3. Конструктивні особливості дерево-земляних оборонних укріплень й елементів (8-13 ст.)

За матеріалом будівництва оборонні укріплення слов’янського та давньоруського періодів поділяються на три типи:

- земляні (ескарп, рів, вал, укіс);

- деревоземляні (вали з дерев’яними конструкціями);

- дерев’яні (частокіл, «стєна» (паланка), тараса, зрубна стіна, вежа, «столп’є»).

Серед вчених немає спільної думки про те, які з оборонних споруд (за матеріалом) використовувалися першими. До 70-х років 20 ст. усталилася думка про первісність земляних укріплень. Однак у середині 1970-х років археолог Б. Тимощук завдяки дослідженням на буковинському Грознинському городищі довів, що під земляними укріпленнями 12-13 ст. була давніша дерев’яна огорожа 8-10 ст.

І все ж, правильним було б вважати, що за матеріалом спорудження в одних місцевостях були первісними земляні, в інших – дерев’яні укріплення.

Тип огорожі городища залежав великою мірою від будівельних матеріалів: дерева, глини, піску каменю та від роду діяльності общини. Поселення землеробів захищалися земляними валами і ровами. Для мисливських общин, що жили в лісовій місцевості більш характерними були частоколи, у гірських поселеннях – вали з великих кам’яних брил, покладених насухо одна на одну. Первісні типи огорож були простими перепонами, що упереджували раптовий напад, давали можливість захисникам підготуватися до нього і робили безпечнішою боротьбу з ворогом.¹

Земляні й деревоземляні укріплення

1) Ескарп

Н айпоширенішим елементом земляних укріплень були ескарпи (від фр. eskarp – крутий, від італ. scarpa – укіс, схил) природних схилів ( уступів, обривів). Для утруднення підступу ворога до городища край пологої частини схилу стісувався. Це надавало йому більшої крутизни. Пологі схили великого розміру часто терасували ескарпом, завдяки чому збільшувався кут нахилу схилу, розташованого вище.

Рисунок 3.1. Ескарп. Рисунок (за С. Гербановським)

2) Рів

Більшість дослідників сходяться на думці, що найдавнішими оборонним укріпленням є рів – рукотворна глибока канава, викопана з метою перешкодити просуванню ворога. Про ефективність ровів у системі оборони свідчить той факт, що вони використовувалися незмінно аж до 20 ст. Розрізняють два види валів: сухі та заповнені водою. ²

Рисунок 3.2. Рів. Рисунок (за С. Гербановським)

Рови руських городищ мали, як правило, симетричний трикутний (в розрізі) профіль з ескарпом (боком зверненимдо противника), контрескарпом (боком зверненим до оборонців) і дещо скругленим ровом. Укіс стінок (ескарпу і констрескарпу) сягав приблизно 30-45° до горизонту. Глибина ровів зазвичай дорівнювала висоті валів. В багатьох випадках для побудови оборонних об’єктів використовували природні яри, і тоді їх глибина значно перебільшувала висоту валів.³

Рисунок 3.3. Розріз оборонного валу і рову. Схема З. Федунківа

3) Вал

Основним компонентом рукотворних укріплень городищ, починаючи з 10 ст., стали вали, якими обносили укріплення по периметру. Широке поширення вони отримали у 11-12 ст. Розміри і кількість валів давньоруських городищ залежали від таких чинників:

– рельєфу місцевості, на якій вони розташовувались;

– ролі, яку укріплений пункт відігравав в оборонній системі князівств;

– економічного і політичного значення поселення.

Вал складався з переднього схилу, гребеня, тильного схилу і берми. Як правило, напільна і внутрішня частина валу були несиметричними, передній схил робили крутішим (30-45° до горизонту), а тильний – пологішим (25-30° до горизонту).

П ередній схил, щоб уберегти від осипання, часто обмазували глиною. В підошві валу залишали горизонтальну площадку - берму шириною близько 1 м.

Рисунок 3.4. Земляні укоси на бермі.

Рисунок (за Б. Тимощуком)

Гребінь мав характер вузької горизонтальної площадки, на якій стояла дерев’яна оборонна стіна.

На тильному схилі, майже на середині його висоти, інколи робили бойовий хід – вимощену каменем горизонтальну терасу, яка дозволяла пересуватися захисникам вздовж по валу. Піднімалися на бойові площадки з допомогою дерев’яних драбин або сходинок, зроблених у ґрунті.

Вали не завжди мали тільки просту земляну будову. Іноді вони зв’язувалися складними в інженерному плані дерев’яними конструкціями, що зміцнювали насип і зупиняли сповзання.

