§ 5. Відродження вчення про природне право наприкінці XIX - на початку XX ст.

Пожвавлення вчення природного права наприкінці XIX ст. значною мірою завдячувало впливові того критичного ставлення до тогочасного стану суспільних наук і зокрема правознавства, що з особливою різкістю проявилося саме з боку тих юристів, які були невдоволені байдужістю багатьох представників позитивної юриспруденції до питань правової політики і до проблем ідеального права. Висунувши в юриспруденції на перший план завдання перетворення права на основі правових ідеалів, юристи цього напрямку знову порушили питання про природне право як ідеальне або раціоналістичне право, підтримавши тією чи іншою мірою традиційне протиставлення природного права праву позитивному.

Прихильники природного права починають звичайно з указівки, що епоха, покликана вирішувати складні соціальні питання, не може задовольнятися позитивною теорією права і вузько практичним напрямком діяльності юристів, які не йдуть, на їхню думку, в законодавчих питаннях далі дрібних поправок в інтересах практичної та процесуальної придатності позитивного права. Коли стара юриспруденція, казали вони, йшла під прапорами природно-правової філософії, вона боролася за вищі блага людства, рівність, свободу, братерство, справедливість, істинне право. Позитивна юриспруденція зайнята вузькоспеціальними і технічними питаннями позитивного законодавства. Право майбутнього і визначення нових напрямків його розвитку її не цікавлять. Звідси - занепад суспільного інтересу до юриспруденції та її впливу на правове життя.

Щоб повернути юриспруденцію до її минулого значення, необхідно відродити в ній дух критики та ідеальних устремлінь, якою була пронизана природноправова доктрина. Відроджена таким чином юриспруденція справді відповідатиме важливішим запитам правового життя, керуватиме законодавством у перетворенні права в бік соціального ідеалу, дасть і судовій практиці безліч вищих принципів і норм справедливішого права, з яких суддя зможе брати матеріал для заповнення прогалин і пом'якшення вад чинного права. Природне або раціоналістичне право могло б служити тим джерелом, з якого можна було б брати матеріал de lege ferenda (в якому є потреба) і користуватися ним у застосуванні права.

Однак у своєму прагненні відродити вчення про природне право тогочасні прихильники цього права усували ті чи інші помилки старої доктрини, на які вказували юристи позитивного напрямку. Вони, зокрема, погоджувалися з тим, що безумовно повинно бути відкинуто згідно з науковими знаннями існування абсолютних норм природного права, а з іншого боку - визнавали за нормами природного права, які конкурували з позитивним правом, вищу загальнообов'язкову силу у сфері правових відносин. Природне право, писали вони,- це субстанціональна основа права, моральні засади, що повинні лежати в основі правопорядку. Це - вища норма, норма моральна, норма природного права, яка корениться в ідеї належного, в глибині людської свідомості, не залежить від формальних умов правопорядку. Воно служить джерелом оновлення і життя в праві, як і опорою його необхідної міцності, з якої право і держава одержують справжню силу.

Тут ми бачимо, з одного боку, повне ототожнення природного права з нормами моралі, які справді визначають поведінку індивідів, а з іншого - концепцію природного права представлено як систему ідеальних норм або як наше судження про бажане належне право.

Представники природноправової теорії вважали, що природно-правова зв'язаність держави є не тільки бажана чи необхідна під кутом зору нашої свідомості, а дійсна, яка обумовлює факт пози-тивноправової зв'язаності й пояснює його. Дія природного права, писали вони, є таким же об'єктивним фактом у сфері реальних державних відносин, як і дія позитивного права.

Відроджуючи природноправові вчення, його прихильники критикували також метод, якого дотримувався позитивізм у розгляді соціальних явищ і зокрема права, вказуючи, що в площині принципів позитивізму не може бути проведена оцінка права, що в суб'єктивно-історичному і соціологічному вивченні права категорії належного етичній оцінці немає місця.

