план нових об­'єднань. Якщо буде вирішено поділити Німеччину, то немає потреби ство­рювати нові об'єднання, не потрібно створювати єдине життєздатне об'єднан­ня дунайських держав». У. Черчілль переконував Сталіна такими аргумента­ми: якщо розділити Німеччину на кілька частин і не створити комбінації з цих частин, то прийде час, коли німці об'єднаються. Дійти згоди керівники трьох великих держав на своїй першій зустрічі не змогли. Проблему було передано на розгляд Європейської консультативної комісії.

Союзники продовжували працювати над «німецьким питанням». У ве­ресні 1944 року на англо-американській конференції в Квебеку Ф. Рузвельт і У. Черчілль схвалили план, розроблений міністром фінансів США Г. Моргентау, який передбачав поділ Німеччини на дві автономні незалежні держави: Південнонімецьку державу, яка включатиме Баварію, Вюртемберг, Ба-ден та ряд дрібних регіонів, та Північнонімецьку, яка складатиметься з Пруссії, Саксонії, Тюрінгії та деяких інших територій. Крім того, Моргентау пропонував перетворити майбутню Німеччину у сільськогосподарську дер­жаву з забороною мати будь-який значний промисловий потенціал (так зва­ний план аграризації).

З такими планами, дещо модернізованими, англо-американські союз­ники прибули на Кримську конференцію керівників трьох союзних держав (4-11 лютого 1945 року). США пропонували розчленувати Німеччину на п'ять самоврядних держав під управлінням Організації Об'єднаних Націй. Великобританія виклала свої плани розчленування Німеччини.

Сталін брав активну участь в обговоренні німецької проблеми і запро­понував: 1) розчленувати Німеччину; 2) створити центральний уряд в Німеч­чині або кілька урядів; 3) зажадати від Німеччини беззастережної капіту­ляції.

Кримська конференція завершила свою роботу такою постановою: збройні сили трьох держав будуть займати в Німеччині особливі окупаційні зони, буде створено Координаційну адміністрацію, Союзну Контрольну Комісію трьох держав, яка працюватиме в Берліні і здійснюватиме контроль над Німеччиною; Франції виділити в майбутньому зону окупації і прийняти її в статусі четвертого члена до Контрольної комісії.

Згідно з рішенням до англійської зони окупації відходили північно-західні землі Німеччини площею 97, 7 тис. кв. км з населення 22,3 млн. осіб. Це найбільша зона з усіх чотирьох за кількістю населення та промисловим потенціалом. До неї увійшла Рурська область, яка давала 45 відсотків екс­порту Німеччини. Американську зону мали скласти південно-західні тере­ни Німеччини площею 107, 4 тис. кв. км з населенням 17, 3 млн. осіб. Це майже третина німецької території та 30 відсотків оброблюваних земель. Французька зона охоплювала Захід Німеччини площею 42, 7 тис. кв. км з населенням 5, 9 млн. осіб, тобто 15 відсотків території з 12 відсотками населення країни. До її складу ввійшла Саарська область, яка поступалася лише Рурській області за обсягом видобутку вугілля і виплавки сталі. Під управління французів переходили важливі хімічні підприємства. Радянська зона окупації - це східна частина Німеччини ( 26 відсотків населення та 30 відсотків території). 1936 року тут виробляли 30 відсотків промислової про­дукції, експорт складав 25 відсотків від загально німецького.

Наступним кроком на шляху до «німецького питання» стала Берлінсь­ка (Потсдамська) конференція (17 липня - 2серпня 1945 року). На ній було досягнуто згоди про спільні політичні та економічні принципи союзників щодо Німеччини. Для цього були визначені конкретні заходи: повне роззб­роєння і демілітаризація Німеччини, ліквідація німецької військової промисловості, знищення націонал-соціалістської партії, покарання воєнних зло­чинців, децентралізація німецької економіки шляхом ліквідації монополі­стичних об'єднань (програма так званих «чотирьох Д» - демілітаризація, денацифікація, демократизація, декартелізація)).

Отже, Ялтинська і Потсдамська конференції підтвердили рішення про поділ Німеччини на окупаційні зони, які охоплювали її територію станом на 1937 рік. Ці рішення стали також підґрунтям для діяльності Союзної Конт­рольної Ради (СКР). За короткий термін СКР прийняла 95 законів, інструкцій, постанов для здійснення верховної влади в Німеччині.

Але вже в 1946 році союзники почали відходити від спільних рішень і дій. Радянська історіографія однозначно звинувачувала США і Англію в агресивних намірах та в односторонньому порушенні ними Потсдамських угод. В західній літературі робляться акценти на грабіжницькій політиці СРСР, який вдався до тотального вивезення із східної та інших зон німецького кап­ітального обладнання.

Першочергове завдання союзників полягало в тому, щоб сформувати в своїх зонах органи місцевого самоврядування. Найоперативніше з ним упо­ралися американці. Вже протягом перших післявоєнних місяців у трьох зем­лях - Баварії, Гросс-Гесені та Баден-Вюртемберзі, які входили до амери­канської зони відбулися вибори, створено уряди, прийнято конституції. Вод­ночас почала діяти спільна для цих земель Рада прем'єр-міністрів. 11 грудня 1945 року держдепартамент США заявив про необхідність скоротити вивіз із зони промислового капітального обладнання в рахунок сплати репарацій СРСР і спрямувати всі зусилля на відбудову економіки Німеччини.

Дещо пізніше аналогічні заходи були вжиті у французькій зоні. Англійці не поспішали. В їхній зоні продовжувала діяти Веймарська конституція, ого­лошена в американській та французьких зонах недійсною. Але наприкінці

1946 року земельні уряди з'явилися і в англійській зоні окупації.

Тим часом економічна ситуація в Західній Німеччині погіршувалась. Випуск промислової продукції у 1946 році не перевищував третини того, що вироблялося 1936 року. В зруйнованих містах без даху над головою опинилося 5 млн. осіб, до цього треба додати біженців з Польщі, Чехословаччини, Східної Німеччини. Бракувало коштів для закупівлі продовольства, оонівської допомоги, яка надходила переважно зі США, не вистачало. До того ж 1947 рік виявився неврожайним. Денний раціон харчування ще в бе­резні 1946 року знизили до 1015 калорій, що, за оцінками окупаційної вла­ди, було рівнозначне голодній смерті. Палива практично не було. Транспорт і зв'язок не працювали. Важким був психологічний стан німецької нації, одна частина якої перебувала у стані шоку й апатії, внутрішньої спустошеності, інша - продовжувала сповідувати нацизм.

У східній Німеччині СРСР впроваджував у життя потсдамські рішення, виходячи з власного розуміння майбутнього переможеної країни. Пол­ітичні та економічні перетворення тут відбувалися за радянським взірцем. Події 1945-1947 років засвідчили, що Москва мала на меті створити на підконтрольній їй німецькій території сепаратну централізовану державу-сателіта.

Вже влітку 1946 року виявилися принципові розходження між західни­ми державами та Радянським Союзом у питанні щодо майбутнього Німеч­чини. Практично стало неможливим приймати погодженні рішення.

Виходячи з потреби об'єднати зусилля для економічної відбудови зах­іднонімецьких земель, у квітні 1946 року відбулася спільна нарада делегацій американської та британської зон (до речі, в ній взяли участь і представни­ки КПН), на якій було прийнято рішення об'єднати обидві зони у так звану Бізонію і створити виборну Двозональну економічну раду. Це рішення підтримали всі партії, за винятком комуністів. 2 грудня 1946 року угода про Бізонію була підписана. В червні 1947 р. відбулися перші вибори до Еконо­мічної Ради яка мала законодавчі повноваження, тобто перетворилася у пар­ламент. До її складу ввійшли 52 представники всіх відновлених партій.

Слід зазначити, що американці справедливо побоювалися, що в центрі Європи може виникнути політична нестабільність, спровокована економіч­ною руїною. Саме тому вони прийняли рішення включити Західну Німеччи­ну в «план Маршалла». Від нього пролягав прямий шлях до грошової ре­форми в західних зонах, до нового і справді вирішального кроку в розколі Німеччини. В даному випадку економічні інтереси поєднувалися з політич­ними міркуваннями. Західні держави розуміли, їм не вдасться одночасно стримувати прибічників державності в Німеччині і СРСР. До того ж і «хо­лодна війна» набирала розмаху. Всі ці обставини логічно вели до створення на території західних окупаційних зон стабільної демократичної держави.

В 1948 році події розвивалися по висхідній лінії. Бізонія набувала пер­ших ознак політичного утворення, водночас почалися приготування до ство­рення Тризонії. У лютому 1948 року уряд Франції приєднав до Бізоніі свою окупаційну зону. Тоді ж, у лютому 1948 року, у Лондоні відбулася конференція представників трьох держав - США, Великобританії та Франції (без СРСР), на якій, окрім створення Тризонії, йшлося про майбутній державний лад Західної Німеччини, про контроль над Руром та проблеми біженців і безпеки. Сепаратні дії західних союзників суперечили рішенням Потсдаму, згідно з якими радянський представник мав право на участь в управлінні всіма чотирма зонами. У ноті від 13 лютого Радянський Союз засудив акції США, Великобританії та Франції. Маршал Соколовський, який очолював радянську зону окупації, 20 березня назвав Лондонську конференцію « таєм­ною змовою» і оголосив про свій вихід з СКР. 1 квітня радянський військо­вий комендант Берліна генерал-лейтенант Дратвин повідомив про запровадження нових правил, які регламентують сполучення між західними зо­нами та Західним Берліном. За укладеною до цього чотиристоронньою уго­дою було визначене через відповідні коридори безперешкодне, без будь-яких митних процедур, сполучення громадян західних зон з Західним Берл­іном. У цей ж день радянська окупаційна влада зупинила американський та англійський потяги для митного догляду, пасажири відмовилися виконувати наказ і потяги були відправлені назад. Так розпочалася перша берлінська криза, яка тривала до весни 1949 року. Згодом були перекриті мости через Ельбу та інші шляхи сполучення. Союзники натомість створили «повітряний міст» для сполучення з Західним Берліном.

З початком 1948 року у західних зонах розпочалася грошова реформа, яку провадили за планами американського уряду. З останніх публікацій ста­ло відомо, що вже у травні 1946 року США мали детально розроблений план цієї реформи. На кінець 1947 року в США були віддруковані і переве­зені до Західної Німеччини нові грошові знаки. 18 червня 1948 року нова марка з'явилася в обігу. Потік старих грошей ринув у радянську зону. Спе­кулянти збували в Східній зоні знецінені грошові знаки, вилучаючи весь на­явний товар. Запровадження нових грошей у західних зонах перетворило територіальні кордони у державні. Військово-політичний та державний розкол Німеччини став реальністю.

ФРН

Відродження партій. Діяльність Парламентської ради. Схвалення Конституції та проголошення ФРН. Відповідно до потсдамських рішень у західних зонах були заборонені та розпущені нацистська партія і всі про­нацистські організації. Почалося відродження старих партій. Ще до почат­ку другої світової війни в Німеччині набула поширення ідея створення міжконфесійної, християнської партії, що дозволило б подолати конфесій­ну обмеженість партії Центр (партії католиків, заснованої 1871 року). Після нищівного краху, якого зазнала гітлерівська Німеччина, єдиною духовною опорою мільйонів німців залишалися церква, християнство, тим більше, що у роки нацизму католицька й протестантська церкви зазнавали утисків та переслідувань.

Однією з перших політичних партій, яка скористалася ідеєю об'єднан­ня всіх християн, стала центристська партія Християнсько-демократичний союз (ХДС), яку в червні 1945 року заснував у Кельні Конрад Аденауер. Саме він запропонував альтернативу «Христос чи Маркс», виступив як по­борник «соціалізації» капіталізму. У програмах християнських демократів Аленської (лютий 1947 року) та Дюссельдорфської (червень 1949 року) ішлося про пошук «третього шляху» розвитку: між радянським соціалізмом та крайнощами американського капіталізму. В їх основу лягли ідеї християнського соціалізму, демократії, позакласової солідарності, соціальної спра­ведливості, соціальної ринкової економіки, участі робітників в управлінні виробництвом тощо. Соціальний склад партії був досить розлогий: від ве­ликих підприємців до робітників.

Споріднена з ХДС земельна баварська партія мала назву Християнсько-соціальний союз (ХСС). Обидві партії виступили єдиним блоком - ХДС/ ХСС. Ліберали створили Вільну демократичну партію (ВлДП), одним із організаторів якої був Теодор Хейс. Вільні демократи обстоювали принци­пи приватної власності та вільного ринкового господарства і об'єднували середніх та дрібних власників, чиновництво, службовців. Відновила свою діяльність соціал-демократична партія (СДПН), яку очолив Курт Шумахер. Програма соціал-демократів, проповідуючи усуспільнення низки галузей, великих банків, аграрну реформу, участь трудящих управлінні виробницт­вом, тобто соціалізм без насильницької революції, не передбачала, однак, докорінних суспільно-економічних перетворень та ліквідації ліберально-де­мократичних підвалин суспільства. Легалізувалася також Комуністична партія Німеччини

Поряд з інституювання Бізонії та Тризонії на Лондонській конференції було схвалено рішення про заснування Парламентської ради, завдання якої полягало у підготовці нової конституції для Західної Німеччини.

Парламентська рада була створена 1 вересня 1948 року. До неї увійшли представники всіх партій ( 65 депутатів, в тому числі іі комуністи), які реп­резентували інтереси 46 млн. осіб. Варто зауважити, що компартія була єди­ною партією, яка відігравала деструктивну роль в суспільно-політичному житті західних зон. Очолив Парламентську раду Конрад Аденауер.

Робота над проектом нової конституції була не з легких. Він мав відпо­відати тезам Лондонської угоди, а водночас задовольняти вимоги представ­ників різних партій, представлених у Парламентській раді. Конраду Аденауеру доводилося не раз силою свого авторитету та зв'язків з союзним коман­дуванням відхиляти занадто широкомасштабні чи ультраліві вимоги.

8 травня 1949 року, в річницю капітуляції Німеччини, конституцію май­бутньої західнонімецької держави було проголосовано й прийнято в Парла­ментській раді 53 голосами проти 12(3 від КПН). Основний закон був схва­лений землями та трьома військовими губернаторами союзників. Закриваю­чи останнє засідання Парламентської ради Конрад Аденауер сказав: «Ми сподіваємося, що скоро настане той день, коли весь німецький народ об'­єднається під цією Конституцією».

При підготовці Основного закону було враховано правові прорахунки Веймарської конституції, яка дозволила прийти в 1933 році до влади Гітлеру. Цей закон являє собою компроміс між федералістською та централістською концепціями державотворення. Він проголошував Західну Німеччину, яка складалася з 10 земель, федеративною, соціальною та правовою респуб­лікою. Кожна земля мала власну конституцію. Було вироблено міцні демок­ратичні противаги тоталітаризму, зведено до мінімуму функції президента, якого наділено лише представницькими функціями. Канцлер не міг бути усу­нутий з посади без одночасного обрання нового канцлера. Цей механізм от­римав назву конструктивного вотуму недовіри. Так була сформована склад­на і водночас ефективна структура розподілу влади, повноважень держав­них структур і контролю над ними.

Чотири інституції у ФРН беруть пряму участь у виробленні політичних рішень: канцлер одноособово, уряд, парламент та політичні партії.

Згідно конституції, главою ФРН є федеральний президент, який оби­рається Федеральними зборами на п'ятирічний термін.

Законодавчим органом ФРН, згідно з Основним законом, є двопалат­ний парламент, який складається з бундестагу (палата депутатів) та бундес­рату (палата земель). Депутатів бундестагу обирають терміном на 4 роки: половину з них обирають за мажоритарною системою, другу половину - за партійними списками. Партія, яка набрала менше 5 відсотків голосів, поз­бавляється парламентського представництва. Членів бундесрату признача­ють уряди земель. Конституція ФРН забезпечує широкі права і свободи гро­мадян; закріплює її мирний характер; німецькі війська не могли використо­вуватися за межами країни. Вона узаконює соціальний характер ринкової економіки, тобто економіки, яка працює на забезпечення потреб та інтересів громадян.

14 серпня 1949 року відбулися вибори до бундестагу, в яких взяли участь 78,5 відсотка виборців. За їхніми результатами блок ХДС/ХСС отримав 139 з 402 депутатських мандатів, що становило 32,1 відсотка голосів. СДПН ви­борола 132 депутатські мандати, ВлДП - 52. Всього до першого бундестагу увійшли представники 10 партій. КПН в бундестазі була представлена 15 депутатами, Німецька народна партія - 17. Першим президентом ФРН став лідер ВлДП Теодор Хейс. Він обіймав цю посаду два терміни: з 1949 по 1959 роки. Наступні два п'ятирічні терміни з 1959 по 1969 рік - президен­том ФРН був представник ХДС Г.Любке, у 1969-1974 роках - Г.Хайнеман (СДПН); у 1974-1979 - В.Шеель (ВлДП); у 1979-1984 -К.Карстенс (ХДС); у 1984-1994 - Р.фон Вайцзеккер (ХДС); у 1994 - 1999 роки - Р.Херцог (ХДС); з 1999 року цю посаду обіймає Й.Рау (СДПН).

Посада канцлера є найголовнішою у системі виконавчої влади, його кандидатуру пропонує президент, а обирає більшість бундестагу. Канцлер займає домінуючу позицію в уряді. Лише його одного з усіх членів уряду обирає парламент. Він призначає і звільняє міністрів, число яких необмеже­не. Канцлер - єдиний міністр, на якому з конституційної точки зору лежить відповідальність перед бундестагом. Він визначає зовнішню та внутрішню політики держави, яка є обов'язковою для федеральних міністрів.

15 вересня 1949 року Федеральні збори за пропозицією президента зі 402 присутніх депутатів 202 голосами обрали канцлером 73-річного К.Аденауера. Цій людині випало непросте життя, що дозволяє відкинути закиди у корисливих мотивах діяльності першого канцлера ФРН. К. Аденауер був типовим прагматиком, далеким від сентиментів та романтики у політичних питаннях.,

В уряді, сформованому К. Аденауером, домінував блок ХДС/ХСС, яко­му належало з 13 міністерських посад 8, ВлДП - 3, Німецькій народній партії - 2.

При утворенні ФРН союзники обмежили її незалежність низкою умов - Так звана Троїста угода про окупаційний статут від 8 квітня 1949 року пе­редбачала збереження союзницького контролю над зовнішньою політикою та торгівлею, валютними операціями та дотриманням Конституції ФРН до 2005 року. Було обумовлено також скорочення програми репарацій і демон­таж військових підприємств; Рурський та Саарський статути передбачали відповідно міжнародний контроль та французькі преференції.

К.Аденауер - перший канцлер ФРН (1876- 1967). Шлях Конрада Аденауера до вершин влади почався у м. Кельні, де він народився у сім'ї службовця канцелярії міського суду. Отримав юридичну освіту. Працював адвокатом. Свою політичну діяльність розпочав у партії Центр. 3 1912 року - перший помічник обербургомістра Кельна. Цього ж року став мером міста (до 1933 року). З приходом до влади нацистів був усунений з посади. Брав участь у змові проти Гітлера 1944 року. В 1945 році окупаційна влада при­значила його мером Кельна. Організатор ХДС та перший канцлер ФРН.

Ера Аденауера (1949-1963 роки). Здійснення господарських реформ та створення соціальної ринкової економіки. «Німецьке економічне диво», причини та результати. Напередодні післявоєнних реформ народ­не господарство Німеччини перебувало у критичному стані. 1947 року обсяг промислової продукції складав лише 36 відсотків продукції, виробленої 1936 року. Причини застою полягали у відсутності належної організації праці та недостатньому використанні робочої сили, якої було більше, ніж достатньо: до Західної Німеччини перебралося 13 млн. переселенців із земель, які відійшли від Німеччини. Тривалість робочого тижня фактично становила лише 60 відсотків зайнятості робітника у 1936 році. Решта часу люди вит­рачали на пошуки їжі. на стояння у чергах, поїздки на села. Стимулів до праці не було, оскільки існувала фіксована зарплата: за 8-годинний робочий день робітник отримував 10 марок, тоді як І кг житнього хліба коштував на чорному ринку 9,8 марки. 1 яйце - 8 марок. Набував поширення примітив­ний натуробмін. У повному розладі знаходилися фінанси: гіперінфляція, державний борг, який 1946 року втричі перевищував обсяг валового націо­нального продукту.

