Дефекація

За добу утворюється 100-200 г випорожнень, що складається на 75-80% із води. Сухий залишок містить целюлозу й інші неперетравлені речовини, 10-30 % бактерій, 10-15 % неорганічних речовин, близько 5 % жиру, слизу, злущеного епітелію. Колір калових мас зу­мовлений продуктами розкладання жовчних пігментів, а запах – H₂S, органічними кислотами, індолом і скатолом.

Подразнення рецепторів прямої кишки спричинює позив до дефе­кації, коли тиск підвищується до 40-50 мм вод. ст. Поза дефекацією обидва м'язи-замикачі закриті. Внутрішній м'яз-замикач утворено непосмугованими м'язами й іннервовано вегетативною нервовою систе­мою, а зовнішній – посмугованими м'язами, іннервованими соматич­ними нервами.

Рефлекторна дуга акту дефекації починається від рецепторів прямої кишки, іде соромітними і тазовими нервами до крижового відділу спинного мозку в центр дефекації. Еферентні імпульси парасимпатич­ним нервом надходять до внутрішнього м'яза-замикача відхідника. У свою чергу, розслаблення внутрішнього м'яза може запустити реф­лекси посилення перистальтики прямої кишки, розслаблення зовніш­нього – скорочення м'язів черевної стінки й діафрагми. Участь скелет­них м'язів в акті дефекації забезпечує можливість свідомого впливу на цей процес (рефлекс формується впродовж першого року життя).

Довільне стримування акту дефекації призводить до збільшення по­рога збудження, тому для виникнення рефлексу необхідне більше на­повнення прямої кишки. У зв'язку з цим часте пригнічення позивів може зумовити поступове збільшення порога збудливості й функціо­нальних закрепів.

Рефлекс дефекації справляє низку рефлекторних впливів на інші органи й системи організму. Найважливіший його вплив на серцево-су­динну систему: серцеві скорочення частішають до 20 за 1 хв., імовірне підвищення ДАТ до 20 мм рт. ст., a CAT – до 60 мм рт. ст.

Усмоктування

Основні процеси гідролізу й усмоктування відбуваються в тонкій кишці. У початковій частині травного конвеєра (ротова порожнина й шлунок) і кінцевому відділі (товста кишка) ці процеси лише почина­ються або завершуються.

Так, під впливом α-амілази слини починається перетравлювання вуглеводів. Цей процес відбувається в порожнині рота й у центрі хар­чової грудки в шлунку доти, доки вона не просочується НС1 і рН її стає нейтральним або лужним. Тут моносахариди можуть частково всмок­туватися. Крім того, у шлунку може всмоктуватися алкоголь, вода, деякі іони. Низька активність абсорбції в шлунку зумовлена, з одного боку, ізолювальним шаром мукоїду, а з іншого, – високою щільністю з'єднання епітеліальних клітин, слабкою вираженістю міжклітинних щілин.

У товстій кишці закінчується всмоктування води з розчиненими в ній сполуками. Цією обставиною можна скористатися при порушенні природного харчування, застосовуючи поживні клізми.

Мембранне травлення Процеси остаточного гідролізу й усмоктування відбуваються на мембрані епітеліальних клітин кишок. Сюди надходять частково пере­травлені інгредієнти після первинного розщеплення під впливом фер­ментів травних соків у порожнині кишок. Ферменти, що беруть участь у розщепленні олігосахаридів й олігопептидів, що утворилися при внутрішньопорожнинному травленні, розташовуються на поверхні ентероцитів.

Звернена в просвіт кишок поверхня їх має пальцеві вирости – мікроворсинки (мал. 125). У свою чергу поверхня мікроворсинок укри­та шаром глікокалікса (мукополісахариди). На глікокаліксі адсорбова­но ферменти, що утворюють своєрідний "малий конвеєр". Ферменти, що розміщуються ближче до порожнини кишки, перетравлюють від­носно великі молекули поживних речовин, які, провалюючись між "волосинками" глікокалікса, зазнають дії подальших гідролаз. Біля основи глікокалікса містяться вбудовані в клітинну мембрану ферменти, що остаточно руйнують зв'язки її молекулах. Тут же, на мембранах ентеро­цитів, розміщуються системи транспорту­вання, що забезпечують їхнє усмоктування. Цей конвеєр отримав назву мембранно­го травлення.

Ферменти, що здійснюють мебранне травлення, утворюються самими ентероци-тами, а також надходять із хімусом. Серед них є такі: α-глюкозидази (мальтаза, треглаза), β-галактозидаза (лактаза), глюкоамілаза, інвертаза – гідролізують вуглеводи; пептидази й лужна фосфатаза – гідролізують пептиди; ліпази – гідролізують ліпіди.

Наявність складок слизової оболонки ки­шок, ворсинок і мікроворсинок різко збіль­шує загальну активну площу тонкої кишки, що у дорослої людини досягає 200 м².