Водночас необхідно відзначити, що й серед прихильників природноправової доктрини не було єдності в поглядах щодо масштабів, критеріїв самого природного права. Оскільки з пізнання законів історичного розвитку не можна здобути масштабу для оцінки тієї самої дійсності та історії, то його можна взяти з апріорних абсолютних засад моральної свідомості, стверджують окремі представники цього напрямку. Але ніяк не всі нові прихильники при-родноправового вчення виходять із такої концепції природного права. Деякі з них досить рішуче заявляють, що не може бути мови про виведення постулатів природноправової ідеї з хоч якого даного апріорі, незалежно від зовнішнього і внутрішнього досвіду і спостереження, принципу. Інші мислителі зводять природнопра-вове вчення до науки політики права, заснованої на психологічному вченні права.

Викладені нами погляди прихильників відродженого природного права достатньою мірою характеризують напрямок ідеї природного права в другій половині XIX ст. Зв'язок між цими вченнями природного права і старою доктриною цього права - безсумнівний. Як і в останній, ми бачимо у представників природноправової ідеї XIX ст. прагнення надати юриспруденції ідеальний напрямок, вказати вищий ідеальний критерій права, з'ясувати його ідеальні основи і мету. У тогочасних вченнях ми знаходимо концепцію природного права, нормального права, під кутом зору істинного або ідеального критерію права, для даних емпіричних відносин і протиставлення цього права позитивному. Але в цих вченнях рішуче відкидалося розуміння природного права, як незмінних і універсальних за змістом положень права; цей зміст визнавався змінним і залежним від тих різних емпіричних умов, за яких воно формується. Незмінним, абсолютним визнавався прихильниками природного права лише той вищий моральний закон чи позадосвідна ідея розуму, суто формальний критерій, яким керується чи повинна керуватися нормативна свідомість у своїх судженнях про право і питаннях про його перетворення та який є необхідним та ідеальним фактором праворозвитку.

У вченнях кінця XIX ст. ми вбачаємо також остаточне залишення думки про право, безпосередньо дане самою об'єктивною природою або яке випливає з природної необхідності, хоча, зрештою, деякі мислителі у своєму вченні про природну справедливість і справжні природні права все ж надають природному праву і такого характеру природно необхідної вимоги людської природи, виводячи принципи права з природних законів суспільного організму.

Висновки позитивної науки про суспільство і право, зокрема успіхи історичного розуміння права в другій половині XIX ст., справили великий вплив і на тогочасні концепції природного права. Саме тому ми бачимо у прихильників природноправового вчення не завжди успішні прагнення погодити свої ідеальні принципи з даними позитивної науки, намагання чітко відмежувати генетичну концепцію права від систематичної чи телеологічної. Прихильники природноправового вчення часто користуються своїми телеологічними й систематичними принципами і для генетичного пояснення дійсності, пояснюють фактичний лад і позитивний правопорядок дією природного права.

Це подвійне значення природного права, як правового ідеалу, ідеально сконструйованого права, критерію оцінки, взірця для позитивного правопорядку і як своєрідних діючих у реальному житті норм, виступало в багатьох тогочасних захисників природнопра-вових ідей не меншою мірою очевидно, ніж у їхніх попередників. Ідеальне, природне право виявляється, необхідно обумовлює навіть позитивний правопорядок і фактичний лад соціального життя. Зовнішнім авторитетом установлення норми права позитивне право лише санкціонує той фактичний порядок, який уже є результатом дії іншого права - природного. Не позитивне право гарантує дію природного, а останнє обумовлює силу першого, як його необхідна умова.

Отже, наведене досить очевидно свідчить про те, що в тодішніх захисників природного права останнє - не тільки мислимий ідеал, який не знаходить свого виразу в дійсності та ніяк її не пояснює, а цілком реально діючі норми, які мотивують волю і діяльність людей і діють навіть з більшою силою, ніж позитивне право, що само спирається на природне право.

Тут ми дали лише загальну характеристику відродженого вчення про природне право, свідомо не торкнувшись поглядів його тогочасних прихильників, оскільки вони будуть розглянуті нами в наступних параграфах у контексті їхніх вчень про державу і право.