Політичні вчення в італії у XVIII ст.

На межі ХУП-ХУПІ ст., після визволення Італії з-під гніту іспанської корони, настав період активізації економічної діяльності й громадського життя. Використовуючи невдоволення народних мас феодальними установами, ідеологи молодої тоді буржуазії вимагали створення умов для безперешкодного розвитку капіталістичного виробництва. Але недостатньо організована, не зміцніла ще італійська буржуазія не наважилася на повний розрив із минулим і нерідко йшла на компроміс із феодальними колами. Цю подвійну політичну позицію поділяли італійські просвітителі, зокрема Дж. Віко та Ч. Бсккаріа.

Джамбатіста Віко (1668-1744) - італійський філософ, професор університету в Неаполі. Свої політико-правові погляди виклав у працях «Про незмінність правознавства», «Нова наука», «Основи нової науки про загальну природу нації» та ін.

Вчення Віко про політику, державу і право ґрунтувалося на філософсько-методологічних ідеях про загальний розум та об'єктивний характер історичного прогресу, який відбувається циклічно. Прогрес людства, його розвиток він переділяв на три періоди. Перший - століття богів, яке не знало держави і права. Управляли суспільством жерці. Матеріальні потреби, боротьба протилежних стремлінь готували виникнення законів і держав. Віко критикував концепцію договірного походження держави і права. Розглядаючи політичну владу, державу і право як природно-історичні явища, він вважав, що вони виникали і розвивалися разом із виникненням і розвитком людської культури.

З виникненням держави, як універсального громадянського блага, настало століття героїв. У ту епоху держава існувала як влада аристократів, які за допомоги законів диктували націям свою волю.

Право на той час перебувало в нерозвиненому, зародковому стані, воно регулювало відносини тільки між особами привілейованої правлячої меншості.

Третій, останній цикл - століття людей. Йому властиві республікансько-демократичні устрої або ж представницькі монархії з гідними людини правами і свободами, які забезпечують народний суверенітет. Головними принципами політико-правового життя стають свобода, юридична рівність і загальне благо. У цей же період повного розвитку набувають три взаємозв'язані засади права: власність, свобода і захист. Право власності означає можливість розпоряджатися своєю річчю. Свобода охоплює всі права, які випливають із розуму, а правовий захист передбачає однакове мірило, що є можливим за умови рівності всіх перед законом.

Названі засади права пов'язані з такими приписами розуму стосовно юридичної сфери: жити згідно з правом і справедливістю, не завдавати шкоди іншим, не посягати на чужу власність, свободу і життя інших людей, відплачувати кожному за заслуги.

Віко пов'язував розвиток історичних циклів і характерних для них політичних установ та державних форм із розвитком мови. Він убачав в етимології мови ключ до історії речей, які позначаються даними словами, оскільки історія всіх природних мов повинна підлягати такому ж ряду змін, що відбуваються з речами.

Віко позитивно поставився і до політичної демократії, яку він розглядав як вищий результат людської культури, але яка через мінливість речей не є довговічною. Демократія - цс час зіткнень різниці інтересів, і після існування народної республіки народ повертається до монархії, відпочиваючи від громадянських війн і партійної боротьби. Нації, коли вони переходять до монархії, втрачають суспільну активність і громадянський героїзм. Водночас Віко вважав, що монархії та вільні народні республіки - це дві головні форми людського правління. Саме вони відповідають людській природі найбільш розвиненого розуму.

Пізніші ідеологи буржуазії використовували плідну думку Віко про наявність об'єктивних закономірностей історії - теорію коловоротів для того, щоб показати капіталізм як вершину капіталістичного розвитку.

Але якщо ідеї Віко впродовж тривалого часу не мали поширення й визнання, то цього не можна казати про погляди його співвітчизника, родоначальника класичної школи в науці кримінального права Чезаре Беккаріа (1738-1794), автора знаменитої праці «Про злочини й покарання».

Будучи прихильником природно-правової доктрини, Беккаріа писав, що колись давно постійні війни змусили індивідів поступитися деякою частиною належної їм свободи та об'єднатися, щоб спокійно і в безпеці насолоджуватися іншою її частиною. Сума частин пожертвувань на загальне благо свободи утворила верховну владу нації, яка повинна була забезпечити людям нормальне існування під захистом справедливих законів. Але миру і правди немає, скрізь - жорстокість, насильство та безправ'я.

