§ 8. Історична роль доктрини природного права

Із сказаного в попередніх розділах видно, що теоретичне значення ідеї природного права полягало в з'ясуванні вищих засад права, його основ і кінцевої мети, і згідно з цим - у конструюванні досконалого або раціоналістичного порядку людського співжиття. Практична ж роль вчення природного права полягала в її перетвірних прагненнях, у бажанні вдосконалювати існуючий правопорядок і виправити його хиби. Доволі різка критика й заперечення правопорядку, який історично склався, що їх ми спостерігаємо у представників революційного напрямку природно-правової ідеї, переслідували ті чи інші життєві завдання.

Протягом віків у природному праві знаходили своє обґрунтування та авторитетну санкцію всі великі суспільні рухи і зміни у правовому й політичному житті культурних народів. Але якщо в стародавні часи політична роль ідеї природного права була незначною, то від середніх віків, із відомою боротьбою духовної та світської влади, ця ідея почала відігравати дедалі більшу роль у політичному житті. Особливо великим її значення стало в нові віки, і це значення досягло свого найвищого піднесення у другій половині XVIII ст., коли принципи природного права одержали урочисту санкцію в північноамериканських біллях про права, а згодом у знаменитій французькій Декларації прав людини і громадянина та в низці конституцій.

Вчення природного права відіграло значну роль у визвольному русі нового часу, воно сприяло обґрунтуванню й захистові громадянських і політичних прав особи та проведенню в життя засад правової держави. Воно надихало борців за справедливість, гуманізм і вільні форми правового та державного життя. Природне право домагалося захисту приватного права кожного, незалежно від його віри, національності й суспільного становища. Воно найенергійнішим чином сприяло докорінній реформі кримінального законодавства в розумінні гуманності й правомірності кримінального процесу.

Видатні теоретики конституціоналізму першої половини XIX ст. та законодавці брали свої положення та правові основи у природно-правової школи. Доктрина природного права оживляла енергію та авторитет законодавства, зміцнювала віру у здатність законодавця швидко задовольнити кожну розумну потребу технічно досконалими законами.

Не можна, звичайно, стверджувати, що положення представників природноправової доктрини в ті часи були науково обґрунтованими з позицій нашого часу,- адже вони не володіли сучасним запасом наукових даних і засобів, а, отже, ніяк не всі їхні вимоги могли бути дійсними, але тогочасні успіх і великий вплив їхніх вчень показують, що вони містили багато очевидного і вірного, бо відповідали умовам і настійним вимогам життя.

Саме тому природноправова філософія Просвітництва була великим кроком уперед, оскільки вона зруйнувала старі забобони, ті ідоли, в яких деякі автори вбачали перешкоду до пізнання людиною природи. Вона здійснила перебудову старих правових і політичних теорій, висунула принцип політичної свободи, зміцнила ідею особи та її прав, стала обуренням розуму проти застарілих форм життя, проти традиційного авторитетного норморозумін-ня, яке сковувало розвиток особи. Цим філософія просвітителів уможливила більш правильне й наукове розуміння природи суспільства й держави.

Не менш важливе значення мала доктрина природного права і для науки права. Протягом багатьох століть у філософії природного права зосереджувалися всі теоретичні дослідження основних питань правознавства. Досліджуючи сутність права та розкриваючи зміст і характер окремих його галузей, доктрина природного права, поза сумнівом, сприяла виясненню сутності права і найбільш правильній систематизації права. Особливо необхідно відзначити цю заслугу щодо публічного права. Розвиваючи ідею правової держави, природна правова доктрина посилено досліджувала стосунок права до державної влади, характер правових обмежень цієї влади, юридичні відносини між владою та підданими.

Конституційне право, зокрема вчення про суб'єктивні публічні права громадян, теж зобов'язане доктрині природного права. Відомо також, яку роль вона відіграла починаючи від Г. Гроція в розвитку принципів міжнародного права.

Щодо цивільного права, найбільш стійкої частини права, вчення природного права дало філософське обґрунтування та розвиток принципів, установлених уже римськими юристами.

Що ж до впливу природноправової доктрини на судову практику, то поруч із проникненням у галузь права і процесу гуманніших принципів, навіяних природноправовим вченням, виявився також і деякий негативний аспект впливу доктрини природного права. Ставлячись у багатьох випадках зневажливо до позитивного права, природноправова доктрина підривала цим інтерес до його вивчення та поваги до нього. Вона переконувала суддів у необхідності погоджувати свої вироки й рішення із суб'єктивними принципами раціоналістичного права, а не з об'єктивними нормами позитивного права. Цивілістична і криміналістична теорії недооцінювали потреб практики, перебуваючи головно у вищих сферах філософських абстракцій. Розроблення ж джерел діючого права в багатьох випадках віддали ремісникам права -сухим ученим коментаторам. Судді, особливо в кримінальному процесі, під виглядом справедливості часто постановляли вироки на основі власного розсуду, не рахуючись із сенсом і текстом закону.

