§ 1. Вступ

Німеччина наприкінці XVIII - на початку XIX ст. була відсталою феодальною країною, що складалася з декількох сотень формально самостійних держав, які мали свою армію, поліцію, податкову систему і т. д. Кріпосне право, феодальний деспотизм, провінційна обмеженість панували в німецьких державах. Не була єдиним класом німецька буржуазія. Вона не являла собою самостійної економічної та політичної сили. Купці й фабриканти, розсіяні в багатьох дрібних державах, економічно були тісно зв'язані з князями і двірцевою знаттю - головним споживачем товарів, особливо предметів розкоші, продаж яких був єдиним джерелом добробуту буржуазії. У приниженому становищі перебувала й німецька інтелігенція.

Економічна незрілість і політична слабість німецької буржуазії, територіальна роздробленість Німеччини наклали на філософію свій відбиток. У той час німецька філософія використовувала значною мірою результати розвитку філософської думки інших країн. І все ж таки за багатьма аспектами вона досягла максимально можливого на той час розвитку. У галузі політичної думки, наприклад, такі філософи, як Кант, Фіхте, Гегель висунули політичні доктрини, що й досі відчутно впливають на перебіг історії.

Але перш ніж зосередитися на подробицях поглядів кожного з них, згадаймо декілька рис, притаманних усім трьом філософам. Усі вони підносили дух, протиставляючи його матерії, що, зрештою, привело до твердження, ніби існує тільки дух. Палко заперечували утилітарну етику, натомість утверджували системи, що їх нібито можна довести за допомоги абстрактних філософських аргументів.

Кант, Фіхте, Гегель були університетськими професорами, які зверталися до студентської аудиторії, а не панками, що втішалися дозвіллям і зверталися до аматорів. Хоч їхній вплив був почасти революційним, самі по собі вони не керувалися ніякими руйнівними тенденціями. Фіхте і Гегель були досить рішуче налаштовані захищати державу. Життя трьох німецьких філософів було взірцевим та академічним, їхні погляди на мораль вирізнялися суворою ортодоксальністю.

Визначивши ці попередні зауваження, можемо перейти до вивчення І. Канта.

§ 2. Вчення Іммануїла Канта про державу і право

Іммануїл Кант (1724-1К04) - професор Кенігсберзького університету. Свої політико-юридичні погляди виклав переважно у працях: «Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору». «До вічного миру», «Метафізичні засади вчення про право».

Основним у Канта є вчення про етику, а основним в етиці -вчення про категоричний імператив. Світ лежить у злі, писав мислитель, усі суперечності, які є в суспільстві,- від зла. Кант не вірив у те. що зло, яке існує в суспільному житті, може бути усунено. Але людина, за його вченням, істота моральна і має право на краще становище в суспільстві. Вона може вимагати певної гармонії між її щастям і тіглг злом, щоб забезпечити собі щастя. Однак цс щастя може забезпечити тільки якась вища сила. Необхідний якийсь вищий світовий порядок, який визначав би взаємовідносини і вчинки між людьми. Але такий світовий порядок не може бути встановлений людьми, він не породжується природою. Вищий світовий порядок може створити лише вища сила над людьми, якою г, за твердженням Канта, Бог. Бог і всі його приписи - цс верховний моральний закон, що його філософ характеризував як веління належного заради належного. Цей верховний моральний закон покладає на людей свої веління, свої вимоги і приписи. Ці приписи належного ні від чого не залежать. Це - вимоги чистої волі, не залежної від зовнішніх впливів, а тому - безумовні й категоричні. Такі вимоги чистої, ні від чого не залежної волі. Кант називав категоричним імперативом, намагаючись цим підкреслити абстрактно обов'язковий формалістичний характер згаданого припису. Вимоги кате і орпчпої о імперативу підлягають обов'язковому виконанню незалежно від того, чи одержує в результаті цього людина для себе якесь задоволення, чи ні. Категоричний імператив Канта позбавлений будь-якого зв'язку з конкретними предметами, з реальними емпіричними подіями. Він лише наказує: «Чини так. щоб основний принцип (максима) твоєї поведінки міг бути визнаний з позиції твого розуму як закон для всіх, тобто загальний закон. Або: Дій так. ним") ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого, як до мети, і ніколи не ставився б чо нього тільки як до засобу».