У вступі до своєї книги автор наголосив на тому, що необхідно, врешті-решт, звернути увагу людства на жорстокість покарання та безладність кримінального судочинства, треба, кінець кінцем, прислухатися до стогону слабих, яких приносять у жертву лютому неуцтву і розпещеному багатству, подивитися на варварські катування, розтринькувані з безкорисною жорстокістю за злочини, не-доведені чи уявні, на морок і жах в'язниці.

Палкі звинувачення Беккаріа спрямовувалися проти гніту, насильства, жорстокості законів, які діяли в усій Європі за доби Просвітництва, йому не треба було залишати свого міста,- необхідно було тільки мати його глибоко спостережливий розум, палко чутливе серце, щоб затаврувати нерівність, «коли на одному боці вся могутність і щастя, а на іншому само лише безсилля і злидні», аби зрозуміти, що привілеї дворян становили значну частину законів різних націй. Наскільки глибоко відобразились у книзі Беккаріа соціальні суперечності, що їх він міг спостерігати в самому Мілані, видно з його вчення про крадіжки. Крадіжка, казав мислитель, є звичайно злочином злиднів і відчаю, злочином тієї нещасної частини людства, якій право власності залишило можливість тільки голого існування.

Чому так сталося, що на одному полюсі виявилися багатство і щастя, а на іншому - лише приниження і злидні? Все це ставилося Беккаріа у зв'язок, по-перше, з тим, що закони були доти тільки знаряддям пристрасті незначної меншості, а не договорами вільних людей, що вони не прагнули до того, щоб дати можливо більше щастя для можливо більшої кількості людей. По-друге, мислитель указував, хоч і досить обережно, на матеріальне коріння соціальної несправедливості. Право власності - ось що залишало більшій частині людства само лише злиденне існування.

Беккаріа нападав з усією різкістю на юриспруденцію свого часу, на юристів середньовіччя та абсолютизму. Але бій було дано по лінії римського права. Про канонічне право, із цілком зрозумілих причин, навіть слова сказано не було. А саме каноністи вперше розробили вчення про образу божественної величності таким злочином, як блюзнірство, єресь, чаклунство. Саме каноністи виробили правило, що «церква відвертається від крові», що тому церковні суди не повинні призначати смертну кару, а повинні передавати винного для покарання світському суду. На практиці запрошення духовного суду карати якомога м'якше, без пролиття крові, зазвичай просто сприймалось як запрошення спалити винного на вогні.

Мислитель не міг відкрито сказати, що безглуздо переслідувати за єресь, блюзнірство, чаклунство. Замість того він казав про якісь недоведені й химерні злочини і т. ін. Але цю мову розуміли навіть вороги Беккаріа. Так само туманно мислитель виражав своє ставлення до католицької церкви. Він, як це відзначали деякі автори, «прикривав світло хмарами». Все це робилося для того, аби мати право сказати, що автор переймався тільки земними, не божественними питаннями. Звідси й інший висновок: богослов'я не повинно втручатися в земні проблеми. Цю думку Беккаріа прекрасно виразив у главі «Про присягу». «Справи небесні,- писав він,- управляються за зовсім іншими законами, ніж справи людські».

Відповідно до природно-правового трактування мети створення держави і позитивного права, Беккаріа виступав проти жорстокості покарань, тортур і смертної кари. Вчених і суддів, які допускали застосування тортур, він характеризував як жорстоких і холодних катів. Беккаріа добре розумів, що тогочасні закони служили тільки для прикриття насильства. І ось ці деспотичні закони й підтримували бундючні жерці правосуддя, які з байдужим спокоєм наказували негайно тягнути злочинця до місця страти. Тому мислитель вимагав, щоб суд чинився засідателями, вибраними за жеребом, щоб кожен був суджений рівними собі. Цю вимогу про введення суду присяжних підтримала революційна буржуазія.

Жорстокість, проголосив Беккаріа, є не тільки далекою від плодотворних чеснот, породжених освіченим розумом, який надає перевагу пануванню над вільними людьми, а не над стадом рабів, сама заляканість яких постійно поєднується з жорстокістю,- але була б далекою і від справедливості, і від природи самого суспільного договору. Ставлення людини до людини, твердив учений, є ставленням рівності. Думка, що кожен громадянин може робити все, що не суперечить законам, є політичним догматом. Це - священний догмат, без якого не може існувати законне суспільство, справедлива винагорода за принесену в жертву свободу стосовно до своєї природи, властиву всім істотам, обдарованим почуттями.

