П. Денніса

Рисунок 6.8. Будівництво равеліна.

Рисунок з книги П. Гріффітона і

П. Денніса

Використовувався для разташування артилерії та стрільців-мушкетерів.

– за ровом, перед гласисом з’являється прикритий хід - дорога за ровом, нижча від рівня гребеня гласису для переміщення оборонців вздовж зовнішньої лінії укріплень й підготовки вилазок.¹⁸ На заламах прикритого ходу утворюються місця для збору військ.

Головні недоліки італійської системи фортифікації:

– кут напряму флан­ка не дозволяв вести вогонь в потрібному напрямку, а більше шкодив фланку сусіднього бастіону;

– кам’яний ескарп швидко руйнувався, на відміну від земляного, який поглинав гарматні ядра.

Рисунки 6.9.-6.10. Елементи верхньої (зліва) і середньої (справа) частин бастіону Золочівського замку (Львівська обл.). Сучасне фото.

3. Голландська школа фортифікації виникла в ході Вісімдесятирічної війни (1568-1648) Нідерландів з Іспанією за незалежність. Укріплення голландських міст потребували нагального зміцнення старих фортець, споруджених за староіталійською системою, і побудови нових. Голландські інженери відмовилися від кам’яного ескарпування валів й втілили в життя ідею оборонних фронтів з земляних укріплень. Ця ідея прижилася в Європі в 2-й пол. 16 – 1-й пол. 17 ст.

Започаткував голландську школу фортифікації генерал, інженер, барон Мінно Кугорн (1641-1704). Продовжили її розвивати А. Антоніч (1543-1620), С. Маролуа (1627), А. Фрейтаг (1630), Фелькер (1666) і Мельдер (1670).¹⁹ Голландська система перевершила новоіталійські і навіть наступну французьку завдяки добре продуманим веркам, майстерному поєднанню сухих і наповнених водою ровів, комунікативним оборонним засобам, що уможливили вилазки і сполученням між окремими додатковими укріпленнями.

Головні ознаки:

– великі бастіони (модуль 220 м – відстань мушкетного пострілу), кути і взаємні пропорції оборонних елементів старанно обраховані;

– ескарп і контрескарп без кам’яного облицювання; лише пізніше вузьку смугу ескарпів викладали каменем;

– вали низькі (не вище 5,5 м), також без кам’яного облицювання;

– рови широкі, наповнені водою;

– каземати відсутні;

– куртина ламана;

– для зміцнення бастіонного фронту влаштовувався цілий ряд допоміжних укріплень рову (верків), кожен з яких штурмуюча сторона була змушена атакувати окремо й захоплювати послідовно один за одним: фоссебреї, горнверки (horn-work), кронверки (cron-work), демілюни й равеліни. Застосовувалися також редьюїти, кувр-фаси і контр-гарди.

– оскільки наповнені водою рови взимку замер­зали і легко долалися ворогом, для їх захисту споруджували греблі і шлюзи, щоб спустити воду в момент підступу ворога до стін;

– побудовано шлюзи і запруди для влаштування повені довкола підніжжя гласиса.

Фоссебрей (fausse-braie – обманний насип) – понижений, висунутий вперед вал перед головним, з якого вели вогонь з мушкетів для кращої оборони рову.

Горнверк (нornwerk – рогате укріплення) – укріплення бастіонного фронту, що складалося по боках з двох напівбастіонів, з’єднаних куртиною, таким чином уподібнюючись до рогів. Іноді перед куртиною ставився равелін.

Кронверк (нім. kronwerk – короноподібне укріплення) – укріплення бастіонного фронту, що складалося з одного бастіону і двох напівбастіонів по боках, в плані нагадувало корону, і служило для посилення фортечного фронту.

Рисунок 6.11. Кронверк з бастіонами голландської фортифікаційної школи

(за А. Фрейтагом)

Рисунок 6.12. Поєднання верків за голладською школою фортифікації. Схема: К — куртина фортеці; Кр – кронверк; Гв – горнверк, Р – равелін; Г – контргарди (за В. Шперком)

Рисунок 6.13. Захист бастіонного фронту кронверком, редюїтом, равеліном і теналем (за М. Кугорномом).

Редюїт (франц. reduit – сховище) – тилове укріплення, що влаштовувалося для посилення внутрішньої оборони. Первісно служило укриттям для гарнізону, атакованого зі всіх сторін.

