§ 4. Німецький лібералізм

Німецький лібералізм першої половини XIX ст. представляли багато вчених - політичних мислителів. їхні погляди і діяльність відчутно впливали на політичне і духовне життя Німеччини того часу. У своїх працях вони розробляли і пропонували різні моделі бажаних для німецьких держав політико-юридичних порядків. Але загальноєвропейського розголосу набули перейняті ліберальними ідеями праці Гумбольдта і Штейна.

Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835) у своїй праці «Досвід установлення меж діяльності держави» намагався вирішити дві основні проблеми того часу: співвідношення суспільства (громадянського) і держави та співвідношення особи і держави. Мислитель не вважав суспільство і державу рівноцінними величинами. Для нього суспільство принципово значніше держави, а людина є щось значно більше, ніж громадянин - член політичного союзу. З цієї причини природне право повинно бути єдиною основою для права позитивного, визначальним началом у розробленні та прийнятті державних законів. А мета існування держави - служити суспільству, робити все для блага суспільства. Але за абстрактним поняттям «суспільство» Гумбольдт намагався розгледіти кожного окремого громадянина, який складає суспільство. Звідси він робив висновок: держава не є самоціллю, вона - лише засіб для розвитку людини, захисту її внутрішньої та зовнішньої безпеки.

Водночас філософ рішуче виступив проти ідеї та факту державної турботи про всебічні блага своїх громадян. І ось чому. З'єднання людей у громадянське суспільство породжує різноманітні людські сили і напрямки їхньої діяльності, формується людина, яка володіє своїм характером, гідністю і свободою. Держава ж, яка втілює в собі верховну владу, споконвіку кепсько сприймає властиве соціальному суспільству розмаїття великої кількості індивідуальностей, інтересів, воль, думок, вчинків. За допомоги верховної влади держава постійно намагається уніфікувати не тільки поведінку, а й свідомість людей, життєві прояви нації та суспільства. Вона, на думку Гумбольдта, постійно й наполегливо діє на пониження того рівня різноманітності, яким є буття суспільства.

Але найбільшою небезпекою для індивіда і нації держава стає тоді, коли перебирає патерналістську місію - по-батьківськи опікати людей. Філософ правильно вказував на шкідливі наслідки такої місії, оскільки людина, яка постійно розраховує на турботу про неї держави, розслаблює свої волю та енергію, втрачає здатність самостійно вирішувати свої життєві проблеми, власними силами долати труднощі. А це, на його думку, спричиняється до бездіяльності людини, яка призводить до злиднів. Водночас страждає і моральність індивіда, бо якщо людиною інтенсивно керують, то вона доходить до того, що втрачає залишки самостійності і впадає в апатію. Зазнає шкоди також і дух громадянськості. Що ширша амплітуда дій держави, її влади, то меншою свободою володіють індивіди та їхні об'єднання. Зусилля держави, зазначав мислитель, спрямовані також на створення перешкод піднесенню нації, її прагненню до свободи, хоча саме це є найважливішим у долі людства. Яскравим підтвердженням цього вчення Гумбольдта було життя людей в колишньому Радянському Союзі.

Відкидаючи теорію та практику абсолютистської держави, па-терналістську публічну владу, тоталітарне регламентування життя членів суспільства, мислитель іноді сам припускався певних помилок. Зокрема, він вважав, що державні закони, незалежно від їхнього змісту, є аморальними і соціально хибними, оскільки визначають поведінку людей і наділені примусовою санкцією, а суспільство, яке вимушене слідувати законам, уявлялось йому натовпом відгодованих рабів, а не союзом вільних людей. Відомо, однак, що вільними люди бувають якраз завдяки правовим законам.

Такі уявлення Гумбольдт отримав, спостерігаючи за державою. Оскільки держава завжди зв'язана з обмеженням свободи, її не можна розглядати інакше як зло, хоч і необхідне. Висновок - категоричний, хоч і не єдиний у суспільно-політичній думці XVIII-XIX ст. Такого висновку дійшли і Т. Пейн у США, і анархісти в особах Прудона та Бакуніна. Хоча погляди мислителя в цьому питанні вигідно відрізняються від багатьох анархістських вчень тим, що він підкреслював корисність і необхідність деяких соціально-охоронних функцій, виконуваних політико-юридичними інститутами. Чимало ідей Гумбольдта не втратили актуальності й досі.

