§ 3. Нормативістська теорія права Ганса Кельзена

Попри те, що юридичний позитивізм у XX ст. був суттєво за-тиснутий соціологічними і природноправовими теоріями, формалізм іще посідав значне місце в буржуазному правознавстві. Най-впливовішим напрямком юридичного неопозитивізму є нормативізм Ганса Кельзена (1881-1973).

Вчення Г. Кельзена склалося під сильним впливом неоканті-анства, від якого він перейняв протиставлення категорій «сущого» і «належного». Згідно з Кельзеном, право цінне тільки як наказ, як норма. У такому смислі право характеризувалося ним як форма належного. «Адже право складає цінність якраз тому, що воно є нормою». Ця «норма» в нього - чиста належність - наказ, але не норма рівності, свободи, справедливості. Кельзенівська норма - це чиста й порожня форма належного, здатна надавати імперативно-наказного статусу і характеру будь-якому довільному позитивному змісту.

Свою теорію Кельзен назвав «чистим вченням про право» і виклав її в основній праці «Чиста теорія права». Характеризуючи своє «чисте вчення про право», мислитель писав: «Воно пробує відповісти на питання, що є право і як воно є, але не на питання, яким воно повинно бути або створюватися. Воно є правознавство, але не політика права». Це вчення про право, пояснював він, називається «чистим» тому, що воно зайняте самим лише правом і очищує пізнавальний предмет від усього, що не є правом у чіткім сенсі. Іншими словами, воно прагне звільнити правознавство від чужих йому елементів. Такий основний принцип його методики.

Із цих неопозитивістських позицій Кельзен критикував не тільки природноправові вчення, а й традиційне позитивістське правознавство ХІХ-ХХ ст. за його нечистоту. Юриспруденція цілком некритично «розширилася» за рахунок психології та соціології, етики й політичної теорії. Таке розширення можна пояснити тим, що ці науки мають справу з предметами, які, без сумніву, тісно пов'язані з правом. І якщо чисте вчення про право бажає відгородити пізнання права від суміжних дисциплін, то зовсім не тому, що воно не бачить чи навіть заперечує цей зв'язок, а тому, що воно хоче уникнути методологічного синкретизму (поєднання різнорідних елементів), який заступає сутність правознавства і згладжує межі, визначені йому природою його предмета.

Отже, за чистою теорією права Кельзена право має розглядатись у повному відриві від соціального буття. Воно повинно бути предметом суто логічного, формального аналізу, вільного від будь-яких соціологічних нашарувань. Аналіз права не може виходити за межі вивчення самих правових норм. Виникнення і зміна права, вважав він,- «метаюридична проблема», яка не належить до юриспруденції. Юриста повинні цікавити тільки норми права та їх логічний аналіз.

Саме ж позитивне право автор «чистої теорії права» змальовував у вигляді замкненої системи всіляких правил поведінки, що можуть бути здійснені примусовим способом. Воно не має коріння у реальному світі, лежить поза матеріальними умовами і соціальною структурою суспільства, стерильне, вільне від усіляких земних домішок і аполітичне. Право інертне щодо впливів на нього зовнішнього середовища.

Що ж у такому випадку дає життя праву? Кельзен відповідав на це питання згідно з неокантіанським принципом: належне може бути виведено тільки з належного, норми визначаються тільки нормами.

Універсальним логічним припущенням (і виправданням) значимості позитивного права, його обов'язковості й дійсності є основна норма. Ця норма покликана вводити всі офіційні дії посадових осіб у контекст правопорядку, а також надавати право-творчим актам службових осіб загальнообов'язкового характеру. Сутність цієї теоретичної конструкції Кельзен передав за допомоги аналогії. Так, наприклад, основну норму, вважав він, можна представити як найпершу з конституцій. Подібна норма існує в будь-якій релігійній системі, і вона має на увазі, що хтось повинен вести себе як Бог і що влади встановлюються за його волею. Подібним чиним основна норма порядку приписує, що деякі мають вести себе як «батьки» конституції та що подібні особи прямо чи опосередковано уповноважені на це вимогами самої конституції. Якщо казати конкретніше, то основна норма - це щось таке, що стоїть над світом, міфічне духовне першоначало, яке дає життя діючому праву. Вона апріорна і дещо нагадує кантівський категоричний імператив, але, на відміну від нього, позбавлена будь-якої видимої визначеності.

Поруч із положенням про основну норму ще одним наріжним каменем нормативізму є теза про ступеневу будову права. Ця теза сповіщає, що в правовому комплексі юридичні норми зв'язані між собою за принципом субординації. Тобто, за допомоги основної норми Кельзен створив порядок, в якому нижчі норми випливають із вищих. Вищий ступінь права - конституція - здобуває свою значимість безпосередньо в основній нормі. Закони й загальні норми (укази й розпорядження, які мають силу закону) здобувають свою дійсність у конституційній нормі. Нижчий ступінь утворюють індивідуальні норми, створені судами та органами управління стосовно до окремих правових ситуацій, договори та інші черпають свою дійсність у законі, який містить ширше правило про належне.

Отже, якщо взяти ступеневу теорію на її внутрідержавному відтинку, себто від індивідуальних норм до конституції, то неважко побачити, що вона відображає, хоч і в загадковому вигляді, дійсну ієрархію джерел права. Найбільш загадковим пунктом ступеневої теорії Кельзена є основна норма (вища норма), яка ніким не створена, існує сама по собі, не може бути виведена з будь-якої іншої норми, навпаки, з неї виводяться всі норми даної правової системи. Кельзен фактично не робив різниці між право-творчістю і правозастосуванням: суд не просто знаходить право, а творить його. Завдяки цьому, вважав він, право перебуває в постійній динаміці. Право розглядається в русі, як єдина система -процес. Саме під цим кутом зору мислитель ототожнював систему норм (належного) з правопорядком. Звідси філософ відзначав, що специфічний метод визначав і специфічний предмет. Принципова відмінність методу тягне за собою і принципову відмінність досліджуваного предмета. До єдиного предмета правознавства у Кельзена входила й держава, що інтерпретувалася ним як правопорядок і за сутністю ототожнювалася з позитивним правом. Критикуючи властивий старому позитивізмові дуалізм права й держави, філософ писав: «Тільки-но ми почнемо розуміти під державою правопорядок, відразу виявиться, що дійсністю, яка протистоїть простим етико-політичним постулатам, або реальністю держави є позитивність права. Дійсна держава, твердив мислитель, являє собою позитивне право, на відміну від справедливості, тобто вимоги політики».

З позицій ототожнення права і держави Кельзен уважав, що всяка держава є правовою. Але як радикальний позитивіст він відкидав поняття «правова держава» в загальноприйнятому смислі, що використовується для позначення такого типу держави, яка відповідає вимогам демократії та правової безпеки, оскільки таке поняття правової держави, за оцінкою філософа, є забобоном, заснованим на теорії природного права. Він же під правопорядком (і як право, і як державу) має на увазі тільки позитивне право з будь-яким довільним змістом.

Чисте вчення про право Г. Кельзена можна було б характеризувати як позитивістську філософію позитивного права, але позитивістський підхід до права за сутністю заперечує предмет і зміст будь-якого філософського вчення про право, заперечує науковий статус і вивчення філософії права як такої. Тому точніше було б сказати, що за своїм профілем, змістом і сутністю кельзенівське нормативістське вчення розроблено у вигляді позитивістської теорії права в руслі аналітичної юриспруденції, яка належить до розряду описових наук.