§ 7. Політико-правові погляди французьких матеріалістів

XVIII ст.

У середині XVIII ст. провідна роль в ідеологічній боротьбі французької буржуазії проти феодально-абсолютистського ладу і його політико-правових доктрин перейшла до представників матеріалістичного напрямку. Французькі матеріалісти XVIII ст. були мислителями назріваючої революції. Нищівно критикуючи властиву феодалізму станову нерівність, деспотизм державної влади, свавілля і насильство, викриваючи державні та правові установи феодалізму і відповідну їм ідеологію, французькі матеріалісти протиставляли цим «нерозумним» інститутам такі, які, на їхню думку, виражали б інтереси всього суспільства, готуючи цим розуми людей до майбутньої революції.

Розроблена ними теорія «інтересу», ідеї обумовленості характеру людини суспільним середовищем, передусім політичними установами, а також рівності розумових здібностей людини, природної схильності до добра тощо мали прогресивне значення і свідчать про те, що їхня політична доктрина була кроком уперед порівняно з поглядами Вольтера і Монтеск'є.

Французькі матеріалісти, як і просвітителі XVIII ст., у своєму вченні про державу і право використовували теорію суспільного договору для пояснення походження держави і протиставлення «розумного» правління, тобто буржуазного, «нерозумному» - феодальному. Вони використовували природно-правову теорію для обґрунтування народного суверенітету, рівності, свободи і власності. Передові політичні ідеї обстоювали такі французькі матеріалісти XVIII ст., як Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах. Саме вони дали ідеям, висунутим Дж. Локком, Монтеск'є, нове обґрунтування і прийшли до нових, радикальніших висновків.

Політико-правові погляди д. Дідро

ДеніДідро (1713-1784), син ремісника, навчався в католицьких коледжах у Лонгре й Парижі. За вільнодумні та антирелігійні твори був арештований і ув'язнений. Але переслідування не злякали мислителя.

Політичну теорію Дідро викладено в працях, стосовних до Росії, яку він відвідав на запрошення Катерини II, де перебував упродовж п'яти місяців. У цих працях звертають на себе увагу критичні зауваження мислителя на «Наказ» Катерини. Дідро рішуче виснував, що російська імператриця, поза сумнівом, була деспотом, що природну свободу індивіда зведено до нуля, а верховну владу нічим не обмежено. Він відкинув основний абсолютистський принцип «Наказу», буцімто монарх є джерелом усякої влади.

З-поміж інших праць Дідро слід вирізнити такі, як «Племінник Рамо» і «Монахиня», в яких він дав нищівну критику звичаїв феодального суспільства у Франції.

Основним у політичній теорії мислителя було поняття природи людини, яка відповідала її природному стану, коли люди не знали держави і писаних законів. Дідро змалював природний стан як такий, в якому люди жили розкидано і роз'єднано, але не знали нерівності. Взаємовідносини між ними спиралися на відчуття справедливості й несправедливості. Але в природному стані люди, маючи різні інтереси, часто зіштовхувалися між собою. А тому себелюбство та особистий інтерес змусили їх з'єднатись у суспільство заради набуття більшого щастя. Тільки заради надійнішої охорони свого щастя і самозбереження суспільство вибрало собі правителів. Щоб дати суспільству безпеку, свободу і могутність, необхідно було надати правителеві достатню владу, яка дозволила б йому встановити міцний порядок і спокій серед громадян, закріпити за ними їхнє майно, захистити слабких від сильних, покараннями стлумити пристрасті і т. ін.

Отже, державна влада, за вченням Дідро, виникла як продукт суспільного договору, який надав суспільству організовану політичну форму. Але, на відміну від Гроція і Гоббса, Дідро вважав, що суспільний договір не позбавляє людей їхніх природних прав - свободи і рівності. Об'єднуючись, люди лише частково передають державі свою природну незалежність, свої права, необхідні для забезпечення інтересів та об'єднання волі і сили всіх. Державна влада спирається на волю і силу народу, який є сувереном. «Лише нація є справжнім сувереном,- писав Дідро,- справжнім законодавцем може бути лише народ, лише воля народу є джерелом політичної влади».