Не менш відомим представником німецького лібералізму був Лоренц Штейн (1815-1890). Йому належала низка фундаментальних досліджень про суспільство, державу, право, управління. Найцікавішими для нас є його праці: «Соціалізм і комунізм у сучасній Франції», «Вчення про суспільство», «Історія соціального руху у Франції», «Теорія управління», «Теперішні та майбутні науки про державу і право Німеччини». Вже самі назви його праць свідчать про те, що він одним із перших буржуазних ідеологів звернувся до докладного вивчення пролетарського руху, ідей соціалізму і комунізму, поставив питання про зв'язок політичної влади і держави з розвитком суспільства, власності і класової боротьби та на цій основі висунув ліберальну програму примирення класових суперечностей, стабілізації суспільства за допомоги надкласової конституційної монархії.

Ліберальна програма Штейна була характерна тим, що в ній на перше місце поставлено питання про індивіда, його права, його власність. Головний спонукальний мотив, який рухає індивідом, мислитель убачав у стремлінні до самореалізації. Однак самореалі-зуватися, провадити виробничу діяльність поодинці неможливо. Людина скрізь і всюди залежить від інших людей, а тому змушена жити з подібними до себе, співпрацювати з ними. Так виникає людське суспільство.

У вченні Штейна суспільство - це самостійний соціальний утвір, який від простої аморфної безлічі індивідів відрізняється наявністю інтегрувального фактора, це постійна всебічна залежність один від одного. Особливістю суспільства є й те, що кожен у ньому керується лише власною волею. Через зазначені обставини в суспільстві, на думку мислителя, відсутній ґрунт для свободи. Звідси його категоричне твердження: принцип, на якому стоїть суспільство,- відсутність свободи.

Штейн визнав, що розвиток суспільства неминуче веде до утворення двох протилежних класів - власників і не власників. Соціальне життя наповнене боротьбою цих протилежностей, і це його надзвичайно хвилювало. Саме під цим кутом зору Штейна цікавили ідеї соціалізму й комунізму, прихильниками яких є невласники. Примирення, на його думку, можливе тільки з підпорядкуванням суспільства вищому союзові - державі, яку філософ розглядав як закономірний продукт розвитку громадянського суспільства, але яка має іншу організацію і зовсім інші цілі, ніж суспільство. Якщо в суспільстві кожен керується лише власною волею, то в державі встановлюється органічна єдність найрізноманітніших індивідуальних воль і дій людей. «Держава,- писав Штейн,-персоніфікований організм загальної волі, а тому має служити тільки загальному. Завдяки такій організації й такому призначенню саме держава забезпечує свободу, а свобода - принцип, на якому стоїть держава».

Іншими словами, суспільство - це система приватних, громадянських відносин. Держава ж являє собою сферу публічно-владних політичних відносин. Держава - союз людей як єдине ціле, вільне, самовизначене ціле або як самостійна особистість. Це -вищий союз, носій верховної влади.

Оскільки суспільство й держава основуються на діаметрально протилежних принципах, то вони, вважав Штейн, протистоять одне одному і постійно впливають одне на одного. Якщо суспільство прагне сконструювати державу, яка йому потрібна, то держава -створити такий державний лад, в якому взято під контроль неприборкані елементи суспільства, а між суспільними класами підтримується рівновага. Вивищуючись над суспільством, держава повинна залишатися його повелителем і наставником. Але якщо суспільство поділяється на класи, то держава, яка вивищується над громадянським суспільством, повинна мати надкласовий характер.

Отже, вирішення всіх соціальних суперечностей досягається, на думку Штейна, в незалежній державній владі, оскільки держава за своєю ідеєю є представником загальних інтересів, захисником пригнічених. Вона забезпечує не вигоду якогось одного класу, а користь усіх, охороняє мир, власність, право, соціальний порядок.

