§ 1. Вступ

У другій половині XIX ст. тривав розвиток промисловості й торгівлі, особливо в передових капіталістичних країнах. Розвиток капіталізму супроводжувався зростанням кількості найманих працівників, які створювали свої профспілки, партії, пресу та активно обстоювали свої інтереси. Під тиском робітників у багатьох країнах було видано закони про права профспілок, про тривалість робочого дня, про освіту, про соціальне страхування та ін. Впроваджувалися в життя інститути, які забезпечували залучення до політичних процесів дедалі ширших прошарків населення. Встановлювалося загальне чоловіче виборче право за таємного голосування, набули розвитку й інші інститути демократії.

Розвиток капіталістичних відносин і загострення соціальних суперечностей обумовили зміну буржуазної ідеології. Чимраз більше місця в ній займали теорії, направлені проти марксизму, вчення про диктатуру пролетаріату, про класовий характер суспільства, державу і право. Одночасно проповідувалися расизм, культ сили й боротьби, поширювалося вчення про правову зв'язаність держави тощо.

Але найбільш впливовим ідеологічним напрямком був позитивізм. Він відповідав спокійному розвиткові капіталізму, який у той час іще не вимагав якого-небудь аксіологічного виправдання, здавався чимось само собою зрозумілим.

Але вже на зламі ХІХ-ХХ ст. через загострення соціальних суперечностей буржуазні ідеологи вимушені були звернутися до активного розроблення сутнісних та аксіологічних аспектів держави і права. Для вирішення цього завдання позитивізм виявився неспроможним. Звідси - відродження вчення про природне право в політико-правовій філософії.

§ 2. Погляди Рудольфа Ієрінга на право та процес його утворення

Вже відомо, що юристи історичної школи розглядають розвиток права як органічний процес спокійного, послідовного саморозвитку, споконвічних елементів національної правосвідомості. Право, на їхню думку, споконвічно таїться в надрах народного духу, а не створюється волею та діяльністю осіб і законодавчою владою держави.

Рудольф Ієрінг (1818-1892), відхиляючи ці обидва кардинальні положення історичної школи, розвивав свою еволюційну теорію правоутворення, грунтуючи її на визнанні свідомих зусиль осіб і боротьби інтересів як факторів закономірного правоутворення, а державну владу - як формальне джерело права. Причинну, механічну закономірність правоутворення Ієрінг замінив своєрідною телеологічною закономірністю. «Мета є творець права»,- писав мислитель у своїй праці «Мета в праві».

А в основі кожної правової норми лежить прагнення здійснити певну мету. При цьому виявляється, що під метою Ієрінг був схильний розуміти не лише ті суб'єктивні, перехідні, мінливі цілі, що їх переслідують особи у своєму суспільному житті, а й, як це видно з передмови до книги «Мета в праві», якийсь загальний, об'єктивний принцип правового розвитку, наперед установлений зверху. Визнання мети у видимому світі, казав він, для нього було рівнозначне визнанню Бога. Саморозкриття права з готових елементів народної правосвідомості, як учить історична школа, не має нічого спільного зі справжнім утворенням і розвитком права, стверджував Ієрінг. В історії немає нічого готового: вона все створює. «Загальне переконання народу», «народний дух» - не якісь початкові потенції, а самі є продуктом історичного життя, яке поступово створює першу спільність інтересів, уявлень і переконань людей, що живуть у суспільстві, формує в такий спосіб характер народу.

Правоутворення є тяжким процесом утворення і захисту певних інтересів серед маси інших, твердив Ієрінг. Як захищений інтерес право є результатом перемоги в якомусь соціальному середовищі сильнішого інтересу або продуктом компромісу різних інтересів. Немає спокою неперервності в розвитку права. Схиляння історичної школи перед минулим - чистий романтизм. Нове право, вважає мислитель, створюється на руїнах старого.

«Мета права - мир, а засіб - боротьба. Життя права є боротьбою народів, урядів, станів та індивідів». Поки право зазнаватиме нападів із боку не права, а це буде завжди, вважав Ієрінг, доти воно назавжди зв'язано з боротьбою. Все право на світі є плодом боротьби, заявляв він. У боротьбі людина набуває право своє. Отже, в тяжких пологових муках народжується право, казав Ієрінг. Усі великі надбання, якими відзначено історію права, як, наприклад, знищення рабства, кріпосного права, свободи власності, совісті та ін.- всі вони завдячують лише впертій боротьбі, що тривала впродовж століть.