Категоричний імператив не містив указівок, як треба діяти в тому чи іншому конкретному випадку. Він пропонував лише загальну ідею повинності перед лицем людства, надаючи індивідові повну свободу вирішувати самостійно, яка лінія поведінки найбільшою мірою узгоджується з моральним законом.

Попри змістовну відмінність формулювань, за сутністю вони близькі одна до одної ідеєю гідності людини та автономією моральної свідомості. Обидві вони підкреслюють не тільки автономію морального закону, а й той факт, що категоричний імператив не накинутий людині ззовні, а міститься в ній самій, відповідає її природі. Це особливо важливо, оскільки з принципу автономії людини випливає її моральна свобода. «Моральність і свобода,-підкреслював Кант,- це два боки однієї медалі... вільна дія і воля, підкорені моральним законам,- це те саме». Отже, свій штучно сконструйований етичний закон мислитель пов'язував із низкою постулатів - необхідних припущень, що вимагаються практичними діями.

Перший постулат - це свобода людської волі, яка визначає смисл моральної незалежності й автономії особи, її здатність і право самій установлювати правила належної поведінки і слідувати їм без зовнішнього примусу. Якби людина, міркував Кант, не була б вільною слідувати голосу морального закону, останній позбувся б усякої основи і смислу. Водночас автономія волі однаково відгороджує особу як від власного свавілля, так і від тотального панування над нею суспільного цілого, забезпечує їй здійснення свободи. Людина, вів далі мислитель, не може розраховувати на те, щоб протягом свого життя самостійно досягнути вищого морального життя та блаженства. А тому вона шукає втіхи у вірі. Звідси другий постулат - це припущення про існування якоїсь верховної причини, вищого блага, тобто Бога.

У «Критиці чистого розуму» Кант дійшов висновку, що існування Бога, безсмертної душі, свободи людської волі теоретично не можна ні довести, ні заперечити. Бог у нього - певна непізнана «річ у собі». Бога пізнати неможливо. Оскільки Бог не може бути пізнаний, то ніякі докази чи заперечення про його існування або неіснування неможливі. І все ж таки Кант вважав, що вірити в Бога не тільки можна, а й необхідно, бо без віри неможливо примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла.

Отже, Бог, за вченням філософа, це не науковий висновок. Це -постулат морального припущення. Людина кориться Богові не як логічному науковому висновкові чи конкретній необхідності, а як категоричному велінню моральної свідомості.

Однак Бог, існування якого не може бути доведено теоретичним розумом, утверджується, на думку мислителя, розумом практичним. Теоретичний розум може відповісти лише на деякі питання, наприклад, що людина може знати?, але не на питання: що людина повинна робити і на що вона може надіятися? Тільки практичний розум здатний відповісти на ці та інші подібні питання. Практичний розум диктує індивіду норми моральної поведінки. Ці, породжені практичним розумом, норми містять приписи щодо вчинку, який виступає засобом для досягнення результату як мети.

Отже, атрибут свободи іманентний людській особі: дар визначати собі мету і варіанти згідно з визначеною метою поведінки є вродженим. Індивід, за Кантом,- це істота, в принципі здатна стати «паном сама собі» і такою, що не потребує зовнішньої оцінки у здійсненні того чи іншого ціннісного і нормативного вибору.

Проблема, однак, полягає в тому, що фактично аж ніяк не кожен використовує індивідуальну свободу тільки для реалізації категоричного імперативу, скрізь і всюди вона переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно до іншого за допомоги закону свободи, Кант називав правом. До таких умов належать: наявність примусово здійснюваних законів, гарантований статус власності і особистих прав індивіда, рівність членів суспільства перед законом, а також вирішення спорів у судовому порядку.

Право, отже, передбачає свободу індивідів (свободу їхньої волі) та пов'язану з цією свободою можливість (і необхідність) свавілля, зіткнення і колізію рівних і свавільних дій і т. д.; право і є загальне для всіх правило (сукупність правил) погодження свавільних, колізійних дій вільних людей. Іншими словами, сутність права полягає в тому, щоб поєднати свободу однієї людини зі свободою іншої, щоб люди не заходили в суперечність між собою.