Цілком зрозуміло, що само по собі природне право не може й не повинно за своєю сутністю виступати загальнообов'язковим ре. улягором поведінки людей, діяльності державних і громадських організацій. Інакше про якусь законність, про верховенство права в суспільстві годі й казати. Але в той час інакше бути не могло. Адже протягом багатьох століть розгорталися одна за одною цілі системи, побудовані філософами, політиками та юристами на принципах абсолютного природного права. І якими різними були ці системи, який різний у них не тільки погляд на сутність права, а й сам зміст, що його вкладали у своє абсолютне природне право різні автори, незалежно від того, чи були це ті, які прагнули проникнути в глибину речі, тобто філософи-мисли-телі, чи політичні реформатори! Відкрити абсолютне, вічне універсальне право вони, звісна річ, не спромоглися, їхнє абсолютне природне право змінювалося навіть скоріше змінного в часі та просторі недосконалого позитивного права. Це можна пояснити тим, що природноправова доктрина абсолютного природного права не знала і не рахувалася з тим, що розвиток людського право-розуміння, як і розвиток усього суспільного життя, здійснюється еволюційно, що змінними є й самі уявлення людей про природу людини, речей і відносин, з яких намагалися вивести принцип абсолютного права.

Наскільки суб'єктивними були ці абсолютні принципи природного права, видно навіть із того, що вони виявилися настільки гнучкими, що служили засобом для конструкції найрізноманітніших правових систем, для обґрунтування і виправдання найрізноманітніших прагнень. Природним правом користувались і католицька церква в боротьбі за своє універсальне панування, і захисники світської влади. Його прагнули використати захисники державного абсолютизму і прихильники станових привілеїв. Усе це свідчить про невизначеність і тяглість засад природного права. Тому, попри всю вказану нами вище культурну та історичну роль ідеї природного права, доктрина абсолютного природного права страждала на такі хиби, які неминуче повинні були привести до її зміни і вдосконалення. 1 така зміна відбулася. Тільки-но стався корінний злам в усій історії людства - почалися реальні процеси переходу людства від традиційних до послідовно демократичних, ліберальних цивілізацій, до демократичної перебудови суспільства, як відразу позначилися основні переміни і в цій сфері суспільного життя. Розгорнулися вищі цінності природного права, що стали набувати великого значення як основа життєдіяльності людей.

Двічі в новій історії природне право відіграло вирішальну роль. Насамперед, воно відіграло вирішальну роль у роки французької революції кінця XVIII ст., коли самі вимоги природного права розгорнулися на основі Просвітництва у вигляді вимог свободи, і коли саме ці вимоги визначили становлення права нової епохи -дозволеного права, виступили як основа вирішальних процесів у його становленні - першої революції в праві.

Революція у праві, заснована на «дусі» та ідеях французької революції, знайшла вияв у категоріях природних прав людини.

При цьому (і це головне) з багатьох прав, обумовлених різноманітними умовами і вимогами життєдіяльності, вирізнилися саме невід'ємні права людини, які стали безпосереднім виразом самої сутності людського буття, потаємної основи співтовариства людей - свободи в усіх її різноманітних життєвих проявах: свободи слова, недоторканності особи, виборів представників, права на незалежність та ін.

Висунута теорією природних прав концепція невід'ємних, не-відчужуваних прав людини знайшла формальне політико-правове відображення у багатьох актах різних країн. Закінчені й точні визначення природних прав людини дала французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р.

Більше ніж через століття, яке в науці характеризується як період «відродженого природного права», останнє через категорію невід'ємних прав людини стало основою розуміння тогочасного громадянського суспільства - другою революцією в праві. Тоді неокантіанець Р. Штаммлер сформулював концепцію природного права зі змінним змістом, яка сприяла суттєвій методологічній, гносеологічній та суспільній модернізації природноправового підходу в XX ст., особливо у другій його половині.

Природне право на всіх етапах становлення й розвитку людської цивілізації було й залишається незмінною, активною, турботливою передумовою позитивного права. Сьогодні дедалі більш помітними й визначальними стають у житті людей сила розуму, гуманітарні цінності, а отже, сприйняття ідеалів і цінностей природного права. Та й само природне право незмінно рухалось і рухається до вимог розуму в його високому значенні, а звідси - до свободи людини як розумної істоти, вищого творіння природи, Всесвіту, а в наш час, вбираючи гуманітарні цінності та ідеали, щораз більше втілюється в категоріях сучасного природного права - невід'ємних правах людини.

