4. Колективізація сільського господарства та її наслідки в Україні. Голодомор 1932—1933 рр.

Колективізація сільського господарства служила одним із джерел індустріалізації. Разом з тим, вона забезпечувала кон­троль з боку ВКП(б) над селянством, стала важливою складо­вою частиною формування тоталітарної системи.

Переходу до колективізації сприяла криза хлібозаготівель 1927—1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб се­лянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рі­шення про примусове вилучення у селянства зернових над­лишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватись вже у 1929 р., названому "роком великого перелому". Було визнано, що Укра­їна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійсни­ти колективізацію. Комісія, очолена наркомом землеробства СРСР Я. Яковлевим, встановила терміни суцільної колективі­зації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до гру­

пи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р.

або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з рядом власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло "шалених темпів колективізації". 24 лютого 1930 р. С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання:

"Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р." Таким чином, українські партійні вожді зменшили терміни колективізації

на 1—1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й про­дуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни відповіли антикол-госпними, антирадянськими виступами локального характеру, які жорстоко придушувалися. Поставлене у безвихідь селян­ство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928—1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були

десятиліття.

Події набували загрозливих масштабів. На початку берез­ня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й. Сталіна "За­паморочення від успіхів", в якій засуджувалися "перегини" у колгоспному будівництві. Головну відповідальність за "ви­кривлення партлінії" Сталін перекладав на місцеве керівни­цтво. Таким був маневр Сталіна та його оточення, які, в першу чергу, були винними у скоєному.

У ході колективізації, яка у наступні роки дещо меншими темпами продовжувалася, сталінізм скоїв ще один злочин. Розпочався активний наступ проти заможних селян, т. зв. кур­кулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адмініст­ративного тиску — встановлювався високий податок, заборо­нялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору проти заможних селян. На перше червня 1930 р. було "розкуркулено" 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8% їхньої загальної кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, рема­ненту, будівель на суму 90—95 млн крб. Під "розкуркулен-

ня" потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія "ліквідації куркульства як класу" була формою репресій щодо всього селянства.

У 1931 р. репресії продовжувались. Всього в Україні за роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. се­лянських господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Біля 800 тис. з них заслали на Північ і Сибір, де українці масово вмирали або жили і працювали у не­людських умовах. На їхніх кістках виникли Кузбас, Караган­да, Печора, Колима...

Найжорстокішим злочином сталінського режиму проти українського народу був організований ним голодомор 1932— 1933 рр. Це була спланована акція комуністичного режиму проти українського селянства, яка повинна була ліквідувати базу української нації і національного відродження, проти­стояння радянській владі. Аналіз архівних джерел переконливо засвідчує той факт, що в українському селі мали місце всі еле­менти політики геноциду. Такого висновку дотримуються і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні (до її складу входили провідні юристи світу), яка працювала в 1988—1990 рр. Та й сам Сталін визнавав, що загальний вро­жай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше ка­жучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично кон-фісковувала більшу їх частину. Ігноруючи заклики і попере­дження українських представників влади, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення і та жорстокість, з якою виконувалися його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний.

Голод, що поширювався протягом 1932 р. набув найстраш­нішої сили на початку 1933 р. Залишившись без хліба, селя­ни їли мишей, пацюків та горобців, кісткову муку і кору де­рев. Мали місце численні випадки канібалізму. Але конфіс­кації збіжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою Молотова, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Намагаючись врятуватися, тисячі селян йшли до міста, де вес­ною скасували хлібні картки і можна було купити хліб. Од­нак сільським жителям хліб продавати заборонялося. Селя­нам не дозволялося також найматися самостійно на роботу

на промислові підприємства. Незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, тисячі сільських жителів про­бивалися туди, але не знаходили порятунку і вмирали прямо на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві кожного ранку збирали і вивозили до братських могил помер­лих від голоду селян. Прагнучи врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях.

Загалом же, за підрахунками дослідників, від голоду 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 5 до 9 млн чол. Цим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався той прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.