Для Канта норми права як і моралі мали значення лише в тому випадку, коли вони прагнули підвести поведінку людини до того, щоб її вчинки відповідали вимогам категоричного імперативу. Але якщо категоричний імператив стосується до внутрішньої галузі (моральності) людини, то право складає зовнішній практичний аспект її життя. Право для кожної людини визначає певні рамки її діяльності. Воно вступає в дію лише тоді, коли людина виходить за його рамки і заходить у суперечність з іншою людиною.

Право, за вченням Канта,- це категорія об'єктивна, що стоїть над людьми і державою. Саму ж державу він визначав через право: «Держава - це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам», суто правова організація. В цьому розумінні Кант виступав одним із попередників теорії правової держави. Саме підкорення праву, вважав філософ, відрізняє державу від інших спільнот, які теж мають соціальний характер, але засновані не на праві, а на законах доброчинності в чистому вигляді. Останні він називав етичними, або етично-громадянськими спільнотами.

У питанні про походження держави Кант дотримувався договірної теорії, широко розповсюдженої за часів боротьби буржуазії за владу. Згідно з Кантовою теорією, люди відмовляються від своєї свободи природного стану, щоб набути свободу як члени суспільства. Людина залишає дику, не засновану на законі, природу, набуваючи свободу в правовому стані, заснованому на законі в усьому його обсязі.

Об'єднання людей в суспільний союз або громадянський стан Кант розглядав як суто правовий стан. Основами такого союзу він вважав такі апріорні принципи, як свобода, самостійність, рівність кожного члена суспільства. Але трактуючи рівність як рівність усіх членів суспільства перед законом, філософ робив виняток для глави держави, який має право примушувати, хоча сам не кориться ніякому примусовому закону. Стосовно до підданих правитель має тільки права і не несе ніяких обов'язків. Цим положенням він заперечував право народу на повстання, навіть якщо правитель порушував свої обов'язки перед народом, про що детальніше буде сказано далі.

Отже, за вченням Канта, перехід людей від природного стану до громадянського суспільства не є випадковим, а акт, за допомоги якого ізольовані індивіди утворюють державу,- це договір. Суспільний договір, вважав мислитель, укладають між собою морально розвинені люди, а тому державній владі забороняється поводитися з ними як з істотами, які не знають морального закону і не можуть самі вибрати правильну лінію поведінки.

Ідея первинного суспільного договору, як і зв'язок права з мораллю, цілком логічно підвели Канта до вчення про природне, тобто невід'ємне, внутрішньо за природою властиве людині право. Сам філософ визначав його як право, засноване на чітких апріорних принципах, іманентних людині. Він називав його приватним правом.

На відміну від приватного (природного), позитивне право є результат діяльності законодавця, тому воно - публічне право. Але і те, і інше право завжди зв'язано з категоричним імперативом.

Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим, а загальнообов'язковість досягається наділенням його примусовою силою: інакше право не виконає визначеної йому в суспільстві ролі. Надати ж праву таку необхідну йому властивість здатна тільки держава - споконвічний і первинний носій примусу.

Водночас Кант неодноразово підкреслював важливу необхідність для самої держави спиратися на право, орієнтуватись у своїй діяльності на нього, погоджувати з ним свої акції. Відхід від цієї вимоги може коштувати державі дуже дорого. Держава, яка ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довір'я і повагу у своїх громадян, її заходи можуть і не" знаходити в них внутрішнього відгуку і підтримки. Люди свідомо займатимуть позицію відчуження від такої держави.

У вченні про державну владу Кант сприйняв ідеї Руссо про народний суверенітет, але не відмовився й від теорії поділу влади Монтеск'є, вносячи до останньої суттєві поправки. Зокрема, замість рівноваги гілок владці він вимагав пріоритету законодавчої влади перед виконавчою. Йдучи за Монтеск'є, філософ відзначав, що в кожній державі існують три влади, які складають єдину волю, але виступають у трьох особах, це: 1) верховна влада в особі законодавця, який здійснює суверенітет; 2) влада виконавча, що управляє згідно з законами; 3) влада судова.

