§ 3. Період розквіту давньогрецької політичної думки * (V - перша половина IV ст. До н. Е.)

Найвизначнішим представником етичної та політико-правової думки на початку того періоду був Демокріт (460-370 до н. е.). Він одним із перших розглядав виникнення і становлення людини, людського роду та суспільства як частини природного процесу світового розвитку. Впродовж цього процесу люди поступово, під впливом потреб і наслідуючи природу, тварин і спираючись на свій досвід, набували всі свої основні знання і вміння, необхідні для суспільного життя. Демокріт розумів суспільство як сукупність індивідів, які об'єднуються на основі принципу, що нагадує теорію суспільного договору. І в цьому сенсі він підпорядковував індивіда суспільству.

За вченням Демокріта, людське суспільство виникає лише після тривалої еволюції, як результат прогресивної зміни вихідного природного стану. В цьому сенсі суспільство, держава, законодавство створені штучно, а не дані природою. Але саме їх походження являє собою природно-необхідний, а не випадковий процес.

У державі, підкреслював Демокріт, представлені загальне благо і справедливість. Інтереси держави він ставив вище інтересів громадян. Турбота громадян повинна бути спрямована на покращення державного устрою і управління.

Само ж державне управління Демокріт вважав мистецтвом, причому не простим, а найскладнішим із усіх мистецтв. А тому за самою природою управляти властиво кращим. Але кращий, за твердженням мислителя, це не стара знать і не багаті, а всі ті, хто володіє високими розумовими і моральними якостями.

Демокріт підкреслював, що закони покликані забезпечити добробут людей в державі, але для досягнення цих результатів необхідні відповідні зусилля не тільки з боку держави, а й самих людей, їх підкорення закону. Законослухняна людина за всякого державного устрою збереже добрий гумор, що є метою життя.

У V ст. до н. е. економічним і політичним центром давньогрецького суспільства стали Афіни. Рабовласницька демократія тоді досягла найвищого розвитку. Той період називають «золотою добою» афінської демократії.

Зміцнення демократичного ладу Афін у другій половині V ст. до н. е. зумовило виникнення нової політичної думки, яку Сократ назвав софістикою.

Софісти не утворювали жодної школи, не визнавали однієї якоїсь системи, не були філософами за професією. Вони були мандрівними вчителями життєвої та політичної мудрості. У центрі їхньої уваги були питання права, політики, моралі, способів доказування та ораторського мистецтва.

У літературі софістів поділяли на старше й молодше покоління. Старші софісти дотримувалися в цілому прогресивних поглядів та були прихильниками демократії. Серед молодших софістів були деякі представники демократичного напрямку, але в основному це були захисники аристократичної верхівки.

Твори софістів до нас не дійшли, за винятком деяких уривків. Про їхнє вчення знаємо дещо з творів інших античних мислителів, зокрема Платона, Арістотеля.

Питання держави і права було поставлено передовсім у відомого представника старшого покоління софістів Протагора. Прота-гор висунув учення про відмінність знань і наших уявлень про добро і зло, а, отже, ми кажемо, що його філософські погляди пройняті релятивізмом (відносністю).

Релятивізм Протагора випливав із переконання, що людина є мірилом усіх речей. Наші знання, на його думку, одержуються від відчуттів, а відчуття у різних людей різні. Тому немає єдиної істини. Про всяку річ можуть бути два протилежні твердження. Все залежить від кута зору того, хто висловлює судження.

Торкаючись походження держави і права, Протагор змальовував первісних людей безсилими і нездатними до організованого життя. І перш ніж об'єднатися, людям попередньо необхідно було оволодіти політичним мистецтвом - умінням судити про справедливе й несправедливе. Це мистецтво, за вченням Протагора, боги дали всім людям. «Політична доброчесність повинна бути надбанням усіх людей, бо інакше не було б держави».

