§ 4. Політичні та правові погляди ж.-ж. Руссо

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) народився в Женеві та виховувався як правовірний кальвініст. Протягом своїх молодечих літ він не раз жив, мов бурлака, мандруючи пішки й заробляючи абичим нужденний шматок хліба. Мислитель завжди почувався незатишно у світському товаристві та щиро волів спілкуватися з простолюдом -у цьому його демократичні почування були якнайщирішими.

Літературна слава прийшла до нього досить пізно. У 1760 р. Діжонська академія запропонувала премію за кращий твір на тему: Чи сприяли науки і мистецтва покращенню звичаїв? Руссо стверджував, що ні, та здобув премію, а заразом і славу. Наука, мистецтво - вся культура, твердив він, не тільки не приносять користі, а й псують людину. Вся розпуста походить від науки і мистецтва. Знання - не корисне, навіть шкідливе. Культура не збільшує щастя. Навпаки, науки, мистецтва, література закріплюють лихо і пригнічення, які існують в суспільстві. Так відповів Руссо на питання, поставлене Діжонською академією.

Ідеї першого трактату мислитель розвивав у другому - «Міркування про походження та основи нерівності між людьми». Руссо дійшов до переконання, що нерівність між людьми не існувала споконвічно. Що колись був природний стан, про якого він писав трохи гіпотетично, як про стан, який уже не існує, а може, й ніколи не існував і, мабуть, не існуватиме, та про якого все ж треба мати правильне уявлення, аби як слід оцінити стан теперішній.

Природний стан людського суспільства - це, на його думку, такий стан, в якому всі люди були рівними і вільними. Зберігалася тільки нерівність фізична, яка походила від різниці у віці, здоров'ї тощо. У природному стані не було приватної власності. Основна риса цього стану - моральна чистота. Там, де немає власності, не може бути й несправедливості. Руссо змальовував природний стан людей як якусь втрачену «золоту добу» загального щастя. Тоді люди були здоровими, гармонійно розвиненими. їх єднали дружба і милосердя.

Руссо послав свій нарис Вольтерові, який відповів йому так: «Я отримав Вашу нову книжку проти роду людського і дякую за неї. Ще ніколи не докладалося стільки розуму задля того, щоб всіх нас поробити дурнями. Читаючи Вашу книжку, хочеться стати карачки і побігти в ліс. Я, на жаль, утратив цю звичку більш ніж шістдесят років тому і, на превеликий жаль, не можу повернутися до неї». Тож не дивно, що Руссо і Вольтер посварилися назавжди.

Подальший розвиток цивілізації Руссо пов'язував зі здатністю людини до вдосконалення і появою приватної власності. Людина в природному стані володіє не стільки знаннями, скільки здатністю до вдосконалення, яке неминуче веде до винаходу знарядь праці, а також до осілості людей. Люди починають обробляти метали, металеві знаряддя покращують обробіток землі, а вдосконалення обробітку землі веде до виникнення приватної власності. «Перша людина,- писав Руссо,- яка відгородила шматок землі, надумала сказати "це моє" і знайшла досить простодушних людей, які повірили їй, стала справжнім засновником громадянського суспільства».

Мислитель убачав трагедію людського роду в тому, що з-поміж первіснбї спільноти не знайшлося іншої людини, яка, вирвавши кілки, викрила б того ошуканця, ліквідувала б у зародку приватну власність, яка принесла людям лихо, муки і горе. Що ж, Руссо був прекрасним у своїй критиці приватної власності. Але він був правий лише наполовину, бо інша половина істини - історично прогресивна, творча, цивілізаційна роль приватної власності, на землю зокрема, залишалася для нього, на жаль, невідомою.

Лише К. Маркс показав, що відсутність або, принаймні, слабкий розвиток у багатьох країнах Сходу приватної власності на землю (вона була громадською) лежала в основі азійського способу виробництва, який визначив починаючи приблизно з XV ст. історичне відставання Сходу від Заходу. Східні сільські громади являли собою натуральні господарства, де все вироблялось і робилося вручну. То були замкнені виробничі одиниці, які рідко вступали у відносини одна з одною. Все це суттєво перешкоджало відокремленню ремесла від хліборобства, появі простого товарного, а згодом і капіталістичного виробництва. Застій в економіці, деспотизм у політиці, вузькість сприйняття людським розумом дійсності, втрата всякої історичної перспективи, низький життєвий рівень людей - така, за Марксом, ціна засилля азійського способу виробництва, відсутність приватної власності на землю.

