§ 1. Політичні погляди ф. Прокоповича

Зіткнення прогресивних кіл дворянства та буржуазії, що народжувалася, які виступали за проведення реформ, і реакційних груп феодалів, які захищали старі порядки, проявилося в ідеологічній боротьбі. Зламати опір прихильників старовини, захисників застою, які боялися нового, провести в життя реформи можна було тільки за умови консолідації прогресивних сил, сміливого і швидкого висунення найбільш талановитих представників як із дворянства, так і з відданих йому вихідців з інших станів. Такими стали «пташата гнізда Петрового», серед яких найбільше вирізнялися своєю вченістю Ф. Прокопович та В. Татищев.

Феофан Прокопович (1681-1736) народився в Києві, в українській купецькій сім'ї. Невдовзі після народження сина помер його батько, а коли хлопчикові виповнилося сім років, померла й мати. Клопоти щодо виховання Феофана взяв на себе дядько, брат матері, професор, ректор Києво-Могилянської колегії. У домі дядька Феофан, схильний до книжкової премудрості й усамітнених роздумів, змалку ввійшов у коло найосвіченіших людей міста. Закінчивши Києво-Могилянську духовну академію, він продовжив навчання в навчальних закладах Польщі, Рима та Німеччини. Повернувшись на батьківщину, Прокопович став викладачем Києво-Могилянської академії.

Упродовж 1706-1711 рр. мислитель декілька разів зустрічався з Петром І. У жовтні 1716 р., отримавши від Петра І запрошення з'явитися до двору, Прокопович вирушив до північної столиці, де зробився першим радником царя з питань реорганізації церкви, освіти та багатьох інших політичних реформ.

Перу Прокоповича належала низка творів, написаних на політичні та релігійні теми, зокрема: «Слово про владу і честь царську», «Духовний регламент», «Правда волі монаршої».

У своїх «роздумах Прокопович зумів поєднати природно-правову теорію з догмами богослов'я, приєднуючи до доказів «від природних законів і природного розуму» «непорушне Слово Боже». Мислитель спирався на тих теоретиків природного права, які вбачали в абсолютизмі найдоцільнішу форму держави.

Спираючись на тогочасні теорії держави і права та враховуючи давні традиції Московського царства, Прокопович створив та обґрунтував концепцію російського освіченого абсолютизму, що був закладений Петром І, зміцнів за часів Єлизавети й набув розвитку в роки правління Катерини II. Ця концепція стала ідейним підґрунтям державної системи Російської імперії, і не вина Прокоповича, що ніяк не всі російські монархи були справді освіченими та гідними вінця й скіпетра.

Освічений абсолютизм у перші століття нового часу був явищем загальноєвропейським. Без нього струснути, просвітити і реорганізувати Московське царство, прищепити йому ази західної освіченості у військово-політичному та культурному плані, вивести його на рівень передових європейських країн було б неможливо. Поєднання самодержавної волі з освіченістю та політичним раціоналізмом персоніфікувалось у близькості Петра І та Феофана Прокоповича.

«Правда волі монаршої» - найзначніший політичний твір часів Петра І, присвячений питанням держави і права. Цей трактат став ідейним обґрунтуванням освіченого абсолютизму в Росії. Сперта насамперед на раціоналістичні докази теорія абсолютизму, складена Прокоповичем, означала значний крок уперед порівняно з теологічними теоріями влади государів, які були панівними в основному в ХУ-ХУІ ст.

Основою теоретичних побудов про державу і право, на думку мислителя, слід визнати здоровий природний розум. Держава існувала не завжди, до неї люди жили в природному стані, що характеризувався ним як епоха війни і кровопролить. До природних законів мислитель відносив ті, що випливали з інстинктивного прагнення до взаємного збереження життя, продовження людського роду. Серед джерел природного права, до яких він зараховував інстинкти, на перше місце мислитель ставив людський розум і волю. Людський розум підказав людям, як уникнути постійних війн, і спонукав їх до укладення договору про утворення держави. На думку Прокоповича, сама державна влада, закони необхідні для того, щоб не порушувався природний закон, щоб охороняти людське співжиття.

Мислитель був упевнений, що становлення верховної влади пов'язано з договором, через який народ, відрікшись від своєї волі, передав її одній особі - монархові, але тут же підкреслив, що зробив цс народ не без допомоги Бога. А оскільки волю народу було визначено згідно з божественними приписами, вона є непорушною і не підлягає переглядові. Народ не може чим-небудь обмежити владу монарха або розірвати з ним договір навіть тоді, коли він порушує його. Отже, на відміну від Пуфендорфа, але у згоді з Гоббсом, договір у Прокоповича мав суворо односторонній характер. Народ у державно-правовій теорії мислителя виступав лише як суб'єкт обов'язків і підкорення. Суверенітетом він не володів.