Беккаріа був першим політичним мислителем, який дав теоретичне обгрунтування того, що смертна кара є неефективним і негуманним покаранням, яке не повинно мати місця в системі покарань. Вона суперечить божественному і природному праву та не грунтується на позитивному праві. Людина не повинна позбавляти себе життя, а, ставши членом організованого суспільства, не може передати цього права іншим.

Мислитель у своїй книзі писав також про походження покарань і про право покарання, а потім із установлених в них засад виснував таке: покарання повинні встановлюватися тільки законами, а закони обов'язкові для всіх, тлумачення законів не може належати суду. Тлумачення законів, на його думку,- зло, але воно породжується темнотою законів. Закони ж повинні бути ясними не тільки для суддів, а й для всіх громадян. Звідси - пристрасна критика застарілого звичаю, який ще існував у значній частині Європи, видавати закони чужою народу мовою. Закони мають бути доступні всім, а це неможливо без книговидання. Звідси і просвітницьке, і політичне його значення: «без писемності суспільство не може мати такого способу правління, за якого влада виходить від суспільства, за якого закони змінюються не інакше, як за загальною волею».

Беккаріа вважав, що покарання повинно бути співрозмірним, тобто пропорційним, злочинові, а єдиним і справедливим мірилом злочинів є шкода, якої вони завдають нації. Процес має розвиватися швидко, тому що покарання то корисніше, що скоріше воно настає за злочином. Він також запропонував принцип рівності всіх перед законом.

Мислитель залишив пропозиції, як слід упереджати еміграцію, що є актуальними і в наш час. Найбільш надійним засобом втримати громадян у країні є, на його думку, покращення благоденства кожного з них.

Деякі вчені-криміналісти ХІХ-ХХ ст. розглядали творчість Беккаріа тільки у площині кримінального права, посилаючись при цьому на одну з глав його книги «Тлумачення законів». Погляд на Беккаріа лише як на криміналіста призводив до применшення його значення як мислителя й публіциста. Своїм сучасникам він казав не тільки про хиби кримінальної системи. Вся його книга перейнята свободолюбними поглядами, та й проблеми кримінальної системи досліджувалися ним не окремішньо, а завжди в певному політичному світлі. Це й надавало його творові особливого бойового характеру. Недаремно багато його противників убачали в книзі Беккаріа проповідь, спрямовану проти земних властей, недаремно і Катерина II в політичних доктринах свого «Наказу» надала перевагу поміркованому Монтсск'є, а політичне забарвлення положень Беккаріа стлумила або спотворила.

Крім того, в главі «Тлумачення законів» мислитель мав на увазі аж ніяк не самих лише суддів, коли писав про дрібну тиранію багатьох. Він бачив ширше і глибше. Дрібна тиранія багатьох уявлялася йому то жорстокішою, що ближчою вона була до пригнічених, то жахливішою, що її могла заступити лише тиранія одного. За панування законності, як її розумів Беккаріа, громадяни набувають певного духу незалежності. Вони відмовляються коритися

тим, які священним іменем доброчинності насмілюються називати покірливість їхнім корисним чи примхливим бажанням.

Сила книги Беккаріа полягає в глибокому його переконанні, що він захищав інтереси всього людства. Висунуті ним ідеї розпросторилися далеко за межі проблем кримінального права. Ці ідеї захищають такі універсальні цінності, як свобода, честь і гідність людини, суспільний порядок, який забезпечується насамперед не репресіями, не тортурами, не грубою силою, а справедливими законами і високою свідомістю індивіда. Ці ідеї є вагомим внеском Беккаріа в розвиток європейськими просвітителями теорії правової держави, принципів лібералізму.

Вивчаючи політичну ідеологію Просвітництва ХУІІ-ХУІІІ ст., не можна забувати, що в той час, коли писали просвітителі на Заході та просвітителі 40-60-х років на Сході (зокрема в Росії), всі суспільні питання зводилися до боротьби з феодальними порядками, феодальною юстицією, кріпосним правом та його залишками. Нові суспільно-економічні відносини та їхні суперечності тоді були ще в зародковому стані. Тож ніякого користолюбства ідеологи буржуазії не проявляли; навпаки, і на Заході, і на Сході вони щиро вірили в загальне благоденство і щиро бажали його, справді не вбачаючи суперечностей у тому ладі, який виростав із кріпосного.

Розділ X

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ В РОСІЇ У XVIII ст.