Археолог М. Кучера запропонував поділити вали на такі різновиди:

– земляні вали без спеціальних внутрішньовальних конструкцій;

– земляні вали, що мають стовпові внутрішньовальні конструкції;

– земляні вали, що мають зрубні внутрішньовальні конструкції. ⁴

Вали без спеціальних внутрішньовальних конструкцій – різновид укріплень, які складалися тільки з земляного, глиняного, піщаного насипу, який іноді укріплювався камінням.

Вали зі стовповими конструкціями – різновид деревоземляних укріплень, які складалися з земляного, глиняного, піщаного насипу, накиданого на забиті стовпи.

Вали зі зрубними конструкціями – різновид деревоземляних укріплень, які складалися з земляного, глиняного, піщаного насипу, зміцненого зрубними вертикальними конструкціями. Вали зі зрубними конструкціями поділяються на три підвиди:

– комбіновані вали з городнями і решітчастою каркасною конструкцією;

– вали зі зрубами в тильній частині;

– вали з городнями.

Внутрішня конструкція комбінованих валів розділялася на дві частини поздовжньою лінією гребеня. З напільного боку влаштовували дерев’яну решітчасту каркасну конструкцію з колод, сполучених залізними костилями, яку заповнювали кладкою з цегли. З тильного боку вал зміцнювали зрубами, поставленими впритул один до одного, з’єднаними «в обло» (кінці зрубів виступали назовні від кутів зрубів на 1-2 м). Зруби і каркаси конструктивно з’єднували під самим гребенем валу. Зверху обидві частини засипалися землею, яка формувала схил валу. Комбіновані конструкції траплялися в Білгороді, Переяславі і Заріччі, градах споруджених в кінці 10 ст. за князя Володимира Святославовича.

Рисунок 3.5. Комбіновані вали з Рисунок 3.6. Вали зі зрубами в

городнями і решітчастою каркасною тильній частині (за Б. Тимощуком)

конструкцією. Х ст. (за Б. Рибаковим і

М. Городцовим)

Така методика спорудження валів вимагала великих затрат праці і себе не виправдала. Вже в 1-й пол 11 ст. її значно спростили, внаслідок чого з’явились вали зі зрубами в тильній частині. Лицеву сторону валів поча

Рисунок 3.7. Городні (за О. Ополовниковим)

ли робити земляною, а в тильній ставили зруби і засипали їх землею. Іноді на гребені влаштовували ще один зруб. Спрощені конструкції відомі в багатьох градах 11-12 ст.: на Волині (в Чорторийську), в Київській землі (на городищі Старі Безрадичі), у Північно-Східній Русі (в Новгороді).

В стольних градах цю конструкцію удосконалили, розмістивши в лицевій і тильній частині тіла валу кілька камер зрубів зі стороною 4-4,5 м внаслідок чого з’явився третій різновид валів. Низка дерев’яних зрубів, що заповнювалися землею і камінням, отримали назву – городні. Завдяки різній висоті клітей вони підніма­лися уступами з внутрішнього і напіль­ного боку. Таким чином, вал поступо­во звужувався догори. Лише центральні городні здіймалися над валом, мали дах і служили основою для надвальних укріплень. Нижні внутрішні городні перекривалися помостом, а в напiль­нiй стiнi влаштовували бiйницi.

Уже наприкiнцi Х ст. будiвничi Київської Русi, як засвiдчують матерiали ар­хеологiчних дослiджень, мали значний досвiд зведення дерев'яно-зем­ляних валiв з надбрамними баштами. Прикладом такої конструкції є вали «города Ярослава» в Києві, побудовані в 30-х роках 11 ст. при Ярославі Мудрому. Дубові зруби мали 7 м у висоту і 19 м у ширину.⁵ В 12 ст. зруби почали зв’язувати між собою за системою врубки «в обло» разом з приміщеннями над валом.

В подальшому внутрішньовальні зруби-городні стали конструк-тивною основою для дерев'яних надвальних приміщень. Відомі випадки, коли з тильного боку городні не засипали землею, влаштовуючи у них склади, сховища або й житла.

Рисунок 3.8. Система врубок в «обло» (за словником архітектурно-реставраційних термінів)

Додатковим укріпленням городищ вважалися підземні ходи (тайники), яких було декілька на кожному оборонному об’єкті. У градах зазвичай часто робили кілька таємних виходів. Вони мали вигляд обшитих деревом проходів крізь земляний вал. Ззовні закривалися тонкою стінкою і прикривалися шаром землі. Тайники призначалися для постачання води у випадку відсутності її на городищі і для здійснення «вилазок» під час облоги.