§ 6. Політико-правові погляди Аврелія Августина

Видатним християнським мислителем того періоду і найві-домішим з-поміж отців церкви був Аврелій Августин (354-430). Народився він у Північній Африці, в Римі та Мілані вивчав риторику. Читання трактатів Цицерона викликало в нього інтерес до філософії та політики. Мислитель сподівався знайти істину. Спершу він вірив, що знайде її у вченнях маніхейців про добро і зло, згодом - у вченні Платона. Але істину, на його думку, він знайшов у християнстві, до якого Августин схилився 387 р. під впливом християнського проповідника, міланського єпископа Амвросія. Згодом Аврелія призначили пресвітером і звели в сан єпископа північноафриканського міста Гіппо. Тут 430 р. він помер.

Перу Августина належали такі твори, як «Сповідь», «Про Трійцю», «Про державу Божу». Остання праця вважалася головним твором мислителя, де містилися його історико-філософські й політико-правові погляди.

Твір «Про державу Божу», написаний під враженням зруйнування Рима варварами, і був задуманий як відповідь на закиди язичників, нібито Рим загинув тому, що відступився від культу давніх богів. У процесі написання Августин розвинув у своїй праці погляди церкви на державу. Він висловив концепцію про мету і значення розвитку людства, накресливши картину його минулого, сучасного, а також майбутнього.

На думку Августина, всі люди в усі часи переділялися на два розряди: тих, які наділені здатністю жити по-своєму, по-людському, і тих, які живуть згідно з Богом. Ці два розряди, відзначав філософ, ми назвали двома градами - град Божий (церква) і град земний (держава), тобто двома суспільствами людей, з яких одному визначено вічне царювання з Богом, а іншому - піддатися вічному покаранню з дияволом.

Протиставлення двох градів-суспільств повинно було обґрунтувати зверхність церкви над державою. Августин учив, що земна держава є творінням людським, її мета - тимчасова, вона створена насильством і тримається примусом, що державна влада, спираючись в організації суспільства на низькі інстинкти людини, є пануванням зла і гріха; що держава, яка ставить своїм завданням тільки задоволення земних цілей, позбавлена правди і нічим не відрізняється від зграї розбійників.

Тільки держава Божа, тобто церква, володіє істинною правдою, і лише в ній здійснюється загальне прагнення до єдності й миру. Церква мандрує по землі, маючи мету на небі, вона і зараз є Царством Небесним. Тільки їй пасує визначення держави, дане Цицероном, бо тільки в церкві - право й загальна користь, істинна справедливість, мир і спокій; тільки держава Божа організує суспільство, спираючись на надію спасіння душі для досягнення вічного щастя на небі.

У доктрині Августина зазначалося, що виникнення церкви було

Отже, раннє християнство проголосило принцип рівності людей незалежно від їхніх соціального походження, становища й національності. Однак ідея рівності підносилася до безумовного, абсолютного начала - Бога і означала, насамперед, рівність людей перед Богом.

Конкретизуючи поняття свободи й рівності, представники ранньохристиянської пояітико-правової ідеології обстоювали надзвичайно важливий для юридичної сфери принцип еквівалента як універсальне мірило обміну й відплати. У відносинах еквівалентного обміну рівність виступає у вигляді абстрактної та формальної рівності, оскільки в цьому випадку не беруться до уваги індивідуальні якості людини, а люди розглядаються лише в одній площині: як формально рівні суб'єкти - володільці благ і послуг. Звідси знамените золоте правило нормативної регуляції, сприйняте християнством з греко-римської правової думки: «Як ви хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними».

Еквівалент застосовується в двох аспектах: в обміні товарами, благами, послугами та у відплаті за шкоду і зло. Принцип еквівалента сприяв становленню концепції індивіда та особи, зокрема положенню про особисту відповідальність людини за свої вчинки.

Формальна рівність і обмінний еквівалент у ранньому християнстві доповнювалися рівністю й еквівалентом у праці й розподілі.

Ранньохристиянський світогляд здійснив кардинальний переворот у підході до регулювання міри праці та споживання. Цей переворот полягав у тім, що праця (тяжка, повсякденна, заради шматка хліба насущного) почала розглядатись як неодмінна якість нової людини, що випливає з божественної правди і закону свободи. Праця, до якої греко-римська рабовласницька цивілізація віками виробляла презирливе ставлення як до справи, не гідної вільної людини, зараз підноситься на божественну висоту. Кожний одержує свою винагороду за своєю працею. Це була зовсім інша міра свободи в царині праці й розподілу, яка докорінно розходилася з рабовласницьким правом.