Обстоюючи ідею надкласової держави, мислитель був змушений, однак, визнати, що аж ніяк не завжди держава задовольняє ті вимоги, які до неї пред'являються. Насправді в державі складається панування багатих класів - владарювання вищих. Неминучим наслідком цього є пригнічення слабших і розклад держави, яка перестає бути захисником загальних інтересів. Відбувається це насамперед тому, вважав Штейн, що власники, спираючись на свою економічну перевагу, захоплюють політичну владу і за її допомоги здійснюють свої егоїстичні цілі, забезпечують панування над робітниками. Але таке становище, на його думку, є викривленням ідеї держави.

З цього приводу Штейн засудив Липневу монархію у Франції, яка поєднала свої інтереси з інтересами багатих класів, тоді як повинна була б зайняти самостійну позицію в боротьбі класів, що точилась у Франції.

Особливо різко Штейн критикував демократичну республіку, яка веде до встановлення «володарювання нижчих», що, своєю чергою, веде до грубого деспотизму, пригнічення меншості, до постійних незгод, заворушень і переворотів. Всяка республіка, вважав мислитель, є викривленням ідеї держави: це - держава, підкорена суспільству.

Єдиний прийнятний вихід Штейн убачав у встановленні конституційної монархії, незалежної від класів і класових інтересів. Філософ не шкодував слів для похвали конституційній монархії, для того щоб представити її як справжнє втілення тієї надкласової суті, яку він приписував державі. Мислитель усіляко доводив, що конституційна монархія стоїть вище всяких приватних інтересів, попереджає пригнічення одного класу іншим, здійснює загальні інтереси і приводить усе життя народу до гармонійної єдності.

Подібно до інших ідеологів лібералізму, Штейн вважав, що конституційна монархія повинна стати правовою державою, в якій розвиненому і сильному організмові урядової влади протиставляється закон, самоуправління і непорушність прав окремого громадянина, прав, які він розумів як рівні можливості членів суспільства домагатися покращення свого становища за допомоги законних засобів.

Конституційній монархії належить стати також державою, що проводить соціальні реформи, від яких Штейн чекав постійного прогресу у справі піднесення освіти і статусу нижчих прошарків населення, досягнення вищого рівня продуктивності їхньої праці, вищого рівня споживання, вищих життєвих можливостей.

Пропонуючи проекти соціальних реформ, мислитель одночасно доводив нездійсненність соціалістичних і комуністичних ідей, руйнівний характер революційного способу задоволення інтересів пролетарських мас. Він постійно наголошував, що вимогу нових народів повністю задовольняє лише конституційна монархія. У ній начало влади органічно поєднується з началом свободи, а досягається це за допомоги поділу влади.

Слідом за Гегелем Штейн розрізняв влади законодавчу, урядову і княжу (монархічну). Така структура, на його думку, випливає з самої ідеї держави: в законотворчості повинна брати участь представницька установа, перед якою відповідальні міністри; державна діяльність виражається в діяльності уряду, а особа держави виражається в її главі (монарх, князь). Такий поділ влади і народне представництво забезпечать, гадав філософ, можливість контролю за діями державного апарату з боку суспільства, створять гарантію громадянського порядку, прав особи. А незалежна і тверда державна влада спрямує народ шляхом свободи і класової гармонії до загальної мети, до вирішення соціального, робітничого питання в рамках чинної політичної системи.

Отже, для Штейна конституційна монархія - це не просто засіб політичного погодження інтересів різних класів і соціальних груп, поділ влади між рівними групами людей і контроль за ними, а й організаційний спосіб вирішення соціальних проблем, залучення різних класів до співпраці на користь суспільства в цілому.

Теоретичні розробки Л. Штейна про зв'язок політичної влади і держави з суспільством, класами були для свого часу суттєвим кроком уперед у пізнанні соціально-політичного життя і прокладали шлях до соціологічної теорії політики й держави.