Тривалість такої складної економічної ситуації могла породити серй­озні соціальні конфлікти. Вірогідність такого сценарію розуміла і значна частина німецьких політиків, і окупаційна влада.

К.Аденауер коротко і чітко сформулював пріоритетне завдання своєї діяльності: «Економіка - наша доля.» Постало питання: яким чином розв'я­зувати економічні проблеми? Пропонувалося два альтернативні шляхи: пер­ший, (його безкомпромісно відстоювала СДПН), полягав у запровадженні планової централізованої економіки; другий ( на його прийнятті наполягали ХДС, ХСС і ВлДП) зводився до ідеї соціального ринкового господарства. Щоправда, автори другого варіанту побоювалися хаосу при лібералізації економіки. Термін «соціальне ринкове господарство» в економічній програмі ХДС/ХСС можна розшифрувати такими поняттями, як «справедливі ціни» (тобто ринкові), «вільний вибір професії», «справедливий розподіл економ­ічних доходів», «заохочення приватної власності», «власність для всіх», «мінімізація ролі держави в економіці», «зниження податків» тощо. Важли­ву роль у виборі економічної стратегії цими партіями зіграло соціальне вчення католицької церкви, викладене в енцикліці папи Пія XI 1931 року; воно проголошувало конче потребу подолати індивідуалізм, служити справі за­гального добробуту, стверджувало право на приватну власність, чесну пра­цю, відповідну зарплату, захист непрацездатних тощо.

Отже, необхідність реформ ніхто не заперечував. Першою серед них стала фінансова, яка включала зміни в грошовій та ціновій сферах. Грошо­ва реформа розпочалася 21 червня 1948 року анулюванням старих рейсмарок та запровадженням нових дойчмарок. Кожен житель західних зон отри­мував на руки 40 дойчмарок, згодом ще 20. Пенсії, зарплата і квартплата і надалі підлягали виплаті у співвідношенні 1 до 1. Готівку та половину при­ватних заощаджень обмінювали у співвідношенні 10 до 1. Доступ до решти заощаджень, які були на рахунках у банках, на тривалий час перекрили. Цим вдалося швидко зменшити інфляційну грошову масу. Через три дні було оголошено реформу цін: скасування принципів «примусового господарю­вання», адміністративного розподілу ресурсів та контролю за цінами з боку держави. Ідеологом господарської реформи став Л.Ерхард, професор права Мюнхенського університету, міністр економіки баварського земельного уряду, міністр економіки в уряді К.Аденауера, згодом канцлер. Свою економічну теорію від виклав у праці «Добробут для всіх».

Водночас Економічна рада, запропонувала, а парламент затвердив низку законів: про декартелізацію, про основи економічного управління, про пол­ітику після грошової реформи, про участь в управлінні виробництвом, про стимулювання праці, про соціальну допомогу про незалежність федераль­ного банку, а також закон проти самовільного підвищення цін. Регулюючу роль держави в економічних процесах було суттєва зменшено; в її віданні залишалися лише традиційні інструменти грошової політики (процентна та кредитна ставки, валютні курси) та регулювання фінансових витрат. Особ­ливу роль відігравала політика дотацій: держава підтримувала житлове буд­івництво, сільське господарство, транспорт, вугільну та металургійну галузі тощо. Успіхові господарської реформи сприяли і такі фактори, як заборона обігу іноземних валют на території західних зон. жорсткий контроль за імпор­том та експортом. Серйозним стимулюючим важелем реформи стала успі­шно здійснена демонополізація, яка відбулася у два етапи. Перший припав на 1947-1948 роки, коли концерни перетворювалися в акціонерні підприєм­ства. Другий етап розпочався з осені 1948 року, коли окупаційна влада поча­ла повертати підприємства колишнім власникам. Ці підприємства також трансформувалися в акціонерні. Реорганізація тривала до 1954 року. Щоп­равда, у банківській сфері в цілому збереглося централізоване керівництво. Поступово й обережно відбулася реконверсія військово-промислового ком­плексу.

Прогнозованого спаду економіки у ході реформ не сталося , хоча восе­ни 1948 року Західна Німеччина пережила велику соціальну напругу, пов'я­зану з відпуском цін. Наприкінці цього ж року ціни стабілізувалися, наміти­лося економічне зростання. 1950 року виробництво промислової продукції перевищило рівень 1936 року. Темпи щорічного приросту складали упродовж 1950-1966 років 9,6 відсотка, а у 1951 році - навіть 18 відсотків. У першій половині 1960-х років ФРН зайняла друге місце у світі за обсягом промис­лового виробництва. За 15 років валовий внутрішній продукт зріс більше ніж у чотири рази, середня зарплата - утричі (з 3000 до 8500 марок). 1958 року було досягнуто повної конвертації марки. Потужний експорт дозволив створити золотий запас, який дорівнював англійському, французькому та швецькому разом узятими.

Ці показники засвідчили феномен, названий «німецьким економічним дивом». Серед його чинників виділимо такі: оновлення основного капіталу відбувалося за активної участі держави (80 відсотків капіталовкладень йшло на розвиток новітніх галузей): відсутність досередини 1950-х років військо­вих витрат; надходження за «планом Маршалла» 2,7 млрд. доларів; здійснен­ня успішних господарських реформ; високопродуктивна праця громадян. Важливим був не тільки економічний бік справи, але й моральний, тобто пробудження духу німецького народу, віри у свої сили та можливість відрод­ження. Важливою складовою соціальної ринкової економіки і а «економічно­го дива» став західнонімецький варіант регулювання трудових відносин. К.Аденауер став ініціатором законів 1951-1952 років про співучасть в уп­равлінні виробництвом робітників і роботодавців, відповідно до яких на підприємствах були створені на паритетних засадах спостережницькі ради з робітників та власників (згодом лише з третини робітників), запроваджено посади робітничого директора з метою попередження страйків та придбан­ня робітниками акцій підприємств, на яких вони працювали, засновано пре­міальну систему тощо. Результатом гуманізації трудових відносин стала прак­тична відсутність у ФРН до початку 1960-х років страйків.

Соціальна сфера діяльності уряду відповідала концепції соціальної ринкової економіки. Соціальна держава - це держава, яка, ставлячи собі за мету реалізацію права людина на гідне життя, бере на себе соціальні, функції: працевлаштування людей, допомогу на випадок безробіття, будівництво житла, заходи в галузі освіти, охорони здоров'я. Характерною ознакою соц­іальної держави є забезпечення нею рівних можливостей для громадян у сфері освіти й виховання, справедливої податкової політики, регулювання ринку праці і контролю за умовами праці, захисту економічних та політич­них прав громадян.

За роки канцлерства К.Аденауера було запроваджено нову пенсійну систему з переходом від «статичної» до «динамічної» пенсії (пенсійний вік становив 65 років, а мінімальний страховий стаж 15 років). Було розроблено також програму « соціального житлового будівництва», тобто спорудження відносно дешевих будинків для робітників та службовців. Держава заохочу­вала індивідуальну забудову шляхом надання пільгових кредитів, премію­ванням внесків на індивідуальне будівництво в ощадкасах, звільнення від податків фірм, які будували житло, заборонила підвищувати квартплату. За­галом упродовж 1949 - 1965 років у ФРН було побудовано 8,5 млн. квартир, що фактично означало розв'язання житлової проблеми в країні.

Цілком логічно, що внутрішньополітична діяльність першого канцле­ра ФРН позначена антикомуністичною спрямованістю. Були заборонені різні радянсько-німецькі товариства, а 1956 року - КПН, інкримінуючи їм антиконституційну діяльність, комуністів не приймали на державні посади тощо.

«Залізний канцлер» та розвиток повоєнних міжнародних відносин. Розкол Німеччини, утворення ФРН та НДР з усією очевидністю поставили на порядок дня питання про майбутнє німецької нації, а в зв'язку з цим і проблему зовнішньополітичних пріоритетів. На час свого утворення ФРН займала площу у 248 тис. км. і межувала з НДР, Данією, Нідерландами, Бель­гією, Люксембургом. Францією, Швейцарією, Австрією та Чехословаччиною і таким чином посідала важливе геополітичне й стратегічне становище в Європі. Міжнародна ситуація склалася так, що ФРН опинилась у центрі

подій, пов'язаних із повоєнною конфронтацією між Сходом і Заходом.

Той факт, що Конрад Аденауер поєднував посади канцлера та міністра закордонних справ, засвідчує пріоритетність зовнішньої політики, яка інко­ли уособлювалась у самому К. Аденауерові. Стрижнем зовнішньої політики ФРН та Конрада Аденауера був союз з США, інтеграція у європейські струк­тури, особливі стосунки з Францією. Безумовно, на зовнішньополітичній арені ФРН в особі К. Аденауера мала єдину мету - крок за кроком розширю­вати німецькі права та свободи, перетворити ФРН з об'єкта у повноправно­го суб'єкта міжнародних відносин.

Понад усе для К. Аденауера було відновлення своєї держави - пол­ітично, економічно, духовно. Дилеми, яку модель обрати при цьому - ра­дянську чи західну - для нього не існувало. З перших же повоєнних днів він визначився: курс на атлантичну співпрацю.

Важко погодитися з твердженням, що Конрад Аденауер був «канцле­ром союзників». Як досвідчений політик він володів майстерністю тактич­ного маневрування, не роблячи винятку і для союзників, керувався лише на­ціональними інтересами; західних союзників використовував для досягнен­ня власної мети - відродження Німеччини, унеможливлення контролю СРСР над обома частинами розшматованої країни.

Той факт, що США опікувалися долею післявоєнної ФРН слід віднести до заслуг К. Аденауера. Канцлер ФРН зумів таким чином побудувати відно­сини з могутньою заокеанською державою, що остання, порушуючи власні традиції і всупереч власним інтересам, не поспішала виводити з Західної Німеччини свої війська і взяла на себе довгострокові договірні зобов'язання в рамках союзу. К. Аденауер писав у своїх «Спогадах»: «Коли я в 1949 році став канцлером, то найважливішим завданням для мене була нормалізація стосунків зі США, Англією та Францією Вся Європа мала усвідомити нашу добру волю до співробітництва. Вона мала зрозуміти нашу поведінку як свідчення нашого прагнення до відновлення.»

К. Аденауер розумів також, що без німецько-французького примирен­ня не може бути й мови про єдину Європу. Дві держави постійно конфлікту­вали між собою, тримаючи тим самим у постійній напрузі всю Європу. Кан­цлер справедливо зауважив: «Союз між Францією та Німеччиною вдихнув би нове життя в Європу. Я вважаю,' що це єдиний шлях до об'єднання.» Та­кого роду міркування підштовхнули К. Аденауера до вступу 1950 року у Європейське об'єднання вугілля й сталі. «Якщо ми доведемо, що серйозно ставимося до контролю за стратегічними ресурсами, то страх щодо нас змен­шиться», - переконував канцлер ФРН членів свого уряду.

Урядові кола Франції схвально сприйняли прагнення Німеччини до примирення. Можливо, зіграло свою роль і те, що французький президент Ш. де Голль був політичним однолітком К. Аденауера й добре розумів його тривогу за майбутнє Німеччини, оскільки його самого хвилювало все, що пов'язано було з долею Франції. Конрад Аденауер і Шарль де Голль були політичними діячами, які мислили історично, масштабно і далекоглядно.

На початковому етапі стосунків між лідерами обох країн була певна напруга. Аденауер остерігався де Голля через французькі претензії на німецькі землі та її схильність до співпраці з СРСР. У свою чергу, де Голль не довіряв Аденауеру, пам'ятаючи драматичну історію франко-німецьких відносин, його непокоїло зміцнення впливу ФРН на міжнародній арені завдяки США. Зреш­тою особиста зустріч двох лідерів зняла цю упередженість і повну взаємну недовіру. 22 січня 1963 року було підписано Єлисейський договір про співро­бітництво у сфері зовнішньої політики, освіти та культури. Де Голль про цю угоду відгукнувся вельми красномовно: «Цей акт перегорнув сторінку дов­готривалої історії воєн, відчинив двері нового майбутнього для Франції, Німеччини, Європи, і, відповідно, усього світу.» Західнонімецький канцлер погодився з цією думкою. 16 травня бундестаг майже одноголосно схвалив угоду.

Однак існувало питання, в якому погляди ФРН і Франції кардинально розходилися. Це стосувалося проблеми ремілітаризації ФРН. Відомо, що за рішеннями Вашингтонської конференції від 8 квітня 1949 року Західну Німеччину було позбавлено права мати армію та здійснювати мілітариза­цію країни. Проте відкритість політики ФРН, її прагнення до співпраці при­звели до припинення стану війни з нею. 2 травня 1950 року Західна Німеч­чина ввійшла як повноправний учасник до Ради Європи та до Комітету міністрів. ФРН надано також право на провадження власної зовнішньої пол­ітики. 19 вересня цього ж року Західній Німеччині було дозволено створити міністерство закордонних справ і налагодити дипломатичні відносини з усі­ма державами.

Західні союзники дбали не лише про міжнародне визнання ФРН, а й про її військову могутність. Сильний тоталітарний режим в НДР, війна в Кореї - це були фактори, якими США аргументували свою пропозицію, надіслану до Атлантичної Ради, про переозброєння Німеччини. 22 вересня 1950 року Рада НАТО одностайно визнала за доцільне забезпечити бундес­вер сучасною зброєю. Продовженням процесу інтеграції ФРН у міжнародну громаду став проект створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС), до якої мали ввійти і німецькі формування.

27 травня 1952 року в Парижі було підписано договір про заснування ЄОС. Однак французькі Національні збори 30 серпня 1954 року відхилили ратифікацію ЄОС 319 голосами проти 264. Тоді почали пошук альтернатив­ної ЄОС структури. Першим кроком у цьому напрямку стала конференція у Лондоні (28 вересня - 3 жовтня 1954 року), на якій прийнято рішення про вступ Західної Німеччини до Північноатлантичного пакту. Франція одержала натомість гарантії британської співпраці; створювалося «Агентство конт­ролю за озброєннями». Німеччина зобов'язувалась не виробляти атомної, хімічної та біологічної зброї, ракет великої дальності, військових кораблів тоннажністю понад 3 тис. тонн та бомбардувальників стратегічної авіації. Після того, як Франція ратифікувала постанову Лондонської конференції, 20-23 жовтня 1954 року у Парижі відбувся другий тур переговорів. Було до­сягнуто домовленості щодо відродження німецької армії (12 піхотних дивізій) зі своїм генеральним штабом, власними службами, військово-морськими і військово-повітряними силами; визначено також права і обов'язки інозем­них військових формувань на території ФРН. Для контролю за західноні­мецьким військовим потенціалом було створено Західноєвропейський союз під егідою НАТО, куди ввійшли 9 країн, у тому числі і ФРН. 5 травня 1955 року-офіційна дата вступу ФРН до НАТО. 17 липня бундестаг схвалив «За­кон про добровольців», який започаткував офіційне формування західноні­мецької армії. 1 січня 1956 року в містечку Андернах був сформований пер­ший батальйон нової західнонімецької піхоти.

ФРН в особі свого канцлера на середину 1960-х років серйозно заяви­ла про себе на міжнародній арені. Конрад Аденауер послідовно, крок за кро­ком, але наполегливо, відвойовував поле діяльності для майбутньої держа­ви. На початку 1949 року здавалося, що ФРН набуде статус суверенної дер­жави лише у далекій перспективі. Та сталося це вже у 1955 році, коли Кон­рад Аденауер поїхав до США. Під час покладання вінків до могили Невідо­мого солдата на Арлінгтонському кладовищі у Вашингтоні було винесено німецький прапор і виконувався німецький гімн.

Процесу відновлення державності та посилення могутності ФРН вик­ликав невдоволення з боку керівництва Радянського Союзу. Міністр закор­донних справ СРСР А. А. Громико у спогадах про цей період писав, що, «по­рушуючи дух та букву Потсдаму, було взято курс на ремілітаризацію Захід­ної Німеччини та включення її до військового блоку НАТО». За умов «хо­лодної війни» така позиція не була новою : СРСР одразу став на шлях конф­ронтації та непримиренності до ФРН.

Спроби пом'якшити ситуацію були. Однак взаємна непоступливість зводила їх нанівець. 10 березня 1952 року СРСР виступив з пропозицією скликати «Раду чотирьох» з метою опрацювання в чотиримісячний термін договору про мир з Німеччиною і заявив про свою згоду на перегляд пробле­ми об'єднання ФРН і НДР. Незважаючи на перспективність пропозиції, Конрад Аденауер відхилив ноту СРСР. По-перше, він вважав, що Москва лише зміцнює орієнтири і робить ставку на німецький націоналізм, що є найбільшою загрозою планам загальноєвропейської інтеграції, по-друге, побоювався, що об'єднана «нейтралізована» Німеччина рано чи пізно по­трапить під вплив СРСР, що негативно позначиться на долі інших вільних народів Європи.

Макс Рейман, лідер КПН, у своїй книзі «Рішення 1945-1956» зауважив, що К. Аденауер перетворив ворожість до СРСР у державну доктрину. Таке твердження безпідставне. Канцлер ФРН не був ворогом СРСР чи росіян; він лише заперечував комунізм як правлячу ідеологію, не вірив, що вона запа­нує в усьому світі, навпаки, передбачав недовговічність радянської імперії.

Післясталінська радянська дійсність, так звана «хрущовська відлига», дала шанс докорінно змінити ситуацію. 8 червня 1955 року уряд ФРН одер­жав радянську ноту, в якій висловлювалося бажання нормалізувати та вста­новити прямі відносини між СРСР і ФРН. Канцлера запрошували відвідати Москву в «найближчому майбутньому». Сам факт, що таке запрошення над­ійшло через місяць після вступу ФРН до НАТО, ще раз засвідчує, що СРСР поважав силу і реально оцінював вагу входження Західної Німеччини до НАТО.

На перше радянське запрошення ФРН відповіла лише нотою, в якій схвалювала наміри керівництва СРСР. З серпня 1955 року радянський уряд вдруге запросив канцлера відвідати Москву. 12 серпня Бонн дав ствердну відповідь і візит Конрада Аденауэра було призначено на 9 вересня. Пізніше канцлер писав, що його переговори з росіянами виявилися «найделікатнішими з тих, які я проводив. Я мав зробити все можливе аби використати будь-який шанс для об'єднання Німеччини, але й не зробити нічого такого, що пошкодило б нашому становищу на міжнародній арені.» Переговори в Москві тривали 4 дні. Питання об'єднання двох Німеччин залишилося невирішеним. Єдиним результатом зустрічі став намір налагодити нормальні радянсько-німецькі відносини і обмінятися послами. Спочатку К.Аденауер не виявив схильності до цього, але змушений був погодитися з пропозиція­ми Москви, оскільки вона погрожувала не повернути німецьких військово­полонених. За даними радянського уряду, в СРСР їх залишалося ще 9626 осіб ( до 7 жовтня 1953 року до ФРН повернулося близько 20 тис. полоне­них). Було підписано також угоду про торговельно-економічне співробітниц­тво.

Потепління взаємин СРСР і ФРН виявилося короткочасним. Вибухо­небезпечна проблема Західного Берліну та друга берлінська криза 1961 року, яка завершилася будівництвом берлінського муру, звела нанівець спроби на­лагодити добросусідські відносини між двома державами.

Огляд міжнародних подій післявоєнного періоду дає підстави стверд­жувати, що головним архітектором зовнішньої політики ФРН упродовж 1950 - 1960-х років був її перший канцлер Конрад Аденауер. Пріоритетними на­прямками його діяльності були: орієнтація на західні держави, інтеграція ФРН з європейськими економічними та військовими структурами, налагод­ження стосунків з СРСР. Нетривкість німецько-радянських відносин була спричинена деструктивними діями радянського керівництва. Конрад Адена­уер був далекоглядним політиком, багато з його передбачень здійснилося, зокрема, об'єднання Німеччини та розпад СРСР.

Спадщина «ери Аденауера». Проблеми внутрішньої політики урядів Л.Ерхарда (1963-1966 роки) та К. Кізінгера (1966-1968роки). Ре­зультати «ери Аденауера» можна вважати неоднозначними. З нацистською спадщиною було покінчено. ФРН перетворилася у процвітаючу країну, німецьке «економічне диво» стало реальністю. Але з початком 1960-х років джерела цього «дива» вичерпалися, темпи економічного зростання почали знижуватися, тобто почалося нормальне функціонування економіки.