Законодавча влада повинна належати об'єднаній волі народу і не може бути передана правителеві, оскільки це суперечить суті принципу поділу влади. Здійснюють цю владу об'єднані для законотворчості члени суспільства, в основному громадяни, які володіють власністю. Така позиція випливала з розуміння Кантом свободи, основу якої для нього складала власність. Особи, які не володіли вдасністю, не були для нього повною мірою самостійними, а тому не могли і не повинні були брати участі у вираженні загальної волі.

Законодавча влада не може бути водночас і виконавчою; вона володіє суверенітетом, виражає єдину волю народу і може позбавити правителя влади. Виконавчі функції здійснює виконавча влада. Вона призначає посадових осіб, видає накази і постанови, але не закони. Якби уряд мав і законодавчі функції, то він, на думку мислителя, перетворився б на деспотичний.

Функції судової влади належать тільки суддям. Кант вимагав введення такого суду, як суд присяжних, члени якого вибираються з народу. Такі три гілки влади, за вченням філософа, які представляють вираз з'єднаної волі народу. Всі вони координують свою діяльність і доповнюють одна одну.

І лише тепер повернімося до наступної важливої проблеми -як ставився Кант до революції. Він був переконаний, що проти законодавчого глави держави не може бути правомірного опору народу. Опір народу законодавчій владі філософ розглядав як щось протизаконне, таке, що руйнує законний державний устрій. Правового стану суспільства, підкреслював мислитель, неможливо досягти протиправними засобами. Він закликав домогтися перетворень у державному ладі мирним шляхом, за допомоги поступових мирних реформ.

Щоправда, слід відзначити, що ставлення Канта до революції не завжди було негативним. Права народу стосовно до глави держави і виконавчої влади - невід'ємні і нерозривні, але, своєю чергою, і глава держави має певні права. Тому мислитель допускав лише «негативний» опір, непокору владі в рамках закону, але не активну боротьбу поза ним. Водночас філософ розрізняв непокору індивідуальну і колективну. Кожен підданий (громадянин) у кращому випадку володіє лише правом пасивної непокори. Народ теж не має юридичного права на революцію, але це не означає, що він не може фактично її здійснити. Колективний опір, коли мова йде про народ як суверена, Кант навіть схвалював. «Якщо права народу знехтувано, то скинення тирана буде справедливим,- у цьому немає сумніву»,- писав він. Здавалося б, усе ясно. Але тут знову проявилася непослідовність Канта. На його думку, «... народ, щоби з повним правом судити про верховну владу, має розглядатися як уже об'єднаний і такий, що кориться волі, яка встановлює загальні закони, але він не може і не повинен судити інакше, ніж це бажано нинішньому главі держави». Отже, треба коритися наявній владі, хоч би яким було її походження - легальне чи нелегальне революційне.

Кант, звичайно, мав рацію, коли вбачав у революції дії поза-правові, і в цьому полягала його безсумнівна теоретична заслуга. Але відкрито визнати її закономірність не наважувався, хоча виправдовував її морально і практично. Відомо, що мислитель позитивно ставився до французької революції кінця XVIII ст., яка повалила тиранію, хоч і неправовим чином. Очевидно, він схвалював лише ті революційні зміни, які наближали суспільство до здійснення категоричного імперативу. Тому він не відвернувся від французької революції навіть у часи якобінського терору, хоч і не виправдовував його.

Таким було вчення Канта про державу і революцію. Залишилося розглянути ще його погляди на кримінальне право, а також на міжнародне право.

Кант визначав злочин як порушення публічних законів. Злочин -це посягання як на свободу людства в цілому, так і на свободу окремих осіб. Мислитель розрізняв приватні злочини, які мають своїм об'єктом майно та інтереси окремих осіб, і власне кримінальні, називаючи їх злочинами публічними, оскільки вони наражають на небезпеку не окрему особу, а суспільство.

Оскільки кожна особа володіє вільною волею, а її дії повинні визначатися вимогами -категоричного імперативу, всякий злочин невідворотно тягне за собою покарання. Само ж покарання є результатом свободи особи, її права та обов'язку нести відповідальність за скоєні дії.

Кант розрізняв дві основні групи покарань: покарання судом і природну кару. Перші здійснює держава, другі мають внутрішній, моральний характер. Але в обох випадках покарання має основою саме категоричний імператив: «Караючий закон є категоричний імператив»,- писав філософ.