Прихильники невід'ємних прав людини в нашій країні вва- жають, що чітке визначення цих прав могла б дати всеукраїнська декларація прав людини, яку необхідно було прийняти до при- йняття нині діючої Конституції та яка мала стати вступом до її тексту. _л

Значення конституційного закріплення природних невідчу-жуваних прав людини полягає головно в тому, що цим утверджується непорушність прав і свобод людини, недопустимість формального зневажливого ставлення до них, підкреслюється роль державних органів в охороні правового статусу особи. Без необхідної юридичної основи практично неможливо забезпечити розкриття природного потенціалу особи, розширення меж її вільної поведінки, її автономію щодо держави і всього суспільства.

Не можна не відзначити й того, ще процес розвитку прав і свобод у сучасному світі постійно інтернаціоналізується. Якщо визнати пріоритет міжнародного права стосовно до національного права за загальну тенденцію, то можна з упевненістю сказати про те, що у сфері людського виміру вона виявляється найсиль-нішою. Є помітною роль таких міжнародно-правових актів, як Загальна декларація прав людини, міжнародні пакти про права людини - громадянські й політичні, соціальні та економічні, Підсумковий акт НБСЄ в Гельсінкі, Підсумковий документ Віденської зустрічі, Паризька хартія для нової Європи, Документи третього засідання НБСЄ у Москві та ін.

Зрозуміло, що інтернаціоналізація вимагає, насамперед, того, щоб повною мірою відобразити в національному законодавстві загальнолюдські цінності, які стали надбанням загальноцивілізо-ваного процесу. І це - не суто технічне завдання. Кожного разу необхідно проводити зіставлення міжнародно-правових актів з актами національного законодавства, виявляти причини можливих розбіжностей, переваги і хиби тих чи інших рішень. Отже, приведення національного законодавства у відповідність із міжнародним правом вимагає постійної уваги законодавчої влади. Не можна не рахуватись і з тим, що проблема прав і свобод людини відіграє важливу роль у міжнародних відносинах, посідає видатне місце у зовнішній політиці нашої країни.

Звертаючись до проблеми розвитку прав і свобод людини в нашій країні, не можна не відзначити, що їх вирішення — постійний принципово значимий компонент пошуку виходу з кризової ситуації, що склалася. Вона не може бути подолана без розкріпачення людини, без створення умов для її реальної участі в усіх сферах життя суспільства, забезпечення її незалежності й свободи. Тепер уже стало очевидним, що, приступаючи до демократизації суспільства, плануючи його оновлення, ми явно знехтували цей аспект. Над нами панували стереотипи, що складалися десятиліттями: про повну соціальну захищеність особи в умовах соціалізму, про високу політичну активність громадян, про відсутність невирішених національних проблем і т. ін. Не менш важливу роль відіграла й та гостра ідеологічна боротьба навколо проблеми прав людини, яка диктувала свої «правила гри»: беззастережне заперечення власних хиб, бундючні заяви про наші безспірні переваги; звинувачення західних країн у спробах втручання під приводом

боротьби за права людини в наші внутрішні справи. Все це завдало величезної шкоди нашому суспільному розвиткові та міжнародному авторитетові, погіршуючи без того складну ситуацію з забезпеченням прав і свобод людини.

Та хоч би якою складною була ситуація в країні, суспільство не повинно жертвувати правами людини. Це - хибний шлях, яким ми пленталися впродовж нашої більш ніж сімдесятирічної історії. Необхідно знайти способи стабілізації суспільних відносин, подолання хаосу і свавілля. Для нас настав час великих рішень: як забезпечити й захистити права людини в умовах низького рівня життя, посилення соціальної напруженості, правового нігілізму, невдоволення багатьох людей сучасним станом. Треба шукати різних підходів до вирішення цих проблем, і в їх основу слід покласти перевірені світовим досвідом ідеї про природні та невід'ємні права людини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Азаркин Н. М. Монтескье - М.: Юрид. лит., 1988.

2. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения - М.: Изд-во «Норма», 2001.

3. Алексеев И. Н. Идея государства.- СПб., 2001.

4. Алексеев А. С. Макиавелли как политический мыслитель - М., 1977.

5. Арістотель. Політика.- К.: Основи, 2000.

6. Аристотель. Сочинения: В 4 т.- М., 1983.- Т. 4. І.Аквінський Фома. Коментар до Арістотелевої «Політики».- К.:

Основи, 2003.

