§ 3. Вчення Йоганна-Готліба Фіхте про державу і право

Відомим представником німецької класичної філософії кінця XVIII - початку XIX ст., який виступив слідом за Кантом, був Йоганн-Готліб Фіхте (1762-1814). Народився майбутній філософ у сім'ї бідного ремісника. Завдяки випадковим обставинам він дістав можливість учитися. Під впливом праць Канта Фіхте захопився філософією. У 1794 р. він став професором Єнського університету, а згодом Берлінського. Основні твори мислителя: «Про призначення вченого», «Призначення людини», «Замкнена торгова держава».

Наукові погляди Фіхте були досить оригінальними і не менш суперечливими, зазнали протягом його життя еволюції. Якщо перші його праці відзначалися духом лібералізму, реформізму і космополітизму, то пізніші були пронизані ідеями консерватизму, радикалізму і націоналізму. Пояснити це можна тим, що на перші праці вплинули події та ідеї американської та французької революцій, а на наступні - наполеонівські війни, загарбання французькою армією Німеччини, боротьба німецького народу за своє визволення та об'єднання тощо. Показово, що, почавши з привітань і підтримки французької революції кінця XVIII ст., Фіхте в 1813р., будучи вже немолодою людиною, записався до народного ополчення для боротьби проти французької армії.

Після того, як у нього склалася самостійна система поглядів, він узяв філософію Канта за вихідний пункт, хоча критикував його за непослідовний ідеалізм і за відрив його теоретичної філософії від практики. Фіхте намагався вирішити проблему зв'язку теорії з практикою в суто ідеалістичному напрямку. Перше основоположне науковчення, характерне для суб'єктивного ідеалізму мислителя, сформульовано ним так: «"Я" передбачає самого себе». Зміст цього положення полягає в суб'єктивно-ідеалістичному твердженні, що «Я» являє собою реальність, сутність якої полягає в діяльності, самопородженні, самоутвердженні. Так, уже в цьому першому основному положенні фактично заперечується об'єктивна реальність, у всякому випадку «Я» розглядається як субстанція, ні від чого не залежна, яка сама себе визначає, є причиною самої себе. Із цього випливає, що і суб'єктивний, і об'єктивний світ -результат діяльності «Я». Само «Я» є не що інше, як діяльність. Виходячи з уявлення про «Я» як про діяльність, Фіхте намагався знайти зв'язок між «теоретичним» і «практичним» розумом і на цій основі будував етику і вчення про державу і право.

Загальнотеоретичні погляди мислителя на державу і право розвивалися в руслі природно-правової доктрини. Поняття права у нього випливало із взаємодії вільних істот, які вступали в юридичні відносини із взаємним обмеженням свободи. Для Фіхте право -категорія апріорна. Воно виводилося з «чистих» форм розуму. Зовнішні фактори не мають ніякого стосунку до природи права. І якщо звичаєве чи писане право суперечить розуму, то його не можна визнати правом.

Фіхте ще з більшою наполегливістю, ніж Кант, твердив, що про право може йти мова лише тоді, коли наміри людей виражаються в діях. Те, що не проявляється зовнішньо і залишається в глибині душі, не входить у сферу права. Тому немає ніякого сенсу говорити про право на свободу думки, совісті, оскільки це стосується до сфери внутрішньої, суб'єктивного життя і не виражається в діях.

Необхідність у праві диктує самосвідомість, бо тільки наявність права створює умови для виявлення тієї найголовнішої субстанції особи. Однак право базується не на індивідуальній волі, а на основі взаємного визнання індивідами особистої свободи кожного з них. Поняття права, за Фіхте, є поняття відносин між розумними істотами. Воно існує лише за умови, що такі істоти думають про себе у взаємовідносинах одна з одною.

Відносини між людьми на грунті природного права обумовлюються взаємною добросовісністю і довір'ям, з утратою яких правові відносини стають неможливими. Щоб гарантувати свободу окремої людини і сумістити з нею свободу всіх, потрібна правова спільність людей. Стрижнем такої правової спільності має стати юридичний закон, який випливає із взаємовідносин розумно-вільних істот, а не з морального закону.

Але й панування закону не наступає автоматично. І Фіхте розумів, що правові відносини, а отже, свобода індивідів не застраховані від порушень. їх належить захищати примусом. Інших засобів немає. Але примус не може діяти механічно, оскільки механічний вплив узагалі не можна застосовувати до вільної волі, інакше усувається свобода розумних істот. Примус повинен звертатися до самої волі та спонукати її діяти згідно з її власним велінням.

На основі такого розуміння права Фіхте будував своє вчення про державу. Примусовою силою, уособленою в державі, не може бути індивідуальна воля. Нею може бути лише єдина, колективна воля, для утвердження якої потрібна згода всіх, необхідний відповідний договір. І люди укладають такий громадсько-державний договір, завдяки якому виникає загальна воля і встановлюється державність. Фіхте, як і Спіноза, Локк, вважав, що метою суспільного договору є чітке визначення меж свободи кожного індивіда і встановлення примусової влади. З іншого боку, кожен зобов'язується коритися державі, яка може притягати до відповідальності всякого члена суспільства за порушення перебраних ним обов'язків.

Отже, для охорони порядку, створеного дією загальної волі, власності кожного, безпеки індивіда необхідна сила, яка переважає силу кожного індивіда. Маючи таку силу, держава і здійснює примус. Але у здійсненні цього примусу влада повинна діяти тільки в точній відповідності з цивільними і кримінальними законами. Тут зримо відчувається, як демократ Фіхте прагнув припинити свавілля абсолютистсько-поліційної влади над своїми підданими і. спираючись на природно-правову доктрину, утвердити політичні права і свободи особи.

