§ 5. Політична ідеологія раннього християнства

Другою серед світових релігій за часом виникнення було християнство, історія якого найтіснішим чином переплелася з історією народів передовсім Європи, а згодом і багатьох позаєвропейських країн. У наш час християнство - найбільш поширена релігія на земній кулі; її прихильників - понад 1200 млн.

Найскладнішою проблемою в історії християнства є питання про походження цієї релігії. Воно було предметом тривалого обговорення. У світовій літературі з цього питання єдиної відповіді нема й сьогодні. Втім, переважає думка, що християнство було засноване Ісусом Христом, який жив у єврейській країні Палестині в роки царювання римських імператорів Августа й Тиберія (початок І ст. н. е.) і проповідував своє вчення; передане людству його учнями-апостолами, воно стало згодом надбанням усіх людей.

Виникло питання, яке належить до вічних загадок людства: Хто такий Христос і чи жив він насправді?

До XVII ст. з цим питанням було все ясно. Єдино прийнятною й такою, що не допускала жодної критики, вважалася богословська ортодоксальна (непогрішима) думка, викладена в Символі віри (зібрання найважливіших правд християнської віри), за якою Син Божий втілився в образі реальної земної людини Ісуса; Ісус Христос, отже, є боголюдина, в якій земне і небесне єство злиті воєдино.

Але доба Просвітництва (XVIII ст.) покликала до життя наукову христологію у двох іпостасях - міфологічної та історичної шкіл, які зайшли в суперечність із церковними догматами. Міфологічна школа з богословської формули «Боголюдина» відкинула поняття «людина», залишивши саме лиш поняття «Бог» і звівши в такий спосіб Ісуса Христа до легенди, міфу; історична школа, навпаки, визнаючи можливість історичного Ісуса і грунтуючись на понятті «людина», відкинула від богословської формули поняття «Бог».

Протягом тривалого часу в радянській антирелігійній літературі питанню про те, жила чи не жила коли-небудь насправді людина, яка увійшла в історію під ім'ям Ісуса Христа, надавалося перебільшене значення. У 20-30-ті роки «офіційною» стала вважатися лише міфологічна концепція. Жодного твору представника історичної школи в ті роки надруковано не було. В усіх книгах і брошурах із «наукового» атеїзму палко обстоювалася одна-єдина думка: історичного Ісуса ніколи не було і не могло бути.

Проблема історичності Ісуса Христа і сьогодні залишається предметом дискусій, щоправда, тепер уже не обмежених безглуздими ідеологічними заборонами. Нині вже ні в кого не викликає сумніву сама можливість його існування: справді-бо, чому не могла існувати, подібно до реальних засновників інших релігій - приміром, Будди чи Магомета,- реальна людина на ім'я Ісус? Для історичної науки сьогодні важливіше інше, а саме: чи є якісь конкретні підстави гадати, що він існував? Отже, проблема лежить у царині саме історичної науки, а не світогляду.

Протягом багатьох років ми були позбавлені можливості знайомства з християнською літературою, тож зрозуміло, що нам нічого не було відомо про життя, діяльність і мученицьку смерть Ісуса Христа. Справді, можна тільки дивуватися, як ми, ніколи не читавши книг про життя Ісуса, могли заперечувати його існування. По 70 роках повертаються до найширшого читача християнські книги, які були відомі нам раніше з коментарів і посилань. І того, що Ісус Христос жив на Землі, вже не можна спростувати. Історія життя Христа підтверджується низкою незаперечних джерел і фактів.

По-перше, християнськими джерелами, які поділяються на три категорії: канонічні книги, зокрема Нового Заповіту; некано-нічні твори - апокрифи; твори отців християнства та інших ранньохристиянських письменників.

Канонічні новозаповітні книги складаються, згідно з церковною традицією, з таких творів:

чотирьох Євангелій - від Матвія, від Марка, від Луки і від Івана. Саме в Євангеліях містяться оповідання про те, як жив і чого навчав Ісус Христос, про Його терпіння, смерть і воскресіння. Істинність Євангелій наразі є незаперечною.

Діянь апостолів, в яких розповідається про перших проповідників християнського вчення.

Послань апостолів, тобто листів до різних християнських громад.

Але до найранніх джерел початкового християнства належить Апокаліпсис, чи Одкровення Івана Богослова. Апокаліпсис написано близько 68-69 pp. н. е. відразу по смерті цезаря Нерона. З нього ми дізнаємося про особу Христа, про те, що в той час, тобто в 60-ті роки, вже існувало багато християнських громад, і всі в Малій Азії - батьківщині християнства.

Друга категорія ранньохристиянських пам'яток - неканонічні твори, більшість яких до нас не дійшла і відома нам лише за назвами. Ті, що збереглися, дають нам дещо суперечливі відомості про особу Христа.