Зрозуміло, що такими поглядами на право Ієрінг, на противагу історичній школі, заперечував перевагу народного звичаю над законом, високо ставив законодавство як свідому, закономірну і певну форму правоутворення, відкидає пасивну роль законодавця і вимагав широкої реформаторської його діяльності. Мислитель заперечував і вузьконаціональний характер поглядів історичної школи на правоутворення.

В основі права, за вченням Ієрінга, лежать не якісь метафізичні субстанції та ідеї, а егоїстичні інтереси (матеріальні та духовні), а їх реалізація завжди вимагає боротьби. Саме ці положення Ієрінга дали підставу багатьом авторам піддати його вчення досить різкій критиці за проповідь панування сили в соціальному житті, егоїстичних інтересів та утилітаризму. Видається, однак, що ці звинувачення мислителя є несправедливими і перебільшеними. Ієрінг у своїй праці «Мета в праві» часто висловлював думку, яка суперечила вказаним матеріалістичним та егоїстичним тенденціям його теорії. Він, наприклад, установлював необхідність правового самообмеження державної влади та оцінки державних актів із боку їх відповідності загальним принципам права, що їх ми носимо в собі самих, моральним засадам і принципам справедливості, які стоять над позитивним правопорядком. Там же мислитель підкреслив високу цінність і суспільне значення акту самозречення і вказав на те, що егоїзм не є єдиним рушієм людської волі.

Щоправда, в Ієрінга не було послідовності в його теоретичних поглядах і в його реалістичній теорії етики і права, особливо в його пізніших працях, де на перший план вийшли особистий егоїзм, сила і матеріальні інтереси як фактори правоутворення, але, як справедливо вказав проф. Новгородцев, хоча визначення правового порядку не було однаковим у Ієрінга на різних стадіях його розвитку, свідомість вищих засад, що повинні служити керівництвом для права, не покидала його ніколи.

Мислитель навіть завдання свого твору «Мета в праві» характеризував як установлення субстанціональної ідеї справедливості й моральності, що стоїть як найвищий первень над суто формальним моментом юридичної логіки, і розкриття цієї ідеї в окремих юридичних положеннях та інститутах. Найвищим моральним критерієм він вважав загальне благо, найвищою метою права -здійснення матеріальної справедливості. Отже, теоретичні погляди Ієрінга на право не вирізнялися такою єдністю й цілісністю, які дозволяли би вбачати в них прояв якоїсь однієї тенденції, матеріалістичної чи ідеалістичної.

Деякі риси правового вчення Ієрінга зближують його з природправовою філософією, і нам видається більш справедливим та обгрунтованим міркування про мислителя, висловлене одним із прихильників ідеалістичного напрямку у філософії права проф. Нов-городцевим: «Будучи реакцією проти органічного погляду, телеологічна теорія Ієрінга необхідно повинна була воскресити певні елементи філософії XVIII ст., заперечення якої послужило відправним пунктом для Савіньї. Визнання особистої творчості, відчуття універсальних начал, філософські інтереси та прогресивні прагнення - все це зближувало Ієрінга зі старим вченням природного права, на законні тенденції якого він і сам схильний був іноді вказувати... Всі елементи старої філософії вставлені Ієрінгом в рамки історичного споглядання і внаслідок цього позбавлені своєї абстрактної прямолінійності. Особиста творчість набуває в нього значення необхідного фактора історії, який не відкидає, а направляє її течію відповідно до умов загальної закономірності; універсальні засади пов'язуються з історичним розвитком, прогресивні стрем-ління знаходять опору в розумінні реальних процесів, через які здійснюється утворення права. Критичне ставлення до історії, що притаманне природноправовій філософії, трапляється і в Ієрінга».

Вже побіжний огляд поглядів історичної школи юристів та Ієрінга показує, що між указаними вченнями і філософією природного права були зіткнення, і що подібно до останньої ці нові вчення залишили нез'ясованими низки питань, які торкаються сутності права та його утворення, питань, відносно яких, як показало майбутнє, могло статися ще більше зближення ідей природноправової доктрини та історичного вчення про право.