5. Співвідношення права і держави, права та економіки, права і політики

Право „живе" в оточенні різних соціальних явищ, які впливають на нього, але й вони відчувають його вплив. До таких явищ належать еконо­міка і політика.

Економіка — одна зі сторін матеріального виробництва у широкому значенні цього слова, друга сторона — це соціальна сфера суспільства, що забезпечує існування і відтворення фізичного життя людини. Взаємодія цих сторін матеріальних відносин є об'єктивною основою формування права. Наприклад, власність є соціально-економічним явищем дійсності. Однак, лише у поєднанні з юридичним елементом виникає право власності. Адже сама належність кому-небудь якого-небудь майна означає лише належність суб'єкта власності до об'єкта, особи до речі. І лише юридичний зв'язок між ними переносить це соціально-економічне явище в правову площину. Тільки за її наявності можна говорити про право власності як соціально-правовий інститут. Звідси випливає, що певним економічним відносинам відповідає правова форма, яка їх закріплює.

Економіка впливає на право або безпосередньо, або опосередкова­но — через державу, політику, правосвідомість тощо. Безпосередній вплив економіки на право проявляється в можливості держави розпоряджати­ся засобами виробництва, які знаходяться у її власності. Найтиповішим є опосередкований вплив економіки на право. Це проявляється у визна­ченні державою розміру податків, мінімальної заробітної плати, прожит­кового мінімуму доходів громадян, строку відпустки, встановленні правил технічної безпеки тощо.

Зворотний вплив права на економіку відбувається трьома основними шляхами:

а) право закріплює сформовані у суспільстві економічні відносини, гарантує їх стабільність;

б) право стимулює утворення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього є відповідні умови;

в) право підтримує і охороняє існуючі економічні відносини, особливо такі, що виникли знову.

Отже, детерміноване економікою, право справляє зворотний вплив на останню — або сприяє розвитку економіки, прискорює її, або гальмує її поступальний рух. Гальмування відбувається у тому разі, коли економіч­ні вимоги відбиваються у праві у перекрученому вигляді, що має місце, як правило, за панування тоталітарних режимів. Хоча і посттоталітарні (ліберально-демократичні) країни умисно чи мимоволі нерідко ставлять бар'єри на шляху інтегрованого економічного розвитку (особливо у подат­ковій сфері).

Політика — це система відносин між людьми та їх об'єднаннями з приводу влади. Боротьба за владу та її утримання, участь в управлінні державними справами, формування і функціонування інститутів демокра­тії — це сфера політики.

Політика з'явилася разом з державою. Інші суб'єкти політичної систе­ми (політичні партії і громадські об'єднання) сформувалися значно пізні­ше, поступово набуваючи навички впливу на вироблення і здійснення певної політики. Політику можна здійснювати у різних територіальних межах — у рамках держави чи окремого регіону. Розглядаючи політику держави, можна говорити про її стратегічний курс, який формують три твірні чинники: вироблення курсу політики, вибір цього курсу, реаліза­ція обраного курсу. Вироблення курсу політики зазвичай — прерогатива політичних партій. Виборці, що голосують на виборах за програму тієї чи іншої партії, обирають тим самим і майбутній курс політики держави.

Реалізація обраного курсу політики здійснюється через механізм держави урядом, сформованим партією (блоком партій), що перемогла на виборах. Держава несе політичну відповідальність за реалізацію політичного курсу, який має відповідати солідарним інтересам суспільства.

Політика і право тісно взаємопов'язані. Наприклад, процес прий­няття закону (законодавчий процес) є політичним за своїм характером. Принципи справедливості та свободи, закладені у праві, здійснюються соціальними класами і групами, народами і націями, а процес їх реалі­зації в будь-якому випадку набуває політичного характеру. Якщо при­нципи справедливості і свободи адекватно відбиваються у політиці і згодом одержують законодавче закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву. Якщо політика спотворює принципи справедливості та свободи, то відповідною праву вона не стає і існує у формі довільного законодавства.

Право залежить від політики, оскільки:

• будь-які інтереси людей перед тим, як стати правом, мають бути опосередковані державною політикою (діяльністю законодавчих та інших правотворчих органів держави);

• політика у праві формується у вигляді формально закріплених прав і обов'язків. Політичні вимоги стають правом лише у такому обсязі, у якому вони закріплені у системі загальнообов'язкових норм, що охороня­ються державою.

Політика залежить від права, яке є засобом її вираження та реалізації.

Право впливає на політику наступним чином:

• конституційно закріплює політичний лад суспільства, механізм дії політичної системи (поділ влади, політичний плюралізм, статус партій, виборче право тощо), політичні права і свободи громадян;

• робить легітимними політичні рішення і самі органи держав­ної влади, які їх приймають, що забезпечує останнім підтримку з боку населення (у тому числі не допускає протидії владі у разі прийняття нею непопулярних рішень), визначає межі та можливості діяльності як опози­ції, так і правлячих кіл;

• гарантує (охороняє і захищає) політичні права і свободи громадян, забезпечує механізм їх реалізації.