В політичному плані все більше невдоволення в суспільстві викликав авторитарний стиль керівництва Аденауера, його твердий консерватизм та непоступливість.

1963 року відбулася заміна на посаді канцлера. Аденауер подав у відстав­ку, йому виповнилося 87 років. Його спадкоємцем став Людвіг Ерхард, який у порівнянні з Аденауером справляв протилежне враження: зовні - добротливий товстун з незмінною сигарою, мав репутацію романтика та екстра професіонала, батько «економічного дива». На парламентських виборах 1965 року ХДС/ХСС на чолі з Ерхардом знову перемогла. Передумовами її успіху були популярність ідей християнського соціалізму, що їх проповідували ХДС/ ХСС, та роль таких лідерів, як Аденауер, Ерхард, особливо в 1950-1960-х роках, коли відбувався швидкий економічний розвиток ФРН. Проте на сере­дину 1960-х років ці ресурси популярності ХДС/ХСС були вичерпані і тому в 1966 році виникла і на практиці була втілена ідея співпраці ХДС/ХСС з СДПН. Так було створено «велику коаліцію» на чолі з К. Кізінгером, а В.Брандт, лідер СДПН, обійняв посади віце-канцлера та міністра закордон­них справ.

Нагадаємо, що СДПН стала «державною партією» ще в роки Веймарської республіки. З того часу коаліція СДПН з буржуазними партіями розгля­далася як найбільш раціональний еволюційний шлях розвитку країни в інте­ресах усього суспільства. Ця стратегія соціал-демократів залишалася про­відною і в повоєнній ФРН.

«Велика коаліція» стала можливою через значні зміни у програмі СДПН. Прийнята 1959 року ця програма декларувала своєю кінцевою метою соц­іалізм як дуже віддалену перспективу. Водночас соціал-демократи визнава­ли приватну власність як основу свободи індивіда, заперечували і викресли­ли з програми поняття і практику класової боротьби. СДПН заявила про по­вну підтримку конституції ФРН і різко критикувала світовий комуністич­ний рух та соціалістичне будівництво у Східній Європі. Партія і в нових умовах залишалася масовою (750-900 тисяч осіб) і впливовою.

Основу внутрішньої політики Л.Ерхарда - К.Кізінгера склало передовсім утвердження соціальної ринкової економіки. Високі темпи економіч­ного розвитку ФРН у 1960-і роки зберігалися, щоправда, «загальне зростан­ня» досягалося за рахунок окремих галузей, причому найновіших. Зате застій переживали традиційні галузі - вугледобувна, кораблебудування, деякі га­лузі легкої промисловості. В цілому частка ФРН у промисловому виробництві капіталістичного світу зростала: в 1961 році вона становила 9,9 відсотка; 1970 - 12,5 відсотка. У 1969 році понад 90 відсотків" західних німців мали рахунки в ощадних касах та банках.

Разом з тим, уперше за останні 12-13 років у ФРН з'явилося безробіт­тя: у 1965 році було зареєстровано 155 тисяч безробітних, 1967 року - 700 тисяч; 1988 року - 2.1 млн., тобто 8 відсотків працездатного населення. До 1960-х років існував у країні попит на робочу силу; наплив емігрантів (4,5 млн. осіб) ускладнив ситуацію.

У 1966-1967 роках ФРН пережила першу повоєнну кризу перевироб­ництва. Уряд вдався до антикризових заходів і запропонував концепцію «гло­бального регулювання. "Закон про сприяння стабільності і пожвавлення еко­номіки" 1967 року передбачав систему федерального і регіонального плану­вання та розвиток інвестиційної політики і фінансування відстаючих галу­зей. Таким чином пощастило стабілізувати економічну ситуацію. Але проти політики «глобального регулювання» виступили консервативні сили правля­чої коаліції.

Лейтмотивом внутрішнього життя ФРН протягом 1960-х років була бо­ротьба навколо прийняття «надзвичайних законів». їх суть зводилася до при­пинення дії конституції, зосередження всієї повноти влади в руках виконав­чих органів та запровадження у країні надзвичайного режиму. Йшлося про скасування за умов «надзвичайного стану» демократичних прав, ув'язнення без суду тощо. Влітку 1965 року проекти цих законів були поставлені на го­лосування, але прийнято їх лише 1968 року.

Інша лінія внутрішньої політики уряду Л.Ерхарда- К.Кізінгера зводи­лася до боротьби лівих сил за легалізацію комуністичної партії. Це питання ще більше активізувалося після того, як 1964 року в Ганновері відбувся з'їзд різних угруповань неофашистів і було створено національно-демокра­тичну партію на чолі з Адольфом фон Тадденом, загальна кількість членів якої складала 27 тисяч осіб. Партія мала свої відділення в 7 із 10 земель. Вона заявляла про визнання парламентського ладу у ФРН і конституції, що дало їй можливість легалізуватися. В програмі націонал-демократів перева­жали ідеї нацизму і шовінізму, звучали вимоги скасувати заборону ФРН на ядерну зброю, надати їй рівні права в озброєнні, відновити кордони ФРН за станом на 1937 рік. Націонал-соціалізм вони оголошували винятково як за­хист західної демократії від «східного дикунства», заперечували злочини на­цистів.

У вересні 1968 року був створений федеральний комітет з конститую­вання марксистсько-ленінської партії під назвою «Німецька комуністична партія». У квітні 1969 року в Ессені відбувся установчий з'їзд, який затвер­див статут та програму її діяльності: демократичне оновлення держави й суспільства, боротьба проти неонацизму та надзвичайних законів, участь трудящих в управлінні виробництвом, демократичне планування економіки в інтересах більшості трудящих, усуспільнення провідних галузей промис­ловості. НКП нараховувала 22 тисячі членів. Головою було обрано Курта Бахмана.

На час урядування канцлерів Л.Ерхарда та К.Кізінгера припала актив­ізація студентського руху. Чисельність студентів у ФРН збільшилася у зв'яз­ку з НТР у 1950-1960-і роки в п'ять разів, чимало з них були вихідцями із середніх і нижчих верств (1952 року таких було 4. а 1972 го - вже 18 відсотків). П'яту частину студентства складали жінки. Разом з тим система вищої осві­ти не відповідала часові, її фінансування було загалом залишковим. До цьо­го додалися зміни на міжнародній арені, поява ідеології «нових лівих», які заперечували матеріальні цінності суспільства споживання. Студентство ви­магало демократизації навчального процесу, припинення дії надзвичайних законів, протестувало проти гонки озброєнь, локальних воєн. Організацій­ним ядром руху став Соціалістичний німецький союз студентів. Форми бо­ротьби студентської молоді були різні - мітинги, сутички з поліцією, захоп­лення університетських містечок, демонстрації, «походи миру» проти війни у В'єтнамі, поширювалося гасло:» Влада студентам!», проповідувалася так­тика «прямої демократії», виникали терористичні «червоні громади». Рух характеризувався ідеологічним еклектизмом (ідеї маоїзму, даосизму, анарх­ізму тощо). Наприкінці 1960-х років студентський рух пішов на спад: далися взнаки урядові репресії та застосування «надзвичайних законів», негативне ставлення до нього громадськості.

У вересні 1969 року прокотилися робітничі «дикі страйки». Під впли­вом усіх цих подій у західнонімецькому суспільстві стався певний злам, з'явилися сумніви щодо здатності ХДС/ХСС стабілізувати ситуацію в країні.

У зовнішній політиці уряди Л.Ерхарда та К.Кізінгера пом'якшили кон­сервативний курс К. Аденауера. Вони відмовилися від «доктрини Гальштейна». Упродовж 1967-1969 років ФРН встановила дипломатичні відносини з Румунією, відновила зв'язки з Югославією. Наприкінці 1960-х років запо­чатковується німецька «нова східна політика», яку було втілено в життя вже . за канцлерства В.Брандта. В той же час західнонімецькі урядовці продовжу­вали не визнавати НДР, не приєдналися до Договору про непоширення ядер­ної зброї, хоча у торгівлі з СРСР посіли перше місце серед західних держав.

Тим часом у стосунках між партіями «великої коаліції» почали накопи­чуватися непорозуміння, передовсім щодо методів розв'язання внутрішніх проблем та в питаннях зовнішньополітичного курсу. До цього додався скан­дал довкола особи К.Кізінгера, який у роки другої світової війни працював у відділі політичної пропаганди міністерства закордонних справ. Відбувалася поляризація у суспільстві (легалізація неофашистської та комуністичної партій, студентський рух та політизація «руху зелених», страйки, тероризм). Все це спричинило розпад «великої коаліції»

Вибори 1969 року. Створення «малої коаліції». В.Брандт - «канц­лер внутрішніх реформ» (1969-1974 роки). Рубіж 1960-1970-х років вия­вився для ФРН в цілому переломним і вимагав радикальних внутрі- і зовні­шньополітичних змін. Це засвідчили результати парламентських виборів у вересні 1969 року, на яких ХДС/ХСС отримала 46,1 відсотка голосів, СДПН - 42,7, ВлДП - 5,8 відсотка.

Виникла вірогідність блоку СДПН і ВлДП. Справа в тому, що ще напе­редодні виборів лідер ВлДП Вальтер Шеель заявив про можливість коаліції з соціал-демократами. Ця заява була зумовлена певною еволюцією ВлДП, її перетворенням у консервативно-реформістську партію, особливо у сфері зовнішньополітичній: вільні демократи, як і СДПН, вважали за необхідне прискорити нормалізацію відносин з СРСР та державами Східної Європи. Щоправда, в соціальній сфері партія залишалась консервативною, вона вис­тупала проти вимоги профспілок, підтримуваних СДПН, щодо поширення закону 1951 року про паритетну співучасть на вугільну, металургійну та інші галузі промисловості.

І хоча СДПН та ВлДП сходилися у поглядах «за мінімумом», як висло­вився пізніше В.Брандт, «малу коаліцію» було створено 21 жовтня 1969 року. В.Брандт став четвертим канцлером ФРН, а В.Шеель (лідер ВлДП) - віце-канцлером та міністром закордонних справ. Щоправда, «мала коаліція» мала у парламенті перевагу лише на 12 депутатських мандатів.

В.Брандт (його справжнє прізвище Герберт Ернст Карл Фром), наро­дився 1913 року в Любеку, виховувала його мати, яка працювала в магазині. Ще замолоду вступив до соціал-демократичної партії. Після приходу до вла­ди Птлера емігрував, закінчив університет в Осло, працював журналістом. В роки другої світової війни - учасник руху опору у Бельгії. З 1957 року по 1966 рік - бургомістр Західного Берліну. З 1976 року - голова Соціалістич­ного Інтернаціоналу. Помер 1992 року.

28 жовтня 1969 року В.Брандт виступив з урядовою заявою про все­бічне реформування суспільства шляхом глобального регулювання та фінан­сового планування, яке ХДС оголосила причиною криз. Реформи, на його думку, мали створити умови для утвердження в країні демократичного соц­іалізму, суть якого зводилася до двох проблем - участі трудящих в управлінні виробництвом та досягненні високої якості життя. Провідними завданнями зовнішньої політики В.Брандт вважав врегулювання відносин з СРСР і східноєвропейськими країнами та розв'язання «німецького питання», тобто об'єднання Німеччини через нормалізацію стосунків з НДР, відмову від те­риторіальних претензій тощо.

Відповідно до оголошеної В.Брандтом ідеї глобального регулювання та планування різко зріс як апарат канцлера - з 250 до 400 осіб, так і чи­сельність створеного у 1967 році штабу планування. Обидва відомства зай­малися перспективним плануванням. В кожному міністерстві був уповнова­жений з питань планування. У 1971 році підготовлено план розвитку на 1969-1975 роки, тобто на час дії «малої коаліції». Значна роль у системі плануван­ня відводилася міністерству фінансів: на перше місце ставилося виконання державного бюджету. Водночас було розроблено довгострокову програму на 1975-1985 роки із щорічним економічним зростанням у межах 4,4-5 відсотків. Щоправда, ідеї планування у соціал-демократів поєднувалися (як і в Кейнса) з принципами ринкової економіки, тільки вільна конкуренція до­повнювалася активністю держави з метою забезпечення стабільності еконо­мічного розвитку. Проте реальність виявилася серйознішою, і економічна криза 1974-1975 років збила ейфорію планування перших років правління «малої коаліції».

Уряд цієї коаліції характеризується як уряд реформ, на відміну від офіційних заяв ХДС/ХСС, які виступали проти « будь-яких експериментів». Постала потреба, перш за все, в новому законодавстві у сфері регулювання трудових відносин та частковій модернізації цивільного кодексу. 1972 року бундестаг обновив закон 1952 року про статус підприємства, за яким, як і раніше, в спостережницькій раді мало бути не більше 1/3 осіб найманої праці, заборонено було партійно-політичну діяльність на виробництві, зате полег­шено доступ профспілок на підприємства, розширювалося представництво молодих робітників у виробничій, раді, яка отримувала більші права у розв­'язанні особистих та соціальних проблем. Закон про паритетну участь в уп­равлінні (1974 р.) вийшов компромісним і набрав силу з 1976 року. Щоправ­да, його дія поширювалася лише на підприємства, де працювало понад 2 тисячі осіб. Формально закон передбачав склад спостережницької ради з рівної кількості представників капіталу та найманих робітників. Але в квоту найманих робітників ввійшли також керівники - службовці, які належали до еліти виробництва. До цієї ж квоти входили представники профспілки. 2/ З голосів Обирали голову ради, який мав 2 голоси. Обидві сторони були незадоволені законопроектом. Профспілки перш за все тим, що не домоглися паритетної участі у спостережницькій раді. Не влаштовувала ця обставина і вільних демократів.

Інша група законопроектів була спрямована на те, щоб зробити найма­них робітників власниками майна. Це фактично було продовженням політи­ки ХДС/ХСС, які у 1961 і 1965 роках прийняли закон про «утворення власності» у робітників шляхом запровадження системи «інвестиційної зарпла­ти» та заохочення ощадної діяльності.

Третій соціал-демократичний закон про «перерозподіл власності» 1970 року мав на увазі створення «фонду нагромадження» інвестиційної зарпла­ти з відрахувань підприємств та дотацій держави. На руки робітникам вида­вали сертифікати та інші документи на власність. Цей закон інтенсивно рек­ламували. Висловлювалася навіть безглузда ідея викупу власності корпорацій. Закон практично не давав робітникам жодних можливостей, щоб забезпечи­ти себе виробничою власністю. В кращому випадку він стимулював нагро­мадження для придбання машини, телевізора тощо.

Закон про пенсії визначав мінімальний рівень матеріального забезпе­чення громадян коштом держави та його підвищення, запроваджував пенсії для домогосподарок та дрібних («самостійних») виробників. Закон охопив близько 500 тисяч осіб. Було збільшено пенсії для учасників війни; передба­чено різні додаткові виплати, що складали 57 відсотків пенсії, їх поширено на 10 млн. пенсіонерів; запроваджено також рухому шкалу для пенсійного віку: її знизили з 65 до 63, а для деяких категорій - до 60-62 років. Таким чином, за 3 роки (1970-1972) загальна сума пенсійних виплат зросла в 3,5 раза.

З 1970 року збільшено допомогу на дітей і доплати на житло. З 1974 року громадяни ФРН почали одержувати виплати на дітей незалежно від достатку сім'ї та кількості дітей, а відповідно до Закону 1970 року про охо­рону прав наймачів житла одержали півмільйона соціальних (дешевих) квар­тир. Основними джерелами фінансування соціальних реформ були внески застрахованих та підприємців. Внески перших збільшились (з 1970 по 1978) з 8, 2 до 11,3 відсотка валового заробітку робітників. Загальна сума витрат на соціальне страхування на випадок хвороби зросла з 4,7 відсотка до 7,6 відсотка національного доходу.

При реформуванні системи освіти мова йшла про професійне навчан­ня, середню та вищу школи. 1969-1971 років було прийнято закон про сти­пендії, про безплатне навчання та відкриття нових вищих навчальних зак­ладів. До кінця 1970-х років кількість студентів зросла втричі; витрати на освіту - з 11,2 до 15,2 відсотка бюджету країни. Відповідну роль у появі цього законодавства зіграли студентські страйки.

Важливим засобом піднесення громадського статусу молоді у суспільстві став закон 1970 року про зміни у виборчому праві, який знизив віковий ценз на виборах з 21 року до 18.

Плани створити єдиний тип державної школи через протидію ХДС/ ХСС не були реалізовані, як і намір реформувати профосвіту.

Після гострих дискусій 1974-1975 років було проведено податкову ре­форму. Проте принципових змін у ти сфері не сталося. Певні пільги одержали лише люди з низькими доходами, також дрібні й середні власники. Але водночас збереглися пільги і державні субсидії великому капіталу. Сам В.Брандт говорив, що податкова реформа не стала «славною сторінкою в діяльності його уряду».

«Нова східна політика» В.Брандта. Окрім внутрішніх реформ, 4-й канцлер ФРН важливого значення надавав розв'язанню зовнішньополітич­них проблем. Принциповими залишилися ставлення західнонімецького уря­ду до територіальних змін у Європі, врегулювання відносин з НДР (у ФРН її називали «східною зоною», «режимом Ульбріхта», «так званою НДР», «дру­гою частиною Німеччини», «другою німецькою державою»).

Перш за все боннська дипломатія засвоювала новий лексикон і відмо­вилася від попереднього принципу «застосування сили», що не означало відмову від територіальних претензій як таких. 1969 року ФРН приєдналася до договору про непоширення ядерної зброї, підтримала ідею скликання конференції з безпеки та співпраці у Європі.

В.Брандт усвідомлював нереальність возз'єднання Німеччини у найб­лижчому майбутньому. Він підкреслював, що воно може відбутися лише в результаті розрядки в Європі, послаблення військового протистояння у світі. Розроблена його однодумцем, одним із активних діячів СДПН, статс-секре­тарем Е.Баром концепція «змін через зближення» виходила, по суті, із розу­міння неминучості краху «ортодоксально-комуністичних структур» у дер­жавах Варшавського блоку. Розвал цього блоку Е.Бар також розглядав як передумову формування «європейського мирного порядку», в рамках якого планувалося розв'язання німецького питання.

Вже у грудні 1969 року розпочалися переговори з СРСР, згодом - з Польщею та НДР. Складність московських переговорів полягала в тому, що необхідно було розв'язати цілий комплекс принципових питань у стосунках між СРСР та його союзниками і ФРН. Згодом сторони дійшли згоди і виро­били текст з 10 тез, відомий як документ Бара (чи «Громико-Бара»). Договір між ФРН та СРСР був підписаний 12 серпня 1970 року у Москві. Обидві держави зобов'язувалися поважати європейські реалії, розв'язувати спірні питання мирним шляхом, утримуватися від взаємних погроз силою та її застосування. Стрижнем договору стало питання про кордони, і сторони прийняли рішення «неухильно оберігати територіальну цілісність усіх дер­жав у Європі в їхніх нинішніх кордонах», заявивши, що не мають жодних територіальних претензій і не будуть висувати їх у майбутньому. Це стосува­лося східного кордону з Польщею (по Одеру-Нейсе) і кордону між ФРН та НДР. Боннські політики домоглися, щоправда, формули «непорушності» кор­донів у Європі тільки стосовно кордонів Федеративної Республіки. їхні зу­силля були спрямовані на те. щоб залишити відкритим шлях до об'єднання Німеччини у відповідності з основним законом ФРН. Таким чином, Московський договір фіксував збереження територіальних реальностей в Європі, які склалися після другої світової війни, що гарантувало стабільність і мир на континенті. В той же час, і це підтвердилося через два десятиріччя, до­говір не становив перешкод до об'єднання двох німецьких держав.