Цікаво, якби про все це міг знати Руссо, чи став би він проклинати ту людину, яка першою огородила ділянку землі кілками і сказала «це моє»? Може, навпаки, він порадив би поставити цій людині пам'ятник?

Руссо не заперечував самої приватної власності, але й не виявляв глибокої поваги до неї. Він вважав, що в суспільному стані ні один громадянин не повинен володіти таким значним достатком, щоб мати можливість купити іншого, і ні один - бути настільки бідним, щоб бути вимушеним себе продавати. Із цих позицій мислитель критикував розкіш і надлишки, а саму поляризацію суспільства на багатих і бідних він називав першим ступенем суспільної нерівності.

Другий ступінь нерівності Руссо пов'язував із виникненням держави.

Як же виникала держава у Руссо? Важливою причиною виникнення держави була приватна власність, яка привела до поділу людей у суспільстві на багатих та бідних. Виникло прагнення: збагачуватися за рахунок іншого. Це вело до заворушень, до боротьби. Нескінченна боротьба між правом сильного і правом першого заволодіння спричинювала зіткнення і вбивства. Природний стан суспільства змінився, отже, жахливим станом ворожнечі.

Щоб покласти цьому край і гарантувати безпеку собі та своєму майну, хтось із багатих запропонував, нібито для захисту всіх членів суспільства від розбрату і посягань, установити публічну владу з судами і судовими статутами. Всі погодилися, сподівалися набути свободу, а потрапили просто в кайдани. «Людина народжується вільною,- писав Руссо,- але вона скрізь у кайданах». Так, за його вченням, було утворено державу. Загальна картина близька до істини. Але в Руссо держава виникла не як закономірний результат внутрішнього розвитку суспільства, а як змова багатих. Сильні для себе винайшли державу і переконали слабких у необхідності створити державну владу.

З виникненням держави нерівність між багатими та бідними піднеслася на черговий ступінь і перетворилася в нерівність між тими, хто володів владою, і підвладними.

Третій ступінь нерівності в суспільстві з'явився з перетворенням законної влади в деспотизм (тиранію). У деспотії немає ні правителів, ні законів - там лише один тиран. У деспотії народ ніби вступає в новий природний стан, знову окремі члени суспільства стають рівними між собою, а перед деспотом вони -ніщо.

У деспотії все тримається на силі. Але оскільки насильство підтримує деспотію, то воно й валить її: все йде природним шляхом. Із цього приводу Руссо писав: «Поки народ вимушений коритися і кориться, він чинить добре. Але якщо народ, діставши можливість скинути з себе ярмо, валить тиранію, він чинить іще краще, бо повертає собі свободу за тим правом, за яким її було в нього віднято. Народ може повернути собі свободу, бо ні в кого не було ніякої підстави віднімати її в нього».

Таке розуміння ступенів нерівності дозволяло Руссо морально та юридично обґрунтувати право народу на опір деспотові. Він не шкодував різких слів і яскравих фарб, коли характеризував деспотію. Мислитель гнівно таврував стан крайньої нерівності - деспотизм і всю цивілізацію, засновану на нерівності; зіставляючи її з природним станом, надавав перевагу дикунам перед цивілізованими людьми. Людина від природи - істота добра, вважав Руссо, і лише установи зробили її злою.

Звідси він поставив питання: Чи не слід зруйнувати державу і повернутися до втраченої «золотої доби», доби рівності й свободи, в якій колись перебували люди? На це питання Руссо відповідав негативно. Не в цьому, на його думку, полягало вирішення проблеми, не в цьому був вихід із того жалюгідного становища, в якому опинилося людство. Щоб врятувати його від лиха, Руссо вважав за необхідне знищити деспотизм і створити державний лад, який відповідав би умовам суспільного договору, укладеного з переходом із природного стану в громадянський. Це завдання мислитель намагався вирішити у своєму найвідомішому творі «Про суспільний договір».

