§ 5. Французька революція кінця XVIII ст. І прийняття Декларацій прав людини і громадянина 1789 та 1793 рр.

Французька революція кінця XVIII ст. визрівала і відбувалася в умовах, коли конфронтація третього стану з феодальною монархією, дворянством була значно гострішою, ніж за півтора століття перед тим в Англії. Усвідомлюючи свою ростучу економічну силу, французька буржуазія дедалі болючіше сприймала свої політичне безправ'я і станове приниження. Вона не бажала більше миритися з феодально-абсолютистськими порядками, за яких представники третього стану не тільки усувалися від участі в державних справах, а й не були захищені від незаконних конфіскацій майна, не мали особистих гарантій від свавілля королівських чиновників. Готовність до політичних дій і революційна рішучість французької буржуазії наприкінці XVIII ст. мали під собою і доволі вагому ідеологічну основу. Видатні просвітителі XVIII ст. (Вольтер, Мон-теск'є, Руссо) у своїх творах піддали нищівній критиці усі устої феодального суспільства, переконливо показали його нерозумність. Французькі революціонери XVIII ст., спираючись на досвід англійської та американської революцій, мали у своєму розпорядженні достатньо чітку програму боротьби за демократію, взяли на озброєння політичні гасла (свобода, рівність, братерство), здатні підняти широкі народні маси на безкомпромісну боротьбу з феодальним ладом.

Організовані в перші дні революції Установчі збори почали розробляти конституцію і визначати принципи організації нової державної влади. Важливим етапом на цьому шляху стало урочисте проголошення 26 серпня 1789 р. Декларації прав людини і громадянина. В ній дістали класичний вираз політичні ідеї французької буржуазії - ідеї, яким судилося набути світового значення - значення політичної доктрини всього тогочасного третього стану. Ця класична політична доктрина ґрунтується цілковито на основах природного права, розвиненого рядом мислителів іще до французької революції 1789 р., такими як Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк та ін.

Французька Декларація прав людини і громадянина була в основному подібна до американських декларацій, які приймалися і проголошувалися колоністами в їхній боротьбі проти англійських гнобителів. Цю однотипність декларацій і взагалі політичних доктрин американської та французької буржуазії можна пояснити однорідністю завдань, що вирішувалися революціями в різних країнах. Декларація прав людини і громадянина являла собою своєрідний маніфест не тільки буржуазії, а й усього третього стану, який завоював свободу, і хоча була проголошена у Франції, та виражала інтереси і прагнення всіх тодішніх передових демократичних сил Європи. У цьому сенсі вона стала документом всесвітньо-історичного значення.

Декларація прав людини і громадянина 1789 р. знаменна передовсім тим, що закріпила систему певною мірою «надформацій-них» політико-юридичних інститутів і трактувала останні як неодмінні атрибути всякого цивілізованого суспільства. Деякі з них ми розглянемо нижче з метою показати той позитивний підхід, який реалізується в історико-матеріалістичному вченні про політику, державу і право.

Почнімо «з короткої основоположної характеристики прав людини, викладеній у преамбулі до Декларації. Ці права поціновано там як «природні, невід'ємні та священні». Природними вони називаються остільки, оскільки вважаються, що ними людину наділяє в момент її народження природа і ніхто крім неї. Невід'ємними їх називають тому, що вони належать до тих корінних якостей, які іманентні людині як життєдіяльній істоті і які не можна відокремити від неї без явної загрози втратити в ній члена суспільного союзу. Зрештою, в Декларації права людини дістали титул священних, але не з тієї причини, що надприродні, даровані Богом і т. д. Священне тут - синонім надзвичайно важливого, високоповажного, непохитного.

Декларація прав людини і громадянина 1789 р. поставила, як бачимо, природні, невід'ємні права особи, індивіда на перше місце. Ці права підносяться над усією суспільною будовою, і їм повинні бути підпорядковані конституція та діяльність уряду. Завдання Декларації зводилося до відгородження особи від свавілля властей, застереження, що лише невігластво й забуття прав людини і нехтування ними є єдиною причиною суспільних злигоднів і хиб. Це положення сформульоване в Декларації, значною мірою зберегло викривальну силу стосовно до всіх властей, які не поважають прав людини.