Паралельно з московськими переговорами у Варшаві йшло обговорен­ня проблем нормалізації стосунків між ФРН і Польщею. Це питання мало для обох держав величезне політичне і психологічне значення, враховуючи те, що друга світова війна почалася з нападу гітлерівської Німеччини на Польщу і беручи до уваги величезні жертви польського народу в цій війні. 7 грудня 1970 року (в час підписання договору) В.Брандт, ставши навколішки, вшанував пам'ять жертв варшавського гетто. За договором ФРН та Польща визнавали непорушність західних кордонів по Одеру-Нейсе. Важливу роль у врегулюванні німецько-німецьких відносин мала угода 1971 року чотирь­ох держав (СРСР, США,. Великобританія, Франція) про Західний Берлін. Німецьку столицю колишні союзники не визнали складовою частиною ФРН, разом з тим ФРН мала представляти інтереси Західного Берліну на міжна­родній арені, зберігався контроль 4-х держав в анклаві та розширювалися зв'язки зі Східним Берліном. Додатково були підписані угоди про транзит через НДР, транспортне сполучення між ФРН та Західним Берліном, відвіди­ни родичів тощо.

Винятково складний характер мали переговори між ФРН та НДР, які врешті-решт завершилися підписанням 1972 року договору про відносини між обома сторонами «на основі повної рівноправності, відмови від диск­римінації, поваги незалежності і самостійності» обох німецьких держав.

Все ж між ФРН та НДР залишились «особливі стосунки», не обумов­лювався обмін послами. Договір обійшов питання державної приналежності жителів НДР, що практично означало невизнання ФРН громадянства НДР, відсутньою була угода з питань власності, що засвічувало невизнання ФРН соціальних перетворень в східній німецькій державі. Позитивним результа­том договору стало визнання НДР більшістю держав світу, прийняття ФРН та НДР до ООН. Упродовж 1973-1974 років були підписані договори між ФРН та ЧССР, які не визнавали рішень Мюнхенського договору 1938 року, а також з Болгарією, Угорщиною та МНР. Миротворчу діяльність В.Брандта відзначено Нобелівською премією миру.

Тим часом у бундестазі склалася рівновага між «малою коаліцією» та опозицією - патова ситуація: обидві сторони мали по 248 осіб. У бундестазі, який мав право вето, більшість голосів належала опозиції. Це означало, що уряд Брандта-Шееля міг займатися лише поточними справами, а законодавчій діяльності загрожував параліч. Виникла урядова криза. Спроба ХДС/ХСС скористатися весною 1972 року винесенням вотуму конструктивної недо­віри В.Брандту, не мала успіху. Постало питання про позачергові парламентські вибори. Тоді за погодженням з урядовими фракціями опозиція зно­ву внесла пропозицію про вотум недовіри урядові. В.Брандт зазнав «запла­нованої» поразки. Вибори були призначені на 19 листопада 1972 року.

Загальна політизація західнонімецького суспільства, заангажованість населення, різко підвищилася в ході виборчої кампанії. Лауреат Нобелівсь­кої премії, канцлер «малої коаліції» перебував у зеніті своєї слави. У вибо­рах взяв участь 91 відсоток населення - найвищий показник в історії країни. СДПН набрали 45,8 відсотка голосів (230 мандатів), вона вперше стала най-могутнішою фракцією бундестагу. ВлДП отримала 8,4 відсотка голосів (41 мандат). ХДС/ХСС підтримали 44,9 відсотка громадян (225 мандатів). Партії урядової коаліції мали перевагу в 46 мандатів. 13 грудня В.Брандт, якому в ці дні зробили складну операцію, був переобраний канцлером. У своїй уря­довій заяві він зосередив увагу на ідеї «якості життя».

7 травня 1974 року В.Брандт подав президентові Хайнеману прохання про відставку. За найпоширенішою версією сучасників, він зробив це з мо­ральних мотивів: у квітні 1974 року було заарештовано співробітника бюро канцлера Г.Гільйома, який виявився офіцером спецслужби НДР. Про це В.Брандт розповів у своїх «Спогадах».

Проте, були й інші підстави для відставки: послаблення через хворобу контролю за партією, розходження з профспілками та погіршення з 1973 року внутрішньополітичної ситуації в країні. Останнє пов'язане було з різким підвищенням цін на нафту, а тому вже наприкінці 1973 року її споживання зменшилося на 25 відсотків. Зросли інфляція (7 відсотків в 1974 році), ціни (на 8 відсотків у порівнянні з 1972 роком), безробіття. З різкою критикою уряду виступили такі видатні політики СДПН як Г.Шмідт, Г.-Й. Фогель. Зга­дуючи про ті часи, В. Брандт з гіркотою писав пізніше, що друзі байдужіли до нього, він не відчував підтримки.

Разом з тим, канцлерство В.Брандта залишило помітний слід в історії ФРН. Його пошуки нових шляхів і засобів керівництва державою суттєво збагатили інструментарій управління сучасним суспільством. «Нова східна політика» ФРН зіграла важливу роль у наближенні кінця «холодної війни», у послабленні конфронтації блокових систем і в кінцевому результаті - у фор­муванні європейської моделі сучасного світу.

Канцлерство Г.Шмідта (1974-1982 роки). Після відставки В.Брандта змін у правлячій коаліції не сталося. Новим канцлером ФРН було обрано Гельмута Шмідта, колишнього міністра фінансів та заступника В.Брандта по партії. Він попросив Брандта залишитися на посаді голови СДПН і до 1987 року екс-канцлер керував цією масовою партією, одночасно очолюю­чи з 1976 року і до кінця своїх днів - 1992 року, Соціалістичний Інтернаціо­нал. Віце-канцлером та міністром закордонних справ став лідер ВлДП Ганс-Дітріх Геншер. У наступні роки Г.Шмідт заслужив звання «залізний канцлер». Його твердий характер і раціональний стиль керівництва контрастував з м'якістю та романтизмом В.Брандта. У СДПН Г.Шмідт очолював консер­вативні, прагматичні кола.

Так само його внутрішньополітичний курс характеризується значним поправінням і запровадженням неоконсервативних методів у соціально-еко­номічній політиці. Приводом для згортання реформ стала енергетична й еко­номічна кризи 1973-1975 років, падіння промислового виробництва на 11 відсотків, безробіття (2 млн. осіб), страйковий рух. Уряд спробував запрова­дити антикризову програму. В квітні 1976 року було підписано погоджувальну угоду між підприємцями та профспілками, за якою уряд зобов'язувався вжи­ти заходів, спрямованих на стримування інфляції, збільшити представницт­во робітників у спостережницьких радах на підприємствах, запровадити дер­жавну програму професійної перепідготовки робітників. Профспілки на­томість погоджувалися на підвищення зарплати лише на 3,5-5,5 відсотка щорічно. Через два роки стало очевидним, що погоджувальна акція не дала бажаних наслідків. Розпочалася нова хвиля страйків. Ресурси кейнсіанської моделі вичерпували себе.

Уряд Г.Шмідта вдався до згортання державного планування і прямого інвестування, до заохочення і стимулювання приватної ініціативи. Ця пол­ітика виявилася більш успішною. 1975 року було прийнято закон про ради­калів (закон про заборону на професії), за яким члени екстремістських орган­ізацій не могли займати державні посади - від міністра до вчителя початко­вих класів. Окрім неофашистів, до потенційних ворогів держави та демок­ратії були зараховувані й комуністи. Також запроваджувалися заходи щодо зменшення кількості емігрантів, позбавлення їх соціального забезпечення. Успіхи СДПН на виборах 1976 та 1980 років підтвердили ефективність дій Г.Шмідта.

Зовнішньополітична діяльність уряду Г.Шмідта -Г.-Д. Геншера позна­чена двома тенденціями, з одного боку, акціями, спрямованими на зміцнен­ня міжнародної розрядки, з іншого - переходом до консерватизму та орієн­тацією на атлантичне співробітництво.

1975 року ФРН приєдналася до рішень Гельсінської наради з безпеки та співпраці у Європі. 1978 року до Бонну з офіційним візитом прибув Л.Брежнєв, а через два роки відбувся візит-відповідь урядової делегації ФРН до Москви, в ході якого вперше в історії двох країн було підписано довгост­роковий договір про співпрацю. Активну роль відіграв західнонімецький канцлер у розвитку європейського інтеграційного процесу, у формуванні європейської фінансової системи з уведенням в обіг особливої грошової одиниці - екю, у запровадженні прямих виборів до Європарламенту та роз­ширенні функцій структур ЄЕС тощо.

Разом з тим ФРН підтримала рішення НАТО 1979 року про розміщення американських ракет-носіїв ядерної зброї в Європі, в тому числі на своїй території . Щоправда, Г.Шмідт домігся так званого «подвійного рішення» НАТО, тобто про дислокацію ракет з одночасним продовженням переговорів про роззброєння з СРСР. Разом з тим західнонімецький соціал-демократичний уряд різко засудив радянське вторгнення в Афганістан і відмовився від участі в Олімпійських іграх 1980 року у Москві.

Але 13-річний період соціал-демократичного правління добігав кінця. Нагромаджувалися проблеми, пов'язані насамперед з необхідністю струк­турних змін в економіці, з формуванням нових позитивних ідеологічних цінностей, які були б адекватні вимогам сучасного світу. 1 жовтня 1982 року фракція ХДС/ХСС при підтримці ВлДП, міністри якої вийшли з уряду Г.Шмідта, внесли у бундестазі вотум недовіри «його урядові». Наближалася ера німецького неоконсерватизму на чолі з Г.Колем.

Ера Г.Коля (1982-1998 роки). Внутрішня політика. В кінці 1970-х - початку 1980-х років ФРН зіткнулася з рядом негативних тенденцій, а саме: з неефективністю традиційного державно-монополістичного регулювання, тобто кейнсіанства; безробіттям (1,8 млн. в 1982 році), інфляцією (8 відсотків), дефіцитом державного бюджету, труднощами з експортом, падінням курсу марки на 30 відсотків. Нагадаємо, що з початком 1980-х років увесь світ пережив нову циклічну економічну кризу.

Симпатії німецького населення почала завойовувати «неоконсерватив­на», або «неокласична» концепція, інакше - «рейганоміка» в західнонімець­кому варіанті. її основні настанови такі: відповідальність за рівень зайня­тості слід перекласти на підприємців і профспілки; емісійний банк повинен прагнути до стабільності цін і підтримання певного валютного курсу; дер­жава має найзагальніший вплив на економічний розвиток, сприяючи струк­турній перебудові економіки та підтримуючи необхідні темпи народногос­подарського зростання.

Особливі суперечності у попередній урядовій «малій коаліції» викли­кало рішення НАТО про розміщення крилатих ракет та Першингів - 2 в Західній Європі, в тому числі на території ФРН. Канцлер Г.Шмідт був за, але інші стовпи СДПН, такі, як В.Брандт і Е.Бар, були проти. Це в основному й викликало урядову кризу.

До цього додалося загальне ускладнення міжнародної ситуації: 1979 року почалася окупація радянськими військами Афганістану, 1980-1981-політична криза в Польщі; кінець 1970-х - початок 1980-х років - фундаменталістська революція в Ірані на чолі з Хомейні тощо.

Перехід влади до ХДС/ХСС відбувся без парламентських виборів. Християнські демократи вдалися до активної критики діяльності «малої коаліції». В той же час у партії Вільних демократів, яка перебувала у союзі з СДПН, тривала дискусія щодо поступок профспілкам, що, як вважають, ста ло складовою частиною урядової кризи. У вересні 1982 року 4 міністри-вільні демократи заявили про вихід з уряду і запропонували оголосити йому конституційний вотум недовіри. Г.Шмідт наполягав на дострокових парла­ментських виборах. Більшість голосів набрала пропозиція про вотум недо­віри. 1 жовтня 1982 року Г.Шмідт пішов у відставку, був створений новий уряд з ХДС/ХСС плюс ВлДП на чолі з Гельмутом Колем. Він отримав при голосуванні у парламенті 256 голосів, на сім голосів більше, ніж потребува­ла норма. Міністром закордонних справ став ГДеншер - лідер ВлДП. Ця зміна уряду була не просто парламентським маневром, а досить суттєвим поворотом у концепції здійснення влади, запровадженням у ФРН неокон­сервативно! моделі правління економікою та суспільством.

Останнє десятиріччя XX століття політичний горизонт Заходу виявив­ся багатим на видатні постаті. Йдеться про феномен Рейгана, Тетчер, Митте­рана. Після жовтня 1990 року почали говорити про феномен Г.Коля, за партію якого німці чотири рази - 1983 , 1987, 1990 та 1994 років - віддали голоси.

Після об'єднання Німеччини крива популярності Коля пішла різко вго­ру. Власне, як би не оцінювали особистість німецького канцлера, він реаліст, наділений політичним чуттям, професіонал, прагматик. А це набагато більше, аніж імідж інтелектуала. Щоб досягти чогось принципово важливого, Г.Коль готовий пожертвувати особистою популярністю.

Народився Гельмут Коль 1930 року у землі Рейланд- Пфальц. У 1946 році 16-річним юнаком вступив до ХДС і тоді ж вирішив присвятити себе політиці. Закінчив школу, потім Франкфуртський університет, де вивчав істо­рію, державне право, філософію, політологію. 1957 року захистив докторсь­ку дисертацію на тему: «Відродження політичних партій в Пфальці після війни». Отримав ступінь доктора філософських наук.

Швидко зробив політичну кар'єру: в 25 років став членом правління земельної організації ХДС у Рейнланд-Пфальц і, в 33 - лідером партійної фракції у земельному парламенті, в 35 - головою земельної організації ХДС, в 39 років - прем'єр-міністром Рейнланд-Пфальц.

Його політична зоря зійшла 1 жовтня 1982 року: Г.Колю сповнилося 52 роки, і він був уже найпопулярнішим канцлером в історії ФРН. У березні 1983 року відбулися парламентські вибори, які підтвердили перемогу кон­сервативної коаліції: ХДС/ХСС отримали 49 відсотків голосів, ВлДП - 7, а разом - 58 відсотків. За головного їхнього суперника - СДПН - проголосу­вали 38 відсотків виборців, тобто найменше з часу завершення війни. В.Брандт подав у відставку з поста лідера, партію очолив Г.- Й. Фогель.

Новиною парламентських виборів 1983 року було те, що партія «зеле­них» подолала 5-процентний бар'єр, набрала 5,6 відсотка голосів і створила в парламенті фракцію із 27 депутатів. Це були переважно молоді люди, які епатували респектабельних депутатів своїм виглядом - джинсовим одягом, патлатими головами.

Привабливими видаються чисто людські риси Г.Коля: він шанобливо ставиться до всього, що стосується рідних місць і до чого він щиро прив'я­заний, зберіг теплі стосунки зі старими друзями, любить посидіти з ними за келихом пива, в сауні, походити у пфальцькому лісі.

У темі «Коль і влада» варто нагадати його слова про те, що необхідно бути господарем свого часу, тому він завжди веде свій діловий щоденник. Канцлер не належить до тієї до категорії політиків, які вимагають, щоб уранці їм вручали план робочого дня, розписаного до останньої хвилини. Він лю­бить перервати ділову поїздку і запропонувати високому гостеві випити чашку кави у кав'ярні, повз яку вони проїжджають, чи коротку прогулянку в лісі. Легендарними стали його романтичне юнацьке кохання до Геннелори Коль, яке він зберіг назавжди, трагедія, яку він пережив у зв'язку з її трагічною смертю.

1990 року федеральний монетний двір відлив срібну колекційну моне­ту з профілем Г.Коля, а преса нагородила його титулами: «Супер-Коль», «Чудо-Коль», «Коль - король», «Шарль де Коль» тощо. Щоправда, самому канцле­рові не можна відмовити в реалізмі і політичній тверезості. До всіляких ле­стощів, порівнянь (наприклад, з Бісмарком) він ставиться стримано. «Будь-кому відомо, по-філософському розмірковує Г.Коль в одному з інтерв'ю, що саме в політиці і передовсім на такій посаді, як моя, гасла «Осанна!» і «Розіпни його!» нерідко змінюють одне одного». Він ніколи не зрадив раз і назавжди обраному принципу: прагненню за будь-яких умов виконувати свій обов'язок.

Новий уряд, очолюваний Г.Колем, зразу ж запропонував програму «не­відкладних заходів» для оздоровлення економіки. Разом з тим уже у першій урядовій заяві канцлер попередив, що для суттєвого поліпшення соціально-економічної ситуації і модернізації народного господарства з метою його пристосування до нових умов НТР і нової конкурентної боротьби на світо­вих ринках потрібні роки напруженої праці.

Зауважимо, що Коль завжди прагнув провадити самостійну політику, ігнорував поради прихильників «рейганоміки» чи «тетчеризму», беручи до уваги лише те, що є благом для ФРН та її громадян, завжди діяв у дусі часу та в руслі свого розуміння історії.

«Діагноз хвороби» західнонімецької соціально-економічної системи, який поставила правляча коаліція, був ємко й точно сформульований у «Штутгартських тезах ХДС (1984 рік)». В них вказувалося: «В результаті соціал-демократичної політики 1970-х років надто зросла роль держави у випуску валового суспільного продукту, надмірно підвищилися державні витрати 'і державна заборгованість, посилилися бюрократизація і державна регламентація. Внаслідок цього частково паралізована особиста ініціатива в державі і суспільстві, заблоковано структурні зміни в економіці, знизилися інвестиції, що поряд з іншими причинами породило безробіття».

Так само поступово окреслилися контури короткотермінової соціаль­но-економічної програми уряду, яка включала: «консолідацію» бюджету, податкову реформу, зменшення субсидій, «відтиснення» держави, надання «більшої гнучкості» ринку праці, звуження прав і сфери діяльності проф­спілок.

Головним засобом «оздоровлення» державних фінансів і системи соц­іального страхування стало обмеження витрат на соціальні потреби. З прий­няттям бюджету на 1984 рік і низкою інших законів було зменшено розміри допомоги на дітей та асигнування на освіту, знижено пенсійне забезпечення, підвищено суми страхових внесків тощо.

У системі страхування (на випадок безробіття) передбачалося, що до­помога безробітним терміном на шість місяців у подальшому буде надавати­ся тільки особам, які сплачували страхові внески не менше півтора року (ра­ніше достатньо було однорічного страхового стажу), а на один рік - особам, які упродовж чотирьох років зробили 36 місячних внесків (раніше достат­ньо було 24 внесків протягом трьох років). Самі внески зросли з 4 до 4,6 відсотка валового місячного доходу (внески сплачувалися порівну підприє­мцями і робітниками). Щоправда, 1989 року було виділено 1,5 млрд. марок як дотацію фондам зарплати підприємствам, які працевлаштовували безро­бітних, і 250 млн. марок для підтримки безробітних, які перебували у цьому статусі тривалий час.

З 1983/84 навчального року скасовувалася допомога учням, які жили разом з батьками і недалеко від місця навчання, окрім сімей з низькими до­ходами. Проте для цієї категорії максимальний місячний розмір допомоги знижувався з 490 до 200 марок, однак, з одночасним запровадженням неопо­даткованого мінімуму доходу батьків в 1 100 марок. Із зимового семестру 1983/84 навчального року повністю скасовувалися стипендії для студентів, натомість їм надавали позики, які необхідно було повертати після навчання.

З 1 січня 1983 року підвищувалися ціни на ліки - з півтора до двох марок за кожен рецепт. 1989 року набрав чинності закон про охорону здоро­в'я, за яким участь застрахованих в оплаті амбулаторного, стаціонарного і санітарно-курортного лікування розширювалась, а їхня частка - збільшува­лася.

Як перший крок на шляху «лібералізації житлової політики» (іншими словами, скасування всіх попередніх обмежень щодо розміру квартплати) уряд прийняв закон, який дозволяв домовласникам укладати з квартиронай­мачами житлово-орендні угоди на 10 років із заздалегідь зафіксованими по­етапними підвищеннями квартирної плати. Домовласники зобов'язувалися лише дотримуватися річного інтервалу між окремими підвищеннями. До того ж. закон значно послаблював захист квартиронаймачів на випадок їх висе­лення.

На початку 1984 року було зменшено розміри допомоги безробітним і матерям, відкладено чергове підвищення заробітної плати державним служ­бовцям, зменшено ще на 13 відсотків асигнування на освіту.

Загалом частка соціальних витрат (державних та приватних) у ВВП ФРН скоротилася у першій половині 1980-х років не суттєво - з 32,8 до 31 відсотка, а відповідна стаття федерального бюджету, як і раніше, залишала­ся найбільшою (понад 70 млрд. марок проти 55 млрд. на оборону).

