§ 3. Політичні та правові ідеї Реформації

У першій половині XVI ст. в Західній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, антифеодальний за соціально-економічною і політичною сутністю, релігійний за ідеологічною формою. Цей рух дістав назву Реформації, оскільки його найближчими цілями були «виправлення» офіційної доктрини римо-католицької церкви, зміна церковної організації, перебудова взаємовідносин церкви й держави. Головним вогнищем європейської Реформації стала Німеччина.

Переходячи до німецької Реформації, необхідно відзначити, що вона від самого початку розкололася на бюргерську й народну.

Вождем бюргерської Реформації був Мартін Лютер (1483— 1546). Саме він сформулював ті релігійно-політичні гасла, які спершу надихнули і згуртували в Німеччині практично всіх прихильників Реформації.

Спершу Лютер виступив досить різко проти церкви, папи, священиків. Церква, на його думку, не є єдиним посередником між Богом і людиною. А спасіння людини не залежить від церковних таїнств, обрядів і жертв на користь церкви, а досягається безпосередньо, чистою вірою в Святе Письмо, у Слово Боже, як воно є в Євангелії. Тому його вчення називалося євангельським.

Виступ Лютера з 95 тезами про індульгенції розбурхав увесь німецький народ, який побачив у них те, що хотів бачити, а не те, що мав на увазі Лютер, а саме: заклик до повстання проти феодалізму, до боротьби за свободу, проти католицької церкви, проти земельної власності світських і духовних феодалів, до революційного виступу проти церковних і світських властей.

Останній заклик не входив до планів Лютера, то ж він не підтримав народний рух і поєднав свою долю з бюргерськими і дворянськими елементами, але в скорім часі відійшов від бюргерського руху. Лютер доводив, що абсолютну монархію в Німеччині встановлено Богом і всі повинні безумовно їй коритися, а вона не може допустити, щоб над нею була ще якась інша влада. Зрозуміло, що така позиція була вигідна світській владі, яка прагнула позбутися папської опіки.

Реформація сприяла створенню світської суверенної держави. Але обгрунтування, дане цьому Лютером, мало цілком релігійний характер. Бог, писав Лютер, створив два царства: Боже і світське. І зробив він це через двоїсту природу людини, що є водночас і духовною, і тілесною.

Існування двох царств, за вченням Лютера, детерміновано ще й тією обставиною, що світ складається в основному не зі справжніх християн. Якби в ньому переважали справжні християни, то не треба було б ні князів, ні панів, ні меча, ні права. Справжні християни не допускали б ніяких порушень закону, любили б один одного.

Суперечливість людської природи, крайня недосконалість світу, в якому панує зло, виступають, на думку, Лютера, причинами, які викликали до життя Божою волею світське царство. Під поняттям світського царства автор розумів усю сферу відносин між людьми, що безпосередньо регулюється людськими законами, приписами. Нею охоплюються сукупності різних зв'язків: господарських, торгових, сімейних, а найголовніше -політичні.

Держава, за вченням Лютера, повинна піклуватися про зовнішні відносини і внутрішні порядки, вирішувати світські конфлікти, боротися з проявами зла. Особи, які здійснюють ці функції, володіють владою, їхня влада над оточенням основується на насильницькому штучному пануванні.

Лютер, отже, проводив ідею, що царства світу цього мусять триматися силою (мечем), управлятися за допомоги примусових законів. Світська влада справді інакше не може. Просто іншими способами не можна очистити землю від зла, навести порядок, зберігати спокій християн, карати злочинців і под.

Але світська влада обмежена справами земними, людськими та безсила у справах віри, совісті. Свобода душі, галузь віри, внутрішній світ людини перебувають поза юрисдикцією держави, за межами дії її законів.

Щоправда, Лютер закликав правителів дбати не про власну вигоду, славу тощо, а про добробут країни. Владарює ж доцільно, управляє розумно той князь (монарх), який використовує владу не як привілей, а здійснює її як повинність, покладену на нього Богом.