8. Андрусяк Т. Г. Історія політичних та правових вчень - Л.: Видавн. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001.

9. Асмус Б. Ф. Жан-Жак Руссо.- М., 1962.

10. Баскин Ю. Я. Кант. Из ис і ории политической и правовой мысли. М.: Юрид. лит., 1984.

11. Берлін Ісая. Джон Стюарт Мілль і мета його життя - У кн.: Чотири есе про життя - К., 1994.

12. Барнашов А. М. Теория разделения властей: становление, развитие, применение-Томск, 1988.

13. Бентам И. Рассуждения о гражданском и уголовном законодательстве.-Спб., 1811.

14. Вольтер. Философские сочинения.- М., 1988

15. Герцензон В. В. Уголовно-правовая теория Ж. П. Марата.- М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1956.

16. Гуго Гроций. О праве войны и мира.- М., 1956.

17. Деборин А. М. Социально-политические учения нового времени.-М., 1958.- Т. 1.

18. Золотухина Н. М. Иосиф Волоцкий. Из истории политической и правовой мысли.-М.: Юрид. лит., 1981.

19. Зоркин В. Д. Чичерин. Из истории политической и правовой мысли-М.: Юрид. лит., 1984.

20. Иеринг Р. Борьба за право - К., 1893.

21. Иеринг Р. Цель в праве // Сочинения: В 2 т.- СПб., 1881.

22. Изложение учения Сен-Симона / Вступ, ст. В. П. Волгина- М.: Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1947.

23. История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсе-сянца - М., 1995.

24. История политических учений / Под ред. К. А. Мокичева - Б. м., 1971, 1972.-Ч. 1,2.

25. История политических и правовых учений / Под ред. О. Э. Лейста,-М.: Юрид. лит., 1991.

26. История русской политической и правовой мысли Х-ХУШ вв.-М: Зерцало, 2003.

27. История политических и правовых учений: Хрестоматия- X., Факты, 1999.

28. Каленский В. Г. Медисон. Из истории политической и правовой мысли-М.: Юрид. лит., 1984.

29. Кечекъян С. Ф. Учение Аристотеля о государстве и праве.- М.: Л., 1947.

30. Конт Огюст. Дух позитивной философии.- СПб., 1910.

31. Леонтович В. 3. История либерализма в России 1762-1914.- М., 1995.

32. Макіавеллі Н. Флорентійські хроніки. Державець - К.: Основи, 1998.

33. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления.- X.: Цраво, 2002.

34. Марчук В. П. Соціологічні теорії права в Німеччині. Історія і сучасність-Чернівці: ЧДУ, 1998.

35. Монтескье. О духе законов. Избранные философские произведения.-М., 1955.

36. МелъеЖ. Завещание /Вступ, ст. В. П. Волгина- М.: Л., 1950.

37. Мацієвський. Теорія конфліктів: методологічні засади // Студії політичного центру «Генеза».- № 4.- 1995.

38. Нерсесянц В. С. Гегель. Из истории политической и правовой мысли-М.: Юрид. лит., 1984.

39. Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов.- М., 1997.

40. Основи політичної науки: Курс лекцій.- 4.1:3 історії політичної думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти - Л.: Кальварія, 1996.

41. Оуэн Р. Избранные сочинения / Вступ, ст. В. П. Волгина.- М.: Л., 1951.

42. Пашук І. Міф про Москву - третій Рим // Теоретичний журнал Львівської обласної організації УРП - № 3.- 1992.

43. Платон. Диалоги.- К.: Основи, 1999.

44. Платон. Держава.- К.: Основи, 2000.

45. Пейн Т. Избранные сочинения.- М., 1959.

46. Покровский^ С. А. Политические и правовые взгляды С. Е. Десни-цкого.-М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1955.

47. Политические учения: история и современность. Домарксистская политическая мысль.- М.: Изд-во «Наука», 1976.

48. Политические учения: история и современность. Марксистская политическая мысль.- М.: Изд-во «Наука», 1979.

49. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави - X.: Консум,2002.

50. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре или начала политического права- М., 1906.

51. Світова та вітчизняна етнодержавницька думка (у персоналіях).-К.: Донецьк, 1997.

52. Спиноза Б. Избранные произведения.- М., 1957.

53. Темное Е. И. Макиавелли. Из истории политической и правовой мысли-М., 1979.

54.Фурье Ш. Избранные сочинения / Вступ, ст. В. П. Волгина.- М.: Л., 1951.

55. Щцерон Марк Тулій. Про державу. Про закони. Про природу богів.- К.: Основи, 1998.

Навчальне видання ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ ОРАЧ ЄВГЕН МИХАЙЛОВИЧ