Водночас відбувалася реформа податкової системи. Пройшла вона два етапи. На першому етапі (1986 рік) знизили подоходні податки в основному на зарплату багатодітних сімей. Тоді ж запровадили річні відпустки для дог­ляду за дітьми, а одночасно й допомогу на їх виховання. Другий податковий «пакет» почав діяти з 1 січня 1990 року. Він передбачив зниження неоподат­кованого мінімального доходу, вирівнювання ставок прогресивного подо­ходного податку та зменшення мінімальної і максимальної ставок відповід­но з 22 до 19 і з 55 до 53 відсотків. Окрім цього, були знижені з 56 до 50 відсотків податки на прибутки корпорацій.

Особлива роль в стратегії уряду відводилася заходам, спрямованим на «витіснення» держави. Мова йшла головним чином про приватизацію дер­жавної власності і скасування низки обтяжливих для бізнесу адміністратив­них вимог. Кабінет Г.Коля розпочав часткову приватизацію великих напівдержавних концернів, іпотечного та земельно-рентного банків, домобуд­івельних компаній, залізниць і пошти. Були скасовані або переглянуті чис­ленні постанови з охорони довкілля, техніки безпеки і захисту прав молоді, жінок та інвалідів на підприємствах, а також інструкції, які регулювали про­мислове й житлове будівництво.

В інтересах підприємців уряд прийняв низку законодавчих актів, які спрощували перехід до більш гнучких методів організації виробництва на базі нових технологій. Показовим у цьому відношенні став закон про спри­яння зайнятості 1985 року, який з метою боротьби з безробіттям надавав широкі можливості для «флексібілізації» (гнучкого підходу до нормування) робочого часу. Він применшував також роль колектнвнотарифних угод, доз­воляв передавати врегулювання багатьох конкретних питань на розгляд адм­іністрації та колективів окремих підприємств або навіть окремих найманих робітників.

1986 року набрав чинності закон про нейтралітет федерального відом­ства праці у трудових конфліктах. Йшлося в ньому про зміну компенсацій­них виплат трудівникам, які «побічно постраждали від страйку» (припинен­ня виробничого процесу через участь у страйку суміжних підприємств). Згідно з новим законом таких робітників могли позбавити компенсаційних виплат.

Виступаючи за зменшення економічної та соціальної ролі держави. ХДС/ХСС виступали водночас за державу, сильну у політичному сенсі, здат­ну забезпечити «закон і порядок». Під гаслом гарантування «внутрішньої безпеки» ХДС/ХСС прагнули обмежити право громадян на демонстрації, зробити більш жорстким законодавство про іноземців, вдосконалити дер­жавний репресивний апарат. Проте звинувачення ХДС/ХСС у намаганні зап­ровадити авторитарні форми правління були безпідставні, оскільки христи­янська права коаліція діяла в межах конституції та законів ФРН.

Після осінніх антивоєнних страйків 1983 року, пов'язаних з протеста­ми проти дислокації на німецьких теренах американських ядерних ракет, в ході яких було заарештовано 500 осіб, уряд вніс на розгляд бундестагу зако­нопроект, який передбачав притягнення до кримінальної відповідальності кожного учасника демонстрації, в ході якої було порушено громадський по­рядок. 1985 року цей закон вступив у дію. Наступним кроком став «пакет» з семи законопроектів, серед них закон про співробітництво секретних служб і поліції, про посвідчення особи і «європейський паспорт», про охорону да­них про громадян, про посилення боротьби з тероризмом. Першими почали діяти закони про посвідчення особи і «європейський паспорт». З 1 січня 1988 року громадянам ФРН видають єдині для країн ЄС закордонні паспорти -пластикові картки з особистими даними: кодом, який неможливо підробити.

У серйозну проблему перетворилася еміграція етнічних німців з Польщі та СРСР, а з осені 1989 року і німців з НДР. Виступивши 27 квітня 1989 року в бундестазі з урядовою заявою, канцлер Г.Коль засудив будь-які прояви ксе­нофобії в країні.

Досить прагматичними виявилися заходи уряду щодо «витіснення» з економіки держави. Це стосувалося, зокрема, підприємництва (так званого «ринкового бізнесу» ), на який припадало 50 відсотків державних субсидій, інвестицій та інновацій. Роль держави було зведено до мінімуму. У 1980 ро­ках витрати на науку досягай у ФРН 2,7 відсотка ВВП. Більше ніж у ФРН на ці погреби витрачали лише США - 2,8 і Японія - 2,9 відсотка ВВП. Пози­тивні зміни були внесені і в систему допомоги безробітним тощо.

Втілюючи в життя соціально-економічну програму, західнонімецькі консерватори вивели ФРН на новий етап розвитку: темпи економічного роз­витку зросли з 1,9 відсотка 1981 року до 5,4 - у 1985 році; інфляція знизила­ся з 8-9 відсотків до 3; значне підвищилася купівельна спроможність захід­них німців. Подолати ж проблему безробіття до кінця не вдалося.

Далеко просунулася структурно-технологічна перебудова промисло­вості, сформувався модернізований високоефективний економічний потен­ціал, поліпшилися умови для відтворення капіталу і економічного зростан­ня, підвищилася конкурентноздатність західнонімецьких компаній на світових ринках, вони повернули собі втрачені позиції. Майже третина промис­лової продукції ФРН йшла на зовнішні ринки. Обсяг зовнішньої торгівлі країни перевищив на середину 1980-х років 342 млрд. доларів, а експорт -183,9 млрд. доларів. її золотовалютні запаси 1989 року оцінювалися сумою понад 40 млрд. доларів, а запас золота в злитках досяг майже 3 тисяч тонн.

На середину 1980-х років ФРН утвердилася як третя за економічним розвитком держава у світі після США і Японії. При населенні 60 млн. осіб країна виробляла 12,4 відсотка світової промислової продукції.

Зовнішньополітичну діяльність канцлера ФРН Г.Коля можна схаракте­ризувати упродовж першої половини 1980-х років як типово консервативну. ,її основні напрямки: курс на атлантичну солідарність, відвернення загрози зі Сходу, розміщення американських ядерних ракет на західнонімецькій землі, підтримка вашингтонського плану зоряних війн, участь у європейській інтег­рації тощо.

Виявляючи солідарність зі стратегічними партнерами по НАТО, захід­нонімецький уряд підтримав Великобританію у війні за Фолкленди, запро­вадивши санкції проти Аргентини, схвалив висадку американського десанту на Гренаді. На урядовому рівні ФРН приєдналася до американської програ­ми СОЇ, погодилася на розміщення з 1983 року на своїй території ракетної зброї.

Федеральний канцлер Г.Коль мріяв про возз'єднання Німеччини, але вважав, що це справа віддаленого майбутнього. Він тверезо оцінював ситу­ацію, що склалася внаслідок другої світової, вимушено мирився з розколом країни, тому в 1987 році прийняв лідера НДР Е. Хонеккера у Бонні з усіма необхідними за протоколом формальностями і при цьому незмінно повто­рював думку про «нерозв'язаність німецького питання».

Після 1985 року, коли в СРСР почалася перебудова, сталася помітна еволюція зовнішньополітичного курсу ФРН щодо Москви. Коль передовсім погодився на те, щоб 72 ракети Першинг-2, дислоковані території ФРН, були демонтовані відповідно до договору між СРСР та США про скорочен­ня ракет малої та середньої дії; ФРН відмовилася від демонстрації реванши­стських настроїв, що засвідчив візит до СРСР 1987 року лідера ХСС Йозефа Штрауса; 1988 року відбувся візит Г.Коля до Москви, де він взяв участь у переговорах про скорочення звичайних озброєнь у Європі. Загалом було укладено з СРСР 30 угод економічного характеру. В червні 1989 року відбувся візит М.Горбачова до Бонна, в результаті якого укладено 12 угод і прийнято спільну заяву, в основу якої покладено принцип «нового мислення». Г.Коль визнав також необхідність скорочення стратегічних озброєнь на 50 відсотків.

Після розпаду СРСР німецько-російські відносини набрали позитив­ного й стабільного характеру. Цьому сприяли зустрічі й особиста дружба Г.Коля з першим російським президентом Б. Єльциним.

Апогеєм зовнішньополітичної діяльності канцлера ФРН стало об'єднан­ня Німеччини, яке завершилося 3 жовтня 1990 року. Яке б місце не відводи­ли Г.Колю в історії, у свідомості німців він перш за все стоятиме поруч з Бісмарком як другий канцлер, що об'єднав німецькі землі.

Важливим і здебільшого пріоритетним напрямком зовнішньої політи­ки ФРН у 1980-1990-х роках була її участь у європейському інтеграційному процесі. В ініціюванні низки зовнішньополітичних ініціатив ФРН визначаль­ну роль відіграв міністр закордонних справ Г.-Д. Геншер - лідер ВлДП. Німецька дипломатія упродовж десятиріч послідовно виступала за розши­рення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), за поглиблення в його рамках співпраці. Об'єднана Німеччина з її зрослим потенціалом по­сіла центральне місце у союзі європейських держав, проголошеному 7 лю­того 1992 року в договорі, що його підписали 12 держав у голландському місті Маастріхт. Німецький бундестаг ухвалив 2 грудня 1992 року закон про ратифікацію договору переважною більшістю (586 голосів - «за», 17- «про­ти», 8 - «утрималися»). 18 грудня цього ж року бундестаг схвалив Маастрихтський договір. Тоді ж західнонімецький парламент прийняв рішення про ' зміни в конституції ФРН відповідно до настанов Маастріхту. Німецька дип­ломатія виступила одним із ініціаторів Шенгенської конвенції, яку було підпи­сано ще 1985 року, а чинності вона набрала лише через 10 років - 1995 року.

Провідна роль ФРН у розширенні сфери діяльності ЄС виявилася в активному залученні до економічної співпраці не тільки європейських дер­жав, але й країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Парламентські вибори 1998 року та перемога СДПН. Канцлер Г. Шрьодер. Внутрішня та зовнішня політика. 27 вересня 1998 року 60 мільйонів 500 тисяч німців учотирнядцяте обрали свій бундестаг. До цієї події була прикута увага не лише громадськості ФРН, а й сусідів: адже сьо­годні це четверта країна у світі за обсягом промислового виробництва, друга - у світовій торгівлі, а серед європейських країн - один із найбільших ви­робників сільськогосподарської продукції. Німеччина друга за кількістю на­селення країна Європи після Росії відіграє ключову роль у європейській інтег­рації, є третім за внеском донором ООН.

На відміну від інших парламентських демократій керівника уряду Німеччини формально обирає парламент. Хоч виборці й не обирають свого федерального канцлера прямим голосуванням, проте саме вони вирішують, хто, перебуваючи на цій посаді протягом наступних чотирьох років, форму­ватиме уряд та визначатиме політичний курс країни.

Бундестаг є єдиним конституційним органом на федеральному рівні, депутатів якого обирає безпосередньо народ. Крім того, Основний Закон (кон­ституція ) ФРН не передбачає проведення загальнонаціональних референ­думів, за винятком питань, що стосуються нового адміністративного поділу.

Оскільки президент Федеративної республіки має досить обмежену владу, хоч і вважається першою особою у державі, але не має повноважень видава­ти нормативні акти, які були б рівнозначні законам, то ключове місце у нинішній політичній системі ФРН належить федеральному канцлерові. Саме він, згідно зі статтею 65 Конституції ФРН, «визначає основні напрями пол­ітики і несе за неї відповідальність». До його компетенції входять такі важ­ливі питання, як визначення стану війни і миру, а також функції: формуван­ня зовнішньополітичного курсу країни, проведення переговорів і участь в укладанні міжнародних угод, визначення зовнішньополітичних повноважень урядових органів, міністерств і відомств. Важливість посади канцлера ФРН підкреслюється фактом його безпосереднього обрання бундестагом. Канц­лер обіймає самостійну і найвищу посаду в уряді. Він головує у федераль­ному кабінеті. Лише він один має право на формування кабінету: обирає міністрів і подає федеральному президентові пропозиції щодо їх призна­чення чи звільнення, президент же зобов'язаний схвалити їх. Канцлер прий­має рішення про кількість міністрів та визначає коло їх обов'язків. Сильна позиція голови уряду базується передусім на його директивній компетенції у визначенні напрямів урядової політики, а федеральні міністри керують своїми міністерствами виключно у рамках цих директив.

Німецькі вибори традиційно відзначаються високим рівнем участі ви­борців. Цього ж разу у них взяли участь 79 відсотків осіб, наділених правом голосу. У виборах 1998 року як по загально німецькому списку, так і по ма­жоритарних округах були представлені 33 загально німецькі та регіональні політичні партії й об'єднання, а це - майже на третину більше, ніж у 1994 році.

Розрив між опозиційною СДПН та християнськими демократами Г.Ко­ля постійно скорочувався і майже зник у переддень виборів. Аналітики на­звали ці вибори найбільш непередбачуваними за останні десятиліття. їхньою важливою ознакою була наявність великої (близько 20 відсотків усього електорату) групи так званих «змінних виборців», які не могли визначитися, за яку партію вони голосуватимуть.

Фактично на цих виборах змагалися два політики і особистості - феде­ральний канцлер Г.Коль і молодий лідер соціал-демократів Г.Шрьодер.

Г.Коль назавжди увійшов у німецьку історію як канцлер об'єднання. Двадцять п'ять років він очолював ХДС і шістнадцять - уряд ФРН. На роки правління Г.Коля припали справді визначні, а нерідко й драматичні поворо­ти німецької історії: розміщення на території Німеччини американських ра­кет середньої дальності (1983) й історичний офіційний візит до ФРН керів­ника комуністичної НДР Еріха Хонеккера (1987), крах комуністичного ре­жиму в НДР й падіння берлінського муру, возз'єднання німців в єдиній дер­жаві і підписання Маастрихтських угод. Більшість німців бачить заслугу Коля у зростанні міжнародного престижу ФРН, примиренні Німеччини із сусіда­ми на Сході і Заході, народженні Європи без кордонів. Не дивно, що Г.Коль зміг утриматись на канцлерській посаді найдовше у цьому столітті, перевер­шивши самого К.Аденауера.

Водночас проблем у Німеччини вистачає (безробіття, злочинність, змен­шення народжуваності, державні борги). Г.Колю вдалося зберегти стабільність німецької марки у жорстоких умовах економічної кризи, але останні чотири роки у житті країни позначені економічним спадом, а безро­біття досягло 4 мільйонів осіб. Воно й стало головною темою виборів. Особ­ливо гострою є проблема зайнятості на сході Німеччини.

Фактором, що додатково ускладнює ситуацію на ринку праці, є відсутність достатньої кількості навчальних місць для молоді. Скорочення бюджетних витрат на освіту стало причиною масових виступів студентів вищих навчальних закладів, які відбулися наприкінці листопада у багатьох містах ФРН і завершилися 27 листопада 1998 року масовою демонстрацією в Бонні, в якій взяли участь понад 35 тисяч студентів.

Однією з провідних тем, обговорюваних як у бундестазі, так і у ЗМІ ФРН, стала проблема так званої «роботи за 610 марок». Йдеться про тимча­сові робочі місця у сфері обслуговування, які, як правило, не вимагають відпо­відної кваліфікації і не обкладаються податками. Для сотень тисяч безробіт­них та працівників з низькою зарплатою ці робочі місця стали суттєвим дже­релом доповнення до сімейного бюджету. Але плани федерального уряду щодо їх скорочення викликали різко негативну реакцію широких верств на­селення країни.

Інтеграція східних земель вже коштує німецьким платникам податків близько трильйона стабільних німецьких марок і потребує подальших коло­сальних витрат.

Герхард Шрьодер, як соціал-демократ, задекларував своє бачення су­часного та майбутнього Німеччини. Соціал-демократичну політику, на дум­ку лідера СДПН, визначають нині п'ять провідних принципів: заохочення людей до самостійної діяльності; усвідомлення реалій і близькість до гро­мадян; прозорість дій і можливість їхньої перевірки; перетворення соціаль­ної держави з допомогою інновацій в нову «модель Німеччини»; консенсус і кооперація з усіма силами, які готові до активної діяльності в цьому напрям­ку. Г.Шрьодер оперує такими термінами, як «нова середина», «союз заради праці, оновлення і справедливості», «модернізація». Він виходить з того, що у німецькому суспільстві, особливо в останні роки, відбулися значні соц­іальні зрушення. За своїми звичками, способом житгя, характером праці знач­на кількість людей, у першу чергу найманих робітників, пересуваються до середини, виявляючи при цьому схильність до ліберальних цінностей. Саме вони є «новою серединою».

Орієнтуючись на «нову середину», лідер СДПН виступає за створення «союзу заради праці, оновлення і справедливості». При цьому він пропонує взяти за взірець «голландську модель», за якої профспілки, підприємці та держава дійшли консенсусу у розв'язанні суспільних проблем.

Першочерговим для Шрьодера є забезпечення зайнятості працездат­ного населення. Його гасло:» Робота, робота і ще раз робота». Вузловим поняттям у стратегії соціал-демократії вважається «модернізація». Г.Шрьо­дер переконує: «Не треба боятися технологічного оновлення, більше того, його треба заохочувати, переконуючи підприємців у потребі вкладати кош­ти у нові галузі». Він підкреслює, що «інновація» - це не тільки нова техніка, нові технології - це створення нових ринків, нових напрямків розвитку. Особ­ливе ж значення надає розвиткові малих і середніх підприємств, підкреслю­ючи, що в Німеччині саме ці підприємства забезпечують 80 відсотків усіх робочих місць та місць для професійного навчання. В цьому сенсі соціал-демократи вважають малоефективною роль держави та її втручання у рин­кові відносини. При цьому ринок для СДПН не «самоціль», а інструмент.

Висхідна константа зовнішньополітичної стратегії соціал-демократів полягає в тому, що світ нестабільний. Йому загрожує низка небезпек, і в першу чергу, фундаменталізм, фанатизм, організована злочинність, поши­рення зброї масового знищення. Тому Г.Шрьодер пропонує зовсім по-ново­му визначити глобальну роль Сполучених Штатів. США, Європа і об'єднана Німеччина повинні пристосуватися до нової політичної ситуації у світі й будувати трансатлантичні стосунки таким чином, щоб вони стали ядром світо­вого порядку XXI століття і забезпечили мир, свободу і зростаючий добро­бут.

В цьому контексті Шрьодер розглядає трансформації у східноєвропейсь­кому регіоні, виступає за розширення НАТО і вважає, що без Росії, яка йти­ме по шляху реформ, не може бути загальноєвропейської стабільності.

Виходячи з цих ідеологічних настанов, Г.Шрьодер побудував свою передвиборну тактику на необхідності змін та модернізації і запропонував стандартний соціал-демократичний набір заходів, які відповідають інтере­сам пересічних громадян: зниження податків, ліквідація безробіття, збільшен­ня допомоги матерям до 2 500 марок на рік на кожну дитину, збереження безкоштовної освіти, у тому числі і вищої, фінансова допомога молоді. Щоп­равда, лідер СДПН не є прибічником активного втручання держави в еконо­міку, зокрема, шляхом підвищення податків для середніх класів. Поповнити державний бюджет соціал-демократи збиралися шляхом посиленого оподат­кування великого капіталу.

За результатами виборів політичний ландшафт бундестагу має такий вигляд: кількість його членів скоротилась з 672 до 669 (разом з додатковими місцями), вибори принесли перемогу СДПН, вона здобула 41,4 відсотка голосів й отримала 298 мандатів (проти 251 у бундестазі тринадцятого скли­кання). Це дає їй можливість створити найбільшу парламентську фракцію -вперше з початку 1980-х років. Блок Християнсько-Демократичного і Соц­іального союзів (ХДС/ХСС) на чолі із канцлером Г.Колем зібрав лише 34,6 відсотка голосів, а, отже, 245 місць у парламенті (у минулому їх було 295). Причому 47 із них займатиме баварський ХСС. Практично зберегли свої го­лоси, отримавши 6,5 відсотка голосів, тобто 47 місць замість 48 у минулому, «Зелені». Вільна демократична партія, яка репрезентує ліберальну інтелі­генцію і промислово-фінансові кола, зазнала поразки, ледве зберігши 44 місця замість 47, здобутих минулого разу. Тепер їй належить лише 6,6 відсотка голосів, що засвідчує поступову втрату нею свого електорату.