У своїй першій статті Декларація проголосила, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах. Суспільні відміни можуть бути основані лише з міркувань загальної користі. Метою кожного державного союзу є забезпечення природних і невід'ємних прав людини, якими є свобода, власність, безпека та опір гнобленню. Поставивши на перше місце в переліку природних прав людини свободу і власність, Декларація втілила відому думку Вольтера: «Свобода і власність - ось крик природи».

У концепції природних прав, які є універсальним виразом природи людини, реалізувалися загальнодемократичні стремління широких народних мас. Так, свобода, сформульована у ст. 4 у формально-юридичному плані як можливість робити все, що не завдає шкоди іншому, була, поза сумнівом, центральною демократичною ідеєю. Водночас ця стаття вказує, що здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими самими правами. Межі ці можуть бути визначені тільки законом.

У Декларації втілено антифеодальну концепцію державної влади, як вираз національного суверенітету. Джерело суверенітету, за ст. З, ґрунтується, власне, в нації. Ніяка корпорація, жоден індивід не можуть користуватися владою, яка не виходить явно з цього джерела. У цій же Декларації закон розглядається як вільний вираз загальної волі (ст. 6). Із цього визначення закону випливає одне пояснення: закон може бути виразом загальної волі, але тільки там і тоді, де й коли держава встановлена і функціонує

на демократичних засадах. Саме такою державою, на думку творців Декларації, мала стати Французька держава після революції.

З того, що закон виражає загальну волю, постає право всіх громадян брати участь особисто або через своїх представників у його утворенні. Тут же проголошено, що всім громадянам рівною мірою відкрито доступ до всіх державних посад. Вільні народи не знають інших підстав для надання переваг в обранні, крім добро-чесностей і здібностей. За суттю це означало відмову від феодального принципу станової організації державного апарату та обгрунтування нової представницької системи.

Утверджуючи основи демократичної організації суспільства і держави, Декларація прав людини і громадянина проголосила низку політичних прав і свобод людини, зокрема право вільного відправлення релігійних обрядів (ст. 10), право виражати свої думки і погляди як за допомоги друкування, так і будь-яким іншим способом, несучи відповідальність лише за зловживання цією свободою у випадках, передбачених законом (ст. 11).

Однією з основних ідей Декларації, яка не втратила свого прогресивного значення і сьогодні, була ідея законності. Виступаючи проти свавілля королівської влади, революційна буржуазія перебрала обов'язок побудувати новий правовий порядок на твердій основі закону. Згідно із ст. 5 закон може забороняти лише дії, шкідливі для суспільства. Все, що не заборонено законом, те дозволено, і ніхто не може бути примушений до дії, не передбаченої законом. Це - перше офіційне закріплення такого правового принципу, причому в наведеному тексті Декларації поєднано ідеї Локка і Монтеск'є.

Депутати Установчих зборів добре усвідомлювали, що без забезпечення недоторканності особи годі було й казати про користування особистими і політичними правами. Саме тому в статтях 7-9 чітко сформульовано принципи кримінальної політики: «Ніхто не може бути покараний інакше, як на підставі закону, належним чином виданого та обнародуваного і таким же чином застосованого до скоєного правопорушення. Ці принципи згодом було виражено в класичних формулах: nullum crimen, nulla paene sine lege (немає злочину і покарання без указівки на те в законі) і закон не має зворотної сили.

Ідея заквнності визначала також і процесуальні гарантії особи: ніхто не може піддаватися звинуваченню чи бути заарештованим інакше, як у випадках, передбачених і визначених законом. У ст. 9 вказувалося, що будь-яка особа вважається невинною, поки не буде встановлено протилежне. Отож, Декларація 1789 р. вже знала презумпцію невинності на противагу феодальним уявленням про винність підозрілого.