Держава, отримуючи від громадян частину їхніх прав і свобод, вів далі філософ, компенсує їм це гарантуванням спокою, безпеки і щастя. Коли ж абсолютний володар відмовляється забезпечити основні права громадян та їхнє щастя, присвоює собі право самочинно змінювати основні закони своєї країни, коли він претендує на необмежену владу над громадянами своєї країни та їхнім майном, він стає деспотом. Порушення правителем невід'ємних прав людини робить суспільний договір недійсним і повертає народові право укласти новий договір. Із цього випливає, що влада правителя - не безмежна, вона обмежена законами країни. Громадяни держави повинні користуватися рівними правами та однаковими обов'язками. Закони, писав Дідро,- цс міраж, якщо будь-який член суспільства може безкарно порушувати їх. Ось чому перша стаття основного закону повинна містити гарантії, які, на його думку, забезпечать законам їхній авторитет, а перший рядок цього закону мусить обмежувати правителя.

Дідро намагався пояснити відміни у формах держави, виходячи з вчення Монтеск'є про вплив зовнішнього середовища на форми правління. Він навів різницю між монархією та демократією. Монархія абсолютна чи необмежена - цс та форма держави, за якої верховна влада перебуває в руках однієї людини. Демократія ж розглядалася ним як форма держави, за якої влада перебуває в руках усього народу і не підлягає ніяким обмеженням.

У деяких працях Дідро виявляв свої симпатії до республіканської форми держави. Але навіть у досконалій демократії, вважав він, повну рівність усіх її членів не можна здійснити, і в тому, власне, й полягає причина розпаду таких держав. Немає абсолютно кращих форм, бо все перебуває в розвитку. Краща форма правління не та, що безсмертна, а та, існування якої - найтриваліше й найпостійніше. Загалом Дідро стояв за обмежену монархію з народним представництвом. Треба на конкурсній основі надати можливість усім громадянам домагатися вищих посад, звичайно за умови, що вони володіють певною власністю.

Дідро різко негативно ставився як до деспотії, так і до просвіченого абсолютизму. Боротьбу з деспотизмом він виправдовував, а право на опір тиранам називав законним. Але, виправдовуючи повстання проти тирана, мислитель не закликав до революції, вважаючи, що прогрес розуму приведе до усунення свавілля і деспотизму. Дідро, як і всі просвітителі і прихильники теорії природного права, перебільшував роль закону в перетворенні суспільства. Тому він наполягав на рішучому перегляді старих законів.

Мислитель вимагав рівності всіх громадян перед законом та гарантій їхніх політичних прав і свобод, охорони власності, надання селянам землі та звільнення їх із кріпацтва, рівномірного розподілу власності, недопущення ні розкоші, ні злигоднів. Тому на державу покладалося завдання покращення становища нсімущих. А для відвернення державних переворотів, Дідро рекомендував ужити заходів проти розорення знатних сімей, вважаючи, що їхня бідність небезпечніша за їхнє багатство.

Філософ вимагав також свободи торгівлі як зовнішньої, так і внутрішньої, перегляду системи мита, акцизу податків, щоб забезпечити нормальний розвиток торгівлі, засуджував обмеження у промисловості й опіку державою виробництва.

У галузі спадкового права Дідро висловився за рівний розподіл майна померлого між його дітьми та іншими родичами.

У галузі кримінального права мислитель певною мірою поділяв погляди італійського вченого-юриста Беккаріа. Він пропонував звести до мінімуму смертну кару, ганебні покарання, а використовувати злочинців на громадських роботах і частіше застосовувати грошові покарання, видаючи частину грошей потерпілому.

Дідро розрізняв законодавчу й виконавчу владу, хоча вважав, що монарх повинен поєднувати їх, і виступав проти надмірного обмеження влади правителя.

Сказане свідчить про те, що Дідро належав до передової групи французьких мислителів, які боролися проти феодальних порядків абсолютної монархії у Франції та інших країнах.