Несподіванкою виборів став успіх ПДС, спадкоємниці Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) - колишньої державно-правлячої партії НДР. Вона досягла мети, поставленої перед виборами, отримавши 35 місць або 5,2 відсотків мандатів.

Соціал-демократи уклали угоду із «зеленими» і сформували уряд, який часто називають «червоно-зеленим». Основні контури їхньої програми відби­то у Коаліційній угоді між СДПН та "Зеленими", укладеній 20 жовтня 1998 року, а згодом і в урядовій декларації від 27 жовтня цього ж року. Г.Шрьодер став федеральним канцлером, а лідер "Зелених" Йошка Фішер - міністром закордонних справ Німеччини.

1998 року вдруге в історії ФРН заміна федерального канцлера сталася внаслідок виборів до бундестагу (першим був Курт-Герберт Кізінгер у 1969 році). В інших випадках це відбувалося у між виборчий період після розриву урядового союзу або внаслідок вимоги з боку власної партії (К. Аденауер -1963 року, Л.Ерхард - 1966 року, В.Брандт - 1974 року, Гельмут Шмідт -1982 року).

Вересневі вибори засвідчили також зміну не лише правлячих партій, а й зміну поколінь у німецькій політиці. До влади у ФРН прийшли політики, які народилися у повоєнні роки. І те, що у традиційно консервативній країні до влади прийшла людина, яка чотири рази була одружена, свідчить про зміну цінностей у громадській думці.

Герхард-Курт-Фрідріх Шрьодер, новий канцлер Німеччини народився 1944 року у родині робітника. Батько загинув на східному фронті через дек­ілька днів після народження сина. Крім нього, у родині було ще шестеро дітей. Мати працювала прибиральницею. З п'ятнадцяти років Герхард пра­цював на будівництві, торгував залізними виробами. У 19-річному віці всту­пив до лав соціал-демократів. 1976 року закінчив"юридичний факультет Геттінгенського університету і до 1990 року працював як незалежний адвокат у Ганновері. Наприкінці 1970-х років очолював молодіжне крило партії. 1980 року вперше обраний до бундестагу. 1986 року став депутатом ландтагу Нижньої Саксонії і очолив там фракцію соціал-демократів. 1990 року його обра­ли головою уряду цієї федеральної землі. У березні 1998 року висунутий кандидатом на посаду федерального канцлера від СДПН.

Перший рік урядування соціал-демократів, 1999 -й. збігся з низкою ви­датних дат в історії Німеччини - 50-річчям створення Федеративної Респуб­ліки та 10-річчям об'єднання двох частин країни - західної і східної, які уп­родовж 40-а років перебували в різних соціально-економічних системах. 23 травня 1999 року, в день 50-річчя ФРН, Федеральні збори обрали президен­том країни одного із найстаріших діячів СДПН Йоганнеса Рау, який 20 років очолював уряд найбільшої землі ФРН Північний Рейн-Вестфалія.

Разом з тим соціально-зорієнтована економіка Німеччини на порозі XXI століття переживає кризові явища. Стан її економіки на рубежі тисячоліть - найбільша проблема всієї Західної Європи, адже на Німеччину припадає третина промислової продукції ЄС. Якщо звернутися до макроекономічних показників, то за перше півріччя 1999 року у Німеччині зафіксоване падін­ня ВВП на 0,4 відсотка, що безпосередньо позначилося на стабільності євро. Однією з головних причин спаду в економіці країни вважають жорстку мо­нетарну політику, а також повільне реформування соціальної сфери ринку робочої сили, якому, на відміну від США, бракує гнучкості.

Серйозним випробуванням для німецької економіки стали також фінан­сові кризи у країнах, які розвиваються. Близько 70_ відсотків ВВП Німеччи­ни складають її зарубіжні інвестиції, особливо у південно-східній Азії. Відпо­відну негативну роль зіграла серпнева криза 1998 року в Росії, адже в німець­кому експорті російський ринок за обсягом зайняв друге місце.

Новий канцлер зробив спробу здійснити реформу малоефективної по­даткової системи та системи оплати праці. До речі, в Німеччині найвищі податки на корпорації - від 43 до 56 відсотків (в США - 40, Голландії - 35, Великобританії -31, Франції - 28 відсотків). Але уряд відступив під тиском найбільших промислових компаній, які пригрозили перенесенням своїх штабів за кордон. Головний сенс податкової реформи полягає в тому, щоб зменшити у 2000 році податкові ставки майже на 20 відсотків, а податок на зарплату - на 40. Водночас намір дещо підвищити оподаткування представ­ників низькооплачуваних категорій, щоб компенсувати можливі втрати, відхи­лено, оскільки підраховано, що така акція спричинить втрату близько 500 тисяч робочих місць.

Проте податкова система - не єдина причина, яка гальмує збільшення інвестицій у німецьку економіку. Зумовлює його, як стверджують експерти, і надто дорогий ринок пращ. Німецькі робітники славляться високою про­дуктивністю праці, але витрати на утримання робочої сили у Німеччині, що є результатом соціально-орієнтованої економіки, створеної ще за часів К. Аденауера, на 50 відсотків більші, ніж в інших країнах ЄС. Відчувається на­гальна потреба нових механізмів регулювання ринку робочої сили та її опла­ти. Але канцлер Шрьодер на виборах 1998 року пообіцяв не знижувати рівень життя трудівників.

Лідер СДПН отримав перемогу на парламентських виборах 1998 року над блоком ХДС/ХСС, який утримував владу упродовж останніх 16 років значною мірою завдали задекларованій програмі різкого зменшення кількості безробітних (до 3,5 млн. осіб). Щоправда, соціал-демократичному кандида­тові не вдалося повністю виконати цю програму: на початок 2002 року без­робіття досягло 4,3 млн. осіб, що склало 10 відсотків робочої сили в країні. До того ж знизилися темпи розвитку економіки, а разом з цим і податкові надходження до бюджету, зростає заборгованість країни. Профспілкові ліде­ри звинувачують канцлера у копіюванні економічної моделі екс-канцлер Г.Коля, у потуранні великим підприємцям, надаючи їм податкові пільги, в ігноруванні комплексу заходів щодо створення нових робочих місць та соц­іального забезпечення трудящих мас, тих заходів, які виявилися результа­тивними в Данії, Голландії та Швеції. Американська рецесія після 11 верес­ня 2001 року болісно позначилася на німецькій економіці. «Зелені», боячись втратити довіру виборців на останніх 2002 року парламентських виборах, критично оцінюють погоджувальну політику свого одно партійця міністра зарубіжних справ Йошки Фішера щодо дій США, відправки німецьких сол­датів до Афганістану.

Федеральний канцлер оголосив, що випробувальним каменем наступ­них виборів (21 вересня 2002 року) стане економіка. Проте у 2001 році зро­стання ВВП виявилося нульовим. Дефіцит бюджету досяг 2,7 відсотка ВВП.

В 2001 році було оголошено про банкрутство 32 компаній, що на 14 відсотків більше, ніж роком раніше. За прогнозами, 2002 року ця цифра збільшиться. Шрьодер прагне переконати виборців у своєму «ринковому» іміджі - він усувається від розборок між профспілками і підприємцями. В результаті вперше за останні сім років у Німеччині прокотилася хвиля страйків. 6 травня 2002 року на роботу не вийшли понад 50 тисяч робітників 21 компанії, в тому числі Даймлер Крайслер, Ауді, Порш. 7 травня до них приєдналися ще 20 тисяч робітників і службовців інших 20 машинобудівних заводів. Щоправда, страйк тривав всього один день.

ХДС, перебуваючи в опозиції, через міжпартійні інтриги зазнала втрат: подав у відставку талановитий політик Вольфганг Шойбле. Розгублена партія вперше в історії Німеччини висунула своїм лідером жінку - Ангелу Маркель, яка всупереч традиції не католичка, а лютеранка, не юрист, чи еко­номіст, а фізик. Шрьодер, який користується авторитетом у жіночих колах країни, сподівався перемогти свого опонента - жінку. Проте 11 січня А.Маркель поступилася своїм місцем лідера блоку баварському прем'єр-міністрові, лідеру ХСС Едмунду Штойберу.

Новий лідер блоку ХДС/ХСС Е.Штойнбер мав значно кращі позиції. Його батьківщина Баварія - нині найбагатша земля в ФРН, упродовж останніх п'яти років вона розвивається найшвидше.

Загалом у соціал-демократичного канцлера немає альтернативи: у ньо­го єдиний шлях - здійснення непопулярних реформ, щоб звільнити економ­іку від пут і стимулювати її розвиток.

22 жовтня 2002 року німецький бундестаг вдруге обрав Г.Шрьодера за результатами парламентських виборів (СДПН отримала 38,5 відсотків го­лосів, ХДСАХСС - також 38,5, Партія Союз 90\3елені - 8,6, ВлДП - 7,4, Партія демократичного соціалізму не подолала п'ятивідсоткового бар'єру) головою уряду ФРН. За нього проголосували 305 із 306 членів фракцій СДПН та Партії зелених. Старий новий канцлер керуватиме найменш численним урядом повоєнної Німеччини. Лише 13 міністрів, десять із них - від соціал-демок­ратів і троє від зелених. У новому уряді шестеро міністрів - жінки. "Черво­но-зелена" урядова коаліція оприлюднила пріоритетні напрямки своєї діяль­ності: соціальні реформи, зниження рівня безробіття, екологія.

У зовнішньополітичній сфері поряд принципом спадковості політич­ного курсу після виборів 1998 року у ФРН відбувається перехід від дипло­матії, заснованій на особистій дружбі («лазнева дипломатія» Коля - Єльци­на) до дипломатії реальних інтересів, до прагматичного врахування економ­ічних і політичних факторів. ФРН активізує європейський та атлантичний напрямок своєї зовнішньої політики. В югославській кризі навесні 1999 року Федеративна республіка підтримала воєнні акції НАТО і взяла участь у них. В той же час Г.Шрьодер і Й.Фішер виступають за активізацію ролі Росії у врегулюванні цієї кризи.

Поступально розвиваються німецько-українські відносини. ФРН виз­нала Україну 26 грудня 1991 року. Дипломатичні відносини між двома краї­нами були встановлені 17 січня 1992 року. Упродовж 1993-1995 років відбу­лися візити Федерального канцлера Німеччини Г.Коля до Києва (1993 р.) та президента України Л.Кучми до Німеччини (1995 p.), під час яких підписано Спільну декларацію про основи взаємовідносин між Україною та ФРН і Угоду про уникнення подвійного оподаткування. На нинішній день між ФРН та Україною укладено понад 60 різнопрофільних угод, реалізується чимало спільних проектів, діє 250 з лишком українсько-німецьких підприємств. Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів Ук­раїни.

НДР

Перетворення в радянській окупаційній зоні. Утворення НДР. Бу­дівництво "соціалізму національних кольорів". За союзницькою домо­вленістю східна частина Німеччини, площею 108 тисяч кв. км. стала радянсь­кою зоною окупації, економіка якої внаслідок воєнних дій була зруйнована на 40 відсотків. Рішення Потсдамської конференції заклали міжнародно-правову основу для розколу і розчленування переможеної країни. Соціаль­но-економічний та політичний розвиток двох частин Німеччини - східної та західної пішов різними шляхами.

З перших днів капітуляції Німеччини в радянській зоні було вжито заходів, спрямованих на поступову тоталітаризацію громадського життя, відно­вили свою діяльність антифашистські партії. Лідерами стали КІШ та СДГІН, які 1946 року за вказівкою Москви об'єдналися в Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). їм опонували Християнсько-демократичний союз, Лібе­рально-демократична партія, Демократична селянська партія, Національно-демократична партія.

Упродовж червня-липня 1945 року було відновлено систему місцевих органів влади. Маршал Г.К. Жуков затвердив президентів німецьких земель та провінцій. В жовтні 1946 року були проведені рівні і прямі вибори до земельних ландтагів, районних та місцевих представництв при таємному го­лосуванні на пропорційній основі. Проте СЄПН навіть при підтримці Ра­дянської військової адміністрації у Німеччині (РВАН) не набрала абсолют­ної більшості голосів. Якщо в усіх землях вона мала 249 депутатів, то ХДС і ЛДП - 254. Призначені РВАН президенти передали свої повноваження лан­дтагам та сформованим земельним урядам.

Суттєвим резервом нових кадрів для управлінських структур у перші місяці окупації стали комуністичні реемігранти, які жили в СРСР і воювали у лавах Червоної армії, члени національного комітету «Вільна Німеччина» і «Союзу німецьких офіцерів». Навесні 1945 року вони повернулися на батьк­івщину у складі трьох ініціативних груп, сформованих керівництвом КПН у Москві.

Упродовж травня-червня 1945 року на роботу в органи місцевого са­моуправління з Радянського Союзу було відряджено 70 німецьких емігрантів і до 300 військовополонених-антифашистів, які отримали відповідну пол­ітичну підготовку в радянських антифашистських школах.

Пріоритет при зайнятті посад надавався, зрозуміло, комуністам та соц­іал-демократам, як жертвам нацизму. З часом до роботи в адміністративних органах почали залучати професіоналів, у тому числі й тих, які працювали в цих установах за нацистського режиму.

Складовою частиною загального процесу демократизації радянської зони окупації стало здійснення денацифікації. Спільними зусиллями органів РВАН і німецьких антифашистів це завдання було успішно виконане. До січня 1947 року в зоні діяло 262 комісії з денацифікації, в яких було зайнято 1 512 осіб. З 18328 активних нацистів, притягнених до судової відповідаль­ності, 18 061 були ув'язнені. До початку 1947 року ці комісії звільнили і не допустили до роботи у найважливіших установах та підприємствах зони 390 478 службовців. Зазвичай, жодної судової процедури не відбувалося, долю людей вирішували «трійки» НКВС за винятком випадків, коли мова йшла про особливо важкі воєнні злочини та саботаж.

За деякими даними західних держав, упродовж перших п'яти повоєн­них років радянські окупанти інтернували з різних причин від 160 до 260 тисяч німців, і яких від 65 до 130 тисяч загинуло. Спеціальні трибунали НКВС засудили від 30 до 50 тисяч осіб і від 30 до 40 тисяч депортували переважно до Радянського Союзу та Польщі. Проте більш достовірними, на думку рос­ійського науковця" М.М.Семиряги, с інші цифри: від 65 тисяч до 80 тисяч загиблих і 25 тисяч депортованих. Сюди відносяться цивільні німці і військо­вополонені. Загалом же з 1945 по 1948 рік із різних органів влади, установ та підприємств було звільнено 520 тисяч колишніх нацистів. Відбувалася реорганізація судових інстанцій та колегії.

Водночас з чисткою установ і підприємств від нацистів та репресіями проти них у середовищі німецьких антифашистів зріла ідея диференційова­ного підходу до колишніх членів націонал-соціалістичної партії Німеччини, особливо рядових її членів. Цю ініціативу підтримала РВАН. Відповідно до її директиви у лютому 1948 року комісії з денацифікації були розпущені, а справи колишніх нацистів передано німецькій народній поліції та німець­ким судам. Про людське око це означало, що денацифікацію у радянській зоні окупації завершено. Насправді ж НКВС СРСР мав свої тюрми на тери­торії НДР аж до середини 50-х років.

Економічні проблеми РВАН вважала головною ланкою заходів, які б завадили відродженню військово-промислового потенціалу Німеччини, ство­рили б можливість виконання нею репараційних зобов'язань і забезпечили б створення відповідної економічної бази у подальшому. Ця позиція радянсь­кого керівництва контрастувала з поглядами тих державних діячів США, які ще у період війни вимагали здійснення «аграризації» Німеччини.

Більшість земель радянської зони були промислово розвиненими регі­онами Німеччини. Станом на 1936 рік тут на одного жителя вироблялося промислової продукції більше, ніж у західних регіонах країни. Територія майбутньої радянської зони, маючи 26 відсотки населення країни, виробля­ла 31 відсоток продукції машино - та автомобілебудування, 33 відсотки про­дукції точної механіки, 37 відсотків текстилю.

Як відомо, на конференціях в Ялті та Потсдамі керівники трьох вели­ких держав домовилися про відчуження фабрик та заводів у великих підприємців, які служили Гітлеру воєнних злочинців та нацистських бонз з тим, щоб підірвати основу німецьких промислових монополій.

Німецькі комуністи розглядали знищення монополістичного капіталу у Східній Німеччині як важливий крок до націоналізації промисловості, що стало б ґрунтом для майбутніх соціалістичних перетворень у галузі економ­іки. Радянські можновладці з цим погоджувалися і низкою розпоряджень РВАН 1945 року було секвестровано майно колишньої німецької держави і нацистської партії, всіх заборонених товариств та організацій. Питання про подальшу долю секвестрованих підприємств за ініціативою СЄПН при підтримці РВАН було винесено на референдум. Це був єдиний раз, коли німецький народ узяв безпосередню участь в управлінні країною. Для про­ведення референдуму обрали лише одну землю - Саксонію, яка традиційно мала славу «червоної». Тут був численний робітничий клас та впливові робітничі партії. Після проведення масштабної підготовчо-пропагандистської кампанії референдум, в якому взяли участь 3,5 млн. осіб, дав організаторам очікувані результати: 78 відсотків проголосували за безкоштовне відчужен­ня майна. Один з радянських урядовців задоволено констатував: «Було б помилковим стверджувати, що успіх референдуму є тільки наслідком зрос­лої свідомості німецького населення Саксонії. Наявність окупаційних військ, страх населення ускладнити відносини з радянською владою в результаті провалу референдуму, страх перед можливістю репресій за неучасть в опи­туванні і голосуванні «ні» - відповідним чином вплинули на позитивні ре­зультати референдуму».

Після референдуму, в грудні 1946 року, уряд землі Саксонії пообіцяв, що приватна власність буде під охороною закону, що ініціатива людей, зай­нятих в економіці, дістане нову свободу і планування не буде цьому перепо­ною. Насправді ж жорстке планування, яке вважалося стрижнем економіч­ної політики і державного керівництва господарством у радянській оку­паційній зоні, с гало типовим прикладом того, як РВАН здійснювала політи­ку у цій сфері, яка суперечила букві і духові Потсдамських рішень. Це був крок на шляху насадження в Німеччині соціалістичних принципів господа­рювання.

Разом з тим, Радянський Союз демонтував і вивіз понад 600 із загаль­ної кількості 3474 демонтованих народногосподарських об'єктів промисло­вих підприємств зі східної частини Німеччини, що дозволило скоротити тер­міни відбудови народного господарства в СРСР.

Упродовж 1945-1946 років за активної участі КПН-ССПН і при підтримці РВАН у радянській зоні окупації було проведено радикальну аг­рарну реформу. Супроводжувалася вона конфіскацією земель усіх великих землевласників (тих, хто мав понад 100 га землі), а також воєнних злочинців і активних прихильників нацистського режиму. Реформа відбувалася в умо­вах гострої боротьби. Некомуністичні партії чинили можливий за тих умов опір. Уже при здійсненні реформи частина комуністів та соціал-демократів пропонувала перетворити конфісковані господарства у колективні господар­ства. Слід зауважити, що на початку земельна реформа відіграла певну по­зитивну роль, але згодом німецькі комуністи почали копіювати досвід більшо­виків і створювати кооперативні господарства. Загалом було конфісковано станом на 1 липня 1948 року 39 відсотків усіх сільськогосподарських площ зони, із них 83 відсотки належали поліцаям, близько трьох відсотків воєн­ним злочинцям і активним нацистам, 14 відсотків - державі. У приватну власність здебільшого сільськогосподарським робітникам та безземельним було передано 67 відсотків конфіскованих земель. Отримали вони в серед­ньому по 7 гектарів. Були й дрібні орендарі і малоземельні селяни. Чимало цих людей відмовлялися від земельних паїв.

Таким є перелік значних економічних та політичних заходів у радянській зоні, які справді привели до підриву тих основ, на які спирався нацистський режим, і ліквідували націонал-соціалізм як політику та ідеологію. Але зво­ротній бік цих заходів полягав у запровадженні не демократії, як влади звільненого від нацизму німецького народу, а як «контрольованої демократії» або «демократії» радянського взірця. Замість диктатури нацистської насад­жувалася диктатура комуністичного режиму. Заяви та висловлювання ра­дянських військовиків, які входили до РВАН, також засвідчують, що «в Німеч­чині будували не загалом миролюбну демократичну республіку, а соціалі­стичну республіку.»