Отже, всі громадяни, на думку Протагора, повинні бути учасниками політичного життя, однаковою мірою брати участь у вирішенні політичних питань.

Протагор бачив також різноманітність норм права в різних народів, але й це він обґрунтовував відміною суджень про справедливе і несправедливе. «Держава сама встановлює, що вважати справедливим і несправедливим, і те, що уявляється кожній державі справедливим, то й є для неї таким». А тому закон, вважав філософ, мінливий і цілком умовний продукт людської творчості. І все ж він закликав неухильно слідувати чинним законам демократичних Афін, які викликали його схвалення.

Людські закони, заявляв Протагор, кращі, ніж ті, які існували в природному стані. Природний стан, на його думку, гірший, ніж теперішній, рабовласницький. Це - стан війни всіх проти всіх, в якому неможливе спільне життя людей.

Цікавими були погляди на державу і право й інших представників старшого покоління софістів. Так, зокрема, Георгій і особливо Гіппій висунули думку про умовність і відносність моральних оцінок. Відносними вони визнавали й норми права. «Позитивний закон є акт державної влади, яка сама встановлює свої правила, не рахуючись із тим, що існує по природі».

Цю думку поділяв і софіст Антифон. Він учив, що приписи законів - довільні, веління ж природи необхідні. Багато з того, що визнають справедливим закони, вороже природі людини.

Розвиваючи своє вчення про справедливе за природою, Антифон приходив до дуже радикальних положень, але з них він не робив ніяких практичних висновків. Наприклад, він твердив, що від природи всі люди рівні, в усіх людей природні потреби - рівні та однаковими є способи задоволення цих потреб. Тим часом ми надаємо значення знатності й поважаємо тих, хто походить від знатних родичів, хоча всі від природи рівні.

Представники молодшого покоління софістів, які виражали інтереси рабовласницької знаті, особливо гостро поставили питання про суть права. Найчіткіше формулював свої погляди на право представник молодшого покоління софістів Калікл. «Мені здається,- заявляв він,- що ті, хто встановлює закони, є людьми слабкими, і їх - більшість. Вони для себе, для власної користі встановлюють закони, бо бояться енергійніших людей. Але якщо трапиться людина з відповідними якостями, то всі ці обмеження скине з себе, викине всі ці закони як такі, що суперечать природі. Ця людина стане паном нашим, і тоді запанує справедливість природи».

Калікл, як бачимо, був противником демократії, за якої більшість «слабких» диктує закони «сильним». Це, на його думку, суперечить природному праву, бо за цим правом сильні люди повинні повністю задовольняти свої потреби за рахунок слабких і ні в чому себе не обмежувати. Такою була аристократична мораль Ка-лікла.

Інший софіст - Тразимах, навпаки, заявляв, що право є сила, що правом є все те, що корисно сильним, і такий стан речей він вважав цілком природним.

Проявом практичної реалізації принципів Калікла, Тразимаха та інших була зовнішня політика Афін. Афінські посли, перебуваючи у Спарті, казали: «Не ми перші запровадили принцип сили. Завжди було так, що слабший кориться сильнішому. Ми вважаємо, що маємо право так чинити і далі».

Жорстоко розправлялись афіняни з жителями міст, які повставали або чинили будь-який опір. Так, 416 р. до н. е. афіняни зламали героїчний опір дорійського острова Мелос, мешканців звинуватили в бунті, чоловіків винищили, а жінок і дітей продали в рабство. У 428 р. греки захопили м. Лесбос, яке збунтувалося. Тисячу осіб покарали смертю. При цьому вони, посилаючись на право сили -доктрину софістів, казали: «Ви знаєте не гірше за нас про те, що справедливість існує тільки між рівними,- так склалось у світі, що сильні роблять те, що можуть робити, а слабкі терплять те, що мусять терпіти».

Попри деякі аморальні аспекти вчення окремих софістів, загалом вони сприяли розвиткові політичної думки в Греції.