Основою будь-якої влади серед людей, права можуть бути, на думку Руссо, тільки вільно укладені угоди. Аналогічним чином він підходив і до трактування суспільного договору. Але його уявлення про договірне походження влади співвіднесені не стільки з минулим, скільки з майбутнім, з політичним ідеалом.

Щоб чіткіше зрозуміти теорію суспільного договору, застерігав Руссо, необхідно визначити, яким чином суспільство утворилося насправді. Можна довести, писав він, що насправді люди з'єдналися в суспільство під впливом двох головних причин: необхідності й свободи. Спочатку переважала перша причина у формі потреб та інстинктів. Але в розвитку природного стану настав період, коли індивіди вже не могли далі підтримувати початкову незалежність і для самозбереження стало необхідним об'єднатись і утворити суспільство.

Поруч із фаталізмом, тобто необхідністю в утворенні та розвитку суспільства й держави, велику роль, на думку Руссо, відіграла і свобода. «Найдавніше з усіх суспільств,- визначив він,- засноване цілком на природі, це сім'я». Але при цьому справедливо додав, що навіть злука чоловіка і жінки підтримується їхньою взаємною згодою. Діти також після певного віку залишаються з батьками тільки з власної волі. Кожен, хто досягнув повноліття, твердив Руссо, приймає фактично та більш-менш вільно суспільний договір, живучи серед певного суспільства і на основі його законів. І, зрештою, всяка політична конституція є поновленням суспільного договору, особливо в країнах, де існує загальне подання голосів.

Отже, за вченням Руссо, перехід від природного стану до громадянського відбувається за допомоги вільно укладеного договору. Мету справжнього суспільного договору Руссо вбачав у створенні такої форми асоціації, яка своєю об'єднаною силою боронитиме й захищатиме особу і майно кожного свого члена і в якій кожен, дарма що об'єднавшись, зможе й надалі коритися тільки собі та залишатися таким же вільним, як і раніше. І тут же Руссо заявив, що за суспільним договором кожний член громади повністю відчужує всі свої права на користь громади в цілому. При цьому відчуження мусить бути абсолютним, бо якщо індивіди збережуть певні права, то не буде ніякого спільного зверхника, який вирішував би справи між індивідами та громадою, і кожен буде сам собі суддею, намагатиметься стати суддею над усіма, природний стан триватиме й далі, а громада неодмінно стане недієвою або тиранічною.

Але чи означало це повне заперечення свободи і рішуче відкидання доктрини про права людини? Тут у відповідях і в підході Руссо нема чіткої визначеності. З одного боку, він казав про повне відчуження кожного члена асоціації від своїх прав, з іншого - твердив щось зовсім протилежне.

І все ж у Руссо переважала думка про те, що метою суспільного договору не може бути зведення індивідів до ступеня рабства. Якби це сталося з неволі та примусу, то був би не договір, вважав він, а насильне захоплення. Суспільний договір, вів далі мислитель, несумісний ані з добровільним рабством, ані з рабством із неволі. Тому не можна вважати його, подібно до Гроція та Гоббса, актом, за яким індивіди відрікаються від своїх прав і своєї свободи на користь одного чи багатьох, а самі стають коліщатками механізму, що управляється володарем. Відмовитися від свободи, писав Руссо, означало відмовитися від гідності людської, від прав людини і навіть від обов'язків. Свобода, заявляв він,- невідчужува-на. Це уявлення про невідчужуваність свободи було перенесено ним на народ у цілому, на верховну владу, на народний суверенітет.

Крім того, Руссо вважав, що умова, за якою одна сторона, яка домовляється, одержує абсолютну владу, а інша зобов'язується безумовно коритися, є недійсною та безглуздою. Договір має значення тільки як обмін; тож якщо один одержує все, а інший - нічого,- нема обміну, а отже, нема й договору.