Після проголошення у вересні 1949 року ФРН 7 жовтня цього ж року на Установчих зборах було схвалено конституцію Німецької Демократичної Республіки. 11 жовтня парламент обрав В.Піка президентом НДР. Отто Гро­теволь сформував і очолив перший уряд НДР : з 18 міністрів 8 були членами СЄПН, 4 - ХДС, 3 - ЛДПН, по одному депутату від НДПН та ДСПН та один безпартійний. РВАН була реорганізована у Радянську Контрольну Комісію (РКК). Було взято курс на побудову соціалізму радянського взірця.

Берлінський червень 1953-го року. Після закінчення другої світової війни та нового перерозподілу сфер впливу у Європі між СРСР та США, найслухнянішою та найвідданішою особисто Сталіну серед усіх країн соц­іалістичного табору виявилася новостворена Німецька Демократична Рес­публіка. Лідери правлячої в НДР Соціалістичної єдиної партії старанно ви­конували всі накази з Москви, навіть якщо вони були безглуздими Не об­ійшлося в НДР і без своїх політичних репресій. За наполяганням керівницт­ва КПРС соціалістична Німеччина всі сили кинула на форсування розвитку важкої промисловості, що викликало серйозну нестачу продовольства у країні. Перебої з харчами почалися навіть у столиці НДР - Берліні. Зарплат­ня весь час падала, податки зростали, а на довершення всього 28 травня 1953 року Рада міністрів НДР ухвалила вкрай непопулярне рішення про десятивідсоткове підвищення норм виробітку з одночасним підвищенням цін на продукти. Але часи вже були трохи інші: Сталін ось вже три місяці, як тихо лежав поруч із Леніним у Мавзолеї, а в Кремлі точилася прихована боротьба за владу. Москві було не до німецьких проблем, і це відчувалося навіть у Німеччині.

16 червня 1953 року близько 300 берлінських будівельників, які пра­цювали на Сталін-алеї, кинули роботу, вишикувалися в колону й рушили до центру міста. До них приєдналися й робітники інших підприємств. Великий натовп зібрався навколо Будинку міністерств, спочатку люди вимагали ска­сувати нові норми виробітку, а потім почали скандувати: «Геть Ульбріхта!» (керівника правлячої партії), «Геть Гротеволя!» (голову уряду), «Німеччині -вільні вибори». Для керівників НДР все це було цілковито несподівано, крізь такі випробування вони не проходили та цілком розгубилися. Не знала що робити й поліція, Москва ж мовчала. Треба зауважити, що у виступі взяли участь тисячі селян, які масово залишали роботу у кооперативах. Так поча­лося повстання, учасники якого захоплювали парткоми СЕПН, розпочали штурм приміщення держбезпеки, палили партквитки та партійні емблеми.

Наступного дня, 17 червня, страйкували вже практично всі найбільші міста соціалістичної Німеччини. На вулиці вийшло понад 300 тисяч демон­странтів. Вони брали приступом партійні осередки соціалістів, в'язниці, а також державні установи. Перелякане політбюро Соціалістичної єдиної партії майже у повному складі змушене було шукати порятунку та поради у вер­ховного комісара СРСР Семенова. Той уже мав конкретні інструкції від сво­го керівництва і з підкресленою люб'язністю повідомив розгубленому кері­вництву НДР: «Москва розпорядилася запровадити надзвичайний стан. Те­пер цей гвалт швидко закінчиться».

Бойову тривогу в радянських окупаційних військах підняли ще вранці 17 червня 1953 року. В той час значна частина вояків та бронетехніки була в літніх таборах, і більшість до бойової тривоги поставилася, як до проведен­ня навчань. Тим більше, порівняно недавно таку тривогу вже оголошували, і теж із зовсім, як виявилося, невійськового приводу - у зв'язку зі смертю Сталіна. Офіцери поспішили до своїх частин та штабів, де швидко готували­ся накази про придушення повстання. За планом командувача Групи радянсь­ких військ у Німеччині генерала армії Андрія Гречка на приборкання робіт­ників Берліна мала вирушити посилена танками мотострілецька дивізія, в інших містах розправитися зі страйкарями повинні були збірні команди ав­томатників, що формувалися у місцевих залогах. О 13 годині дня 17 червня радянський комендант Берліна оголосив про запровадження надзвичайного стану у місті. Але це не зупинило страйкарів і, тим більше, не примусило їх розійтися. На вулицях з'явилися перші Т-34 та радянські автоматники, це настрашило декого з демонстрантів, проте значна їх частина все одно зали­шилася перед стінами державних установ НДР. Доти, поки о 15 годині ра­дянським військам не було віддано остаточний наказ «звільнити» Берлін від страйкарів.

Радянська бронетехніка швидко відчистила урядовий квартал. Люди у паніці розбігалися перед Т-34, жахливу дію яких вони добре пам 'ятали ще з часів війни. Автоматники стріляли переважно вгору, але серед демонстрантів майже одразу з'явилися перші жертви. Всього ж під час «чистки» Берліна загинуло, за офіційними даними, 25 його мешканців. Німецькі історики заперечують ці дані - жертвами стали сотні людей.

Вже надвечір стан у столиці НДР був остаточно «стабілізований»: на вулицях не було жодної душі. Лише радянські танки та посилені наряди німецької поліції і солдати окупаційних військ стерегли зловісну тишу та московських колаборантів. Так само оперативно було наведено «порядок» і в інших містах соціалістичної Німеччини - Дрездені, Лейпцигу, Магдебурзі тощо, але тут проявилося, так би мовити, «військове братерство»: демонст­рантів розганяли спільні загони поліції й радянських частин.

Берлінське повстання було придушене майже у зародку, але воно дало початок масовому «ісходу» німців зі Східної Німеччини до Західної. Щоро­ку, аж до часу спорудження ганебної берлінської стіни, проти комунізму та радянського тоталітаризму «голосувало ногами» до 250 тисяч німців.

Того трагічного, але знаменного в історії НДР дня, і згодом відбулося ряд промовистих подій. З військовослужбовців 73 стрілецького-полку 17 червня було сформовано збірну команду автоматників, яку спрямували на придушення повстання німецьких робітників у Магдебурзі, де почався штурм в'язниці. Солдати збірної частини відмовилися стріляти у беззбройних лю­дей і дали можливість робітникам звільнити ув'язнених.

Вранці 28 червня, у неділю, в літньому військовому містечку 73 стрілецького полку було розстріляно 18 військовослужбовців зі збірної ко­манди автоматників. Розстрілювали невеличкими партіями по три людини -на краю викопаної братської могили. Встановити назву частини, що викона­ла цей акт, та прізвище особи, яка підписала наказ про розстріл, поки що не вдалося.

Згодом ходили чутки про ще кілька фактів розстрілу радянських сол­датів, однак ані їхньої кількості, ані точного місця страти у цих повідомлен­нях не було. Існують неофіційні дані, що всього було розстріляно 41 ра­дянський солдат. Крім того, достеменно відомо, що деяку кількість радянсь­ких вояків за різні політичні провини під час придушення повстання у Берліні було засуджено на різні строки й запроторено до ГУЛАГу, який ще існував. Двадцять демонстрантів розстріляли за вироком суду, а десять тисяч осіб кинули за грати. Збереглися свідчення, що тоді у радянському ГУЛАЗі з'яви­лося чимало високих білявих чоловіків - східних німців.

Незважаючи на такі досить приблизні дані, вже під час перебудови у Східній Німеччині було споруджено скромний пам'ятник радянським офі­церам та солдатам, котрі відмовилися стріляти в німецьких робітників-повстанців.

Крах «соціалізму національних кольорів» в НДР. Демократична революція 1989 року. Криза 1980-х років, яка спіткала НДР, як і всю соціа­лістичну систему, була логічним продовженням кризових ситуацій: 1953 року (економічна і політична); 1961 року в основному політична криза. Економі­чна і політична криза кінця 1980-х років виявилась у зміні керівництва НДР: В.Ульбріхта замінив Е.Хонеккер. В.Ульбріхт у принципових питаннях не мав розходжень з керівництвом КПРС і Радянського Союзу, але прагнув бути більш самостійним у своїй міжнародній політиці. Існували розходження і в теоретичних питаннях: «розвинуте соціалістичне суспільство» розглядалося в НДР не як етап комуністичного, на чому наполягала КПРС, а як само­стійна суспільно-економічна формація.

Спільні причини краху сталінської моделі соціалізму загальновідомі. Це були тоталітарні держави з максимальною централізацією економічного і політичного життя, його уніфікацією; з монопольною владою однієї партії, злиттям партійних і державних функцій; карним переслідуванням інакомис­лячих людей.

На тлі інших соціалістичних країн НДР виглядала благополучною дер­жавою. Недаремно Німецьку соціалістичну республіку називали «вітриною соціалізму».

Проте екстенсивні методи ведення господарства вичерпали себе вже в 1970-х роках, всі наявні резерви були використані. Спостерігався значний розрив з ФРН: продуктивність праці в НДР складала лише 40 відсотків про­дуктивності праці західнонімецького робітника (за іншими даними, 60 відсотків). Велика різниця була в рівнях життя. У 1980 році в НДР з'явилося негативне торговельне сальдо, зростав зовнішній борг: 1980 року він стано­вив 13 млрд. доларів, 1989 року - 21,6 млрд. доларів. Щоправда, збільшува­лися й пенсії, зарплата, соціальна допомога, але за рахунок державних до­тацій і в 1989 році дефіцит державного бюджету склав 17 млрд. марок, або 7 відсотків. Так само доходи трудящих за останні 10 років зросли на 3-4 відсот­ки, а інфляція - на 6 відсотків.

Перебудовчі процеси, які розпочалися в СРСР 1985 року, керівництво НДР не сприйняло: більше того, було заборонено отримувати будь-яку об­'єктивну інформацію з СРСР (заборонялися журнали, газети, кіно тощо). Ємко і коротко схарактеризував своє ставлення до змін в Радянському Союзі один із членів Політбюро СЄПН: « Якщо сусід міняє шпалери, то це не озна­чає, що нам також слід це саме робити». Водночас керівництво НДР висуну­ло концепцію «соціалізм у кольорах НДР», основна ідея якої - заперечення необхідності будь-яких перемін в НДР ( до мінімуму були зведені контакти німців з радянськими людьми). Мало того, лідери СЄПН ініціювали чергову «чистку» партії, реанімувало стару тезу «посилення класової боротьби».

Навесні 1989 року голова Держради НДР і генсек Соціалістичної єди­ної партії Німеччини Е.Хонеккер на запрошення місцевої влади приїхав до Магнітогорська на ювілейні урочистості з нагоди 60-річчя металургійного комбінату. Зустріли його в СРСР прохолодно, оскільки він заперечував не­обхідність «перебудови». Чітко накреслювалося відсторонення радянського керівництва від НДР - союзника Москви, на території якої дислокувалася 400-тисячна радянська армія.

7 травня 1989 року в НДР відбулися комунальні вибори, на яких до 30 відсотків громадян висловилися проти кандидатур СЄПН. Проте результати виборів було сфальсифіковано і оголошено про «нову переконливу перемогу СЄПН і партій, які були з нею у блоці». Тоді ж, одночасно з виборами, виник опозиційний громадський рух «Новий форум», який складався в ос­новному з творчої інтелігенції. В реєстрації «Новому форуму» відмовили. Почалися переслідування його членів.

Тим часом в НДР назрівала політична криза, яка ускладнювалася не­вдоволенням значних верств населення не стільки низьким у порівнянні з ФРН рівнем життя, скільки обмеженнями на виїзд за кордон, особливо на поїздки в західну частину Німеччини. Невдоволення вилилося у масове праг­нення східних німців виїхати до ФРН.

Влітку 1989 року Угорщина, всупереч домовленості з НДР, відкрила кордон з Австрією. Так почалася масова втеча східних німців через дві краї­ни (Угорщину та Австрію) до ФРН.

В країні розпочався широкий рух протесту східних німців проти уря­дової політики. Мітинги та демонстрації не припинялися у німецьких містах. У такій атмосфері Е.Хонеккер організував 7 жовтня святкування 40-річчя республіки, в якому взяла участь радянська делегація на чолі з М.Горбачо­вим. Лідер СРСР застеріг публічно Хонеккера: « Того, хто запізнюється, ка­рає життя».

Це призвело до «бунту на кораблі». «Молоді» в Політбюро СЄПН після гострих дискусій 17 жовтня 1989 року добилися звільнення Хонеккера з його посад. Його наступником став Егон Кренц - секретар ЦК СЄПН, який відпо­відав за оборону, держбезпеку і роботу серед молоді (був вкрай непопуляр­ним в країні). Кренц нічого в принципі не збирався змінювати. Фактично ініціатором перебудови в НДР виступав народ, а не партійне керівництво.

Ситуація в країні загострювалася. Демонстранти висували вимоги ска­сувати статтю №1 конституції про керівну роль СЄПН, розпочати демокра­тизацію, запровадити свободу слова тощо. На початку листопада у Берліні на вулиці вийшло понад 1 млн. осіб.

8-Ю листопада 1989 року відбувся X пленум ЦК СЄПН, було зменше­но кількість членів Політбюро з 27 до 17. 9 листопада 1989 року - нова сен­сація: Кренц оголосив про ліквідацію ненависної берлінської стіни. СРСР не втручався: радянські військовики отримали вказівку за всіх обставин за­лишатися у казармах. Руйнація берлінської стіни стала першим актом відмо­ви НДР від суверенітету.

В країні з'явилися нові партії та організації. На листопад 1989 року їх було 100. В листопаді 1989 року головою Ради міністрів НДР було призначе­но Ханса Модрова (опального секретаря з Дрездена), який користувався ав­торитетом у населення. Створивши коаліційний уряд, Х.Модров оголосив його програму: забезпечення стабільності в країні до проведення парламен­тських виборів (у травні 1990 року); демократизація політичного і економі­чного життя; запровадження багатопартійності; перехід до ринку та приватної власності.

А в СЄПН ще тривала боротьба за владу; тривав масовий вихід з партії рядових членів: з 2,3 млн. осіб у грудні 1989 року залишилося близько 1,7 млн.

До того ж парламентська комісія з'ясувала, що вищі партійні і державні керівники привласнювали державні кошти, СЄПН провадила валютні опе­рації за кордоном. Е. Хонеккер і його дружина знайшли притулок в одного священика поблизу Берліна, а згодом їх таємно вивезли до Радянського Со­юзу.

В грудні 1990 року відбувся надзвичайний з'їзд СЄПН, на якому новий керівник Грегор Гізі заявив, що СЄПН прямо причетна до кризи в країні. Було змінено назву і статут СЄПН. Вона почала називатися Партією демок­ратичного соціалізму, залишаючись марксистською соціалістичною, партією оновлення соціалізму. В економічному розділі проголошувалася соціальна ринкова економіка, проте державна власність залишалася пріоритетною. Престиж партії звівся, однак, до мінімуму. Політичний вакуум заповнювали нові партії - ХДС і Соціал-демократична партія.

На чергу дня висувається питання про об'єднання Німеччини. Ще в грудні 1989 року канцлер ФРН Г. Коль виступив з 10 пунктами, які стали основою об'єднавчого процесу. Один із них передбачав кардинальну зміну політичної і економічної системи НДР; створення федерації, якщо в НДР буде демократичний уряд; заснування економічного і валютного союзу.

Уряд НДР відстоював ідею конфедеративної держави. Спочатку ФРН навіть погодилася на це. Події швидко розвивалися. Влітку 1990 року у Партії демократичного соціалізму залишалося 300-350 тисяч осіб (вийшло 2 млн. членів).

Уряд Х.Модрова діяв нерішуче. Термін його повноважень тривав до березня 1990 року. Поряд з розвалом політичної системи, руйнацію пережи­вала економіка. Все гучніше лунали голоси на користь роздержавлення і приватизації. Х.Модров залишався людиною свого часу і поглядів, в його економічній концепції проглядав якийсь третій шлях - еклектична економі­ка: щось середнє між плановою і ринковою системами. За перший квартал 1990 року обсяг промислового виробництва впав на 5 відсотків.

Водночас НДР готувалася до перших вільних виборів. Гостра боротьба спалахнула між Соціал-демократичною партією і «Альянсом за Німеччи­ну», який об'єднав ХДС та інші консервативні партії. Всі партії, крім Партії демократичного соціалізму, виступали за об'єднання Німеччини, щоправда, різними шляхами. ПДС виступала за збереження суверенітету НДР.

Передвиборна боротьба була багата терористичними актами, інсинуаціями. підтасовкою фактів, в її ході з'ясувалося, що деякі керівники СДП та ПДС були агентами спецслужб.

Результати виборів 18 березня 1990 року були такими: «Альянс за Німеч­чину» набрав 48,3 відсотка голосів, в тому числі, ХДС - 40,8 відсотка; соц­іал-демократи -21, ПДС -16,4 відсотка.

Уряд на підставі результатів виборів було сформовано 18 квітня 1990 року. Виникла «велика коаліція» партій (без ПДС) і на її основі створено уряд. «Велика коаліція» мала в парламенті 303 місця із 400, або майже 78 відсотків, що було достатньо, щоб змінити конституцію. Прем'єр-міністром був обраний голова ХДС Л. де Мез'єр, юрист за фахом.

Уряд оголосив свої завдання: в галузі економіки - перехід до соціаль­ного ринкового господарства шляхом роздержавлення і приватизації, роз­витку дрібного і середнього підприємництва та забезпечення соціальних га­рантій населенню, у міжнародній сфері - об'єднання з ФРН.

Об'єднання Німеччини: проблеми та перспективи. З новим урядом Г. Коль погодився вести переговори. Була створена спільна комісія для ви­роблення документів про економічний, валютний і соціальний союз двох Німеччин. Документи на кінець квітня були готові. 1 липня 1990 року до­говір про економічний, валютний і соціальний союз між ФРН і НДР набрав чинності. В НДР створювалися нові структури на основі приватної влас­ності, вільних цін, ринку праці, капіталів і товарів. Валютою НДР стала мар­ка ФРН.

Найсерйознішим було питання обміну грошей. Спочатку передбачало­ся за курсом 1:1 по 2 тисячі марок на кожного, а потім - за курсом 2:1. Але почалися протести, демонстрації і умови обміну були переглянуті: для дітей до 16 років - 2 тисячі марок, людям у віці від 16 до 59 років - 4 тисячі марок, пенсіонерам - 6 тисяч по курсу 1:1.

Договір від 1 липня створив економічні основи для об'єднання, але залишалось багато інших не врегульованих питань. 1 в червні 1990 року при­ступили до підготовки ще одного документу - «Договору про об'єднання». У вересні 1990 року його було ратифіковано. Датою його вступу в силу було визначено 3 жовтня 1990 року.

На території НДР було створено 5 земель: Мекленбург (столиця Шверин, 2 млн.); Бранденбург (столиця Потсдам - 2,5 млн.); Саксонія - Анхальт (столиця Магдебург - 2,5 млн.); Саксонія (столиця Дрезден - 5 млн.); Тюрі­нгія (столиця Ерфурт - 2,5 млн.) Східний Берлін увійшов до складу Феде­ральної землі Берлін.

14 жовтня 1990 року відбулися вибори в цих землях - в цілому пере­могла ХДС та СДП.

Слід зупинитися на міжнародних аспектах об'єднання Німеччини. Була вироблена формула «2+4» (ФРН, НДР; СРСР, США, Англія, Франція). За цією формулою велися переговори, на яких було погоджено основні момен­ти: 1) територію майбутньої держави складають ФРН, НДР і Західний Берлін; 2) ніяких територіальних претензій нова держава не висуває; 3) на момент створення нової суверенної держави всі права і відповідальність 4-х держав ліквідовуються; 4) Радянський Союз протягом 3-4 років виводить свої війська; нова ФРН створює армію чисельністю до 370 тисяч осіб (армія ФРН і НДР налічувала на час об'єднання 600 тисяч вояків); 5)Об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження і застосування атомної, біологі­чної та хімічної зброї.

12 вересня 1990 року в Москві було підписано Договір про остаточне врегулювання відносин з Німеччиною. 13 вересня 1990 року було поперед­ньо підписано Договір про добросусідство, партнерство і співробітництво між СРСР і Німеччиною.