Взагалі християнський «правитель має вважати себе слугою, а не паном народу».

У поглядах Лютера була й деяка новизна. Вона проявлялася там, де він додатково вирізняв ще групу власне земних, світських факторів, які повинні враховуватись у стратегії управління державою. Це: реальний стан країни, соціальна й політична доцільність, здатність адміністрації продумувати і втілювати в життя свої наміри. Лютер наставляв правителів прислухатися до голосу розуму, реалістично пристосовуватися до ситуації. Отже, реформатор виступав за тверезе поєднання сили з мудрістю у здійсненні державної влади.

Вже відзначалося, що світській владі, за вченням Лютера, визначено межі, оскільки вона має справу тільки з тілом людини, а не з її душею, тобто не може втручатись у справи віри, совісті. У всьому іншому державі належить право вимагати повної покори. І коли в Німеччині на початку XVI ст. виникла селянська війна, Лютер закликав до вбивства заворушників як скажених псів.

Принцип покори християн властям має ледь не абсолютний характер. Лише в єдиному випадку він визнає можливість опору владі: коли правителі зневажають свободу християнина самому будувати свої відносини з Богом, у випадку втручання правителів у справи віри.

Особливістю Реформації було те, що вона живилася теологією. Але Лютер часто відмовлявся від ідеології середньовіччя. Це було тоді, коли йшлося про здійснення державної влади, а також у питаннях права. Зокрема, він вважав вищим законом і кращим законодавцем розум. Завдяки розумові досягається відповідність світських законів Слову Божому. А коли такої гармонії немає, керуватися цими законами не можна. Водночас Лютер нагадував правителям, що світські закони розраховані на управління тільки зовнішньою поведінкою підданого.

До тогочасного права Лютер ставився досить критично. Особливій критиці піддавав право канонічне. Причина тому - захист каноністами позицій і домагань римо-католицької церкви.

Невдоволення станом пізнього феодального права не спонукала його до розроблення нового ранньобуржуазного праворозумін-ня. У нього знаходила деякий відгук ідея прав людини, як явища, що складається незалежно від приписів властей (світських і церковних).

Лютер визнавав, що всяке писане право випливає з природного розуму, природного права, яке, будучи врешті-решт похідним від волі Божої, все ж таки являє собою якісно інший феномен, ніж право божественне. Світській владі, яка спирається на нього, природне право дозволяє управляти зовнішньою поведінкою людей, майном, речами.

Водночас Лютер застерігав, що «дорогоцінний скарб, який іменується природним правом і природним розумом»,- рідкісна річ між смертними, а тому не може належати рівною мірою всім людям. За вченням Лютера, Бог створив людей нерівними: одним визначив бути володарями, іншим уготовив долю підвладних.

Цікавою була також класифікація законів Лютера. На перше місце, подібно до Ф. Аквінського, він поставив божественний закон, однаковий для всіх. На друге - закон природний, властивий людям. На третьому місці опинився імператорський закон, який регламентує все світське управління. І на четвертому місці розташовані закони міст і земель, обов'язкові лише для окремих місцевостей.

Підсумовуючи, слід відзначити, що система Лютерових полі-тико-правових поглядів пронизана суперечностями. Лютер був ініціатором Реформації, спровокував селянське повстання, вимагав реформації церкви. Водночас у своїх працях він захищав тезу про те, що влада походить від Бога і що обов'язок християнина - безумовно їй коритися. Втім, він часто відходив від середньовічного світогляду, коли вів мову про форми й методи діяльності державної влади, про природне право і природний розум та ін.

У цілому реформаторська діяльність і вчення Лютера, попри деякі відносно прогресивні риси, мали історично обмежений характер. У них спостерігалися елементи бюргерської обмеженості, вузькокласового політичного утилітаризму, релігійного фанатизму, які суттєво перешкоджали розгортанню Реформації.