А от подальші міркування філософа дають привід для роздумів. Людська асоціація постійно приймає до свого лона нових осіб, якими є новонароджені діти. Ми не маємо права, писав Руссо, накидати їм рабство хоч яким формальним договором, укладеним їхніми предками. Якщо кожен може відрікатися за себе, то не може відрікатися за своїх дітей. їхня свобода належить їм і ніхто, крім них самих, не може розпоряджатися нею.

Можливо, саме цими роздумами Руссо керувалися учасники Ради українського козацтва, яка відбулася декілька років тому на майдані Незалежності в Києві, заявивши, що нинішнє покоління України не вважає себе надалі зв'язаним договором, укладеним Б. Хмельницьким із Москвою, оскільки за його допомоги Україну було зведено до становища колонії.

Руссо, отже, робить висновок, що договір асоціації не є відчуженням свободи кожного на користь одного чи багатьох, як це буває у спадковій монархії та в аристократії. Завдяки суспільному договору людина втрачає свою природну свободу і необмежене право на все'. Зате вона виграє свободу громадянську і право власності на все, чим володіє. Відбувається, на думку Руссо, обмін природного способу життя людей на громадянський спосіб життя, причому відмова від одних прав і набуття інших відбувається еквівалентно, впорядку рівноцінного відшкодування. Тобто, природне право без належної санкції обмінюється на еквівалентне договірне право з необхідною санкцією. У підсумку становище людини виявляється кращим проти попереднього.

Далі Руссо з'ясовував питання про те, чи можна вважати суспільним договором відчуження індивідуальних прав на користь усього суспільства. «Це - система комунізму в буквальному розумінні слова, тобто поглинання індивіда суспільством. У такому великому тілі індивід також мало вільний, не може знайти в ньому еквівалента своїх втрат».

Отже, суспільний договір можна детальніше сформулювати, за вченням Руссо, таким чином: кожен із нас віддає себе і всі свої права громаді, верховну владу над якою здійснює загальна воля, і як член громади кожен з нас стає невіддільною частиною цілого. Внаслідок такого об'єднання виникає умовне колективне ціле, інтереси якого не можуть суперечити інтересам окремих осіб. Це ціле одержує внаслідок такого акта свою єдність, своє загальне «я», свої життя і волю. Ця юридична особа, яка утворюється, отже, внаслідок об'єднання всіх інших, зветься в пасивному стані державою, в активному - сувереном, у взаєминах з іншими - владою. Що ж до членів асоціації, то вони сукупно дістають ім'я народу, а окремо називаються громадянами, позаяк беруть участь у верховній владі, і підданими, оскільки підпорядковуються законам держави.

Сувереном, єдиним правителем суспільства, яке виникає на основі суспільного договору, Руссо вважав не монарха (як Ж. Боден), не уряд, ніякий інший орган держави, а об'єднаний народ, у його колективній і законодавчій функціях. Мислитель виступав як палкий прихильник народного суверенітету, демократичних принципів. Він учив, що суверенітет - єдиний, неподільний, невідчужуваний і цілком належить народові. У цьому полягає основне положення суспільного договору, за умовами якого повинна бути організована державна влада. Де немає народного суверенітету, заявляв він, там ігнорується суспільний договір, там - деспотизм, неправомірне панування однієї особи над усіма іншими.

В основі суспільного договору і правочинностей суверена, який формується, лежить, за вченням Руссо, загальна воля, яка втілюється в суверені та його актах. Але він розрізняв загальну волю і волю всіх. Загальна воля бере до уваги лише загальні інтереси. У такому безмежному обсязі, якого їй надав Руссо, може вважатися загальним бажанням блага для всіх поколінь: теперішніх і майбутніх. У цьому сенсі загальна воля, вочевидь, зливається з загальним розумом, і мислитель справді твердив, що загальна воля завжди права і завжди прагне до суспільної користі.

Водночас необхідно відзначити, що загальна воля, в розумінні Руссо,- не воля всіх, а воля більшості. Він пояснював, що загальна воля не потребує згоди всіх громадян відносно ухвалюваного рішення. Загальна воля - це те, на чому сходяться всі прояви окремих воль кожного індивіда зокрема. Це те, що є справді загальним для всіх. Загальна воля в Руссо - це 50% + 1.