За домовленістю з ФРН, для виведення радянських військ Німеччина виділяла 12 млрд. марок до кінця 1994 року, і з цієї суми 7,8 млрд. йшло на будівництво житла для офіцерів та розвиток підприємств будівельної індустрії в СРСР. В березні - квітні 1991 року всі договори між СРСР і Німеччиною були ратифіковані парламентами обох держав.

Німецьке питання, історія якого нараховує понад 40 років, було розв'я­зане мирним шляхом. 2 грудня 1990 року в об'єднаній Німеччині відбулися парламентські вибори, перемогу на яких отримала коаліція ХДС/ХСС і Вільна демократична партія, очолювані Г.Колем та Г.-Д. Геншером. На виборах 1994 року вони знову отримали мандат на керівництво об'єднаною країною.

Всупереч оптимістичним прогнозам, соціально-економічний розвиток -та інтеграція нових земель виявилися складною справою і вимагали більше часу та коштів, ніж планувалося. Так, лише на приватизацію, санацію та мо­дернізацію виробництва у нових землях було виділено до середини 1997 року 1 трлн. марок.

Гострою проблемою, яка стала наслідком докорінного зламу суспіль­ної системи на теренах колишньої НДР, стало масове безробіття, якого та­кож не передбачили. Так само не вдалося зрівняти до кінця 1990-х років рівні життя в обох частинах Німеччини. За всіма прогнозами, незважаючи на високий рівень витрат, економічна інтеграція східних земель затяглася на тривалий час.

Неоднозначні проблеми виявив і процес психологічної адаптації німців до реалій нової Німеччини. Десятиріччя життя в різних соціально-економіч­них та політичних системах, орієнтація на різні моделі соціальної поведін­ки та цінності - все це ускладнило формування насправді єдиної німецької нації. Разом з тим голос об'єднаної Німеччини набирає нової ваги у світовій спільноті, вона вступає у третє тисячоліття як один із світових лідерів, над­ілений великою відповідальністю як за майбутнє Європи, так і планети в цілому.

Розділ ІІІ. Країни Східної Європи

Періодизація, її зміст та особливості. Східноєвропейські країни за їхнім політичним статусом в роки другої світової війни можна поділити на дві групи: до першої належали Польща, Чехословаччина, Югославія, Алба­нія, які були окуповані й розчленовані гітлерівською Німеччиною та її сате­літами. Звідси головне повоєнне завдання народів цих країн полягало у відновленні незалежності та державності. Другу групу складали Румунія, Угорщина та Болгарія, які, будучи союзниками Німеччини, зберегли свою державність і тому у повоєнні роки їм належало оновити та демократизува­ти державно-політичні структури, які себе дискредитували ще до війни.

Марксистсько-ленінська періодизація повоєнної історії країн Східної Європи, яка передбачала будівництво соціалізму з його переходом до комун­ізму, виявилася штучною, надуманою і, врешті-решт, неспроможною.

Історія країн Східної Європи після другої світової війни - це історія зародження, розвитку та розпаду політичних режимів радянського, тоталі­тарного типу. В ній, за найновішими даними, виділяють ряд етапів. Перший - з 1944 по 1948 роки - пов'язаний з утворенням коаліційних урядів, що сталося після очищення Червоною Армією цих країн від гітлерівських за­гарбників та розриву з Німеччиною її колишніх союзників та сателітів. Цей період характеризується перехідним, політично варіативним станом сусп­ільства, яке відкинуло фашизм і профашистські режими і прагнуло визначи­ти принципи свого подальшого розвитку. У цій боротьбі брали участь різні політичні сили. Вперше, окрім "традиційних" ліберально-демократичних, селянських, соціалістичних (соціал-демократичних) партій на політичну аре­ну як реальний претендент на владу виступили комуністи.

Друга світова війна та її результати принципово змінили місце та роль компартій в суспільному розвитку регіону. Відігравши активну роль у русі Опору, вони тим самим здобули довіру частини суспільства в більшості країн Східної Європи (хоч рівень цієї довіри в різних країнах був різний), а, отже, й право бути представленими в коаліційних демократичних урядах. Це пра­во багатократно було посилене внеском СРСР у перемогу антигітлерівської коаліції та вступом радянських збройних сил в Східну Європу. Радянський фактор відіграв в ряді випадків вирішальну роль у формуванні політичної системи країн регіону.

Боротьба різноманітних політичних сил за всю повноту влади і напря­мок розвитку суспільства склала головний зміст його життя в цей період. Разом з тим радянське керівництво уникало, принаймні до 1947 року, пря­мого диктату у відносинах з східноєвропейськими країнами, які за ялтинсько-потсдамськими рішеннями опинилися у сфері його беззастережного впливу. Можна стверджувати, що їхнє керівництво мало в цей час можливості більш-менш вільного вибору власної моделі розвитку. Становлення тієї чи іншої форми політичної влади диктувалося здебільшого внутрішніми обста­винами. Таку політику СРСР в регіоні можна пояснити рядом факторів: 1. Москва змушена була рахуватися з консолідацією східноєвропейських на­родів та їхнім прагненням до незалежності, до відбудови своїх держав на самостійній основі; 2. Радянське керівництво було зацікавлене у виконанні ялтинсько-потсдамських рішень; 3. Це підтверджує виведення радянських збройних сил з Норвегії (щоправда, після наполегливих домагань союз­ників) та Чехословаччини; 4. Згода Радянського Союзу на створення для нагляду за умовами перемир'я паритетних Союзних контрольних комісій у східноєвропейських країнах. Щоправда, Сталін жалкував згодом, що не здійснив у 1944-1945 роках розширення СРСР відомим "балтійським спо­собом" за рахунок східноєвропейського регіону.

Незаперечним є те, що в роки війни та у перші повоєнні роки в краї­нах регіону розгорнулася боротьба різних політичних сил за ту чи іншу аль­тернативу післявоєнного розвитку. Найхарактернішою особливістю регіо­нального суспільного руху було те, що переважна більшість населення не бажала відновлення довоєнних порядків; рух носив антифашистський та демократичний характер. Парадокс полягав у тому, що гарантом цих про­гресивних перетворень мав стати СРСР - тоталітарна держава.

В залежності від історичних умов, демократичного і політичного дос­віду, співвідношення політичних сил пропонувалися різні варіанти соціаль­но-економічного та політичного розвитку країн: 1. Революційно-демокра­тичний як один з шляхів руху до соціалізму; 2. Ліберально-демократичний, в тому числі селянський варіант буржуазної демократії; 3. Моделі християнсь­кого та національного соціалізму. Характерними рисами цього нетривалого періоду були багато секторна економіка, ідейний плюралізм і багато­партійність (окрім фашистських та профашистських партій), коаліційний характер влади, розподіл функцій влади (виконавчої, законодавчої та судо­вої). У суспільній думці цих років не домінували соціалістичні гасла, не йшлося про диктатуру пролетаріату та гегемонію однієї партії. Безперечно, це не була антирадянщина, не заперечення соціалістичної перспективи вза­галі, а лише спроба уникнути повторення трагічного досвіду СРСР.

В таких країнах, як Болгарія, Румунія, Угорщина та Польща комуністи не мали внутрішньої опори та впливу, без зовнішньої допомоги вони не змогли б захопити владу. В ЧСР до 1948 року тривала боротьба між концепцією "позакласового чеського демократичного соціалізму", репрезентованого національними соціалістами, та ідеологами соціалізму в марксистсько-лен­інському тлумаченні, тобто комуністами. Центральною лінією суспільного розвитку в Польщі та Болгарії стала боротьба за гегемонію між робітничими партіями, передовсім комуністами, та селянським політичним рухом. Звідси пропонувалося два шляхи подальшого розвитку: 1. Через народну демократію до соціалізму; 2. Селянська республіка в її буржуазно-демократичному розумінні. Головна лінія протистояння в Угорщині та Румунії про­лягала між прихильниками ліберальної демократії західного взірця і робіт­ничими партіями, які пропонували різні шляхи організації суспільства на соціалістичних засадах. Лише в Югославії та Албанії комуністи одразу ут­вердилися в усіх владних структурах, вже у 1946 році тут сформувалися основні політичні та економічні конструкції держави авторитарно-тоталі­тарного типу.

Поворотним в історії східноєвропейських країн став 1947 рік, коли було створено Комуністичне Інформаційне бюро ( фактично реанімовано Комін­терн). Після цього у країнах Східної Європи почався процес усунення аль­тернатив в їхньому суспільному розвитку. На рубежі 1947-1948 років були фактично поховані всі несоціалістичні моделі, хоча в робітничому русі три­вали дискусії, але вже лише довкола питання: якій бути соціалістичній аль­тернативі - у формі "демократичного соціалізму", "національного соціаліз­му" чи у вигляді "диктатури пролетаріату"', '' Після примусового злиття у 1948 році комуністичних та соціалістичних (соціал-демократичних) партій дис­кусії припинилися. Всі повнота влади опинилася в руках компартій, а радянська • модель була визнана єдино можливою. В історичній літературі радянської доби цей період - 1944-1948 роки - отримав назву "народної демократії", яка сьогодні зазнає серйозної і вмотивованої критики.

Другий етап припадає на 1949-1953 роки. Він пов'язаний з планомір­ними зусиллями комуністичного керівництва в країнах регіону трансформу­вати всі ділянки суспільного життя за комуністичними доктринальними схе­мами побудови соціалізму та максимальному копіюванні радянського досв­іду. "Візитною карткою" цих зусиль у соціально-економічній сфері була широко відома ленінсько - сталінська тріада - індустріалізація в галузі про­мислового виробництва, колективізація сільського господарства і дрібного міського виробництва, завершення змін у формах власності і так звана куль­турна революція. Це роки найбільш одвертого і прямого втручання СРСР у внутрішнє життя країн Східної Європи: через всезагальний контроль аж до прямого диктату, час жорсткого підкорення національно-державних інтересів кожної країни інтересам східного блоку і правлячій у ній радянській верхівці. Особливу роль у запровадженні "соціалістичних норм життя" і здійсненні контролю за "місцевою", національною номенклатурою зіграла система ста­лінських "чисток" та радянських радників. Партійно-державне керівництво східноєвропейських країн прийняло беззастережно горезвісну сталінську тезу про загострення класової боротьби в процесі побудови соціалізму, що вили­лося в грубе порушення законності та масові репресії. Спочатку в ході боротьби за владу в регіоні знищували еліту революціонерів ( у країнах народ­ної демократії - це були комуністи-підпільники, ті, що не переховувалися під час війни на території СРСР) та колишніх фашистів і колабораціоністів, потім г- "відступників від соціалізму" та іноземних Шпигунів, яких називали троцькістами, тітовцями, буржуазний націоналістами, космополітами, сіон­істами. В той же час зазнавали репресій цілі групи населення: землевласни­ки, підприємці, духівництво, кадрові військові, ліберали, реемігранти, іна­комислячі. Загалом "чистки" перетворилися у невід'ємний атрибут робітни­чих партій нового типу та інструмент формування номенклатури, залежної від московського керівництва. Таким чином, впродовж 1945-1950 років у Східній Німеччині було репресовано понад 122 тис. осіб; з 1944-1948 рік у Польщі-300 тис; в ЧССР з 1948-1954 роки-близько 150 тис. З 1949 року по регіону прокотилася хвиля інсценованих судових процесів, які готували­ся спецкомандою радянських кадебістів.

Лише смерть Сталіна 1953 року зупинила цю криваву вакханалію. Цим роком завершується другий етап повоєнної історії країн Східної-Євро­пи. Щоправда, смерть радянського диктатора не означала ще "початку кінця" тоталітаризму ні в Радянському Союзі, ні в східноєвропейському регіоні, але вона започаткувала їхній вступ в новий етап свого розвитку.

Третій етап тривав майже 40 років: з 1953 і до кінця 80-х років XX століття. Він позначений системними кризами, антисоціалістичними рево­люціями, відлигами, нормалізаціями в регіоні, які засвідчували невідворотній процес руйнації тоталітарної політичної системи. Перелік перманентних криз в регіоні суттєвий: червнева революція 1953 року в НДР, події в Польщі влітку 1956 року, народна революція 1956 року в Угорщині, "празька весна" 1968 року в Чехословаччині, революція у Польщі на початку 80-х років. Всі вони були придушені з допомогою військової сили, в тому числі радянської та армій країн-учасників Організації Варшавського договору. На появу оз­нак реальної та потенційної кризи соціалістичної системи комуністичні партії змушені були реагувати спробами реформ. Суспільна ж свідомість в цілому розвивалася від вимог вдосконалення "системи соціалізму" до усвідомлен­ня необхідності її ліквідації. Проте цей процес тривав довго і завершився, як ми вже зазначили, наприкінці 80-х років.

Останній, четвертий, період припав на кінець 80-х - 90-і роки XX сто­ліття. Він характеризується тотальним поглибленням кризових явищ в соц­іально-економічному та політичному розвитку країн, перемогою антисоціалістичних, демократичних революцій і пошуками власних, самобутніх шляхів національного та політичного відродження.

Революції кінця 1980-х - початку 1990-х років, зовнішні та внутрішні передумови, національні форми та особливості. Ці революції постають як події, що визріли в тодішніх соціально-економічних та політичних структурах, а їхня синхронність та перебіг за принципом "ефекту домі­но" обумовлені подібністю і взаємопов'язаністю розвитку країн регіону. При розгляді даної теми постає передовсім проблема понятійного характеру, або проблема дефініцій революцій. Незаперечним є те, що визвольні рухи кінця 1980 - початку 1990-х років у Східній Європі є революціями абсолютно нового типу і світова історія не переживала подібних революційних змін. Питання типології згаданих суспільних рухів залишається не з'ясованим. Ліворадикальні сили (комуністи) називають їх консервативними, антикому­ністичними, або ж контрреволюціями. Праві ж сили - антибюрократични­ми, анти тоталітарними, народними, демократичними. Так чи інакше, відо­мо, що будь-які революції вирішують питання влади: її захоплення чи ліквіда­цію, зміну політичного ладу чи системи в цілому. Такі зміни фактично відбу­лися у східноєвропейському регіоні. На нашу думку, найбільш оптимальним варіантом буде кваліфікація цих революцій як демократичних, оскільки вони передбачають створення в країнах ЦПСЄ громадянських суспільств, держав добробуту, сильних, процвітаючих систем.

Проблему передумов дослідники розв'язують по-різному: одні вважа­ють визначальними внутрішні фактори, інші віддають перевагу зовнішнім факторам, тобто радянському, треті дотримуються думки про сприятливе поєднання внутрішніх та зовнішніх причин. Найбільш вдалою видається остання позиція.

Аналізуючи зовнішні передумови, варто почати зі змін глобального характеру, перша з яких полягає в тому, що системний чи табірний поділ світу приводив світову спільноту до безвихідних ситуацій, адже ні десяток, ні гори ядерної зброї, ні виведення її в космос, ні створення ядерних парасо­льок не гарантували виживання жодній із систем; друга полягає у тому, що капіталістична система, чи західна модель суспільного розвитку, зазнала знач­них еволюційних трансформацій соціального характеру. Відомий ленінсь­кий прогноз про імперіалізм як переддень соціалістичних революцій вия­вився простою кон'юнктурщиною. Західна, капіталістична, модель суспіль-но-економічного розвитку володіє іманентними важелями для свого вдоско­налення, якісного зростання і набрала нині "соціалізованого" характеру і далеко не вичерпала своїх можливостей щодо подальшої еволюції. Вона демонструє переконливо свої переваги щодо якості та рівня життя людей. Це по-перше. По-друге, без зовнішнього поштовху, а саме: "перебудови" в СРСР, проголошеної М.Горбачовим, відмови від "доктрини Брежнєва" (обо­в'язку Радянського Союзу захищати соціалістичні завоювання в усьому світі), визнання за народами соціалістичного блоку права вибирати свій шлях роз­витку, агонія соціалістичної системи була б набагато довшою, напевно, кри­вавішою й трагічнішою. Система, яка породжена кривавими методами в Росії 1917 "року, а після другої світової війни насильно експортована до Східної Європи, була генетично закодована на крах, адже в ній відсутні будь-які внутрішні стимули для свого власного якісного саморозвитку. Щоправ­да, це не виключає певних економічно-соціальних успіхів до тих пір, поки с можливість використовувати екстенсивні, мобілізаційні методи. До того ж, як відомо, система переживала перманентні соціально-економічні та пол­ітичні кризи.

Щодо внутрішніх передумов, то науковці виділяють декілька принци­пових "рівнів" (компонентів) кризи: етичний, ідеологічний, політичний, організаційний, соціальний, охлократичний тощо. Дамо коротке тлумачен­ня цих компонентів. Етичний полягає в "десакралізації" влади, тобто повної її дискредитації наприкінці 1980-х років. Ідеологічний компонент пов'яза­ний передовсім з усвідомленням утопічності марксистсько-ленінського вчен­ня у практичному сенсі. Політичний рівень кризи віддзеркалювався у зни­женні "якості" владних рішень, у боротьбі номенклатури за свої привілеї, самозбереження, її переродження. Організаційний компонент переплетений з політичним і відбиває зростаючий рівень некерованості державою і всім громадським життям. Соціальний рівень кризи вказує насамперед на соц­іальне невдоволення матеріальним рівнем життя. Щодо охлократичного компоненту кризи, тобто влади натовпу, то він характерний лише для Румунії та Албанії через слабкість революційних політичних партій та рухів, які роз­диралися внутрішніми чварами і не змогли спрямувати народне невдоволен­ня у конструктивне русло. В інших східноєвропейських країнах цей компо­нент був незначним і загалом в країнах регіону демократичні перетворення мали організований і переважно мирний, парламентський характер, дістав­ши назви "ніжних" чи "оксамитних" революцій. Додамо, що стабільним не­гативним психологічним подразником для народів регіону було тривале пе­ребування на їхній території радянських збройних угруповань. Західна гру­па військ (ЗГВ), яка дислокувалася у Східній Німеччині, нараховувала на­прикінці 1980-х років 550 тис. солдатів, офіцерів, членів їхніх родин та вільно­найманих; Центральна група військ (ЦГВ), утворена після вторгнення 1968 року у Чехословаччину, складалася з 136,3 тис. осіб; Північна група (ПГВ) військ у Польщі нараховувала 67 тис. осіб, а Південна група (ПГВ) в Угор­щині - 65 тис. Якщо до цього додати ще 150-тисячну групу радянських військ у Прибалтиці, функції яких також зосереджувалися на "захисті завоювань соціалізму" у східноєвропейському регіоні, і насамперед у Польщі, то мож­на говорити про майже мільйонну армаду, готової за наказом вождів КПРС не тільки здійснити фронтальний марш-кидок до Рейну, а потім до Ла-Ман­шу й відкинути зовнішніх ворогів, а й провести масовану поліційно-каральну операцію щодо будь-якої із "союзних" держав з метою придушення "ан­тирадянщини" та інших "внутрішніх противників нового ладу".

Конкретизуючи особливості та форми революцій, зауважимо, що вони за цієї характеристикою суттєво різняться. Так, у Польщі та Угорщині пере­дача влади відбулася мирно, цивілізовано, без громадських струсів. їх нази­вають інколи "переговорними революціями", або революціями за "круглим столом", коли реформістське крило ПОРП чи УСРП шляхом переговорів з опозицією домовлялося про революційні зміни.

Друга модель впроваджувалася в Болгарії та Албанії, в яких революц­ійний процес розпочався з боротьби всередині компартій, що привело до відставки "вождів" та приходу до влади комуністів-реформаторів. Тут йшли від зміни та оновлення політико-партійної еліти до поступової зміни пол­ітичної системи.

Третій шлях було обрано в НДР та ЧССР, де відбулися загалом без­кровні революції — "оксамитова" в ЧССР та "осіння" в НДР, в яких спостер­ігалося поєднання боротьби у вищій партійній верхівці та масових, в ціло­му мирних, виступів народу.

Нарешті, справжня народна революція у Румунії з великими людськи­ми жертвами.

Таким чином, на січень 1992 року у всіх східноєвропейських країнах діяли некомуністичні уряди, обрані волевиявленням народу, за деяким ви­нятком Румунії та Албанії. В цих країнах виборці налякані стихією ринку та радикальним націоналізмом схилися в бік обережних поступових змін і підтримали реформістів - вихідців із колишніх правлячих партій.