Виходячи з принципу «той, хто не працює, нехай не їсть», ідеологи раннього християнства засуджували багатих. «Зручніше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж багатому увійти до раю». Багатство не є сумісним із правдою та свободою. «Не можна одночасно служити Богові та момоні (багатству)». Багатство, під кутом зору раннього християнства, є причиною всіх бід.

Рішуче засуджуючи нерівність, багатство, рабовласницькі норми регулювання праці й споживання, раннє християнство зробило висновок про необхідність установлення спільного майна. Такого висновку воно дійшло, вочевидь, на основі досвіду організації та діяльності християнських громад, члени яких жили згуртовано, допомагали один одному в усьому, і не було в них власності, і ніхто нічого не мав, усе було спільне.

Але ідеї спільного майна раннього християнства були утопічними. Тогочасне суспільство не було готовим до усуспільнення власності, до життя за принципом «від кожного за здібностями, кожному за працею».

Отже, раннє християнство втілило в собі стихійний протест знедолених народних мас проти несправедливого соціального і державного ладу, засуджувало багатство і закликало до рівності. Набувши значного поширення, ця релігія стала здаватися небезпечною та не могла не викликати настороженості, а певною мірою і ворожого ставлення з боку панівних верств і держави. Християн піддавали гонінням і переслідуванням. І тільки за правління ліберального імператора Антоніна Пія та його найближчих наступників - із 139 р. по 192 р - воно вийшло з підпілля, з катакомб.

У період гонінь християнські громади спілкувалися між собою перехожими вчителями - «пророками». Згодом їх заступили єпископи (себто наглядачі, спостерігачі), пресвітери (старійшини) і диякони (служителі). Виникали ідеї всесвітньої церковної організації.

У середині III ст. римські імператори відновили переслідування християн, і тільки на початку IV ст., за імператора Константина, християнська церква стала легальною. її звільнили від податків, дозволили приймати від вірян майно у вигляді дару і за заповітами, набувати землю.

Уже від середини II ст. політико-правові ідеї раннього християнства зазнали перегляду. Поступово, особливо після придушення визвольних повстань, відбувалося переродження позицій нової релігії щодо питань про владу і державу. Цс пояснювалося тим, що саме тоді християнські громади поповнилися вихідцями з багатих і освічених прошарків суспільства. Це привело до зміни соціального складу християнських громад, а відтак і до еволюції християнства. Посилилася лінія непротивлення, відмови від активної боротьби, примирення з наявними порядками.

Найбільш повно це було відображено в посланнях апостола Павла. Тут уперше в християнстві з'явилося положення про те, що кожна душа повинна бути покірною владі, бо нема влади не від Бога. Послідовників Христа закликали слухатися правителів не зі страху, а з сумління. Подібні настанови привели до того, що вже наприкінці III - на початку IV ст. християнство нічим не загрожувало Римській державі. За імператора Константина воно було оголошено спершу рівноправним з іншими релігіями (313 р.), а згодом і державною релігією (395 р.).

У 325 р. зібрався перший Вселенський собор християнської церкви в м. Нікеї, на якому єпископи - наступники апостолів схвалили Символ віри, складений апостолами, і доповнили його. Собор урочисто визнав християнську віру, проголосив християнську церкву вселенською, засудив вільнодумство. На Нікейському соборі римського єпископа проголосили єдиним патріархом західної половини Римської імперії. У східній її частині патріархат було переділено між чотирма престолами: константинопольським, алек-сандрійським, антиохійським та єрусалимським.

Еволюція християнства супроводжувалася жорстокою боротьбою між церквою та різними опозиційними сектами і єретичними рухами. Ряд єретичних рухів намагався зберегти, відродити й відстояти ідеї й традиції раннього християнства. Так, у другій половині II ст. виникла секта монтаністів, яка в дусі раннього християнства проповідувала ненависть до Римської імперії. У громадах монтаністів зберігалися спільні трапези, демократичні ранньохристиянські порядки.

Тоді ж виникли антицерковні секти гностиків, які поєднали низку положень християнства з ученням про «логос» у дусі філософії стоїків. Гностики вчили, що суспільна нерівність суперечить Божому закону справедливості, якому вони протиставляли людський закон, що встановлював приватну власність.

У своїй боротьбі з пізнішою релігією єретики широко використовували апеляцію до ідей раннього християнства, до текстів писання, яке відповідало настроям народних мас. До положень раннього християнства про рівність, свободу, норми праці й споживання, спільність майна зверталися єретичні рухи середніх віків, а також політичні мислителі пізнішого часу.