Третя, найнадійніша категорія християнських джерел - це твори захисників християнства і отців церкви. Вони цінні тим, що точно датовані, а їхні авторство і достовірність не викликають ніяких сумнівів. Сюди належать твори Іринея Лудгунського (180 p.), Те-ртуліана Карфагенського (кінець II - початок III ст.), Климента Александрійського (початок III ст.), Амвросія, Лактанція та ін.

Історія життя Христа підтверджується сьогодні Кумранськими рукописами, знайденими наприкінці 40-х років XX ст. на березі

Мертвого моря, а також плащаницею, в яку було загорнуто тіло Христа і яка зберігається в Туринському соборі, в королівській каплиці. Донедавна ця реліквія залишалася незмінною майже

2 тисячі років, відтоді, як у неї було загорнуто тіло Христа. Останнім часом вона почала змінюватися, відбитки людського тіла стають дедалі яскравішими. І ніякі експерти не можуть пояснити цих змін.

Установивши хронологічну послідовність ранньохристиянських джерел і творів, ми можемо прослідкувати за ними поступову еволюцію образу Христа від надприродної істоти до євангельської людини Ісуса, що він проповідував на Землі, як терпів, помер і воскрес заради нашого спасіння.

Тут ми не станемо торкатися Ісуса як чудотворця, пророка і деяких інших євангельських оповідей про нього. Ми лише підкреслимо, що він справді став засновником нової релігії небувалої чистоти, основним і єдино цінним змістом якої є прославлення (обожнення) слабого, любов до народу, до бідності, звеличення всього, що принижене, правдиве і наївне. Це моральне Ісусове вчення є ні

3 чим незрівнянним внеском в історію людства і спонукає нас підносити його на недосяжну вершину людської величі. Саме це його вчення лягло в основу ранньохристиянської політико-правової ідеології.

Ранньохристиянська ідеологія доволі помітно відрізнялася за характером від подальшої ідеології церкви. У творах ранньохристиянської літератури засуджувались і відкидалися земні порядки, передусім політична влада рабовласників як вираз несправедливості та беззаконня. Найрішучіше це зроблено в Апокаліпсисі. Там усю силу викриття й заперечення було спрямовано на Рим, що називався Вавилонською блудницею, засуджувалася римська рабовласницька імперія, в якій панували насильство, терор, глумління над мораллю.

В основі права та інших соціальних норм, за ранньохристиянськими джерелами, лежить правда, справедливість, яка йде безпосередньо від Бога. Через акт спасіння правда відкривається людині у вигляді закону досконалого, закону свободи. Правда й закон свободи в ранньохристиянських творах конкретизуються в низці репіг-йних, моральних та юридично значимих положень. У релігійній сфері - це віра в Ісуса Христа. У моральному світі - це духовна й моральна досконалість. Зрештою, в юридичній галузі правда і закон свободи конкретизуються в таких принципах і масштабах поведінки: 1) рівність, 2) еквівалент (рівним за рівне), 3) обов'язок працювати і розподіл за працею, 4) засудження багатства і вимога загального майна.

Отже, раннє християнство проголосило принцип рівності людей незалежно від їхніх соціального походження, становища й національності. Однак ідея рівності підносилася до безумовного, абсолютного начала - Бога і означала, насамперед, рівність людей перед Богом.

Конкретизуючи поняття свободи й рівності, представники ранньохристиянської пояітико-правової ідеології обстоювали надзвичайно важливий для юридичної сфери принцип еквівалента як універсальне мірило обміну й відплати. У відносинах еквівалентного обміну рівність виступає у вигляді абстрактної та формальної рівності, оскільки в цьому випадку не беруться до уваги індивідуальні якості людини, а люди розглядаються лише в одній площині: як формально рівні суб'єкти - володільці благ і послуг. Звідси знамените золоте правило нормативної регуляції, сприйняте християнством з греко-римської правової думки: «Як ви хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними».

Еквівалент застосовується в двох аспектах: в обміні товарами, благами, послугами та у відплаті за шкоду і зло. Принцип еквівалента сприяв становленню концепції індивіда та особи, зокрема положенню про особисту відповідальність людини за свої вчинки.

Формальна рівність і обмінний еквівалент у ранньому християнстві доповнювалися рівністю й еквівалентом у праці й розподілі.

Ранньохристиянський світогляд здійснив кардинальний переворот у підході до регулювання міри праці та споживання. Цей переворот полягав у тім, що праця (тяжка, повсякденна, заради шматка хліба насущного) почала розглядатись як неодмінна якість нової людини, що випливає з божественної правди і закону свободи. Праця, до якої греко-римська рабовласницька цивілізація віками виробляла презирливе ставлення як до справи, не гідної вільної людини, зараз підноситься на божественну висоту. Кожний одержує свою винагороду за своєю працею. Це була зовсім інша міра свободи в царині праці й розподілу, яка докорінно розходилася з рабовласницьким правом.

