§ 6. Соціально-політичні вчення марксизму

Два емігранти з Німеччини, які переселилися в середині XIX ст. на гостинний для них англійський острів, створили теорію, яка згодом вкрила своєю тінню подальший розвиток народів цілого світу. Цими емігрантами були Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895); за ім'ям першого з них їхнє вчення назвали марксизмом. Марксистська ідеологічна настанова стала однією з основних ліній поділу в ідеологічному, а згодом і політичному змаганні кінця XIX і майже всього XX ст.

Захоплені передусім і головно соціальною проблематикою, Маркс і Енгельс, природно, звернулися до широкого кола пов'язаних з нею питань держави, права, законодавства, політики. В основу теорії марксизму лягло вчення матеріалістичної філософії середини XIX ст., сполучене з методологією філософської системи Гегеля. Від першої марксизм узяв заперечення ідеальних моментів, перенісши його на вчення про закони організації та розвитку людських суспільств; від другої - вчення про діалектичний характер всякого розвитку, всякого процесу, зокрема й суспільного розвитку, коли ніщо не існує в застиглому виді, але все розвивається, проходячи цей розвиток у вигляді боротьби, закладеної в кожному явищі й кожному процесі протилежних і ворожих одна одній засад. На цій основі розвивалося марксистське вчення про суспільство. В основі суспільства, вважали вони, лежать економічні чинники, які визначають його характер на сучасній стадії та зумовлюють напрями його дальшого розвитку. Суспільство є таким, а не іншим залежно від того, яким є в ньому стан хліборобства, промисловості, ремісництва, торгівлі і под. Вся ідеологічна основа суспільства кінцево й закономірно відображає стан економічних відносин. Література, мистецтво, релігійні вірування, політичні вчення тощо стають такими, а не іншими залежно від стадії економічного розвитку. «Буття визначає свідомість»,- проголошували Маркс і Енгельс. Такою ж мірою від економічного розвитку суспільства залежить і його організаційне оформлення: форма його державної організації та форма правил, які регулюють взаємну поведінку, взаємовідносини людей, тобто форма права. «Візьміть певний ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання,-писав Маркс,- і ви одержите відповідний державний лад, певну організацію сім'ї, класів, словом, певне громадянське суспільство. Візьміть відповідне громадянське суспільство, і ви одержите певний політичний лад, який є лише формальним виразом громадянського суспільства».

Марксизм твердив, що «реальний базис» завжди залишається первинним і визначальним моментом політичної та юридичної надбудови. Це - загальний закон. І в цьому твердженні є чимало правдивого. Значення економічного фактора - незаперечне, тож було б помилкою вважати, що ці думки є належністю лише марксистської науки. Думки про вплив і зв'язок економіки з ідеологічними, політичними, організаційно-правовими засадами суспільства, крім марксистів (і до марксистів), висловлювало і висловлює коло вчених, які ніколи до марксизму не належали. Різниця, однак, полягає в тій позиції, яку зайняло щодо економічного фактора марксистське вчення: тоді як для інших наукових шкіл вплив економіки на різні форми й аспекти життя супроводжувався взаємним впливом інших факторів на економіку,- для марксистів економічний фактор, як твердив Енгельс,- «найсильніший, найосновніший, найвирішальніший, який визначає і породжує всі інші». В такій формі це вчення стало однобічним. Але прихильники марксизму визнають і вважають це не за хибу, а за перевагу свого вчення над іншими вченнями про суспільне життя.

Тим часом, історія змусила найвідданіших адептів марксистської школи в суспільнім експерименті, якого вони проводили в XX ст. на 1/6 частині земної кулі, наочно довести хибність марксистських поглядів про однобічну й фатальну залежність права від економіки і породження права в основному економічними причинами. У створеному цими адептами марксизму - більшовиками -державному механізмі правові приписи законодавця радикально змінили економічні відносини, переконливо доводячи цим можливість вирішальної дії на економічні основи і породження правом нових економічних умов.

Марксисти твердять, що люди у своїй економічній діяльності вступають один з одним у виробничі відносини. Ці відносини рівні на різних ступенях економічного розвитку суспільства. Перші відносини суспільної рівності людей змінюються далі через те, що частина членів первісної групи опановує в своє повне володіння певні засоби виробництва. Внаслідок цього постає та дедалі зростає суспільна нерівність, виникають відносини експлуатації одних іншими, суспільство розколюється на класи, відмінні один від одного своїм стосунком до засобів виробництва: одні володіють цими засобами виробництва, інші їх не мають і вимушені ставати у відносини залежності від перших.