Застосування покарання є здійсненням справедливості з боку державної влади. Це - право відплати (кари). Як відплата покарання повинно бути співрозмірним злочинові. Тому, наприклад, за вбивство слід безумовно засуджувати до смертної кари. Лише в трьох випадках Кант сумнівався в необхідності встановлення за вбивство смертної кари: 1) зовсім необов'язково позбавляти життя учасників заколоту, який зазнав поразки; 2) за вбивство матір'ю своєї позашлюбної дитини; 3) за вбивство під час дуелі. Покарання, вважав мислитель,- не тільки правовий, а й моральний акт. Воно засновано на здатності людини нести відповідальність. Такими були основні ідеї Канта в галузі кримінального права.

Значну увагу філософ приділяв питанням міжнародного права, відносинам держав між собою. Його погляди на міжнародне право безпосередньо спиралися на вчення про природне право. Маючи підмурів'ям право природне, міжнародне право, за Кантом, відрізнялося від останнього наявністю формально юридичних приписів. Міжнародне право, на думку мислителя, повинно регулювати не тільки відносини між державами, а й відносини окремих осіб з іншими державами, а також відносини громадян різних держав між собою.

Кант прагнув теоретично обґрунтувати поділ війн на справедливі й несправедливі, виходячи з ідеї категоричного імперативу. Під кутом зору міжнародного права, писав він, несправедливий ворог - це той, чия публічно виражена воля виказує максиму, згідно з якою, якщо зробити її загальним правилом, унеможливиться стан миру між народами, і доведеться увіковічити природний стан.

Тому не всяка війна є справедливою і правомірною. Справедливими Кант визначав війни для захисту держави або ж ті, що ведуть до створення національної державності, а також війни, які мають метою вирівнювання заподіяної шкоди. Філософ таврував загарбницькі, грабіжницькі війни, різко засуджував підготовку до них. «Найбільші нещастя,- писав він,- які стрясають цивілізовані народи,- це постійно посилюване підготування до майбутньої війни».

Досить прогресивними були погляди Канта на закони і звичаї війни. Він вважав, що не народи, а держави ведуть між собою війну. А тому не можна грабувати народ, забирати у приватних осіб їхню власність. Дозволяється лише стягувати контрибуцію, суму якої слід точно визначати.

Для міжнародно-правової позиції Канта було характерним його ставлення до інтервенції. Принцип невтручання в міжнародному праві загалом не визнавався майже до другої половини XVIII ст. Тому категорична відмова від інтервенції, проголошена Кантом, була виявом його демократизму.

Але центральною для мислителя проблемою в міжнародному праві була ідея вічного миру. До того часу, коли Кант звернувся до цієї проблеми, існувала вже досить велика література з питань установлення і підтримання вічного миру. Як же Кант підійшов до цієї проблеми?

Ідея вічного миру випливала в нього як із його вчення про категоричний імператив, так і з ідеї антагонізму як рушійної сили суспільного розвитку. Характер категоричного імперативу визначав прагнення людей до моральної досконалості. Тим часом реальною рушійною силою історії в цілому, а міжнародних відносин і міжнародного права зокрема, є антагонізм, досягнення приватного інтересу, який приводить до відхилення від морального ідеалу і навіть до відмови від нього. У цьому суперечливому процесі і створюються передумови для того, щоб зі зростанням культури, з прогресом суспільства люди дедалі сильніше відчували зло, якого егоїстично заподіювала одна людина іншій, і прагнули до усунення суперечок і війн, до досягнення вічного миру. Його можна досягнути створенням союзу народів у вигляді всеохопної федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом.

Це - не всесвітня держава, оскільки в ній немає офіційної примусової влади, а добровільний союз суверенних держав. Запорукою цьому повинні бути освіта і виховання народів, стриманість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні потреби нації.

Ідея Канта про встановлення вічного миру, активної співпраці держав та їхніх громадян - одна з найбільш глибоких і гуманних у всьому вченні мислителя. А його виступ проти агресивних війн, за мир між народами зберегли свій прогресивний і гуманний зміст і в наш час. Всі судження Канта з питань філософії, моралі, держави і права відіграють велику роль у з'ясуванні того, де ми перебуваємо і куди повинні рухатися в пошуках вірного шляху до майбутнього.