3. Диференціація фольклору та його гуманістична сутність

Фольклор кожного народу розвивається на своєму національному ґрунті, але в ньому існують аналогії з фольклором інших народів. Творення й побутування українського фольклору має спільну основу і, в головних рисах, єдиний характер з фольклором інших слов’янських народів, насамперед російського й білоруського, що цілком закономірно з огляду на їх генетичну спорідненість, мовну та культурно-історичну близькість. Важко й перелічити всі різновиди, осягнути все розмаїття творчості, яку ми по праву вважаємо високохудожнім скарбом культури й мистецтва нашого народу, чия невигадана талановитість, високе естетичне чуття й гострий розум і тепер продовжують примножувати й збагачувати духовну спадщину, що громадилася віками. Нас чарують мелодійні пісні та думи, барвисті коломийки та ліричні хороводи. З вікових глибин зринає перед нами фантастичний світ казок і відгомін далеких подій вчувається в легендах та переказах; веселять, а часом і гостро дошкуляють народні усмішки та анекдоти.

Фольклор – одне з найцінніших надбань національної культури кожного народу. У його творенні брали участь численні народні маси протягом багатьох століть, що забезпечило йому довге життя. Як явище складне й синтетичне фольклор увібрав у себе елементи різних видів духовної культури. Саме тому народна творчість є предметом вивчення не тільки для фольклористів, а й для етнографів, мовознавців, літературознавців та представників інших галузей науки.

Виникнувши на загальнослов’янській основі, розвиваючись в умовах спільності східнослов’янських народів, український фольклор відобразив історію, працю й побут українського народу, його ідеали, боротьбу проти соціальної несправедливості. Як єдиний засіб відображення явищ життя й художніх знань народу до появи писемності фольклор передавав з покоління в покоління життєвий досвід народу, його мудрість, етику кращими своїми образами, в яких були втілені благородні риси – патріотизм, хоробрість, чесність, людяність, сприяв вихованню трудящих мас.

Українська народна поетична творчість складається з трьох родів: епосу, лірики, драми. Кожний із родів об’єднує подібні за структурою, ідейно-художніми принципами, традиціями, що склалися історично, твори. Кожний рід у свою чергу поділяється на жанри, що за своєю поетикою і функціональними особливостями мають самостійне значення.

Фольклор протягом віків свого існування виробив особливості, які відрізняють його від літератури. Фольклор і художня література при виконанні зображальних функцій оперують одними й тими ж поетичними засобами, хоча у багатьох випадках їх використання не буває аналогічним.

Гуманістична сутність народнопоетичної творчості певною мірою також відмінна від гуманізму літератури. Ця різниця полягає в тому, що література, не будучи однорідною за гуманістичними мотивами, не завжди може глибоко й правдиво передати прагнення, мрії і погляди широких народних мас, тоді як сам народ у своїй творчості характеризує ці фактори з надзвичайною повнотою і виразністю. Народ як явище соціально-історичне в ході розвитку суспільства за соціальною структурою зазнав відповідних змін. Потрібне відбувається з фольклором. У докласовому суспільстві він обслуговував запити всіх людей, і вже в класовому – в основному трудовий народ, рідше інтелігенцію. Пізніше помітне місце у фольклорі займає творчість робітничого класу.