Майнова нерівність, за марксистською теорією, спричиняє тенденцію в суспільних класів, позбавлених засобів виробництва, до звільнення від тяжкої залежності від власників засобів виробництва.

Власники ж засобів виробництва відшукують способи для забезпечення своєї економічної, а також суспільної переваги. Саме внаслідок цього виникає держава, виникають правові норми. їхнє завдання - служити інтересам панівних класів, забезпечувати їхнє панування над експлуатованими масами.

Вся історія людства, вважають марксисти, відбувається за кількома основними періодами - суспільно-історичними формаціями. Перша з них не знає соціальної нерівності, в ній відсутнє поняття власності. Це - формація первісного комунізму. Виникнення відносин класової нерівності привело до утворення нової рабовласницької суспільно-історичної формації. Саме в ній виникає держава і народжується право. Третьою формацією є феодальна формація, в якій поміщикові, власникові засобів виробництва, протистоїть закріпачений селянин.

Феодалізм змінюється в Європі XVII—XVIII ст. на капіталістичну формацію, в якій класова експлуатація набуває нових форм. Робітника, формально рівного, власник засобів виробництва експлуатує через привласнення частини його праці. Капіталістична формація, вважають марксисти, яка постійно збільшує кількість робітників, сама готує свого «могильника», оскільки на певному етапі саме робітничий клас здійснить соціальну революцію, яка ліквідує власність капіталістів на засоби виробництва і людство перейде до нової суспільно-історичної формації - комунізму. У комуністичній формації відпаде експлуатація людини людиною, бо власником засобів виробництва стане сама людська спільнота. Цей перехід, застерігали вони, має статися найперше в найбільш розвинутих капіталістичних країнах, у країнах зрілої індустріальної економіки.

Значне місце в працях Маркса і Енгельса відведено питанням соціалістичної революції та диктатури пролетаріату. Відомо вже, що майнова нерівність приводить, за твердженням Маркса, до класової боротьби, а класова боротьба неминуче веде до встановлення диктатури пролетаріату. Ідея революційної диктатури пролетаріату червоною ниткою проходить через усе вчення марксизму про державу і право.

Маркс твердив, що доки існують інші класи, особливо клас капіталістичний, допоки пролетаріат із ним бореться, він повинен застосовувати міри насильства. Насильство може бути грубим, фізичним: грабежі, позасудові розправи і т. ін. Але насильство може виражатись і в менш гострих (нерідко офіційно санкціонованих) формах: обмеження свободи та у правах, економічний та ідеологічний пресинг, інші види дискримінації. Саме до останніх вдавалися послідовники марксизму в більшовицькій державі, причому ці форми виявлялися не менш дієвішими, ніж пряме свавілля.

Живим прикладом диктатури робітничого класу була для Маркса та Енгельса Паризька комуна. Вони високо цінували її як систему управління народу. Але їхні судження, що схвалювали дії паризьких комунарів із налагодження нової організації влади, не вклалися в систему уявлень про демократично-правовий устрій держави. Наприклад, на відміну від буржуазного парламенту, якого Маркс назвав «говорильнею», комуна стала «працюючою корпорацією», яка одночасно приймала та виконувала закони. Комуна таким чином ліквідувала принцип поділу влади, а це неминуче приводить до централізації влади, яка унеможливлює правові форми здійснення «управління народу за допомоги самого народу». Але саме ідея поєднання в одному органі як законодавчої, так і виконавчої влади стала одним із наріжних каменів більшовицької концепції Рад.

Право і держава - якщо їхньою функцією є охорона майнової нерівності і забезпечення експлуатації пригнічених мас панівними класами, в новій фазі, після досягнення людством нової суспільно-історичної формації - комунізму, мають, за вченням марксизму, опинитися в зовсім новому становищі. Тут, де вже немає класів і немає причин для експлуатації, не може бути місця для держави і права. Вони мають відмерти. На початку доби диктатури пролетаріату над позбавленими влади рештками експлуататорських груп вони ще мусять існувати, хоч і мають набути нових форм, але далі, зі зникненням класового поділу і переходом до нової суспільної рівності й до відносин чистого комунізму, їй уже не буде місця. Зокрема, державну машину, як називав Енгельс державний апарат, буде повністю ліквідовано, вона посяде місце в музеї старожит-ностей, поруч з інструментами, які збереглися від давньої, безповоротно пройденої доби.