Мислитель не приховував своїх симпатій до республіки і вважав, що особи, які здійснюють управління, повинні бути відповідальними перед народом. У противному випадку державний лад вироджується в деспотію. Для вирішення питання про правомірність дій уряду у випадку його конфліктів із народом Фіхте рекомендував утворити ефорат - постійну контрольну, наглядову владу. За неправомірних дій уряду ефори оголошують інтердикт, який призупиняє дії виконавчої влади. Остаточну оцінку заходам уряду дає народ, якого скликають ефори.

Ці ідеї Фіхте, безумовно, слід визнати прогресивними, оскільки він виступав як прихильник демократії в дусі ідеалів французької революції кінця XVIII ст. Він вірив у беззаперечний авторитет народу, вважав, що він і в дійсності, і за правом є вищою владою, над якою немає іншої та яка є джерелом всякої іншої влади. З цього філософ категорично виснував про безумовне право народу на зміну небажаного для нього державного ладу, про право народу в цілому на революції. Але у своїх пізніших працях (приблизно з 1800 р.) Фіхте вже не був прихильником революції та дедалі більше сподівався на реформи зверху, хоч і не відмовлявся від радикальних поглядів. Зокрема, він був переконаний у необхідності лібералізації політичного режиму, відміни станових привілеїв, установлення твердої законності та ін.

Однією з найцікавіших є праця Фіхте «Замкнена торгова держава» (1800 р.), написана під враженням теорій французьких соціалістів. У ній мислитель змалював картину ідеальної держави, в основі якої лежать розум і справжня свобода. Однак для тієї праці характерним є те, що, висуваючи радикальні вимоги, Фіхте виступав одночасно за збереження ряду феодальних установ. Він, наприклад, сміливо виставляв свої відомі тези про права людини на забезпечене існування і працю, зберігаючи при цьому цехову структуру ремесел і роблячи головний наголос на сільське господарство. Як і в середньовічних цехах, уся діяльність громадян піддається детальній регламентації. Населення ідеальної держави розбито на три стани: хліборобів, промисловців і купців. Ще є категорія осіб, зайнятих у сфері культури й політики. Держава повинна розподіляти професії між громадянами. Свободу промислів і вибору професій заборонено.

Замкнена торгова держава ґрунтується на приватній власності, створеній особистою працею. Держава наділяється широкими повноваженнями в регламентації виробництва та охороні вітчизняної промисловості від іноземної конкуренції. В економічній галузі держава тримає курс на господарську автономію, прагнучи перетворити країну в самодостатній, самозабезпечуваний організм. Окрім цього, держава повинна ізолюватися від іноземної торгівлі, створивши такий же відокремлений торговий організм, як уже створені нею юридичний та політичний організми. Неважко помітити, що запропонована Фіхте модель держави містила елементи прадавніх племінних відносин і водночас заради того, що пізніше було названо «закритим суспільством».

Фіхте вважав державу тимчасовим інститутом, вона є зло, допоки люди морально не розвинуться настільки, що зможуть обійтися без держави. Але такий стан, на його думку, настане через міріади років. Після зникнення держави встановиться природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Мислитель доклав чимало зусиль і до розроблення теорії націоналізму, про що свідчать його праці «Основні риси сучасної енохи» та «Промови до німецької нації». Своїми працями і діяльністю він сприяв піднесенню етнічної та національної самосвідомості в Німеччині, зростанню ліберально-демократичного націоналізму і посиленню національно-визвольної боротьби проти французьких загарбників.

Але в працях пізнішого періоду Фіхте почав пропагувати консервативний націоналізм, що грунтувався на німецькій мові й культурі та був спрямований проти багатьох народів, зокрема слов'янських, які в ті часи населяли Німеччину і ще не були асимільовані. У «Промові до німецької нації» Фіхте сформулював ідею національної самобутності німецького народу. Головною темою промов було оновлення німецького народу, а засобом цього оновлення - повна реформа виховання, яка охоплює всі прошарки суспільства, тобто народ.

Духовне відродження, за Фіхте, можливе тільки там, де кожен живе своїм власним, не запозиченим життям. Народ тільки тоді здатний до культурного і морального оновлення, коли він зберігає власний первісний устрій, за умови збереження самобутності його мови. Але для утвердження власної самобутності, її розвитку цього, вважав мислитель, замало. Національний характер народжується з віри у власний розвиток, у необхідні завдання народу. Де такої віри нема, там нема і національного характеру, а значить, нема народу в справжньому значенні цього слова.

Любов до батьківщини, народний дух, патріотичні почуття, писав Фіхте, це щось вище та більше, ніж проста турбота про свою свободу. Це - важливі фактори збереження самобутності й оновлення нації. Зберегти національну самобутність можна, за Фіхте, лише за умови політичної незалежності. Чого варта мова, якщо вона живе маленьким, мізерним життям? Яке значення має література, мова якої є вторинною? Без політичної самостійності народу мова й література, а також наука та всі інші сфери культури втрачають свою гідність і цінність.

Важливим елементом національності Фіхте вважав єдність, національну злагоду, а також здатність до протидії іноземним впливам, ідеям, згубним для нації. Теорія націоналізму Фіхте стосується в цілому німецької нації, але вона є надзвичайно актуальною і в наших умовах.