Утворюючи державу, народ, вважав Прокопович, мав право обирати собі будь-яку форму правління: монархію, аристократію, демократію або змішаний склад (змішану форму). При цьому всі симпатії мислителя були на боці монархії, бо в аристократіях своєкорислива боротьба партій розорює країну, а в демократіях часто виникають заворушення. До того ж республіки придатні лише для малого за чисельністю народу, який живе на невеликій території.

Визнавши монархію як найкращу форму організації влади, Прокопович, однак, розрізняв монархію обмежену та абсолютну. В обмеженій монархії правитель (государ) зв'язаний певними обов'язками, за порушення яких він може бути позбавлений влади, що загрожує негативними наслідками для країни та її народу. Для такої великої держави, як Росія, найкращою була б абсолютна монархія. Тільки вона, вважав мислитель, здатна забезпечити народові «безтурботність» та «блаженство».

Водночас Прокопович розрізняв монархію спадкову і виборну. Він надавав перевагу спадковій монархії, вважаючи її найбільш природною формою правління. Вона, на його думку, є найстійкішою так найвірнішою формою держави, бо в ній престол ані дня не залишається вільним. Спадкоємець, знаючи, що він неодмінно царюватиме, завчасно готує себе до управління країною, а правлячий монарх прагнутиме до того, щоб залишити після себе державу -для сина - квітучою та міцною.

Однак і спадкова монархія, вважав Прокопович, має суттєвий ґандж: це - перехід престолу за спадковістю до старшого сина навіть у випадку його явної непридатності до управління державою. У творі «Правда волі монаршої» мислитель обґрунтовував право монарха самому - за життя - вибирати собі гідного наступника на троні незалежно від ступеня родинного споріднення, шо було встановлено петровським Указом про престолоспадкування 1723 р.

Значне місце у працях Прокоповича посідало обґрунтування необмеженої влади самодержавця та розкриття її змісту. Обстоюючи законність у всіх сферах державного життя, мислитель, усе ж таки, вважав, що влада самодержавця не зв'язана ніякими законами, навіть виданими ним самим. Самодержавець видає веління, які підлягають беззаперечному виконанню. У державі немає і не може бути ніякої іншої влади, яка могла б зупинити чи скасувати веління монарха. Він же є і вищим суддею.

У визначенні обов'язків монарха Прокопович виходив із того ж принципу загальнонародної користі, загального блага, що й західноєвропейські мислителі. Але монарх мислителя - це освічений государ, який повинен турбуватися не тільки про загальне благо, а й про захист державної безпеки, миру, внутрішнього порядку, правосуддя, народної освіти, науки, а також про розвиток виробництва і добре управління країною. Визначення ж того, в чому полягає це народне благо, є прерогативою монарха, оскільки народ, вважав мислитель, сам не розуміє своєї ж користі й підлягає всебічній опіці. Підданим залишається безмовне та беззаперечне підкорення велінням монарха. Монарх регламентує всі аспекти життя підданих. Він дарує своєму народові обряди громадянські й церковні, переміни звичаїв і навіть передбачає для нього використання одягу, домів та ін.

Вчення Прокоповича про просвітницько-абсолютистську державу направлено не тільки проти обмеження царської влади князями та боярами, але й проти існування самостійної та незалежної влади церкви. У своїх теоретичних працях і практичній діяльності мислитель відстоював підпорядкування церкви світській державі. Він був цілком на боці Петра І в його протистоянні з відсталою старомосковською боярсько-церковною опозицією. На кшталт протестантських країн цар хотів закріпити владу держави над церквою і планував заснування безпосередньо підпорядкованого їй священного синоду. Тому цар-реформатор відчував гостру потребу в цій освіченій, широко мислячій людині, обізнаній зі звичаями держав Європи. З 1719 р. по 1720 р. Прокопович працював над «Духовним регламентом», де обґрунтовував нову для Росії (за зразком протестантських країн) систему управління церквою на чолі з підпорядкованим царю священним синодом замість патріарха. Завершивши роботу над «Духовним регламентом», сам мислитель сказав: «Нарешті я написав для головної церковної колегії, чи консисторії, постанову чи регламент, де я вказав на причини, через які постійне синодальне управління доречніше, ніж управління церкви однією особою, тобто патріархом». «Духовний регламент» -філософсько-публіцистична праця, що обґрунтували необхідність і завдання церковної реформи, підводячи під неї теоретичну базу у вигляді перероблених на монархічний манір положень, утверджених в Європі того часу понять природного права. Положення про підпорядкування церкви державі, розроблене Прокоповичем за участі Петра І, набуло сили закону.

Сказане свідчить про те, що Ф. Прокопович - високоосвічена й талановита людина свого часу - вирізнявся рідкісною палітрою обдаровань і колосальною працездатністю. Його внесок у розвиток просвітництва спершу України, а потім і Росії - незаперечний, ідеї просвітництва, обстоювані ним, були підхоплені плеядою мислите-лів-просвітителів другої половини XVIII ст.