Таке, взяте в загальних контурах, вчення марксизму взагалі та його вчення про державу і право зокрема. Можемо відзначити, що деякі положення цього вчення виявилися в науковій думці корисними. Цінним було вчення про суспільно-історичні формації й залежність форм людського життя від обставин та умов часу. Дух історизму завжди буде позитивною рисою цього вчення. Спрямування марксистського вчення на допомогу й визволення слабких елементів суспільства було й залишається його позитивною рисою, яка не могла не приваблювати шляхетних душ людства.

Але в самому марксистському вченні було закладено й глибоко помилкові моменти, які зі збігом часу ставали дедалі очевиднішими. Так, наприклад, Маркс і Енгельс вважали, що капіталізм, як тип соціальної організації, досягнув межі свого розвитку, повністю вичерпав себе; що класова боротьба пролетаріату проти буржуазії наближається до розв'язки. Пролетарська революція - біля порога. Робітничий клас у грядущій революції повинен знищити приватну власність, консолідуватися в самостійний клас, повалити панування буржуазії та завоювати політичну владу. їх послідовник В. Ленін теж трактував імперіалізм як загниваючий та вмираючий капіталізм, в якому до краю загострюються класові суперечності та створюються всі об'єктивні й суб'єктивні передумови для соціалістичної революції.

Соціалістична революція справді відбулася, але не у всеєвро-пейському масштабі, як про це мріяли Маркс, Енгельс і Ленін, а в одній окремо взятій країні - Росії. Західноєвропейські марксисти не підтримали гасла, висунутого Леніним: «Перетворити імперіалістичну війну на громадянську», тобто пролетарську революцію. Зокрема, німецька соціал-демократична партія на чолі з Каутським проголосувала за воєнний бюджет, а отже, за продовження війни.

Сьогоднішня дійсність розвинутих капіталістичних країн разюче відрізняється від тієї, яка була сто років назад. Пройшовши бурхливі потрясіння та зазнавши великих втрат, капіталізм, як показав час, аж ніяк не втратив своєї життєздатності, зумів пристосуватися до нових умов, оволодіти досягненнями науково-технічної революції, створити розвинуту інфраструктуру. Сьогоднішній капіталізм на базі суттєво модернізованої приватної власності продемонстрував здатність задовольняти ростучі запити людей. Ще 1892 р. Енгельс у спеціальному додатку до німецького видання його праці «Становище робітничого класу в Англії», пишучи про зміни, які відбулися за останні 50 років, вважав за необхідне відзначити, що серед англійських буржуа з'явилися люди, які визнавали обов'язки суспільства стосовно до окремих його членів. Відтоді минуло багато часу, і серед німецьких, американських, шведських, австрійських, французьких та багатьох інших капіталістів з'явилися люди, які вже не тільки визнають обов'язки

суспільства і держави щодо своїх громадян, а й сприяють тому, щоб ці обов'язки було реалізовано.

Після Другої світової війни монополістичний капіталізм переріс у державно-монополістичний, і водночас почалося його просування до посткапіталістичного суспільства. Під впливом потреб науково-технічного прогресу, тиску прогресивних суспільних сил у соціально-економічних структурах західного суспільства відбуваються зміни якісного порядку, які дозволяють говорити про наростання тенденції до соціалізації економіки західних країн. Вона проявляється і в відносинах власності (акціонерні об'єднання й товариства, кооперації), особливо в тих випадках, коли вони поєднуються з активними формами участі працівників в управлінні виробництвом, і в створенні розвинутої системи соціального захисту та соціальних гарантій для людей, і в розвитку демократичних установ та інститутів. Тут у наявності не просто правова, а правова соціальна держава, що функціонує в умовах суспільства, яке за багатьма параметрами - рівнем і якістю життя, соціального забезпечення (зокрема й пенсійного), реалізацією охорони здоров'я, освіти, побуту й відпочинку людей - перебуває значно ближче до соціалістичного ідеалу. Але це не той соціалізм, про якого ми вели мову десятиліттями.

Правова соціальна держава, яка в розвинутих капіталістичних країнах остаточно склалася в останній третині XX ст., виявилася здатною підтримати таке становище в суспільстві, коли напруженість у відносинах між класами, часом в окремих країнах досить сильна, не виражається у формі соціальних революцій. «Пролетарям» уже є що втрачати, крім власних ланцюгів, і тому вони не квапляться набути весь світ. Те, що марксисти сподівалися змінити у спосіб революцій, західні країни реалізували в усій повноті без революцій, і реалізували економічне, соціальне й політичне звільнення людини набагато ефективнішим і всебічним способом, аніж країни, в яких марксизм мав шанс здійснити це.