Буржуазія, як провідна сила в революції, природно, не могла в той час, коли відчувала потребу в підтримці народних мас, вимагати свободи, рівності тільки для себе. Забезпечивши свої інтереси, закріпивши їх у відповідних параграфах Декларації та статтях Конституції 1791 р., де йшлося про недоторканність і священність власності, вона одночасно забезпечувала й інтереси інших верств суспільства. Творці Декларації прав людини і громадянину не обмежилися проголошенням у загальній формі права власності як невідчужуваного права кожного громадянина; вони визнали за необхідне конкретизувати це право в окремій статті. Так, у ст. 17 сказано, що ніхто не може бути позбавлений її інакше як у випадку встановленої законом безсумнівної суспільної необхідності й за умови справедливого і попереднього відшкодування.

Трактування майнових відносин, прагнення захистити власність від свавілля королівських поборів знайшли відображення у статтях 14-15, згідно з якими всі громадяни мають право встановлювати самі або через своїх представників необхідність державного обкладання, вільно давати згоду на його стягнення, слідкувати за його розходами, визначати його частковий розмір, підстави, порядок і тривалість стягування. Суспільство має право вимагати звіту у кожної посадової особи за довірену їй частину управління.

Вже було відзначено, що буржуазія в боротьбі зі старим феодальним ладом - дворянством, абсолютною королівською владою -відчувала потребу в міцній, абсолютній, «вічній» ідеї для обґрунтування своїх прав, зокрема свободи і рівності. Свободу тогочасні ідеологи розуміли як право робити все, що дозволяють закони. Отже, для забезпечення і здійснення свободи є необхідним суворе і неухильне дотримання законів. Досягнути цього можна поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Ця ідея Локка і Мон-теск'є про поділ влади розвинулася в цілу теорію, мета якої полягала в тому, щоб обґрунтувати принцип законності, забезпечити політичну свободу і зробити право справжнім регулятором взаємовідносин між державою і громадянами. У поділі влади вони вбачали гарантію безпеки громадян від беззаконня і зловживання властей.

Монтеск'є закликав до створення народного представництва, яке стримувало б і обмежувало б владу монарха. Цю ідею, направлену своїм вістрям проти абсолютизму, згодом було закріплено у ст. 16 Декларації прав людини і громадянина, де записано, що суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділу влади, не має конституції. Справді, теоретичні уявлення про невідчужувані природні права людини, пов'язані з ученням про поділ влади (як, наприклад, у Лок-ка, Монтеск'є і Джефферсона) відіграли важливу роль у процесі формування конституціоналізму і справили помітний вплив на ранньобуржуазне конституційне законодавство і державно-правову практику. Цей вплив виразно проявився, наприклад, у Конституції США 1787 р., у французькій Конституції 1791 р. та ін.

У цілому Декларація прав людини і громадянина 1789 р., яка спиралася на прогресивні досягнення попередньої правової думки і практики та виразила підсумки французької революції, кінця XVIII ст., стала видатною віхою в історії визнання й закріплення прав людини. Весь наступний - аж до сучасності - розвиток теорії та практики в галузі прав людини так чи інакше відчував і відчуває досі позитивний вплив цього історичного документа. Французька декларація прав людини і громадянина набула всесвітнього значення та авторитетно визначила той магістральний напрямок у визнанні й захисті прав і свобод людини, в руслі якого в нових історичних умовах виникла низка міжнародно-правових актів про права людини.

А от у марксистському середовищі донедавна домінувало таке судження: Декларація прав людини і громадянина 1789 р. мала відбиток буржуазної обмеженості ... вона фактично закріпила і освятила майнову нерівність, поділ суспільства на багатих та бідних, можливість для одних жити за рахунок інших і т. ін. Це -явно тенденційна оцінка Декларації. Французька революція кінця XVIII ст. була буржуазно-демократичною, керівну роль у ній справді відігравала буржуазія. Але вона була народною за своїми рушійними силами, а тому - радикальною за результатами. Рішуче виступивши проти консервативних, соціально-політичних і правових інститутів феодального суспільства, прагнучи радикально покінчити зі становим ладом, абсолютистсько-монархічною владою, незабезпеченістю прав і свобод особи, французька революційна буржуазія наприкінці XVIII ст. зуміла набути мужності і ступити за межу власного права, рушити за горизонт своєї епохи і оголосити для майбутнього багато корінних принципів нового права, яке містило загальнолюдські інтереси та цінності. Саме тому Декларація прав людини і громадянина 1789 р. мала велике революційне значення не тільки у Франції, а й для інших країн і держав, оскільки вона закріплювала основи передового державного ладу, визначила устої нового правопорядку. Самі ж творці вважали, що склали документ для всіх народів і на всі часи.