Кувр-фас (франц. couvrir – покривати, face – лице) — допоміжне укріплення реданного типу у вигляді довгого вузького валу для прикриття ескарпованих фасів бастіону від руйнування ворожою артилерією. Висота кувр-фасу робилася такою, щоб не заважати гарматному вогню з бастіону.

Контр-гард (франц. contre-garde) – допоміжне укріплення реданного типу в рові перед фасами бастіону для прикриття ескарпованих стін головного валу від гарматних ядер і артобстрілу, вал редану або демілюну. Бруствер контр-гарда робили на 2 фути вище за бруствер головного валу.

5. Французька школа розвивалася в 2-й пол. 16 ст. у Франції. В Європі користувалася найбільшою популярністю, хоча й була бідною на власні ідеї. У 2-й пол. 16 ст. при королі Генріху ІУ у Франції було засновано корпус військових інженерів, праці яких майже століття служили взірцями для фортифікаторів. Ідеологами школи вважаються інженери Жерар де Бар-ле-Дюк (1594), Блайсе Паган (1604-1665) і маршал Франції Себаст'єн ле Претр де Вобан (1633-1707). Основні положення французької бастіонної системи знайшли широке практичне застосування. Вони були популярнішими, ніж принципи решти шкіл разом узятих. Заслугою французів є зведення фортифікаційного мистецтва до точних мате­матичних правил, поєднання архітектури, геометрії і артилерійських розрахунків.

Найбільше до популяризації французької школи спричинився інженер-практик Вобан (1633-1707). Він побудував 33 фортеці і удосконалив до 300 старих, брав участь в 53-х штурмах фортець. Під кінець життя у 1703 р. був призначений маршалом Франції. Вобану належать два великих винаходи в галузі облоги фортець (метод стрільби рикошетом і поетапного штурму фортець). В галузі фортифікації він відомий своїми трьома системами захисту, хоча й не на­писав жодного рядка про свій метод фортифікації. З великого числа фортець, побудованих Вобаном, наступники вивели теоретичні правила. ²⁰ Сам Вобан вважав найвдалішими свої другу і третю системи. Коли вручив Людовіку XIV план ук­ріплень Ландау (за другою системою), сказав: «Ось фортеця, для взяття якої буде недоста­тньо всього мого мистецтва». Але це не вберегло Лан­дау від триразового падіння ще за життя Вобана (1702, 1703, 1704 рр.) і ще раз після його смерті (1713 р.). Помилки Вобана були виправлені генералом інженер­них військ Кормонтенем (1696-1752 рр.), метод якого можна вважати вершиною досконалості бастіонної систе­ми. Маршал Франції Тюрень під час іспано-французької війни (1663 р.) для оборони від переважаючих сил іспанців запропонував будувати укріплення, звані люнетами. Французи вели маневрену оборону, причому зводили свої укріплення через брак часу порівняно невеликими, з відкритим тилом або горжею. Перевага люнетів полягала в тому, що вони забезпечували належну відсіч при фронтальних атаках і в той же час, у разі потреби, дозволяли швидко покидати їх і своєчасно ухилятися від бою.

Рисунок 6.14. Люнети Тюреня. Схема (за Тюренем)

Головні ознаки:

– великі басті­они з кутом шпіца 90 градусів, з протяжними фасами (1/3 лінії полігону) і опуклими фланковими кутами;

– фаси бастіонів направлені на фланково-куртинні кути;

– фланки перепендикулярні до оборонної лінії, повернуті до куртини під гострим кутом і прикриті великими орільйонами, що дало можливість прострілювати весь рів;

– з фланків усунено неефективні другий і третій яруси, які фігурують на більшості італійських і ранніх французьких фланках;

– горжі бастіонів займають 1/6 сторони внутрішнього полігона;

– всередині бастіонів був ретраншамент (франц. retrancher – відокремити, укріпити), що інакше називався кавальєром – додатковий фортифікаційний вал, відділений ровом від бруствера, розміщений позаду головної лінії оборони;

– на кінцях куртини перед фасами для оборони ровів влаштовано злами;

Рисунок 6.15. Злами на кінцях куртини перед фасами. Схема.