Необхідно визнати, що основоположники марксизму питання про правову державу не ставили. Ідея класової боротьби, яка необхідно веде до диктатури пролетаріату, створювала враження непотрібності правової держави. Не було належним чином оцінено ними і принцип поділу влади - в ньому вбачали хіба що прозаїчний, діловий розподіл праці, пристосований до державного механізму з метою спрощення та контролю; вони не скеровували його на майбутню державність.

Але найголовніше - те, що комуністична ідеологія угледіла в деяких негативних аспектах приватної власності, а згодом і в ній самій головне зло в людському суспільстві. І тому, піддавши анафемі приватну власність, вона оголосила основою «щасливого» життя людей власність суспільну, передусім державну. Однак реальне життя радянського суспільства, в якому було здійснено тотальну націоналізацію власності, показала, що сама по собі суспільна (а надто державна) власність не стала - як цього чекали марксисти - джерелом суспільного розвитку, загального добробуту. Навпаки, як тотальне явище породила багато лиха, безвихідь, процеси, що привели до розкладу суспільної системи та її занепаду.

Тим часом уся історія людського роду підтвердила, що власність, яка служить людині,- це приватна власність. Тільки вона дає її володільцеві широкі права і незалежність. Якщо у людини є свій дім, тобто власність, і якщо цю власність надійно захищено законом, то вона набуває впевненості, тримає себе з гідністю перед будь-якою владою. Тут громадянське суспільство виступає як суспільство, основною дієвою особою якого є людина - власник. І це - не елітарне суспільство Форсайтів, не закритий аристократичний клуб, а демократичне суспільство тих, хто чимось володіє: засобами виробництва, грошовим капіталом, акціями, інформацією, необхідною людям, інтелектом, врешті, просто робочою силою. Кожна людина має право на власну справу. Учасники такого окремого від державної влади суспільства самостійні та незалежні (або залежні в межах досягнутої між ними домовленості). Вони самі вирішують усі свої справи, самі ризикують і отримують від цього зиск.

Отже, приватна власність дає її володільцеві не тільки широкі права володіння, але й здатна справляти на нього, на його волю та інтереси могутній різноманітний вплив. Такий вплив активізує особу, її активний творчий потенціал і цим приносить благо і самій людині, і всьому суспільству людей. У цих своїх якостях приватна власність хоч і є джерелом і середовищем деяких негативних аспектів у житті людей (вона породжує в людях жадобу, прагнення до наживи, обман, лицемірство - все це було і є), та водночас приєднується до жорстких механізмів поступового розвитку суспільства. Вона є великим завоюванням і рушієм людської цивілізації, людського прогресу. Без неї не було б таких унікальних явищ світової історії, як античні Греція та Рим, блискуча епоха Відродження та сучасна європейська цивілізація.

Ми навели деякі уявлення Маркса і Енгельса про майбутню революцію, політичну організацію суспільства, види власності ти їхню роль у житті людей, які свідчать про те, що вони мали загальний характер і виводилися з аналізу капіталізму, до того ж іще не дозрілого для соціалістичних перетворень, а не з потреб самого нового суспільства. Сьогодні це вчення відкидають і пристрасно з ним борються одні, в це вчення, фактично як у нову релігійну систему, ще й досі вірять інші. Боротьба, яка спершу мала характер ідеологічного змагання, перейшла далі в боротьбу збройну. Пролилося багато крові і де-не-де ллється далі. Це супроводжується злиднями та горем мільйонів людей.

Самі ж творці марксизму вважали, що своїм вченням вони вкажуть способи реального звільнення трудящих від усякої експлуатації, від будь-яких форм соціального гніту. Вини поставили перед собою завдання побудувати нове суспільство, в якому не буде відчуження працівника від власності й влади. Вони мріяли створити таку владу, яка найраціональніше організує суспільне життя, забезпечить вільний гармонійний розвиток особи. І хоча Маркс стверджував, що його тлумачення історичного розвитку -істинне, це виявилося облудою, марою. А в дійсності людство отримало війни, найжорстокішу диктатуру та непримиренну ідеологічну ортодоксальність.