3) «Стєна» (паланка)

Ще одним розповсюдженим типом дерев’яних укріплень була літописна «стєна». Її робили з горизонтальних колод або протесів діаметром 0,4 м, укріплених двома видами зв’язок: поздовжніми пазами стовпів, у які вставлялися протеси-сунці, або парою стовпчиків, з’єднаних у верхній частині дерев’яним замком. Щоб уберегти таке укріплення від вогню, його часто обліплювали глиною. «Стєна» вимагала більшої затрати сил і майстерності від теслярів. Техніка спорудження «стєни» була дещо іншою ніж техніка спорудження частоколів. Спочатку виконувалися всі теслярські роботи: готувалися пари стовпів-стояків (якщо стєна зводилася за першим видом зв’язки) чи стовпи з пазами (якщо за другим), далі затісувалися колоди-сунці. На наступному етапі вкопувалися стовпи. Лише після цього власне монтувалася стіна.

Розташування і методика додаткових кріплень частково були аналогічними до частоколів. Крім того, до «стєни» могли примикати наземні довгі будівлі стовпової конструкції.

Рисунок 3.16. «Стєна» з протесів-сунців Рисунок 3.17. «Стєна», утримувана па-

(за П. Раппопортом) рою стовчиків (за Б. Тимощуком)

Рисунок 3.18. «Стєна» у с. Ленківцях (Чернівецька обл.). Схема-реконструкція (за Б. Тимощуком)

4) Зрубна стіна

Досконалішим, міцнішим і надійнішим укріпленням, ніж прості загорожі (частокіл, «стєна») вважалася зрубна стіна. На Галичині і Буковині її почали використовувати у 9 ст., в інших місцях - в 2-й пол. 10 ст. Встановлювали зрубні стіни над укосами природних ярів чи долин, або на насипаних на рівній місцевості плоских гребенях валів.

Відомо три типи оборонних стін зрубної конструкції: з чотиристінних клітей і городень, з тристінних клітей, з тарасів.

Рисунок 3.19. Типи зрубних стін. Схема З. Федунківа

Стіна на основі чотиристінних зрубів. Окремі, щільно припасовані одна до одної зрубні камери, викладені з дубових колод діаметром 0,2-0,4м, утворювали оборонну стіну. Зруби (кліті) вважалися раціональною конструкцією, оскільки кожна кліть не залежала від сусідньої і опускання її по рельєфу або усадка разом з валом не руйнували стіну загалом. З’єднані короткими поперечними стінками «в обло» зруби чергувалися за розміром – довгі (3-4 м) та короткі (бл. 1 м). Система перев’язки колод дозволяла створювати криволінійний профіль стіни. Заповнені землею зруби називалися городнями (в Росії 16-17ст. – биками), порожні всередині - клітями. Дерев’яний дах зрубів засипався землею і служив бойовою площадкою, яку ззовні прикривала дерев’яна стіна забороло.

Рисунок 3.18. Двоярусний бойовий хід на зрубах (за П. Раппопортом)

Рисунок 3.19. Типи заборол:

а) пряме, б) з підсябиттям

Від тарас городні й кліті відрізнялися тим, що утворювали ланки окремих зрубів, а не суцільну стіну. Майже по всій території України зрубні кліті стали найважливішим компонентом деревоземляних укріплень. Вони виконували роль резерв­них приміщень на випадок військових дій і нерідко використовувалися для господарських потреб; їх пристосовували також під житла.⁹ Щоб запобігти пожежі кліті обмазували глиною товщиною до 20 см. (Тустань).

Рисунок 3.20. Різновиди Рисунок 3.21. Зруб із підсябиттям

підсябиття (за В. Яковлєвим)

У верхній частині зруби оснащували бойовим ходом для захисників. Він мав вигляд відкритої галереї, що проходила вздовж стіни з її внутрішнього боку (іноді галерею називали мостом). Зовнішня напільна стінка бойового ходу творила бруствер – елемент, призначений для прикриття захисників. З 11 ст. кількаярусні кліті з бруствером і бойовим ходом називали заборолами (від слова «борони­ти»). Захисники міста під час облоги могли вільно пересуватися ними від одного вузла оборони до іншого. Деякі дослідники припускають, що у 12 ст. верхні кліті зрубної стіни стали конструктивно зміщувати в напільний бік. Такі нависаючі над укосами кліті підтримувані консольними випустами вінців, називали підсябиттям (від словосполучення «бити під себе»).

У заборолах влаштовували стрільниці для фронтального обстрілу території перед укріпленням. У підсябитті, крім стрільниць, робилися отвори у підлозі для ведення вертикальної оборони валу від ворога, що наблизився впритул до стін.

Стіна з тристінних клітей. З напільного боку складена з тристінних клітей стіна нічим не відрізняється від стіни з чотиристінних зрубів. З внутрішнього боку всі її кліті були відкритими, тобто не мали внутрішньої стіни. Міцності конструкції надавало попарне з’єднання поперечних стінок, короткими колодами «в обло».

Рисунок 3.22. Стіна з тристінних клітей 12 ст. Рисунок-реконструкція

П. Раппопорта

Стіна з тарасів. Тарасою в давньоруській оборонній архітектурі називали систему дерев’яних укріплень, при якій дві паралельні стіни через деякі проміжки (6-8 м) з’єднувалися врубленими «в обло» поперечними стінками з колод чи напівколод. Утворені при цьому приміщення (кліті) також називали тарасами. Для міцності вузькі з них засипали землею або камінням. Широкі кліті служили для охоронців житлом. Вхід до них закривався дверима. У напільних стінах робили вузькі вікна-бійниці, через які вівся обстріл противника. Деякі кліті використовували як склади і сховища. Зверху тараси перекривалися двоскатним дашком або накатником (горизонтально покладеними брусами), поверх якого насипалася глина. Конструкція даху трималася на зовнішній стіні і на стовпах з внутрішнього боку. Такий дах використовували як бойову площадку під час оборони. З напільного боку тараси укріплювали кам'яною стіною або земляним (глиняним) валом.¹⁰ Залишки цих оборонних ліній виявлено Б. Тимощуком в Ревнянському (кн. 9- поч. 10 ст.) і Ломачинському (9 ст.) городищах, що на Буковині.¹¹ У 15-16 ст. тарасами називали підкатні зруби на колесах, що призначалися для захисту воїнів штурмуючих фортецю.

Рисунок 3.23. Тараса в Свислочи. 17 ст.

Реконструкція С. А. Сергачева.