– попереду куртини насипався висунутий вперед вал, званий голландцями фоссебрея (fausse-braie), а Вобаном теналем (tenaille), призначений для посилення оборони рову мушкетним вог­нем і для прикриття куртини від прямого гарматного вогню з гребеня гласиса;

– перед фасами бастіонів у рові влаштовувалися окремі вузькі укріплення контргарди, що вже використовували голландці; (П.)

– равелін мав в своїй горжі редюїт (reduit) – цитадель для продовження опору після захоплення валу ворогом;

Рисунок 6.17. Укріплення за французькою школою бастіонної фортифікації (за Мітчелем). Схема: 1 – бастіонний артилерійський валганг; 2 – передня куртина; 3 – кавальєр; 4 – прикритий шлях; 5 – равелін або люнет; 6 – редюїт равеліна; 7 – двійний капонір; 8 – аппарель; 9 – редюїт прикритого шляху.

– зовнішній бік ескарпу обличковувався на половину висоти, щоб уникнути обвалів;

– контрескарп з заокруленою вершиною робили па­ралельним до фасів невеликого равеліна;

– критий хід не мав зубців;

– гребінь гласиса був зубчастої форми;

– пропонувалося зводити каземати (одно- або кількповерхові приміщення в бастіонах або куртинах, призначені для зберігання зброї, боєприпасів і укриття гарнізону від вогню противника), однак за Вобана вони не знайшли практичного застосування у фортецях Західної Європи через відсутність ресурсів і психологіний бар’єр;

– старі башти обладнано кількома казематами, що мали вихід бійниць у рів;

– редюїтом посилений вхідний плацдарм;

– кам’яна кладка прикривалася спереду земляними валами.

6. Німецька фортифікаційна школа розвивалася в 2-й пол. 16 ст. – 1-й пол. 17 ст у Німеччині. Представляли цю школу німецькі інженери Даніель Спекль (1536-1589) та Георг Рімплер, вбитий під час осади Відня турками у 1683 р. Свої ідеї вони виклали в книгах «Архітектура фортець» і «Фортифікація з бастіонами посередині» (1673), ²¹ де вказали на головні недоліки староіталійської школи – малі бастіони і довгі куртини. Ідеологи німецької школи були противниками бастіонів. Вони пропонували замінити їх теналями, казематами і потужнішою системою внутрішньої оборони.

Дев’ять головних ознак цієї школи викладено в книзі Д. Спекля:

– найкраще оборону може тримати багатокутна у плані фортеця з обширними бастіонами на кутах (шиї 1/4 і 1/3 від сторони внутрішнього полігону) і заломами, оскільки сторони здатні при цьому надавати кращу допомогу одна одній;

– бастіони повинні мати тупі внутрішні кути (близько 60 градусів);

– для енергійної оборони потрібні великі бастіони;

– в бастіонах і на куртині обов’язково треба споруджувати кавальєри як додаткову лінію оборони;

– велика частина або й весь фланк бастіону має бути перпендикулярним до рову і споруджуватися на місці пересічення лінії оборони з куртиною;

– ескарпи фасів і фланків повинні захищати казематовані галереї для фронтальної мушкетної оборони рову і враження ворожих мінерів;

– куртини мають захищати великі равеліни;

– критий хід (широка полоса землі між гласисом і контрескарпом) має бути добре укріплений. Гребінь гласиса і контрескарпа зубчасті;

– всі частини кам’яної кладки мають закриватися земляними валами від обстрілу артилерією з поля;

– рови широкі й наповнені водою;

– кам’яні ескарпи посилювалися контрфорсами з півкруглими склепіннями і сягали тільки до поверхні валу (напіводягнений), вище споруджується тільки тонка стінка з бійницями на рівні з гребенем гласиса, утворюючи бойовий хід для оборонців. Кладка стіни робилася арками одна над іншою;

– заломи куртини всередину давали ряд додаткових укріплень;

– бастіони в прямокутних у плані фортецях розміщені не по кутах, а посередині куртини, яка отримувала можливість фланкувати фаси бастіона.²²

Рисунок 6.18. Розріз казематів по Рисунок 6.19. План розташування

лінії а-в (за Мітчелем) казематів. Схема (за Спеклем)

З астосування винайденого Вобаном рикошетного вогню дуже шкодило веркам бастіонної системи оборони, тому поступово стали переходити до системи оборони окремими фронтами.

Рисунок 6.20. Казематовані галереї (за книгою П. Гріффітона і П. Денніса)