Виходячи з принципу «той, хто не працює, нехай не їсть», ідеологи раннього християнства засуджували багатих. «Зручніше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж багатому увійти до раю». Багатство не є сумісним із правдою та свободою. «Не можна одночасно служити Богові та момоні (багатству)». Багатство, під кутом зору раннього християнства, є причиною всіх бід.

Рішуче засуджуючи нерівність, багатство, рабовласницькі норми регулювання праці й споживання, раннє християнство зробило висновок про необхідність установлення спільного майна. Такого висновку воно дійшло, вочевидь, на основі досвіду організації та діяльності християнських громад, члени яких жили згуртовано, допомагали один одному в усьому, і не було в них власності, і ніхто нічого не мав, усе було спільне.

Але ідеї спільного майна раннього християнства були утопічними. Тогочасне суспільство не було готовим до усуспільнення власності, до життя за принципом «від кожного за здібностями, кожному за працею».

Отже, раннє християнство втілило в собі стихійний протест знедолених народних мас проти несправедливого соціального і державного ладу, засуджувало багатство і закликало до рівності. Набувши значного поширення, ця релігія стала здаватися небезпечною та не могла не викликати настороженості, а певною мірою і ворожого ставлення з боку панівних верств і держави. Християн піддавали гонінням і переслідуванням. І тільки за правління ліберального імператора Антоніна Пія та його найближчих наступників - із 139 р. по 192 р - воно вийшло з підпілля, з катакомб.

У період гонінь християнські громади спілкувалися між собою перехожими вчителями - «пророками». Згодом їх заступили єпископи (себто наглядачі, спостерігачі), пресвітери (старійшини) і диякони (служителі). Виникали ідеї всесвітньої церковної організації.

У середині III ст. римські імператори відновили переслідування християн, і тільки на початку IV ст., за імператора Константина, християнська церква стала легальною. її звільнили від податків, дозволили приймати від вірян майно у вигляді дару і за заповітами, набувати землю.

Уже від середини II ст. політико-правові ідеї раннього християнства зазнали перегляду. Поступово, особливо після придушення визвольних повстань, відбувалося переродження позицій нової релігії щодо питань про владу і державу. Це пояснювалося тим, що саме тоді християнські громади поповнилися вихідцями з багатих і освічених прошарків суспільства. Цс привело до зміни соціального складу християнських громад, а відтак і до еволюції християнства. Посилилася лінія непротивлення, відмови від активної боротьби, примирення з наявними порядками.

Найбільш повно цс було відображено в посланнях апостола Павла. Тут уперше в християнстві з'явилося положення про тс, що кожна душа повинна бути покірною владі, бо нема влади не від Бога. Послідовників Христа закликали слухатися правителів не зі страху, а з сумління. Подібні настанови привели до того, що вже наприкінці III - на початку IV ст. християнство нічим не загрожувало Римській державі. За імператора Константина воно було оголошено спершу рівноправним з іншими релігіями (313 р.), а згодом і державною релігією (395 р.).

У 325 р. зібрався перший Вселенський собор християнської церкви в м. Нікеї, на якому єпископи - наступники апостолів схвалили Символ віри, складений апостолами, і доповнили його. Собор урочисто визнав християнську віру, проголосив християнську церкву вселенською, засудив вільнодумство. На Нікейському соборі римського єпископа проголосили єдиним патріархом західної половини Римської імперії. У східній її частині патріархат було переділено між чотирма престолами: константинопольським, алек-сандрійським, антиохійським та єрусалимським.

Еволюція християнства супроводжувалася жорстокою боротьбою між церквою та різними опозиційними сектами і єретичними рухами. Ряд єретичних рухів намагався зберегти, відродити й відстояти ідеї й традиції раннього християнства. Так, у другій половині II ст. виникла секта монтаністів, яка в дусі раннього християнства проповідувала ненависть до Римської імперії. У громадах монтаністів зберігалися спільні трапези, демократичні ранньохристиянські порядки.

Тоді ж виникли антицерковні секти гностиків, які поєднали низку положень християнства з ученням про «логос» у дусі філософії стоїків. Гностики вчили, що суспільна нерівність суперечить Божому закону справедливості, якому вони протиставляли людський закон, що встановлював приватну власність.

У своїй боротьбі з пізнішою релігією єретики широко використовували апеляцію до ідей раннього християнства, до текстів писання, яке відповідало настроям народних мас. До положень раннього християнства про рівність, свободу, норми праці й споживання, спільність майна зверталися єретичні рухи середніх віків, а також політичні мислителі пізнішого часу.