Дещо іншим шляхом пішла народна реформація, очолена Томасом Мюниером (близько 1490-1525), який надав реформаторському рухові характер відкритої безкомпромісної боротьби проти всяких феодальних порядків, гнобительської влади князів, засилля церкви.

Вождь селянської війни в Німеччині вважав, що весь світ повинен зазнати такого потрясіння, в результаті якого зверхників над народом буде скинуто з трону правління. Але скинути гнобителів не можна, покладаючись лише на Бога. Тут потрібні люди, які володіють мечем. Поки світські й духовні правителі грубою силою придушують селян, іншого виходу немає. І майбутній устрій, захищаючись, теж буде вимушений вдаватися до меча.

Мюнцер, будучи революціонером, не вирішував у деталях форми державного устрою, але вважав, що простий народ стане в ньому джерелом і суб'єктом політичної влади. І все ж у поглядах Мюнцера були й республіканські ідеї. Зокрема, він чітко сформулював вимогу забезпечити охорону основ держави, визначення напрямку державної політики і постійний контроль над нею самими народними масами.

Однак Мюнцер залишився в цілому теологом, а тому черпав докази правоти своїх переконань у Біблії. А як людина активної революційної дії він прагнув до практичного втілення Царства Божого на землі, яке, на його думку, може бути досягнуто тільки в результаті боротьби. Під Царством Божим Мюнцер розумів такий суспільний лад, в якому більше не існуватиме ні класових відмінностей, ні приватної власності, ні відокремленої державної влади, яка є чужою і протистоїть суспільству. В ньому всі люди будуть рівними. Мюнцер, отже, набагато випередив свій час. Тогочасне суспільство ще не дозріло для реалізації його ідей.

До відомих ідеологів і впливових діячів Реформації належав Жан Кальвін (1509-1564). Однією з центральних ідей Кальвіна була ідея абсолютної визначеності. За його вченням, Бог завчасно твердо визначив одних людей до спасіння та блаженства, інших -до загибелі. Люди безсилі змінити волю Бога, але можуть здогадатися про неї з того, як складається у них життя на землі. Якщо їхня професійна діяльність (а вона визначається Богом) йде успішно, якщо вони побожні й доброчинні, працелюбні й покірні властям, це означає, що Бог є схильним до них.

Із цього вчення випливав насамперед обов'язок кожного (бо ж ніхто не знає точно, вибраний він чи ні) цілком присвятити себе своїй професії, бути максимально ощадним і турботливим господарем, зневажати насолоди і марнотратство. У такий спосіб Кальвін дав могутній поштовх процесові формування буржуазної соціально-економічної практики в Західній Європі.

У питаннях про державу Кальвін був досить обережним. Критикуючи феодальну державу, беззаконня та насильство в ній, він, водночас, усяку владу оголошував божественною. Право опору тиранії Кальвін визнавав тільки за підпорядкованими правителеві представницькими установами. Відкрита непокора і повалення тирана допустимі, на його думку, лише тоді, коли використано всі легальні форми боротьби.

Найгіршою формою правління для нього була демократія. Перевагу він віддавав олігархічній організації управління держави.

Кальвіністській доктрині була властива жорстока релігійна нетерпимість до будь-яких інших поглядів і установ, зокрема до селянсько-плебейських єресей. За найменше порушення приписних норм призначалися тяжкі покарання аж до смертної кари.

Політична ідеологія Кальвіна відіграла в історії певну роль. Вона суттєво сприяла здійсненню першої буржуазної революції в Західній Європі - революції в Нідерландах. На її основі виникли республіканські партії в Англії та Шотландії.

Видається, однак, що її вплив на формування подальших теоретичних поглядів із питань політики, держави, права був незначним. Фактична наука про державу, юриспруденція ХУІ-ХУПІ ст. значно більшою мірою сприйняли не погляди Лютера і Кальвіна, а ідеї Н. Макіавеллі та Ж. Бодена.