Право виступає своєрідним індикатором зрілості політики того чи іншого класу, народу (нації), держави.

У демократичній державі легітимізація офіційної політики передбачає її відповідність праву, а легалізація — закріплення у правовому законі.

Що ж до співвідношення права і держави, слід зауважити, що у юридичній науці існує неоднозначність з цього приводу, виражена у трьох основних підходах до цього питання:

• етатичнш підхід — встановлює пріоритет держави над правом;

• природно-правовий підхід — встановлює пріоритет права над державою;

• інтегративний підхід — стверджує, що право і держава не можуть існувати одне без одного, а тому є рівнозначними соціальними системами.

Дійсно, і держава, і право володіють певною самостійністю, певни­ми властивостями і певною закономірністю функціонування і розвитку. У формуванні права бере участь держава, хоч вона і не грає визначальної ролі у цьому процесі. Держава створює право на певному інституційному рівні. Причини виникнення права знаходяться у матеріальному способі виробництва, характері економічного розвитку суспільства, його культурі, історії і традиціях. Недооцінка цих факторів не може призвести до пози­тивного прийняття законів, що відображало б солідарні інтереси всього суспільства. До того ж роль держави у правотворчому процесі є досить специфічною, адже враховуючи потреби і запити суспільства, держава визначає пріоритетність законів. Проте забезпечуючи реалізацію норм права (правозастосування), держава знаходиться у певних рамках, за які не може виходити. У зв'язку з цим право має не менш важливий вплив на державу — проявляється у формуванні внутрішньої організації держа­ви, у її діяльності, визначенні владних повноважень, адже право формує структуру держави і регулює внутрішні процеси і відносини у державному механізмі.

За допомогою права встановлюється форма державного правління, державний устрій, політичний режим і компетенція державних органів та їх посадових і службових осіб. Право створює гарантії проти узурпації од­нієї влади іншою. Право діє на державу під час її безпосередніх взаємовід­носин з громадянами. Право легалізує діяльність держави, забезпечуючи виконання певних норм примусовими заходами. За допомогою права виз­начається характер впливу і рамки можливого втручання держави в при­ватне життя громадян.

Отже, держава не може існувати без права, оскільки це є інструмент, за допомогою якого у суспільстві забезпечується правопорядок; нехтуван­ня правом призводить до відповідних соціальних наслідків.

Однією з найцінніших рис сучасного права є проголошення ним правової рівності формально незалежних осіб. Право виступає мірою свободи і відповідальності, єдиним мірилом цих цінностей, хоча у реаль­ному житті соціально-класові умови часто деформують застосування цієї міри залежно від соціального статусу того чи іншого суб'єкта права. Саме звідси випливає проблема взаємозв'язку права і влади. Пошук принципів вирішення цієї проблеми привів до ідеї правової держави.

Суспільство формує державу. Його саморегуляція здійснюється через діяльність держави, її органів. Роль найефективнішого засобу регламен­тації процесу самоорганізації суспільства і відокремлення особистості від суспільства право може відігравати тільки через те, що воно, завдяки своїй взаємодії з державою, становить цілісне юридичне явище, тобто норматив­не інституційне утворення. Тут мова вже йде про позитивне право. „Те, що є правом в собі, — писав Гегель, — покладене в його об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для свідомості думкою й відоме як те, що є і визнане правом, як закон; через це визначення право, по суті, є позитивне право".

В історії філософсько-правової думки помітне місце посідає ідея про еквівалентність права і закону (головна ідея юридичного позитивізму). Проте вже на рівні повсякденної свідомості зрозуміло, що одна річ — авто­ритет законодавця, а зовсім інша — розумність, правильність, доцільність і справедливість самого закону, яким регламентуються всі основні сторони життя людини. Людський спосіб буття криє у собі усвідомлення, розумін­ня цього буття, себе у світі та світу у собі. Дослідження права під кутом зору його істинності і відповідності існуючій дійсності хоч і має дещо критичний потенціал щодо позитивного права, зумовлене, однак, фунда­ментальними властивостями і проблемами суспільного буття, потребами пізнання природи і сенсу права, його місця у співжитті людей.

Лише завдяки державі реалізуються такі властивості права, як загаль­ність, здатність вносити одноманітність у суспільні відносини, досягати визначеності, точності в самому змісті цих відносин, бути стабілізуючим соціальним фактором і до того ж гарантувати реалізацію закріплених у юридичних нормах програм поведінки.

Водночас право може виступати як організуючий фактор і щодо самої держави, дозволяє встановити міцні, постійні правові та організаційні ос­нови її функціонування, визначити найраціональніші форми здійснення державної влади, суворо і точно регламентувати компетенцію державних органів, їхні відносини між собою і з громадянами. Це питання є складо­вою проблеми співвідношення влади й закону, яка знаходиться на межі філософії права та філософії політики.

У взаємодії з державою право є потужним регулятивним механізмом, який набув відносної самостійності, відірвався від безпосередніх причин, що його породили, існує вже цілком самостійно. Право виступає головним засобом самоорганізації суспільства, втілення у життя людських ціннос­тей, гарантування прав і свобод людини і громадянина.