Якщо загальна воля бере до уваги загальні інтереси, то воля всіх - інтереси окремої людини. Це - сукупність проявів волі окремими людьми, кожен із яких переслідує свої, особливі інтереси. «Той,- писав Руссо,- хто внаслідок голосування залишився в меншості, нарівні з іншими брав участь в утворенні загальної волі, але просто не вгадав її».

Уявлення про загальну волю відігравало дуже важливу роль у системі Руссо. Він вважав, що силами держави, згідно з метою її утворення, якою є загальне благо, може керувати лише загальна воля, тобто воля суверена, в непогрішимість якої мислитель щиро вірив. Суверен, гадав він, не може накладати на підданих пута, шкідливі для громади; він не може навіть бажати цього, бо з огляду на як закон розуму, так і закон природний ніщо не здійснюється без причин.

Однак ці ідилічні відносини між сувереном і підданими руйнувалися іншим твердженням Руссо про те, що суверен не зв'язаний власними законами. Бо якби суверен був зв'язаний власними законами, від яких він не міг би себе звільнити, то це суперечило б самій природі політичного організму- «Немає і не може бути ніякого основного закону, обов'язкового для суверена (народу). Для нього не є обов'язковим навіть суспільний договір». Руссо вважав, що суверен стоїть вище і закону, і судді. Влада суверена містить його безумовне право на життя і смерть підданих.

В ідеалізованій конструкції народного суверенітету Руссо ми не бачимо будь-яких гарантій захисту прав індивіда в його взаємовідносинах із державою. Мислитель гадав, що суверен утворюється лише з окремих осіб, у нього немає і не може бути таких інтересів, які суперечили б інтересам цих осіб. Тому верховна влада суверена анітрохи не відчуває потреби в поручителі перед підданими, бо неможливо, щоб організм захотів шкодити всім своїм членам. Непогрішима воля суверена, вважав Руссо, якщо вона справді існує, не може мати тих негативних практичних наслідків, яких можна було б сподіватися. Все це означає, що у ставленні до суверена підданим гарантії не потрібні.

Інша річ, коли мова йде про виконання підданими своїх обов'язків перед сувереном. Тут потрібні гарантії та засоби для забезпечення вірності підданих суверенові. Руссо писав: кожен громадянин уже через те, що він громадянин, становить частину загальної волі, проте, як індивід, він може мати й окрему волю, яка не завжди збігається з загальною волею, а іноді й суперечить їй. Звідси випливає необхідність примусового моменту у взаємовідносинах між державою і громадянином.

За суспільним договором того, хто відмовляється коритися загальній волі, треба примусити до цього силоміць. Це означає лише те, що його примусять бути вільним. Примус - це умова, яка підкоряє кожного громадянина, державі, умова ця складає секрет і рушійну силу політичної машини.

Під кутом зору єдиного, неподільного суверенітету Руссо критикував вчення Монтеск'є про поділ влади. Він порівнював основні положення тієї теорії з трюками японських штукарів, які на очах у глядачів розрізали немовля на частини, кидали ці частини вверх, після чого немовля падало живим і неушкодженим. Приблизно такі, на думку мислителя, були і трюки деяких наших політиків; розчленивши гідною ярмарки штукою соціальне тіло, вони невідомо яким чином збирали знову шматки.

Все це свідчить про те, що Руссо був противником народного представництва. Суверенітет, писав він, не може бути представлений з тієї ж причини, з якої він не міг бути відчужуваний. Суверенітет, доводив філософ, полягає тільки в загальній волі, а воля не може бути представлена. Оскільки суверенітет, будучи тільки проявом загальної волі, не може ніколи відчужуватися, а також є не що інше, як колективна істота, він може бути представлений тільки самим собою. А щоб уникнути свавілля та беззаконня, достатньо, по-перше, розмежувати компетенцію законодавчих і виконавчих органів, а по-друге - підпорядкувати виконавчу владу суверенові. Системі поділу влади, як бачимо, Руссо протиставляв розмежування функцій органів держави.