Відомо, однак, що революція у Франції розвивалася висхідною лінією. В її розвитку, а відповідно й у становленні буржуазної державності, вирізнялися три основні етапи. На першому етапі буржуазія пішла на компроміс із королівською владою, в результаті чого у Франції встановилася конституційна монархія.

На другому етапі Францію було проголошено республікою, вжито низку глибоких антифеодальних заходів, зміцнено позиції революційної демократії.

На третьому етапі до влади доступився широкий блок революційно-демократичних сил - якобінці, історична роль яких полягала в тому, що вони, не зупиняючись перед використанням плебейських методів боротьби, зруйнували залишки феодального ладу, створили міцну основу для розвитку капіталістичних відносин та буржуазної державності. Якобінці за короткий час провели ряд соціально-економічних і політичних перетворень, затвердили низку законодавчих актів, направлених на остаточну ліквідацію феодальних прав, вирішення аграрного питання тощо.

Послідовний і радикальний демократизм якобінців проявився в новій Декларації прав людини і громадянина, прийнятій Конвентом 24 липня 1793 р. і схваленій переважною більшістю населення на плебісциті. У документі, який зазнав сильного впливу вчення Ж.-Ж. Руссо, ідея природних прав людини одержала ще більший революційний і демократичний вираз, ніж у попередній Декларації. Щоправда, у трактуванні власності якобінці пішли на поступку великій буржуазії, відмовившись від ідеї прогресивного оподаткування та обмеженого тлумачення власності, яка висувалася ними раніше в полеміці з жирондистами. Декларація 1793 р. в ст. 16 визначала право власності як можливість користуватися і розпоряджатися на власний розсуд своїми доходами, плодами своєї праці та промислу.

Зате у вирішенні політичних питань, зокрема у сфері прав громадян, якобінці зробили значний крок уперед порівняно з попередніми конституційними документами. За ст. 122 якобінської конституції кожному французові гарантувались: загальна освіта, державне забезпечення, необмежена свобода друку, право петицій, право на об'єднання і народні союзи.

В якобінській Декларації особлива увага приділялася гарантіям від деспотизму і свавілля державних властей. Будь-який акт, спрямований проти особи, якщо він не передбачений законом або якщо здійснюється з порушенням встановлених законом форм, є акт свавільний і тиранічний; особа, проти якої такий акт бажали б здійснити насильним чином, має право чинити опір силою (ст. 11). Оскільки опір гнобленню розглядався як наслідок, що випливав з інших прав людини, Декларація робила революційний висновок про те, що у випадках порушення урядом прав людини, повстання для народу і для кожної його частини є його священне право і невідкладний обов'язок (ст. 35). Отож, на відміну від Декларації 1789 р., де йшлося про національний суверенітет, якобінці в своїх конституційних актах висунули ідею народного суверенітету, запропоновану Ж.-Ж. Руссо.

У перебігу французької революції кінця XVIII ст. було прийнято й інші законодавчі акти, які увібрали в себе численні людські цінності. У наше завдання не входить аналіз усіх політичних доктрин і актів цього періоду в усіх їхніх частинах і напрямках. Ми зупинилися лише на найважливіших актах, які повинні допомогти нам засвоїти еволюцію політичної думки, розкрити її прогресивний характер аж до нашого часу. Сучасні вчення природного права є результатом розвитку цього вчення, сучасні народи лише розвивають спадщину минулого.