На думку мислителя, суверенітет цілком як такий і в своєму принципі завжди і повністю належить усій нації навіть тоді, коли його проявляють і здійснюють розподілені гілки влади, якими є законодавча і виконавча. Уряд може поділятися між декількома індивідами чи корпораціями, які є лише довіреними особами загальної верховної влади, що завжди залишається володаркою законодавчої, виконавчої та судової функцій.

У суспільному договорі Руссо шукав також і реалізацію свободи. Вступаючи в полеміку з ідеологами ліберальної буржуазії, він доводив, що політична свобода можлива лише в тій державі, де сам народ ухвалює закони. Водночас мислитель застеріг, що створення законів - справа велика і тяжка, яка вимагає великих знань і проникливості для досягнення союзу розуму і волі в суспільному організмі, а народ не завжди може правильно зрозуміти і виразити свої інтереси. Тому попервах, із переходом до нового ладу, необхідний мудрий законодавець, який має розкрити народові його ж власні інтереси і підготувати громадян до здійснення суверенної влади.

Свобода, за вченням Руссо, полягає в тому, щоб громадяни перебували під захистом законів і самі їх ухвалювали. Всякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, не є чинним; чи це взагалі не закон?

Руссо розрізняв чотири види законів: політичні, цивільні, кримінальні та закони четвертого виду, найважливіші для всіх,- права, звичаї, а надто громадська думка. Одночасно він застерігає, що до його теми належать тільки політичні закони.

Мета, яку переслідує або повинен переслідувати всякий закон, є найбільше благо всіх. Якщо дослідити, в чому полягає це благо, яке повинно бути метою всякої системи права, то виявиться, що воно передбачає два головні об'єкти: свободу і рівність. Свобода, вважає Руссо, не може існувати без рівності. Тільки рівність здатна забезпечити свободу.

Отже, ідеал Руссо полягав у тому, щоб закон створювався безпосередньо всіма. Дарування законодавчої влади одному або декільком стало би знищенням суспільного договору. Але тут ми натрапляємо на важливе заперечення. Яким чином громадяни у великій державі можуть безпосередньо або через довірених осіб, які перебувають під їхнім безпосереднім наглядом, користуватися своєю законодавчою владою? Це справді неможливо, казав сам Руссо. Звідси справжня свобода може існувати тільки в невеликих державах, у дрібних асоціаціях, де все робиться безпосередньо зацікавленими особами; тільки там існує справжня свобода.

Але такі невеликі держави беззахисні перед честолюбством великих. Ні, заявив на це Руссо, вони укладають між собою союзи, або конфедеративні республіки, прикладом якої може служити Швейцарія.

Визначивши, кому повинна належати законодавча влада, мислитель перейшов до питання про урядову владу. Уряд, вважав він,- це установа, яка служить посередником між верховною владою і підданими для зручності їхніх взаємовідносин, це установа, якій доручається виконання законів, охорона громадянської та політичної свободи.

Встановлення уряду теж є справою всього народу. Народ сам безпосередньо вирішує, кому надати урядову владу, і цим визначає форму правління. Якщо урядову владу буде передано в руки однієї особи, встановлюється монархія, декільком особам - аристократія. А коли народ залишить у себе не тільки законодавчу, а й виконавчу владу, то це буде демократія, точніше - демократична форма правління. Але суверенітет, підкреслив Руссо, завжди повинен залишатися в руках народу. В цьому полягала особливість Руссо, який гадав, що форма держави визначається структурою уряду, і додав, що зі збереженням суверенітету в руках народу навіть монархія стає республікою.

Виконавча влада встановлюється не на основі суспільного договору, а декретом, постановою народу. Декретом визначається форма, чи спосіб, правління, і декретами же слідом призначаються ті особи, яким вручаються урядові повноваження.

У теорії Руссо не було детального проекту організації ідеального ладу. У «Суспільному договорі» він прагнув обґрунтувати лише загальні засади своєї республіки. Він підкреслював, що конкретні форми і методи здійснення влади необхідно визначати стосовно до Кожної окремої країни, з урахуванням її розмірів, минулого і т. ін. І все ж політична концепція Руссо справила великий вплив на суспільну свідомість, на розвиток подій під час французької революції кінця XVIII ст., на подальший розвиток політи-ко-правової думки в багатьох країнах.